Такого року ще не було. Ніколи ми не були на передчасних похованнях так часто, як цього разу. І навіть на непередчасних. Ніби якась Вергілієва Атропа задувала вишукано підібрані свічки одна за одною, без зайвого вітру й витримуючи паузи. Здавалось, кожне задмухуване життя всі випробування пройшло тут і готове до кращого світу.
Потужна частина фатального зорепаду припала на Франківськ. Хоча насправді зірки не падають, а розлітаються, бо сузірʼя не обсипаються.
Немає сенсу запитувати «бути, чи не бути», якщо рішення приймаєш не ти, що б там не було…
Унікальний Ґєник Гаврилів загинув від осколково-кульового. Для війни він легка здобич: субтельний невойовничий митець, у якого руки складаються в кулак неправильно. Звичайним людським рухам побутового значення він надавав ознаки себе – так працює яскраво виражена індивідуальність. Хлопець з глибокими знаннями в літературі, але нульовими в белетристиці, не кажучи вже про обороноздатність. Йому вдавалось все робити вкрадливо – навіть грати на ударних. Його обличчя – бліде, воскове, в жовту ледь помітну крапинку прозорих веснянок, що поховались подалі під шкіру, теж вкрадливо. Здається, і все його лице переховувалось від світла, хоча належало саме світлові. Єдиною ознакою, що на ньому існувало життя, були ледь помітні з’їджені від частого руху протектори усмішки: будь-яку напругу він давив лише нею. Здається, успішно.
Поза декламуванням віршів він говорив так, ніби тицяв словом в небо, ніби ліпив на його небесні дверцята магнітик, на якому – той же фраґментик того ж неба. Слова по-домашньому промуркочував, іноді затримуючись на романтично розперезаному р-р-р невимушеної, добре поставленої мови поета, точніше – присадженої: їй сподобалось у нього на язиці, вона присіла, позойкуючи зрідка від подвійного задоволення, бо ж знайшла його сама. Кіт вбирає зі світу щось своє, акцентовано бачить не те, що решта жильців, і розподіляє свій час зовсім інакше, ніж вони, нашорошується на тонкочутне й невидиме решті.
Читаючи вірші, він пʼянів, звук регулювався паузами, сповільненнями, прискореннями й гортанними мікровибухами, висота – інтонаціями, слова жестикулювали, а танці робились словесними. Сам його голос був віршотворним, рима бездоганною, а декламація неповторною, бо це неможливо повторити. Цю нішу нереально заповнити. Його поезія не для читання, вона невідʼємна від автора, частина артистичного перформансу міма. Паузи, жести, витримки, візуальні й звукові акценти – його складові.
Коли це чуєш – усвідомлюєш, що вірш є організацією слів у крихку філігранну фігуру, здатну дзвеніти при доторку. Вона утворена на межі стійкості. Якщо перетиснути на одне слово, може тріснути, її легко зруйнувати. Вся Ґєникова конструкція вибудувалась на цій межі, він досяг максимальної тонкостінності: не тому що так хотів, а тому що грубше – ані згрубша – не міг.
Все в ньому промальовувалось тонким графітовим олівцем. Якщо на цю графіку не вважати, вона може розмазатись або стертись. Хоча найбільше не вважав він сам, обережність не передбачалась моновиставою, в яку втілилось його життя. Кожен, хто опинявся на сцені поряд, перетворювався на реквізит інтермедії, де герой «хотів би якомога вже скоріш написати, ну, найкращий в світі вірш, що не піддавався б жодній мові, котрий читався б з допомогою любові…»
Поява Ґєника створювала театральну напругу, але попущену. Його можна віднести до бардів: гамлетівську пошуковість в сюжетних віршах він накладав на музику артистичної натуральної манірності. І сам складався з емоційних поривів і нісся ніби за вітром, як відірване яскраве й густе перо з краплею чорнила на нестримному й невловимому вістрі. Попутно воно малювало химерну графіку з образами, ніби відпущеними з літака за мить до катастрофи на парашутах листків. Так малювати здатні лише сни і тріпи.
«Мені, як мінімум, печально. Для чого ж ти така сувора? Ти ж знаєш, що розлука ця щасливого й живого перетворила в сірого й сирого, у непомітного ходячого мерця…»
Його пісні й малюнки обʼєднує відчайдушність і надірваність, вони інколи обриваються на «півслові», встигнувши договорити. А потім виявилось, що не тільки вони… І що наше відродження знову розстрілюється, тільки тепер інакше.
На похороні в якийсь момент до слова вийшов мій давній приятель Вітя, з яким ми мали колись бізнесові справи і з яким добре розмовлялось і випивалось. Завжди легкий і усміхнений. Потім він десь пропав, а згодом я його зустрів оновленим, у акуратному гарнітурі, ніби з обкладинки «Вартової башти», і з релігійними буклетами в руках.
А тут я вперше побачив його в сльозах. Він почав промову словами «я батько Геннадія». Цими словами смерть взяла за горло мене.
29.12.2025