Книжку Павела Решки «Столик з видом на Кремль» я читав не просто так, а відразу з думкою про її майбутній переклад. Тому ставив собі багато різних запитань. Крім одного: навіщо цю книжку видавати в Україні? Решка – польський репортер, який добре знає Росію зсередини, бо довший час там працював; він на власні очі бачив війни в Руанді й Афганістані, російську «зачистку» Чечні й агресію проти Грузії, анексію Криму і заколот у Донецьку, тож має достатньо матеріалу для порівнянь; після початку повномасштабного вторгнення Павел регулярно їздить до нас, фіксує воєнні злочини росіян у Бучі, Бородянці, Ірпені, прифронтових місцевостях Донбасу – і пише. Пише на перетині жанрів, поєднуючи документальність репортажу з метафоричністю та інтертекстуальністю художньої прози. То які ще потрібні причини, щоб його перекласти і видати?
А однак мало не перед кожною із семи українських презентацій «Столика» це питання – навіщо? – кулуарно таки лунало. Мовляв, що нового збирається нам розказати іноземець про наших одвічних ворогів? Та ми самі все про них знаємо і кому хочеш розкажемо. Можливо. Проте в мене ця наша поголовна обізнаність, як і здатність адекватно ділитися своїми знаннями, чомусь викликає великі сумніви.
Менше з тим. Якби потенційним українським читачам Павела Решки зараз було до жартів, то я б відповів їм так: прочитати «Столик» варто бодай заради розділу про Оксану Забужко й Іосіфа Бродського. Точніше, про те, як він її хотів, а вона його відшила. Результат не забарився: «У Гарварді, – розповідає Забужко Решці, – він елементарно клеївся до мене… Потім ми жартували, що вірш «На незалежність України» він написав через мене, бо чувся ображеним… Якщо ти мені не дала, то залишайся зі своїм Шевченком». Еге ж, якби потенційним українським читачам «Столика» зараз було до жартів, то я би припустив, що Бродському так само не дав і Мілан Кундера. Інакше з якого дива він – єврей Бродський – не лише обізвав Кундеру «чеським бидлом», не лише категорично не погодився з його вельми філосемітським есеєм про Центральну Європу, а й кинувся захищати від нього – Кундери – патологічного антисеміта Достоєвського?
Але нам – і читачам Павела Решки, і його нечитачам в Україні – сьогодні не дуже до жартів. Павелу Решці теж, тому його книжку пронизують два важливі лейтмотиви. Тобто лейтмотивів у ній більше (зокрема – любовний), але ці два – особливо невеселі.
По-перше, подібно до Томаса Манна, який символічно пояснював западання старої доброї Німеччини в пекло нацизму легендою про угоду Фауста з дияволом, автор «Столика», намагаючись зрозуміти, що відбувається з Росією, також шукає символів. Звичайно, йому спадає на думку «необігнана тройка», тільки вже позбавлена гоголівської поетичності, зате «все зухваліша від того, що світ їй не перечить, що інші народи й держави дають їй дорогу». Наприкінці книжки стрімкий лет «птиці тройки» трансформується в змальований Ісааком Бабелем і незабутній для поляків чвал дикої кінармійської орди в напрямку Замостя: «руйнуємо, йдемо, як вихор, як лава, ненависні всім, розлітається життя, я на великій невпинній панахиді».
Втім, ще жахливішим – у сенсі художньо досконалішим – символом Росії мені видаються її 17 мільйонів квадратних кілометрів порожнечі. В усіх значеннях цього слова. Павел Решка цитує то щоденник Моріца Беньовського, то нариси Антона Чехова, щоби врешті здолати потягом шлях від Владивостока до Москви і переконатися в правдивості їхніх описів. Не російська озброєна орда і не російський бунт є найбезглуздішими і найбезжальнішими. Найбезглуздішою і найбезжальнішою до всього живого є абсолютна російська пустка, яка невпинно поглинає довколишній світ і з якою більш-менш цивілізовані країни за сотні років так і не навчилися давати собі раду.
Крім символічних образів, запозичених із літературних джерел, Решка знаходить і власний символ, підкинутий самою дійсністю. Він ніколи не плекав ілюзій щодо російської влади і більшості тамтешнього суспільства, але все ж, працюючи на початку 2000-х кореспондентом у Москві, познайомився з багатьма відносно притомними, як йому здавалося, людьми. Тепер, приголомшений виглядом заповнених останками чорних мішків на ірпінській зупинці, Павел подумки звертається до колишньої московської коханки: «Те, що сталося, скасовує ціле минуле. Для мене Росія скоїла самогубство. Тепер і вона щільно запакована в якийсь чорний мішок. Якби вона не була мертвою, то принаймні мала б заплакати. Я думаю про Росію і не бачу ані столу, ані нашої вулиці – лише чорний мішок. Нічого більше».
Отже, перший лейтмотив – пошук символічного пояснення. При цьому Решка, на відміну від Манна, не зосереджується на одному символі, а вводить все нові й нові. Чому? Мабуть, тому, що й незаперечна катастрофа в історії Німеччини була одна, натомість катастрофа Росії є перманентною. Власне, вся її історія – це і є суцільна катастрофа, як для неї самої, так і для всіх, до кого дотягуються її зроду не миті мацаки.
Звідси – другий лейтмотив: незалежна від форм правління тяглість російських злочинів і така ж неперервна традиція маскування цих злочинів – геноцидних злочинів проти людяності – словом «мир» і похідними. «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!» – збуджено вигукував Пушкін. І Єрмолов справді прийшов, щоб усмирять і замирять, після чого похвалився у своїх «Записках» розореними і спаленими поселеннями та вирубаними під корінь садами й виноградниками. Як зауважує Решка, «сучасним відповідником Єрмолова можна вважати генерала Сєрґєя Суровікіна, якому подобалося бомбардувати сирійські міста. А нащадками єрмоловських полків – підрозділи, які окуповували Бучу. І, можливо, вечорами в Маріуполі російські солдати повторювали крилату фразу Єрмолова: “Ми тут тільки для того, щоб їх утихомирити й навчити жити в мирі”?»
І ще раз до Бродського. Тридцять років тому в інтерв’ю Адамові Міхніку він, окрім кумедних міркувань про те, що Росія більше не тиснутиме на своїх сусідів і не загрожуватиме військовою чи політичною агресією, висловив одну слушну думку про злочинну сутність комуністичного режиму в Росії: «Річ не лише в тому, що було вбито тисячі людей, а й у тому, що життя мільйонів упродовж кількох поколінь текло інакше, ніж мало текти… Люди помирали, проживши не своє життя». Здавалося б, треба зробити всього один логічний крок і усвідомити, що так само, тільки незрівнянно довше чинила і продовжує чинити із сотнями мільйонів людей – на Кавказі, в Україні, в країнах Балтії і загалом у невизнаній Бродським Центральній Європі – його Росія. Але ні, з усією притаманною великоросійському шовіністові безпросвітною сліпотою він цього побачити так ніколи й не зміг.
Коротше, не має значення, скільки і яких пунктів міститься чи міститиметься в російському «мирному плані», якщо це буде російський «мирний план». Бо російський «мирний план» – це завжди одне й те саме: усмирение і принуждение к миру, який може бути винятково русским миром. А русский мир – це винищення всього і всіх, кого вдасться, і змушування тих, хто вижив, смиренно проживати не своє життя.
P.S. Днями інший рудий ідіот сказав фразу, гідну політичних прозрінь Бродського. Головна поступка Росії – приблизно так сказав він – полягає в тому, що вона припинить воювати. Рудому ідіоту книжка Павела Решки «Столик з видом на Кремль» уже не допоможе, але її висновок цілком очевидний: Росія не припинить воювати, доки народи й держави, які вічно, косясь, давали їй дорогу, не припинять її існування.
28.11.2025