Заслужено хвалена книжка Юрія Рокецького «Всьо чотко!» могла б вийти друком на якийсь місяць раніше, якби я не затягнув процес її редагування. А я б не затягнув, якби не брат. Не брат Гадюкін, а мій брат Василь. Він був молодшим за мене, наступного року мав би відсвяткувати ювілей. Але не відсвяткує. Застряг на цифрі 47.
Коли мама з ним на руках повернулася з пологового, я, звичайно, запитав її, чи вона мене більше не любить. Ну бо коли ти любиш когось одного, то навіщо тобі хтось другий? Перед тим мама розлучилася з моїм татом і вийшла заміж за його тата. Тому й запитав. Мама якось викрутилася в той бік, що діти – не чоловіки: їх можна любити і двох одночасно, і трьох. Я не дуже повірив, але змирився. У кожному разі народження згодом третього – Павла – сприйняв не без оптимізму, бо вже встиг натренуватися і звик видобувати з братерства маленькі задоволення.
Наприклад, лоскотати йому п’яти. Для мене самого лоскотання п’ят було тортурами, я дриґав ними на всі боки і бризкав слиною, як біснуватий. То подумав, що і йому буде так само неприємно. А він, навпаки, затих і розплився в беззубій усмішці. Відтоді вважалося, що я – великий спеціаліст з угамування його нерозпізнавальних забаганок. Трохи заговоривши, брат назвав цю процедуру «добе-добе». Звук «р», як і «л», йому ще довго не давався, тому я ретельно підбирав віршики, які він потім декламував перед гостями напам’ять: « – Лелеки, лелеки, куди ви літали? – За море, далеко, – лелеки сказали». Гості плескали і витирали рясні сльози. Решту звуків, не оминаючи й голосних, брат вживав у довільних конфігураціях. Оце щойно до мене дійшло: саме завдяки йому я і набув свого першого перекладацького досвіду, бо мав обов’язок постійно комусь пояснювати, «що він сказав». Чому ви такі тупі? – дивувався і досі дивуюсь я. «Тютюй, тютюй наіці фасюй, ітіці оці, сє оці». Що не ясно?
Загалом, йому подобалося все, чого я його вчив і на що підбивав, хоча якось – дотепер не розумію, звідки ті сили у такого карапуза взялися, – він посеред забави вгатив мені в чоло макотеркою. Як і не пам’ятаю, яку таку спільну гру я того дня вигадав, що в ній була потрібна макотерка. Слід так і не зійшов, залишився мені на спомин.
Коли Василь (правду кажучи, він у ті часи був брат Васька) трохи навчився слухати, тобто – як це і притаманно людям – пізніше, ніж заговорив, я зрідка читав або переповідав своїми словами йому казки. А коли він у міру твердо став на ноги, я почав готувати його до кар’єри футбольного воротаря. Першими воротами, поки мама була на роботі, слугував її письмовий стіл. Відтак – надворі – простір між порогом хати і вишнею. Вікно м’ячем я розбивав лише двічі, але й це тому, що брат тоді ще не досяг був піку майстерності. Потім ми вдвох намагалися зробити футболіста з Павлика – наймолодшого. Правду кажучи, він у ті часи був брат Пашка. А потім усі раптом повиростали, і далі кожен жив як умів.
24 лютого, як потреба стала, Василь пішов у військкомат. Точніше, це він так – як людина глибоко цивільна – думав, що йде у військкомат. А прийшов у ТЦК. Його хворобливої ваги вистачило б на двох бійців, а болячок – щоб списати ціле відділення. Так йому там і сказали: потреба потребою, але йдіть, шановний, додому, не заважайте працювати, як ви взагалі без ліфта на другий поверх піднялися? «Ну, – дещо не в тему відповів брат, – на війні ж не тільки з парашутами стрибають. Хтось мусить і дрова рубати, і їсти варити». Не відразу, але переконав. Не набагато здоровіший наймолодший – теж.
За тиждень двоє новоспечених діловодів діловодства вже були на полігоні. Ще за тиждень, повправлявшись як слід у стрільбі з лопати, Василь здобув спеціальність радіотелефоніста, а Павло – майстра протитанкових ракетних комплексів. У березні обидва «приступили до виконання службових обов’язків». Перший – в Авдіївці, другий – у Сєвєродонецьку. На дорогу я їх від душі обматюкав і попросив чимшвидше повертатися живими. Наша мама вже ледве ходила по своїй сільській хаті, а їхній тато третій рік був прикутий до ліжка, і як я на тлі всього іншого мав за ними з міста доглядати – цього брати мені сказати не захотіли. «Придумай щось, – огризнувся меншенький, – це ж ти у нас самий умний».
На свій жаль і мою радість, під час «організованого відходу на підготовлені позиції» Павло зазнав не так поранень, як травм, і після операцій на коліні й плечі та нетривалої реабілітації повернувся восени в село до батьків. Василь натомість окопувався все глибше (згодилась-таки лопатна підготовка) й особливо не скаржився, аж котрогось дня зателефонував і сказав, що не уявляє собі, як звідти можна вибратися живим. «Виберешся», – пообіцяв я і на коротку перспективу не збрехав. Тим часом мама щодня плакала, чому він так рідко їй дзвонить. «Зв’язку нема», – з домішкою правди заспокоював її я. Зв’язку справді переважно не було, але головна причина полягала в іншому. Кожна розмова з мамою на довгі години перетворювала його – кремезного з вигляду фронтовика – на маленького хлопчика. А маленьким хлопчикам важко давати собі раду на фронті.
Василь дав. Дочекався ротації, затим – переведення до батальйону резерву, і аж там, у Черкасах, почувся зовсім зле. Такі обстеження, сякі, підтвердження, спростування, знову підтвердження, врешті – Інститут раку. Карцинома шлунка. Операція, хімія, хімія, хімія. Між хіміями – служба. На початку жовтня 2023-го залізна дружина Катя сама привезла його додому. Якби ж мені хтось показав його метастазну медичну карту хоч на кілька місяців раніше. Можливо, я би вмовив його провести ті місяці з дружиною і восьмирічним сином. У жовтні місяців уже не було, залишалися тижні.
Залишалося подивитися матчі збірної України з Північною Македонією і Мальтою. Наші виграли. «Добрий знак, – сказав я йому. – Пам’ятаєш, коли мене оперували, ми пройшли словенців. І от, я все ще тут». Він кивнув: бреши, мовляв, цього разу на повну, іншого шансу не буде. І тоді я своїми словами переповів йому казкову історію життя лідера «Братів Гадюкіних» Сергія Кузьмінського. Посаджений за наркоманською статтею російськомовний внук «освободітєля» і син затятого комуніста відмотує строк – і стає автором донині найзабійніших українських рок-пісень, які – мабуть, мимо його волі – ще до здобуття Україною державної незалежності виявляються одним із найвиразніших маніфестів нашої деколонізації. Чи ж не казка? Майже така сама, як історія наскрізь хворого, абсолютно непридатного до жодної служби чоловіка, який іде на війну солдатом-добровольцем – і стає там офіцером та командиром відділення. Не переповів я тільки недоредагованого на той момент останнього розділу Кузиної казки. Я сидів біля ліжка. На ліжку помирав від раку мій 47-річний брат, який повернувся з російської війни. Він не мусив слухати ще й про те, як додому з Москви повернувся помирати від раку 47-річний Кузя.
Рак міг би бути не таким поганим, як про нього думають. Навіть виявлений запізно, він зазвичай дає достатньо часу, щоб залагодити всілякі справи, попрощатися з близькими, помиритися з ким треба і забити на тих, кого не треба. Рак міг би бути не таким поганим, якби не останні дні, коли вже й морфін безсилий проти невпинного наростання болю і нападів судом. В останні дні брат кликав маму. Я привіз до нього маму і наймолодшого. В останні години мама на колінах молилася, щоб цьому настав край, а я так і не наважився полоскотати йому п’яти.
Ні, я не вірю, що йому в його персональному бліндажі тепер добре-добре. Я лиш вірю, що йому там просто ніяк, а отже, все одно незрівнянно краще, ніж наприкінці було тут. І ще йому принаймні не довелося цього року впродовж трьох місяців поховати свого тата, нашу маму і брата Пашку.
Для ілюстрації використано знимку Тараса Гіппа роботи Ганни Друль «Дорога домів»
17.10.2025