Справжні швондери

Була за совєтів така халявна професія: пушкініст або пушкіновєд. Колупаєшся собі в життєписі чи творчості Пушкіна, знаходиш якісь паралелі, натяки, алюзії, порівнюєш з Байроном, Шеллі, Міцкевичем та хоч з дідьком лисим – і вже маєш монографію.

Часто пушкіністами були євреї – Ґріґорій Вінокур, Лідія Ґінзбург, Юрій Лотман, Міхаіл Ґершензон, Сєрґєй Ґессен, Сємйон Ласкін, Боріс Казанскій і т. д.

Чому я згадав про Пушкіна? Бо здивувало мене, чому дехто з євреїв кинувся захищати пам’ятники Булгакову в Україні, забуваючи, що він був не лише ненависником українців, а й зневажав євреїв (зрештою, як і Пушкін – згадайте хоча б «Проклятый жид, почтенный Соломон...», – хоча є й такі, що вважають його ефіопським євреєм).

Може тому, що, оберігаючи німб улюбленого письменника, про антисемітизм Булгакова булгаковєди воліли не писати.

А булгаковєдами інколи виявлялися розмаїті потвори, як-от політтехнолог Медведчука Васілій Стоякін. Він вшпарив книжку «Гражданская война Міхаіла Булгакова», де вихлюпнув усю ненависть до «самостійной». І при цьому якось не помітив присутнього в більшості творів Булгакова антисемітизму.

Але в «Еврейской панораме» його зауважили – бо важко не зауважити, як болить. У «Дияволіаді» зображені близнюки Кальсонери – потворні карлики, які вигулькнули, наче з пекла, керувати фабрикою сірників. Тут пекло і сірка чудово гармонують. А в тодішніх читачів кальсони асоціювалися з вошами, які в них живуть, як і «євреї-паразити на тілі корінної нації».

В повісті «Доленосні яйця» діє ще пара негідників: журналіст і співробітник чекістського видання «Красный ворон» Альфред Бронскій і колишній флейтист, а згодом чекіст і вбивця Алєксандр Сємйоновіч Рокк, який так старався, знищуючи ворогів революції, що начальство перевело його завідувати радгоспом. Мадам Рокк – потворна товстуля на ім'я Маня. Але в ранній редакції повісті її звали Дора і національність обох була наголошена.

В «Собачому серці» зустрічаємо дуже популярного Швондера. Аби не було сумніву, хто він, зазначено, що він мав на голові копицю кучерявого волосся. Під впливом Швондера Шаріков «перетворюється на чудовисько, яке повірило, що у нього є право розпоряджатися чужим майном і чужим життям», читаємо в «Еврейской панораме».

Цитую це для тих євреїв, хто, захищаючи Булгакова, українців обзивають швондерами. Ні, швондери, за визначенням вашого улюбленця-антисеміта, мали іншу національність, хоча швондери як явище національності не мають.

Далі в тій же «Панорамі» дізнаємося, що Булгаков «закодував Воланда єврейсько-сатанинським кодом. Розкрити його не складно: Воланд поголений, у його резиденції у Москві стоїть семисвічник, а на золотому портсигарі масонський знак – трикутник», – а як помітили дослідники, при описі євреїв Булгаков обов’язково зазначає, що вони поголені. Бо це, мовляв, такий натяк на обрізання.

«Але навіть без цього жидомасонського дизайну єврейство Воланда видають його дії на балу, – знову цитую "Панораму". – Він – "Вічний Жид", а вічність забезпечує собі магічними засобами. Для продовження життя використовує людські кров і голову, тобто робить те, в чому в Середньовіччі звинувачували євреїв. Перш ніж ковтнути кров одного негідника з черепа іншого, Воланд оголошує, що збирається випити "за буття". У шостій редакції роману тост збігався зі прямішим: "За жизнь!"»

Ще одна цитата: «У Булгакова Ієшуа ідеальна людина, антипод суперлиходія Воланда, і допустити, щоб він був євреєм, письменник-антисеміт, звичайно, не міг. Тому Ієшуа не пам'ятає своїх батьків і вважає, що його батько – сирієць. Для іудейських законників не могло бути жодних сумнівів, кого залишати живими: іудея Варраву чи якогось божевільного гоя. Характерно й те, що з єврейським провокатором Юдою розправляються неєвреї».

Все, як в оповіданні «Я убив», де єврея вбивають петлюрівці. В інших творах вони теж займаються погромами. Хоча в Бабеля бачимо ширшу картину. Там частіше погромники більшовики й денікінці.

Дослідники давно довели, що прототипом ще одного персонажа «Майстра і Маргарити» Берліоза був літературний чиновник Леопольд Авербах – лютий ворог Булгакова.

В романі здибаємо ще й інших потворних євреїв: хронікер Боба Кандалупський, конферансьє Бенгальський, критик Латунський, директор Римський…

Пам’ятник і музей Булгакова – це лише прояв нашої меншовартості. Що з того, що він любив Київ? Адже він любив не український Київ, який ще за його часів звучав українською мовою гучніше, ніж у наш час. Він любив російський Київ, як любили французи французький Алжир, а англійці – англійський Делі.

Однак я не чув, щоб в Алжирі був музей Альбера Камю, а в Делі – музей Редьярда Кіплінґа.

Особливо ненавидів Булгаков Симона Петлюру, звинувачуючи його у погромах. Хоча ця «мила забава» убивати євреїв якраз була притаманна чорносотенцям-росіянам. Уже в Першу світову, захопивши Галичину, російські війська влаштовували погроми, розпускаючи чутки, буцім якісь таємничі єврейські дівчата стріляють по них із вікон. Згодом з'ясовувалося, що жоден військовий не загинув, зате сотні невинних євреїв поплатилися життям. Про деталі можна прочитати у спогадах Соломона Раппопорта.

Зрештою, під час московсько-української війни преса УНР була переповнена звістками про звірства білих і червоних.

Завивання щодо перенесення пам’ятника Булгакову не нові. Уже були такі самі завивання, коли у нас цілком справедливо заборонили серіал «Бєлая гвардія». Та й була причина. Здавалося б, у романі й так достатньо антиукраїнських епізодів – однак творцям серіалу всього цього видалося замало, і вони вирішили усе «покращити».

У сцені похорону білогвардійців один із персонажів пояснює, чому ховають їх у зачинених домовинах: петлюрівці повиколювали полоненим очі, повирізали на плечах погони. А задля наочності, хоч цього у Булгакова і нема, ще й показали, як ці погони вирізають.

Перукар радить російським офіцерам зголити вуса, бо петлюрівці офіцерів ріжуть. Якщо ж не хочуть збривати, то мусять вуса запустити вниз по-петлюрівськи.

Ну, а всі петлюрівці – просто поголовно п'яниці. Полковник Козир випиває перед боєм, не злізаючи з коня. У Булгакова такого епізоду нема. Нема й сцени, де Козир, колишній учитель, лупцює нагайкою свого джуру за те, що той неграмотний.

Козир з самого ранку наливає своїм козакам горілку з бідона. Кожен хреститься, і лише потім п'є. Сцена знайома. Нам уже у фільмі «Ми із будущєго» показували командира УПА п'яного та ще й з великою сулією мутного самогону на столі. Класика жанру.

Булгаков попри все талановитий письменник. Не уявляю, щоб він описав ось таку сцену. Козир виходить з дерев'яного туалету. Джура чекає на нього з глечиком води і – увага! – з вишиваним рушником. Тут така тонка лінія: туалет і рушник. Лайно і символ.

Покидаючи село, де козаки квартирували, Козир (нагадую – сільський учитель) кличе до себе старосту й каже: «Спали цю школу. Бо тут москальської мови вчили і вона москальським духом просякла. А я місто візьму, повернуся і нову школу побудую – українську».

«Може, попа покликати, щоб перехрестив?» – питає тремтячим голосом староста.

«Ні. Попи на москальській мові служать. Москві підкоряються. Пали».

Ну, а далі Козира поранили, і після того, як його доктор Турбін перев'язав, заявив: «Геть з України! Більше ви тут жити не будете».

І цього теж нема в романі. Але ж так актуально показати ненависть хохляцьку до москаля!

Тупість армії УНР підкреслюється лобовою атакою на три ряди рушниць і кулемет. Або кумедною сценою, де гайдамацький патруль стріляє по ліхтарях, бо світло очі ріже. А коли вони усі ліхтарі постріляли, бунчужний спохопився: як же вони будуть варту тримати, якщо так темно.

А потім цей патруль зупиняє білогвардійця, який представляється оперним співаком. «Ну і що? – скалить зуби патрульний. – Я коли вип'ю, теж співаю». А відтак вони починають вити, як собаки.

Цих сцен у Булгакова нема.

Без демонстрації українського антисемітизму теж не обійшлося. Козир розрубує шаблею глечика й каже: «Як жидівська голова», чого у Булгакова теж нема.

Тобто Булгаков зі своїм романом став дуже зручною основою для антиукраїнської пропаганди. Його можна препарувати, щось уточнювати, навіть щось дописувати і вибудовувати свою імперську версію історії України.