Був у моєму житті такий період, коли захоплювався дзеном. Навіть не пробував його практикувати, добре розуміючи, що серйозна практика дзен несумісна із життєвими виборами у моральності нашої цивілізації. Але читав всілякі історії, намагаючись зрозуміти – про що йдеться. Що є шкірою, що костями, а що кістковим мозком того дзену.
І чи найбільшим враженням про дзен було те, скільки років і десятиліть учні найкращих учителів віддали тому, щоби наблизитися, щоби збагнути природу того, що вони захотіли пізнати і прийняти.
Власне тоді мені було прикро, що наша катехизація є такою прискореною, що вона часто подібна на уроки математики у початковій школі. Звичайно, що таке враження було помилковим. Тобто, було моєю помилкою.
Час показав, що у короткому приватному існуванні шлях до сутності, скажімо, Різдва, може розтягнутися на роки. І до тієї сутності цілком можливо так і не дійти. Але – якщо іти – то сама дорога перетворюється на сенс. А Різдво належить до тих речей, які відбуваються незалежно від пройденої тобою дистанції заглиблення. Надія полягає у вірі в те, що на нього неможливо запізнитися. Не встигнувши на цій станції, всядеш на наступній. Тільки мусиш іти. Шкутильгати, повзти, вставати, знаючи, що поїзд десь є. І ти мусиш у ньому побувати, бо інакше – нічого. Тож медитуй про Різдво, наближаючись до потяга.
Колись я думав, що Різдво простіше від Воскресіння. Що така приближена до людського розуміння людяна історія. Бог став земним. Віддав себе в руки опікунів. А з тим і у діяння людських звичаїв, законів, почуттів, ніжності і жорстокості, які людям притаманні.
Потім кілька років думав про те, що ні – зовсім не простіше. Досить уявити собі дивовижну екстремальність ситуації з позиції Творця. Який же це неймовірний хід. Той, що все створив, на якийсь час ступає на рівень сотвореного. Приходить у матерію, яку запустив, народжується всередині свого виробу, випробовує невластиве Творцеві буття. Народжується так, що передбачає вмирання. Бо смерть є головним двигуном кожного народження. Врешті помирає в такий спосіб, який закладений ним же у виваженій Ним же схемі людського існування. Тож саме це народження й життя після нього є справжнім дивом. Після такого вчинку складнюще до розуміння Воскресіння можна сприймати як нормальне повернення до властивого стану.
Цей знак Різдва надто великий. Він ставить кожну людину на міцну опору призначеності. Він мав би позбавити страху більшого, ніж страху смерті – страху життя. Він виразно свідчить, що Творець світу визначив найважливішою своєю і нашою потребою – аби ми жили на землі такими, якими сотворені. Щоби не тільки мріяли про життя вічне, в якому все буде невідомо інакшим, але й витримали з радістю всі випробування короткого життя земного, якого попросту неможливо уникнути. Він спробував це все на собі. І вирішив, що життя земне має бути, бо так є добре.
Цього мало би бути досить, щоб входити у Різдво ще раз, і ще раз, і знов, доки вистачить виділеної сили. Поламаним і викінчиним теж нічого не бракуватиме, якщо мати на увазі, що поїзд їде. На нього запізнитися неможливо. Можна тільки встигнути.
26.12.2025