Як ми того вечора грали! То був матч життя. За величезними вікнами спортзалу було видно тільки грудневу темінь, тонко нюансовану синім світлом ультрафіолетової лампи, що дебактеризувала операційну залу за наріжними вікнами лікарні, тінями голих каштанів і ялиць у саду між хірургією і спортзалом. А в залі чинилася масакра. Принципова гра у юнацький баскетбол. Наша команда воювала з командою іншого класу, з яким ми воювали і без баскетболу. А тут – справжнє поле бою. Ми грали майстерно і правдиво, сподіваючись на дух спортивності, ваготу правил, азарт, який мав би обійтися без ненависті. Але де там. Спочатку ми потерпали від брудних силових прийомів. Кожен, хто знає тілесні колективні ігри, знає також про арсенал непомітних брудних убивчих контактів, які можливі тоді, коли гурт тіл бігає одне перед одним на великій швидкості за правилами чистої гри. Дрібниці: лікоть під ребра, твердим бальоном у трикутник болю ніс-губи, ребром стопи на гомілку, будь-чим у сонячне сплетіння – так буває завжди.
А потім – коли ми все більше вигравали – на нас почали плювати. Усі – і суперники, і глядачі, усіма способами – шумкою слини, слизом харкотиння, на все – лиця, руки, одяг, підлогу. В якийсь момент стало аж слизько. Особливо багато цього секрету було у гарних дівчаток, вологи їм не бракувало. Врешті ми перемогли, але обпльовані і зневажені. Ні тоді, ні тепер я не був і не є знавцем антропології, яка, очевидно, має пояснення, чому треба плювати в лице того, кого караєш за те, що ненавидиш, за те, що не можеш ніяк інакше захиститися від власної безпомічності. Не був знавцем, але вперше так сильно відчував, що Христос посеред нас.
Ото плювання на Ісуса в останній день його життя мене віддавна брало за живе. Зрештою, не тільки мене. Пілатові теж було таке незрозуміло-жахливим. Не міг зрозуміти тої стихійної екзальтованої зневаги, обпльовування і опущення. Здається, він навіть віддав Христа у руки своїх катів-вояків з професійними бичами, щоби ті у фізичний спосіб спотворили тіло настільки, щоби воно викликало жаль і співчуття у народного натовпу. Щоби принаймні кров, гній, сукровиця, розтерзана шкіра спонукали до мінімальної поваги до стражденної людини. Але нє. Плювання стало ще більше. Не розпач і страх, не відчай і розкаяння, а тільки ще більшу зневагу розпалило покалічене тіло, яке перестало бути здатним себе врятувати. Мабуть, плювати на суцільну відкриту рану є єдиним способом трішки відсунутися від передбаченого власного визнання нікчемності. Нікчемності через – хай буде так – тимчасову затурканість, через покалічені і незагоєні органи елементарної любові.
А щодо плювання, то далі нічого не знаю про його магічну дію. Тільки окремі спостереження. Плюю на папу, – казав Славко (як на нього казали ті, що його знали) Галан незадовго перед смертю… І колишня манера постійно спльовувати крізь зуби, а заради додаткової слини жувати стебло травинки… І товариства на міських лавках, які постійно схаркували собі під ноги… І всілякі ідіоми: плювок в душу, стою як обпльований, плюй йому в лице – буде казати, що Божа роса…
Жорстокість і насильство є природним. Це нормально. Але кожен обпльований – невинний чи навіть винний – уподібнюється до жертви так само правдиво, як правдивими були Його страсті.
Христос ся рождає щомиті.
18.12.2025