Дрова на зиму

В нас на селі ще й досі – дрова́ (в кінцевому вірші, задля рими, таки прокралося літературне дро́ва)... Знову та дитяча книжечка з її прадавніми неписаними повчаннями (й не словами – самим життям, воно ж – «найкращий вчитель»), звертанням до здорового глузду, що є добре, а що – сором, ганьба для людини: праця – і лінивство; порядок – і непорядок; проста їжа – і забаганки, яким немає меж; терпеливість у трудах, негараздах – і нарікання («озирнись на інших)...

Тут, на рисунку, батько, видно, не розрахував потрібного запасу дров – довелося зимою їхати в ліс. У цій, сподіваюсь, живій бесіді (тому «в нас», а не «у нас»), живій і не «філософській», інакше всі наші предки були б філософами; вони ж просто любили думати, бо відчували, що без думки й людина наче й не людина, у цій черговій бесіді – не про те, чому хвилина, коли я різав з татом дрова, залишилась, а потік – потїк.

Залишилася, згадаймо, завдяки відчуттям, бо всі вони й нині – тут, у мені: зір, слух, дотик, запах (з них і розгортаю сьогоднішню бесіду, про яку, звісно, тоді й не думав, – бесіду в ширшому контексті: дитячі враження вимагають наповнень)... В переліку відчуттів – смаку не дораховуємось.

Але, зауважмо при нагоді: в Шевченка – один лиш натяк («Криши в юшку, / Буде смак...), у Франка: «Разовий, не панський хліб» (разови́й, як уся інша проста їжа, – здоровий, «панський» – нездоровий, від забаганок). «Хлопцям», що приїдуть з лісу, смакуватиме й проста їжа («приправою» – піт), як спраглому – джерельна, начебто «без смаку», вода.

Інша річ – Святвечірній стіл: настроювання зв’язку поколінь також на рівні смаку (борщ, кутя, узвар; у нас казали «суш»...) Але й на цей стіл нині, та й не диво, прокрадається чимало того, що «збиває камертон» Святої Вечері...

Ось такі думки при погляді на рисунок, що в дитячій книжечці: ліс, дрова, селянські сани, що так уподібнювали рух до «білого лету», надто коли над головою висіювався зорями великий Космос, – повели мене навпростець до надважливого рядка з Вергілієвої «Поеми про рільництво», або «Георгіки» (І, 145–146).

Рядок, який, вихопивши з контексту поеми й усього античного письма, подаємо за зразок глибокої мудрості: «Праця долає все», – й зазначаємо, що автором тієї «глибини» – Вергілій. Щось подібне бачив я колись серед візуального настінного ряду в стоматологічній поліклініці: «Здоров’я – дорожче золота», Вільям Шекспір (згадаймо приписуване античним: «В здоровому тілі – здорова душа», «Лови день» у його вкрай спрощеному розумінні, чимало іншого).

Щодо Вергілія, то поза увагою залишилося найважливіше, акцентоване перенесенням у наступний рядок слова-епітета «ímprobus», яке й засвідчує мудрість античних, що сягали далекого майбутнього («Вергілій – поет майбутнього» – М. Гаспаров).

Ця праця (labor) в контексті поеми – «improbus». «Probus» – чесний, порядний, людяний... «Improbus» – заперечення: нечесний, непорядний, все те, що нашіптує людині «несите око». Щоб якось пов’язати цей Вергіліїв рядок зі спрощеним розумінням мудрості, яка мала б виявляти себе передусім у праці, перекладачі застосовують слова, якими ніяк не можна продовжити ряд синонімів до «improbus», – скажімо, в Осипа Шухевича «пильна праця». Але «пильність», навіть «завзяття» нічим не в’яжеться з Вергілієвим «improbus»: «завзяття», скажімо, може бути спрямоване як на добро («Роздуймо, браття, / Вогонь завзяття!»), так і на зло. А цей епітет («improbus») – саме те слово, яке, звернімо на це увагу ще раз, і дозволяє називати Вергілія пророчим співцем («vates»), як ми, повним правом, називаємо Шевченка.

Жага бездумного збагачення, гординя, що вбиває людину в людині («Схаменіться, будьте люде...») – завзялася на Природу. Озирнімо оголені верховини, пересохлі річки, яким годі було опертися «меліорації», тобто «покращанню» (ріки – встояли), штучні моря, під якими – колишня природна краса нашого краю і людини в цьому краю, безліч усього іншого – і краще зрозуміємо, що стоїть за Вергілієвим «labor improbus».

А стоїть, власне, – праця кривдна; кривдна для Природи, для Бога… В моєму недавньому перекладі праця здолала усе... і в переносі: «Силою...» Уточнімо: силою грубою, непродуманою (в Горація: vis inconsulta, сила бездумна, безбожна). «Наша мета – йти за Природою як за провідницею», – гасло стоїків, яких так любимо (для них, згадаймо, природа – бог)... Краще зрозуміємо – і подивуємо далекоглядність стародавніх у їхніх міфах, в афоризмах, які передбачали, до чого може довести порушення гармонії між тілом і душею, а далі й цілковитого занедбання того, що належить душі.

На рисунку – порядний господар. Рубали дерева по-господарськи, всіляко дбаючи про завтрашнє. В особливо зворушливій, пізнавальній книзі Лариси Крушельницької «Рубали ліс» – про те, як з плеча можна рубати не тільки ліс, а й все лю́дське... Бо далі – терор, колгоспи, вивози («Сумний Святий вечір / В сорок сьомім році»...)

Далі – ядерні вибухи, що рвуть тіло «всеплодющої матері» – Землі... Далі – глобальна, якої ще й не було, боротьба світла (світа) – з темрявою... Просте, сільське, що від землі, нині не в повазі, навіть сама бесіда. Вона ж єднає людей в атмосфері простого, невигадливого, але теплого, що сягає давнини, вічного: «Сядем собі, брате мій, / Сядем до бесіди»...

І ось, ще раз, цей вірш, у якому забриніла нотка й Павличкової пісенної, «яворинової» журби («...розітнуть йому печальні груди...»), озвалося душевне єднання людини, часточки, з душею величного Цілого:

Ми з татом ріжемо на зиму дрова,

Подвір’я. Неба синього перкаль.

Чутливий натиск татового слова:

«Тягни до себе, потім – відпускай».

На сонці мушка грає вечорова,

Дзвенить зубаста, вигострена сталь,

З-під неї тихо на траву пухова

Розтрушується дерева печаль.

Шерегом зими поміж нами стали,

Ніщо ж бо в світі не буває сталим –

Здається, й небо інше над селом.

Та щоб маліла даль надпросторова,