Цятка

Якось, ще малим, насанкувавшись, я спробував перекласти свої зимові радощі на папір. Снігу перекладати не потрібно: білий аркуш в освітленні настільної, «на нафту», лямпи під умброю (абажуром) – хіба не сніг?.. Спадиста лінія олівцем – засніжений пагорб. Санчата. На них – хлопчина: обіруч, мов за повіддя, вхопившись за мотузку, весь подався назад; за плечами розвівається шалик… Натягнута на вуха шапка… рукавиці… Начебто все…

Але ні… Ще чогось, і то дуже важливого, немає… Немає тієї зимової радості, що мала б засвітитись на хлопчиковому лиці, – світлої «цятки», задля якої і весь той рисунок, чи образок, як колись казали. Як не старався – не всміхався хлопчина, ба й сумнішав чомусь, хоча стрімко летів з гори. Одне слово, не вдався рисунок…

Багато спливло років, аж я зрозумів, що «мистецтво – важке», точніше, як це в Арістотеля, – «краса важка» (chalepà ha kalá). А що може бути важливішого, ніж краса?.. Знову згадую мислителя і маляра Юрія Новосельського, що в шкалі цінностей ставив красу навіть над добром. А ще в когось із римських авторів я натрапив на поширений в них ідіоматичний вислів «ultimam manum imponere»; дослівно: «накласти останню руку», тобто, завершуючи мистецький твір, взагалі якусь працю, поставити «крапку» – ту «цятку», якою і засвітився б витвір митця всією своєю красою.

Запам’яталась мені, до речі, така цятка на одному з пейзажів Михайла Мороза. Вона, мовби світелко якогось віконця (самої хати не видно), зігріла доволі хмурний і холодний гірський краєвид: гóри, захмарене небо, внизу – потік; зігріла, а заодно висвітлила вкладену в пейзажний твір душу митця, його задум... Світелко, цятка, світлова точка, «цвітка дрібная», що заясніла, дрібная, – великою любов'ю Маркіяна Шашкевича до рідного краю…

Якось у розмові зі знавцем секретів живопису й задивленим у барви живописцем («theoria cum praxi»!) Романом Яцівим – а цікавила мене саме та цятка – я почув про один вихоплений з часоплину момент, тобто «порух часу»; в ньому – цікава сценка. І не тільки почув, а й побачив, бо засвітилася та сценка живописними, що залишаються в пам’яті, деталями, теж своєрідними «точками».

Було це багато років тому, ще десь у вісімдесятих. Музей українського мистецтва, що на вулиці Михайла Драгоманова, відкривав чергову тематичну експозицію творів живопису львівських митців… Якихось дві години залишалося до початку цього заходу, як в оглядову залу з палітрою і пензликом у руці буквально вбіг знаний львівський живописець Михайло Ткаченко. Зупинився, захеканий, біля свого пейзажного полотна, яке ще пахнуло свіжими фарбами. Постояв перед ним, радше весь – у ньому. За якусь мить, мовби виціливши потрібне місце (як то в пісні «він вимірив, він вицілив...»), тицьнув туди пензлем. Заспокоївся. Перевів подих. Ultimam manum imposuit – востаннє торкнувся рукою свого полотна…

Таку цятку, яскраву червону цятку, я побачив не на полотні, а таки в природі, здається, перед від'їздом на Майдан. Рамками для всієї «картини» було… вікно трамвая. Облетілий, при самій вулиці промислового передмістя, необгороджений, вже, мабуть, нічийний садок… Настил скоцюрбленого брунатного листя… Майже голі, неплекані яблуньки… Сіре небо над ними… Сірість – довкола них… Якщо згадаємо античних, які в тінявім дереві бачили перший для людини «зелений храм» просто неба, то цей садок видавався прадавнім, давно вже занедбаним, без жодної стежки до нього, безлюдним храмом...

«Сум душу огортає» – ось так найточніше можна б окреслити враження від огляду тієї «картини». І раптом десь саме посередині цього пейзажного «полотна» (око зупинилось на ньому) – манюсінька червона цятка: яблучко!.. Одненьке на цілий сад червоне яблучко, що цупко трималося гіллі!.. Воно й розвіяло весь той сум. А повсюдна сірість стала гарним для нього тлом…

Уже безслідно день мав одійти,

День, як щодень, – без лінії, без мітки,

Без товариства, та й без самоти, –

Хтозна-куди, прибулий – хтозна-звідки.

Я крізь той день дививсь – не дивувавсь,

Не думки нить – нудьгу снував чи втому,

У часі, та без часу я тривав,

Додому їдучи якось чи з дому…

Осінній сад, без барви, без листка

З вікна трамваю – мов пейзаж у рамі.

В печальне втрутилась рука Митця:

У спорожнілім, просто неба, храмі –