Це не клуб, тут немає формального і неформального членства. Цих чоловіків об’єднує вік 60 плюс і трохи більше, але вони всі ще працюють – ринок праці кардинально змінила війна, роботи стане на всіх, а вони все життя працювали і не цураються цього й тепер. Їм навіть подобається бути в ділі, бути потрібними, відповідати за щось, знати, що від них щось залежить на виробництві, ділитися знаннями, умінням і досвідом, а не просто «піди, купи, принеси, не стій, не сиди на дивані, допоможи щось по дому». Їх об’єднує географія, місто Ужгород, спільний автомобільний побут (у них тут гаражі) і головне – музика. Так, музика – головно та, яку вони слухали, коли були молоді. Життя змінилося, вони постаріли, вже в декого внуки є, але вони й далі слухають ту саму музику, це вже більше, ніж музика – це soundtrack of life.
Їхня музика – це не про поговорити, посперечатися, послухати разом колекційні платівки (це також – вони все це роблять, часто й успішно, всі мають свої колекції, апаратуру), ні, ці чоловіки готові і платять немалі гроші, щоб попасти на концерти, де звучить музика тої епохи, 60–70-х і трохи 80-х років того століття. Вона нагадує їм про привиди минулого, When I was young, молодість. Це не так важко зробити практично, а головне – не далеко. Благо Ужгород стоїть на кордоні зі Словаччиною. Остання їхня поїздка була на концерт – AC/DC виступали в Празі.
Не знаю, чим, крім слухання музики, є всі ці їхні поїздки – спробою ще раз прожити молодість? Як писав Джордж Орсон Веллс «I know What it is to be young»: поки ти молодий, час для тебе – це безконечність, вік – лише цифра, яка нічого не значить для тебе. Знаю, як це – бути молодим, а ти от не знаєш, як це – бути старим.
Згадати той час: вони вчились у Львові, гуртожиток №10, «весну політехніка», третій корпус, пари, бар «Унітаз», коктейль з львівського дощу, каву з влитим в неї коньяком, потім ще Vana Tallinn і блиск бруківки на Київській під скрипіння трамваю. Ностальгію можна купити на якусь мить, на доволі короткий час, не на зовсім. Як було тоді – вже немає. Є так, як є зараз і тут, бо найгірше – всі ці безконечні «а ти пам’ятаєш, які тоді були зими?» Треба навчитися відпускати минуле і жити в цьому житті, навчитися жити за новими правилами у нові часи.
Виходячи з цих концертів, вони знову відчувають себе вільними, дух бунтарства наповнює їхні серця, їм хочеться зруйнувати всі заборони, умовності і писані та неписані правила. Але свято не може довго тривати. Потрібно повертатися в теперішній час, в теперішній день.
Вони зовсім не мрійники і не романтики: розуміють, що життя – це марафон і вони на останніх кілометрах дистанції, усвідомлюють свій вік – зрілий вік, який має і свої переваги, знають, що його треба ще заслужити, що не всі ровесники і дожили, не всі мали таку можливість. Наробивши немало помилок, вони усвідомили, що вік робить час найдорожчим скарбом – треба робити і жити так, щоб у кожному дні було щось живе. Тому вони не чекають, що прийде хтось і зробить їхнє життя цікавим для них, чийсь дзвінок, візит, подарунок; ні, так менше розчарування – вони це роблять самі. Стараються і помічають дрібниці, які роблять життя кольоровим – Карпати під боком, а ще смачна їжа, книга, музика, подорожі й вино. У них є дачі, де сад, виноградники – і, звичайно, вино. Про нього вони можуть говорить безконечно.
Старість можна зустріти і так: на ходу, не збавляючи обертів, працюючи, поки є сили, можливість, бажання – і, звичайно, є де. Не звертаючи уваги на вік, на роки. Так, як це було колись, коли люди жили з землі і працювали, поки буквально фізично могли, а коли вже неміч тіла (не духу) не давала проходу, «крутились по подвір’ї», де кури й кролі, або йшли пасти корів і овець – не сиділи без діла ніколи. Старість – не привід бути слабким.
16.12.2025