Артур Дронь – нове обличчя української літератури. Походить 25-річний письменник з Івано-Франківщини, нині живе у Львові. Закінчив журналістику Львівського університету. З початку широкоформатної війни – доброволець 125 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Варто підкреслити – доброволець і піхотинець, бо фронт теж різний, про що у нас повсякчас забувають.
Звіcно, варто усіх об’єднувати, але недиференційованість грає з нами злий жарт. Вона нівелює різницю між добровольцями і мобілізованими, «піджаками» і тими, хто на нулі, професійних патріотів ототожнює з героями війни, внаслідок чого диванні типажі задають тон у мистецтві на тему війни і в пропаганді, тому пропаганда у нас переважно таки ніяка. На мою думку, професійним патріотам варто взагалі припинити писати про війну і самоусунутися від сучасності – поринути в минулі теми, перекваліфікуватися на археологів і палеографів. Так буде чесніше і природніше. Принаймні не варто примножувати макулатуру на тему війни, в якій може втонути усе талановите, героїчне, непересічне. Не можна тему війни профанувати. Це річ засаднича.
Наведу найсвіжіший приклад сценічного мистецтва, що дотичне до літератури бодай на рівні сценарію, який у випадку вистави, про яку ітиметься далі, з розряду колективної або ж народної творчості. Київська муніципальна опера відкрила новий сезон мюзиклом «Патріот», котрий саме й утверджує у суспільній свідомості образ професійного патріота – такого собі галичанина і лікаря Любомира, який був молодим у 1990-х, брав участь у двох революціях, на початку російського вторгнення волонтерив, але дав волю емоціям − зрадив свою святу україномовну дружину Оленочку з російськомовною несвятою і навіть ворожою Настею. У якості покути за цей переступ уже немолодий Любчик начебто таки приєднався до лав ЗСУ після 2022 року. Принаймні у кінці вистави цей нікчема стоїть у пікселі і з рюкзачком за плечима. Особливо бадьоро і патріотично у цім контексті звучить пісня пацифіста Скрябіна: «Втікай, бо скоро буде війна / Шукай собі місця, де вар’ятів нема». Дехто намагається трактувати цю пісню як пророчу. Так і є. Це гімн ухилянтів. От тільки чому він звучить зі сцени державного театру у воєнний час? В Україні з думанням і розумінням завжди були проблеми. Можливо, на тлі війни розумові процеси у нас таки пришвидшаться й покращаться.
В Артура Дроня промовистий позивний – Давид. Мабуть, це натяк на царя Давида, який поборов Голіафа і об’єднав Ізраїль довкола Єрусалима. Досі Артур відомий читачам як поет. Широкий резонанс викликала його збірка «Тут були ми» (2023), присвячена не так війні, як людям, які війни не злякалися, зробили найскладніший вибір − залишилися на полі бою, бо не хотіли, щоб Україну стерли з політичної карти світу, щоб українців записали у народи, які вимерли, а українську мову – до розряду мов мертвих. Ці люди, за Дронем, залишаються вірними заповідям Христа в усьому і щодня, готові до самопожертви заради тієї любові, яка надає сенс усьому – принаймні в межах сонячної системи. Тож до визначень журналіст, поет, доброволець і піхотинець треба додати ще одне – християнин, практикуючий греко-католик, що взагалі річ нечувана на тлі декларативного безбожництва сучасної української поезії. Принаймні перші наші поети в каноні, як Андрухович, Жадан чи Іздрик або атеїсти, або агностики, або орфісти. І така різка зміна у ставленні поета до віри свідчить, що з часом літературний канон також може радикально змінитися. Разом з картою світу перекроюватиметься світогляд, одні цінності впадуть, інші вийдуть на передній план. Зрозуміло, що й на експорт Захід працювати припинить. Він буде змушений мобілізуватися і давати раду як мультикультуралізму, до якого навряд чи готовий, так і фемінізму, і сексуальним меншинам, що начебто лежать в основі сучасної демократії, хоча її наріжним каменем має бути право – одне для всіх.
Однак нині ми уповаємо вже не на право, а на шахеди і ППО. Чому так сталося? Чому право не справляється передусім з проблемами самого Заходу? Мабуть, тому, що право все ж невіддільне від моралі. Для того, щоб винести справедливий вирок, суддя для початку має розуміти, що є добром, а що злом у тій чи іншій ситуації − відчувати персональну відповідальність за торжество добра, за його неподільність. А з цим у сучасних західних людей зі суддями включно не менші проблеми, як у східних. Бог помер, а разом з ним померла і мораль. Проте як би не хвилювала нас доля Заходу, якою б загроженою і навіть безвихідною вона часами не видавалася, Захід ніколи не боявся ризикувати − авантюризм характеризує його не менше за консерватизм. Ризик і авантюризм невіддільні від творчості. Надія Заходу – його творча природа.
У цій рецензії ітиметься про дебютну прозову книжку Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає», перший тираж якої вже розійшовся, а це свідчить про потребу українців побачити на письмі образ тієї України, в якій ми живемо, і тієї війни, до якої залучені в Україні хай різною мірою, але всі. Рецензоване видання – це збірка есеїв, оповідань і замальовок на такі теми, як правильний вибір, коли хтось лізе в окопи і це «найвищий і найкращий прояв Бога в людині», нової механіки після 24 лютого 2022 року, коли життя перестало бути безкоштовним, а лінія фронту і військові на ній відділяють сущих в Україні і, додам, в Європі від смерті, теми української матері, яка, як Марія, жертвує найціннішим, що в неї є, своїм сином, але заради нації та її виживання, теми смерті, яка, наче в казці, втекла від офіцера української армії Олега Кривого, про людське тіло, що стає дверима, крізь які виходить душа, коли людину вбивають, про те, «скільки в нас тут між своїми підарасів», тобто таких громадян з українським паспортом, які чекають рускіх – своїх братів по духу і по буху, нерозуміння західними журналістами простої речі: всі рускі, а не тільки Путін убивають у цій війні українців, які ні на кого не нападали, а просто жили на своїй землі хай і не за найвищими стандартами світових демократій, що під тиском Путіна якось одномоментно зблідли. А це свідчить, що західна бюрократія, як і будь-яка бюрократія, видає бажане за дійсне, а всі її досягнення переважно статистичні − із відповідним індексом. Це як у науковій статті: скопус є – думки нема, а якщо і є, то якась вже надто мінімалістична чи архаїчна.
Час показав, що головною проблемою України була все ж не корупція, а Росія, з-під політичного, економічного, релігійного і культурного впливу якої Україні ніяк не вдавалося вирватися упродовж десятиліть Незалежності. Остаточний розрив між Києвом – материнським містом, що його Росія звела до рівня колонії, й Москвою як імперським центром, що втрачав будь-який сенс без свого першоджерела, міг скінчитися лише війною. Однак війна ця все ж має для українського суспільства не тільки нищівний, а й очищувальний, катарсичний сенс. В горнилі війни Україна і її люди позбуваються малоросійства, двоєдушшя, двомовності і політичної багатовекторності, віднаходять власне обличчя і душу – реальну свободу, що жодних індексів для підтвердження своєї істинності не потребує, бо цю свободу оплачено тисячами життів. Цієї жорстокої, але й спасенної сторони нинішньої війни українські мистці (Артур Дронь не виняток) чомусь вперто не помічають, проте рецензована книжка дає можливість про це, як і про інші дражливі й цензуровані речі, говорити.
Є у прозовій збірці письменника магістральний сюжет. Він із варіаціями повторюється у «Розповіді першій», «Розповіді другій» і «Розповіді третій»: у всіх цих текстах ідеться про один і той же бій, в якому російські танки обстріляли українські позиції, а українські солдати закопувалися в землю, щоб вижити або померти. Наша війна не тільки у Дроня постає саме як картина підземного життя: у сховищі, бліндажі, підвалі, окопі чи ямці. У цьому бою автобіографічного оповідача контузило, а Олександра Коберника (Дока) – вчителя другого класу, який навіть на фронті сплачував комунальні платежі й видавав усім бійцям свого підрозділу «вітамінки, як для спортсменів», росіяни убили. Саме цей образ у книжці найкраще прописаний. І хоча на фронті смерть всюдисуща, відхід Коберника є найвиразнішою її личиною. Автор описує, яким маленьким здавався йому Док, як він відчував останнє тепло його вже мертвого тіла, котре не міг витягнути з окопу, бо ліву руку товариша відірвало вибухом. Безперечно, цей бій і ця смерть для автора особливо травматичні, саме тому він і намагається заглушити свій біль, пишучи про них на різні способи, у різному обсязі і темпі.
Однак головною проблемою книжки є недовіра її автора до письменників, які писали про Першу і про Другу світову. Артур Дронь відмовляється все вимірювати Ремарками, Гемінґвеями чи Юнґерами, навіть Воннеґутами і Гашеками вимірювати нашу війну він не хоче. Вони, на його думку, вважалися вершинами літератури, допоки українці не отримали актуальну війну, яка іде не за території, а за існування. Автор не приховує того, що навіть на коротку мить не може стати пацифістом. Наприклад, зазначає, що його абсолютно не переконує герой роману Ремарка «На Західному фронті без змін», який, убивши ворога, пробачає йому − не відчуває до нього ненависті. Дронь обстоює антивоєнну літературу, якщо вона не антимілітарна. Цей оксюморон випливає із тези письменника про те, що будь-яка здорова література є антивоєнною. Така логічна конструкція, що не враховує очевидного − справжня література не зобов’язна бути антивоєнною, зосереджена на Ернестові Гемінґвеєві, якого український мистець любив у юності з-поміж усіх письменників найбільше. Саме з його книжкою він вирушив на фронт.
Оповідач пояснює французькому журналістові Давіду Ді Ноті своє розчарування у Гемі тим, що цей мистець так і не зміг йому пояснити російсько-українську війну. Спантеличений Давід, який відшукав в Україні блукаючий європейський дух, намагається знайти у Гемінґвеї і Дроневі те, що їх єднає, а не роз’єднує. Адже американський письменник брав участь у трьох війнах. Під час Першої світової був добровольцем, працював шофером на італо-німецькому фронті, отримав множинні поранення, зокрема йому вставили алюмінієву колінну чашечку. Гемінґвей ніколи не розумів цілей Першої світової і як представник «втраченого покоління» міг би стати пацифістом, як Ремарк, але не став. У громадянській війні в Іспанії і в Другій світовій брав участь як журналіст. Треба відзначити, що в обох Гемінґвей був учасником бойових дій. Під час Другої світової йому за це загрожував трибунал, бо Женевська конвенція забороняла журналістам перебувати на позиціях. Гемінґвей був непримиренним ворогом фашизму і нацизму, комуністична ідеологія натомість не викликала у нього такого ж різкого неприйняття, навпаки, комунізм і комуністи викликали у нього повагу й симпатії. Про це свідчить чимало фактів. Наприклад, він єдиний раз голосував на виборах президента США і то за комуніста Юджина Дебса. Також відомі його симпатії до Фіделя Кастро і кубинської революції. Зрештою останні роки свого життя він провів на Кубі. З огляду на це ФБР встановило за письменником стеження.
Кажуть, що Гемінґвей таки співробітничав з НКВС – його псевдо начебто було Арго, але інформації від нього совєти так і не добилися. Зрештою деякі критики після публікації єдиної п’єси мистця «П’ята колона», що була присвячена діяльності республіканської контррозвідки в Мадриді часів громадянської війни, кваліфікували автора не інакше як сталініста. Сталін натомість заборонив публікацію роману «По кому подзвін» (1940). Цей вповні соцреалістичний твір, що не означає наче він неталановитий, став доступний широкому читачеві в СРСР лише у 1968 році. Можливо, саме через ці заборони американський мистець виконував роль маяка для радянських російських шістдесятників, був іконою стилю для радянських інтелігентів − його фото у розтягненому светрі прикрашало помешкання багатьох представників розумової праці радянської доби. Однак з певністю можна стверджувати, що Гемінґвей ніколи не дивився на війну як на змагання націй чи цивілізацій. Він завжди вбачав у війні протистояння між багатими, котрі на війні збагачувалися, і бідними, які у війні втрачали все. Такий же погляд був властивий і Бертольдові Брехту, і всім комуністам. Однак у випадку американця таке бачення дуже дивне. Адже він любив азарт, полювання, рибальство, спорт, зброю, подорожі, культивував фізичну силу, від якої начебто пряма дорога до метафізики. Мачизм і Гемінґвей – практично синоніми, але мачизм американця приземлений, фізіологічний. Зовсім іншою є чоловіча сила в Ернста фон Заломона – наймолодшого серед тих терористів, які убили міністра Вальтера Ратенау, котрий підписав Рапалльський договір 1922 року − договір, що виводив Радянську Росію-ізгоя з дипломатичної ізоляції. У цьому випадку маємо справу з бажанням воювати за свою націю і її перспективу, за національну і власну честь в обставинах, коли підстав поважати свою батьківщину наче й нема.
Подібні романтичні ідеали після поразки УНР поділяли й наші «вісниківці», яких радянські пропагандисти ототожнювали з фашизмом і нацизмом. Нинішня українська молодь дезорієнтована, бо «фашизм» у версії Євгена Маланюка, Олени Теліги чи Олега Ольжича виглядає набагато привабливіше, героїчніше і шляхетніше, аніж комунізм Миколи Хвильового або інтернаціоналізм і радянський гуманізм Олеся Гончара чи й анархізм раннього Сергія Жадана. Ліві ідеї у демократичних повоєнних суспільствах завжди толерувалися, натомість праві автоматично викликали осуд. Тепер шальки терезів можуть хитнутися в інший бік. Принаймні інша сторона повинна отримати право голосу. Звичайно, суспільство має право знати і розуміти не тільки загальноприйнятий шаблон, а й те, що виходить за його межі. На праві ідеї (і це в начебто плюралістичному світі) накладалося табу, бо вони завжди ототожнюються з антисемітизмом. Заломона й головних учасників вбивства Ратенау офіцера Керна й інженера Фішера також звинувачували в антисемітизмі. Якось Юнґер запитав Заломона: «Ви убили Ратенау через те, що він єврей?». Співрозмовник натомість відповів: «Ми вбили його не за це». У своїй книжці «Зневажені» (1930) Заломон показує, що честь, життєздатність нації, її майбутнє значать більше, аніж політична доцільність, расова маячня чи соціальні права. Крім того Заломон не міг бути антисемітом за визначенням, бо його кохана була єврейкою. Не підписав він і клятви на вірність фюреру, не брав участі у Другій світовій, бо колишніх кримінальних злочинців, яким він був, німці на фронт не брали. Та й сам письменник хоч і вважався правим, часто мислив як панк, наприклад, виключав Німеччину із Західного світу. Автор «Зневажених» вважав, що серед чоловіків завжди є ті, що готові битися, готові до самопожертви за такі святі ідеали, як вірність товаришам по зброї, вірність матері й відповідальність перед нацією, образ якої часто не збігається з образом реальної батьківщини. Для людей цього типу честь означає більше, ніж життя, бо життя без честі виявляється непотребом, воно стає просто неможливим. Так фрайкорівці (тобто добробати) перетворювали війну на велику ідею, на змагання духу, того романтичного німецького духу, що втілювався й в архітектурі. Досить згадати прекрасні замки Баварії. В одному із них – у Заалеку загинули, обороняючись до кінця, Керн і Фішер, убивці Ратенау і, як показав час, рятівники німецької честі. Сподіваюся, що колись на стінах цього замку 12 століття з’явиться табличка, яка вшановуватиме цих німецьких героїв.
Саме пориву і сили національного духу, як інтуїтивно відчув Дронь, й не розумів Гемінґвей, тому його мачизм такий дешевий. Цей мачизм стає майже копійчаним, якщо згадати варварську зверхність американського письменника до жінок. Зі сказаного вище випливає, що війна українців також несе в собі велику ідею. Це не імперська ідея панування, як у росіян, а ідея виживання нації, виживання держави і перемоги людини і людяності, бо українці і під ракетами й шахедами вирощують хліб, народжують і виховують дітей, вірять в те, що світом рухають ідеали справедливості й добра, а право однакове для всіх, хоча політична реальність щодня доводить зворотнє. Цинізм нинішньої політики зашкалює. Але хіба було інакше в часи Другої світової, коли США й Великобританія визнали Сталіна своїм союзником, тобто рівним собі, пожертвуваши не тільки Україною, а й іншими країнами Центрально-Східної Європи? Шановним Вінстону Черчиллю і Теодору Рузвельту було відомо і про ГУЛАГ, і про масовий голод в Україні, і про політичні й етнічні чистки, що їх проводив Сталін. Тож у випадку Ялти керманичі цивілізованого світу керувалися зовсім не гуманізмом і не верховенством права, а політичними реаліями і політичною доцільністю. Принципової різниці між трьома суб’єктами за столом у Ялті і Дональдом Трампом, що простелив червону доріжку на Алясці перед Путіним, намагаючись таким чином завалити Сі, нема. Технології змінюються – політична людина ні.
Найпростіше назвати Гемінґвея лівим, Заломона правим, а Дроня, мабуть, центристом. Цю політичну схему можна накинути ще й на національну. Гемінґвей як і будь-який інтернаціоналіст не дуже переймався США – його духовною батьківщиною був як не Париж, то Куба. Заломон як німець, що іронізував у романі «Анкета» (1951) над денацифікаційною анкетою, яку отримав в американському таборі, не визнавав ані американської, ані радянської окупації Німеччини. Його завдання було простим – залишити нащадкам портрет тієї Німеччини, що пішла у небуття після поразки 1945 року. Ця Німеччина, до речі, має не менше значення за Німеччину Ангели Меркель, про яку, здається, ніхто нічого видатного досі так і не написав. Мета Дроня іще прозаїчніша. Він має вижити разом зі своєю країною, тому його есеїстичну книжку з повним правом можна назвати розповіддю про виживання української нації в екзистенційній і водночас цивілізаційній війні. Якщо про нікчемне суспільство, як і про нікчемний час написати щось видатне взагалі неможливо, то героїчна реальність все докорінно змінює – неможливе стає можливим.
19.09.2025