Протягом минулого року довелося брати участь у трьох едиціях міжнародного семінару, присвяченого темі контроверсійних – які частіше називають «важкими» – питань історії і тому, як їх викладати через музеї ширшій публіці, передусім учням, та яку роль у цьому процесі відіграють музеї. Позаяк нема кращого способу навчитися чогось, ніж його побачити і відчути на собі, а все пізнається в порівнянні, то левову частку цієї серії семінарів становили візити до музеїв і закладів, чия тематика прямо стосується «складних питань» – у сенсі моральної та політичної спадщини воєн, геноцидів, етнічних протистоянь, злочинів на ґрунті ненависті та ряду подібного.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Першим у списку міст, де побували, була столиця Норвегії Осло. Основним центром уваги тут був острів Утея, де в липні 2011 року Андерс Брейвік, прихильник ультраправих поглядів, розстріляв майже сімдесят учасників молодіжного літнього табору та поранив понад дві сотні. Окрім того – Нобелівський центр, особливо частина експозиції, присвячена ядерним вибухам у Хіросімі та Нагасакі.
Вшанування пам'яті жертв терориста Брейвіка у Норвегії
У наступному пункті зустрічі, Варшаві, на наш гурт очікували Єврейський історичний інститут, Музей історії польських євреїв і частково музеєфікована територія колишнього гетто. Очевидно, що основним складним питанням, навколо якого крутився цей семінар, був Голокост, трагедія польського єврейства і загалом тема долі спільнот, їхньої дискримінації і те, до чого це може призвести.
Зрештою, третій семінар – український – відбувся у Перемишлі. Епіцентром подій став Український дім, а ще Музей перемиської землі та ряд візуальних екскурсій музеями України – Національним меморіальним комплексом Героїв Революції Гідності, Національним історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили», Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр» та Національним музеєм-меморіалом «Тюрма на Лонцького». Такий підбір інституцій фактично зробив темою останнього семінару складний історичний досвід України виживання як спільноти в умовах фактично подвійного тиску – тоталітарного та імперського, джерело яких, до того ж, діяло геноцидними методами.
Варшавське ґетто, що його нацисти створили восени 1940-го року.
За великим рахунком, тема «важких» питань – в сенсі складної історичної спадщини у різноманітних варіаціях – ніби й не вражає оригінальністю (у Східній Європі це взагалі «хліб насущний», бо де не стань, там зачепиш чийсь біль), а водночас об’єктивно не втрачає актуальності. І це не лише через наслідки, зокрема, тривалий час закритих архівів. До слова, у тій же Польщі архіви відкрили для дослідників суттєво раніше, ніж в Україні, але «важкі питання» залишаються живою й актуальною частиною суспільного діалогу. Це насамперед тому, що вони «важкі» не через жахливість реальності, яка за ними стоїть, а через те, що сам факт існування такої реальності – це про злам усіх людських понять про належне, достойне, можливе і тому подібне. Це, якщо дуже сильно спростити, «як же ми дійшли до життя такого?», причому на рівні, який торкається кожного, тому що стосується базових потреб людини як такої. І тому вони залишаються вічно актуальними і потребують особливого підходу – надто коли йдеться про вишкіл.
Одначе є кілька аспектів, які додатково ускладнюють і так неоднозначний та чутливий матеріал а також служать суттєвим викликом для концепції громадянської освіти. Перший із них починає проглядати уже, власне, після послідовної серії відвідин закладів, які прямо пов’язані з тематикою важкого спадку історії у вигляді воєн, геноцидів, масових убивств та загалом трагічних подій. Бо перший, фактично напівсвідомий висновок з усього переліченого, доволі банальний – кожна країна має свої трагедії, й «ліцитація жертв» – заняття не тільки сумнівне морально, а й безнадійне з точки зору раціональної. Позаяк справа не в кількості жертв і навіть не конче в мерзенності конкретного злочину, а у безсиллі жертв і їхньому болю, якого ніхто не в стані відчути так глибоко, як вони.
Український дім в Перемишлі
Утім, зворотний висновок приголомшує – насправді нема гарантій, що щось подібне не повториться. У якій країні та в якому б часі ти не жив, завжди може статися так, що «твоя» спільнота стане переслідуваною просто за те, що вона є, або ж навпаки вирішить продемонструвати свою спроможність і могутність, напавши на слабшого сусіда. І, напевно, немає такої ідеї, релігії чи етичного принципу, яких не взяв би собі на озброєння і заодно виправдання черговий некомпенсований невдаха чи фанатик.
Й одночасно весь рік – і то не перший – усі ми спостерігали і спостерігаємо зріст популізму та крайніх течій. Уже загальним місцем став висновок про наростаючу поляризацію суспільств. Наступним етапом є радикалізація, яку теж уже цілком видно.
А просто у твоїй країні саме зараз триває війна, де теж цілком очевидний цілий букет того, що належить до «складних питань»: тут і культ насильства, й імперські фантомні болі, і деформація самої суспільної структури, і явні геноцидні дії, і ще багато чого – список можна продовжувати.
Експозиція музею Перемиської землі
На тлі всього цього, та ще й фахової деформації, спокушає запитання, чи загалом має сенс займатися просвітою і пояснювати, чого належить остерігатися, якщо немає бажання стати свідком чи жертвою (бо їх завжди більше, незмірно більше, ніж катів) повторення чогось подібного. Але насправді це запитання – не про сам підхід. Воно про інше. Річ у тому, що, як уже частково зазначалося, «важкі питання» – це про екзистенційне. Це про речі, які сягають набагато глибше і далі за поняття «громадянського виховання», засудження катів і пам’ятання жертв. Але ці речі занадто глибокі, щоб бути масовими. Не тому, що маса дурна, як намагалися переконати суспільство тоталітарні вожаки ХХ століття. А тому, що цей рівень не є масовим за своєю природою. Максимум, що може зробити громадянське виховання, – це дати орієнтир, який допоможе вигребти в правильному напрямку, якщо доля таки занесе в епіцентр екзистенційного. А поки воно не настало, то екзистенційні питання мають бути полишені тим, кому і зазвичай – інтелектуалам, філософам, духовенству.
Другим ускладнюючим аспектом в обговоренні складних питань є те, що прийнято називати «тінями історії». А кажучи простіше, наслідки колективного травматичного досвіду, які з моральної точки зору виглядають щонайменше парадоксально. Це те, що зазвичай не прийнято озвучувати – або взагалі, або в певних ситуаціях, або щоб не ускладнювати предмет обговорень до такого рівня, що частину реципієнтів просто заклинить емоційно.
Перша з цих «тіней» може наздогнати вихідця зі Східної Європи уже на острові Утея і загалом, мабуть, на всіх меморіалах, які присвячені пам’яті жертв терористичних актів з кінця Другої світової війни. Причому в дуальній редакції. Перша сторона цієї подвійності – мимовільні думки про відносне щастя країни, де загибель кількадесяти людей стає національною травмою на кілька десятиліть. Бо в історії твоєї власної країни випадків розстрілу чи вбивства в інший спосіб не те що десятків, а сотень тисяч людей було так багато, що думка «слава Богу, що тут не настільки багато жертв» видається майже нормальною. Адже десятки років подібні думки були одним зі способів автоматичного рятунку психіки твоїх земляків.
Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні
Власне тому, що справжній жах не в кількості. Він у самій можливості чогось подібного. Бо, мабуть, правильним було б достатньо безпечне життя, за якого загибель кількадесяти молодих людей від руки незадоволеного життям «хрестоносця» виявлялася моментальним шоком для всього суспільства і водночас застереженням.
На етапі семінару у Варшаві одну з тіней історії унаочнила тимчасова виставка в Музеї історії польських євреїв, присвячена їхній долі в перші повоєнні роки, тобто безпосередньо «після Голокосту». Ці люди не просто мусили облаштовувати своє життя заново, збирати його по крихтах, повернувшись фактично з пекла. Вони ще й зіткнулися з не конче приязним, кажучи делікатно, ставленням довколишніх, які сприймали їх радше як ще одних претендентів на й без того скупий ресурс. Апогеєм цього ставлення був погром у Кельцях. Складно, оглядаючи цю виставку, не згадати книги польського ж таки журналіста й інтелектуала Гжегожа Гаудена про події, які прямо-таки віддзеркалюють антисемітизм польського суспільства, хоч часово й географічно стосуються дещо інших подій та теренів. Наскільки складна і делікатна ця частина теми, яка, проте, час від часу виринає тінню за обговореннями, яскраво показали перипетії понад десятирічної давності навколо фільму «Жнива» (пол. Pokłosie). А ще далі мріє важка парадоксальна істина, що іпостасі жертви і ката можуть поєднуватися в одній спільноті.
Історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили».
Та найдовшою тінь історії видалася в Перемишлі. Річ у тому, що це місто тривалий час було одним із основних конфліктних вузлів між українцями та поляками. Де в чому, може, тугіше затягнутим, ніж Львів, який, за всіх відомих фахівцям нюансів ситуації, перебував чітко на українській території, що, зрештою, визнавалося означенням «польський острів в українському морі». Крім того, він більший – а це означало більші можливості й більше шансів вжитися всім. Натомість Перемишль розташований чітко на пограниччі, і тому, попри розбудовані практики щоденної згоди, він сприймався як межа, якою небажано поступатися, і був потенційно конфліктнішим. А до того, такі ситуації часто мають своїм наслідком бажання спільнот максимально підкреслити саме «їхність» території. Про цей мотив нагадувала експозиція місцевого Музею Перемиської землі, де практично не представлено українців, хоча принципи мультикультурності й об’єктивно історичні реалії пограниччя вимагають мінімальної присутності української спільноти у вимірі ширшому, ніж фраза про те, що у середньовіччі терени Перемищини «якийсь час перебували під контролем русинів». Про часи пізніші й мови майже нема. А треба сказати, що якраз у цьому випадку тінь історії цілком відчутно впливає на сучасний стан відносин.
Суто практична проблема з цими тінями в контексті громадянського вишколу полягає у тому, що будь-хто з умовних відвідувачів музею чи учнів – учасників вишколу на базі того ж музею, може банально прямо запитати про них. Або підняти тему очевидних колізій. Бодай тому, що ніколи невідомо наперед про історичний досвід родини конкретного учасника. А тригернути може будь-що.
Хоч найбільшим тригером залишається спадок Другої світової. Принаймні на це натякає те, у що часто-густо перетворюють проговорення «важких питань». Велика частина обговорень теми справляє враження спроби, більш чи менш вдалої, своєрідної автотерапії тої старої травми.
Історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр»
Передусім, не є таємницею, що корені злочинів проти життя окремих людей чи й цілих груп зазвичай шукають в ідеологіях крайньо правого спектру – зрештою, справедливо, бо мало в яких радикальних ідеологічних чи релігійних системах так добре видно вбачання екзистенційного ворога в цілих спільнотах просто тому, що вони існують. Це не надто змінило, хіба на рівні регіональному, відкриття досвіду життя Східної Європи в умовах тоталітаризму ультралівого спектру. Це цілком закономірно й логічно, одначе справляє враження певної застиглості у фактичній стороні травми нацизму. Тоді як уже короткий екскурс по всіх музеях та їхніх виставках, перелічених у вступній частині тексту, дає зрозуміти, що коренем зла є не лише нацизм.
Дуже часто коренем зла є багаж накопиченої втоми, фрустрації, страху та подібного. У випадку з нацизмом забувається, що Гітлер отримав свою популярність і, зрештою, владу, яка й уможливила всі злочини нацистів, у один з найскладніших моментів «Великої депресії». Тепер ми спостерігаємо кризові явища в економіці та соціальній сфері по всій Європі і водночас зріст популярності популістів, а в США ще й технократів, від яких, якщо дивитися по суті, не так і далеко не те що до нацизму, а до гримучої суміші нацизму й комунізму.
Тим часом оцей вибуховий коктейль майже ігнорується. Сама собою ідея толерантності базується на суто раціональних підвалинах – простіше кажучи, раціонально безглуздо когось ненавидіти тільки за те, що він є таким. І це логічно. Одначе натиск на раціональність мотивації настільки сильний, аж закрадається підозра, що справжня ціль – не стільки пояснити всю небезпеку сповзання в тоталітаризм чи подібні практики, а радше переконати себе, що максимально відповзли від нього самі й він більше не повернеться. У даному випадку – в іпостасі акценту на бажанні та волі щось робити, що на практиці виливалося у волю знищувати. Після такого досвіду загалом активна позиція може видаватися передвістям повторення трагедій мало не столітньої давнини, і не дивно, що пам’ять про них, підшита витисканням емоційної складової, вилилася у фактичну пропаганду бездіяльності. Найяскравіший приклад – Німеччина, і це не дивно, але почути логіку засудження надто сильних емоцій чи надто рішучих дій можна багато де і багато в яких випадках.
Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Особливо це стосується сильних негативних емоцій на кшталт туги, агресії, ненависті. Сумувати – нормально, але тривало тужити – ні, тут щось не так. Агресія – це взагалі «фу», треба все вирішувати компромісом. Така парадигма чудова (без іронії), але вона не дає відповіді на запитання, а що робити, коли компроміс неможливий об’єктивно? Як у випадку України та Росії? Ізраїлю та палестинців? Такі конфлікти не вирішуються «раціонально» в сенсі «тобі – це, а тобі – оце, бо це логічно (чи законно)». Це конфлікт екзистенційний, який вирішується тільки якщо усувається корінна причина. І саме оця екзистенційність конфліктів не в останню чергу породжує всі оті «важкі питання».
Відповідно, у нас «за бортом», майже у сліпій зоні, залишаються ті якості людини як такої, які використовували і тоталітарні, і просто диктаторські режими, і які нікуди не поділися. Про них Марія Матіос якось написала, що навіть диявол не має тої сили, що звичайна людина у хвилини слабкості, страху чи заздрості.
Певно, найяскравіший випадок колізій навколо них – це тема толерантності. Бо штука в тому, що звичне підтримування толерантності постійно конфліктує з глибоко закоріненим інстинктивним почуттям недовіри до чужого. Тому що сотні тисяч років за недоречну довірливість платили життям. І жодні пояснення й освітні програми неспроможні його заглушити до кінця – хоча в сучасних умовах очевидно, що очікувати від людини чогось поганого за самим лише фактом належності до «не своєї», «іншої» спільноти не надто розумно. Воно «десь там» собі живе. А тим часом до нього апелюють щонайменше популісти, щонайбільше цілком собі праві радикали.
І сама палкість, з якою дотримуються цього принципу, свідчить не лише про розуміння певних базових речей, а й, знов-таки, про спадщину тоталітаризму та травм, спричинених ним, з його тотальною негацією особистого і зведення людини до частини маси. Це також спроба компенсувати фактичну невидимість і безликість особи в масовому суспільстві, яку підмітили ще до тоталітаризму (в сенсі нацизму та фашизму) купа мислителів від Ортега-і-Гассета починаючи. Більш пізні обсерватори, на кшталт Беттельгайма, зауважили, що масове суспільство здатне породити тоталітаризм природним чином як результат потреби хоч якось управляти купою знеособлених людей, які не дуже вміють у рефлексію.
Уже тільки перелічене спроможне сформувати потужний виклик актуальній концепції громадянської освіти й фактично подарувати лаз різного роду екстремістам, які будуть апелювати до базових структур у їхній відносно простій редакції, ігноруючи не лише знання про те, до чого призводить їх абсолютизація, а й той факт, що суспільство суттєво ускладнилося і змінилося. Фактично, громадянській освіті доводиться протистояти черговій ітерації «втечі від свободи», тобто парадоксу, який описав Еріх Фромм, коли людина парадоксально боїться бути вільною, боїться нових можливостей просто тому, що це більший ризик і ширша зона зіткнення з екзистенційним. Якщо делегувати ці ризики – і, головне, потенційне спілкування з екзистенційним – «сильному лідерові», то з’являється відчуття безпеки.
І тут, видається, саме «музейна» форма створює надію на подолання ризиків і викликів, які виникають з усього описаного. Особливо ті з них, які функціонують у спорудах чи на місцях, де, власне, відбулися трагічні події, про які вони розповідають. Бо коли перебуваєш у місці, де «це» сталося, це не просто спонукає до роздумів і формує посил «дивися, до чого доводить». Це фактично формує зіткнення з екзистенційним і, понад те, коренем зла в людині у безпечному просторі. Відповідно, запускається рефлексія, і навіть прийом «уявіть, як це було», не лякає і не змушує заціпеніти, а провокує до роздумів і до обдумування власних стосунків зі свободою.
Зрештою, заризикую емпіричний аргумент – ходячи островом Утея, спіймала себе на думці, що подібні емоції мене переслідували під час першого візиту до Національного музею «Аушвіц-Біркенау». Подібні думки. Зрештою, до музею «Тюрма на Лонцького» від початку російського вторгнення час від часу приходять люди з єдиним бажанням – збагнути. І, вочевидь, заспокоїтися і заспокоїти демонів.
Прикінцево зазначу, що згадані у тексті семінари, з яких усе почалося, були організовані в межах міжнародного проєкту «Museums as Sites of Citizenship» («Музей як простір громадянської освіти») або MUCIT і стали можливими завдяки грантовій підтримці Європейської комісії. Проєкт реалізовується спільно з норвезькими та польськими партнерами та має на меті підтримати українські музейні та культурні установи у просуванні демократичних цінностей, сприянні громадянській активності та подоланні травм, пов’язаних з теперішньою війною.
Авторка висловлює вдячність колезі по фаху Лесі Онишко за запрошення до участі в семінарах, European Wergeland Centrе й Національному музею Революції Гідності – за організацію, колегам з України, Польщі, Норвегії – за спілкування. Знаю, що мої формулювання бувають емоційно складні, тому прошу вибачити, якщо когось вразила, попри всі мої старання бути обережною у словах.
15.02.2026