Подвижник української ідеї в Литві

22 лютого сповнилось би 85 років Юрію Орестовичу Паньківу (22.02.1941, Львів – 6.03.2023, Вільнюс).

Юрій Паньків, 1989. Фрагмент фото Олексія Полтавця

Із дуже багатьма непересічними людьми звела мене доля у час розпаду Радянського Союзу і постання на його місці незалежних держав. Та один чоловік запам’ятався особливо.

Він підійшов до Українського культурного товариства, започаткованого у Вільнюсі наприкінці 1988 року, не з перших днів, але достатньо рано. Трохи вищий середнього зросту, стрункий, худорлявий, з легкою сивиною на скронях і низьким, дещо хриплуватим голосом. Інженер, обіймав серйозну управлінську посаду на великому заводі паливної апаратури. Був на дев’ятнадцять років старший від мене та ініціатора створення Товариства Василя Капкана. Поводився витримано, говорив небагато і по ділу. Не проявляв керівних амбіцій у Товаристві, але одразу набув авторитету.

Товариство, яке невдовзі перейменувалося в Громаду українців Литви (ГУЛ), стрімко розвивалось. Ті, хто звернувся до нього всерйоз, обирали сталу ділянку прикладення сил.

Населення Союзу на початок 1989 року надзвичайно виголодніло до інформації, альтернативної офіційній. Прибалтійські ЗМІ тоді вже звільнилися від цензурного зашморгу; ери та інша множильна техніка, що раніше перебували під невсипущим контролем, стали доступні для комерційного використання. Для решти ж територій Союзу подібне видавалось недосяжною мрією.

Враховуючи це і географічне розташування Вільнюса, у Громаді органічно розвинувся друк незалежної преси для України. В результаті напівпідпільних перемовин звідти почали привозити макети – великі картонні прямокутники, на які були наклеєні листочки з текстом і ілюстраціями, а у зворотньому напрямку вирушали відсвічені з макетів стоси газет. Березнем 1989 року датується перше число київського “Голосу відродження” (редактор Сергій Набока), квітнем – перше число львівського “Поступу” (редактор Олександр Кривенко).

За такою технологією у квітні зародився і щомісячний інформаційний вісник Громади українців Литви. Тоді ж вийшла в ефір і півгодинна, раз на два тижні, радіопередача на литовському радіо. (Для порівняння: Естонія в перебудовчих процесах випереджала Литву, але перший номер газети “Струни” там з’явився у жовтні 1989 року, а регулярна українська радіопередача на естонському радіо – аж у листопаді 1990 року.)

Перше, двосторінкове, число інформаційного вісника Громади українців Литви (усі наступні будуть чотиристорінковими)

Обидва ці, як сказали би тепер, проєкти побачили світ при безпосередній участі Юрія Паньківа. Радіопередачу, яка невдовзі отримає назву “Калинові грона”, пан Юрій взявся робити разом з Валентиною Кукяненє, а інформаційний вісник, що назветься “Проліском”, звалив майже цілковито на себе.

За мету ставилось подавати відомості про життя нашої Громади, точково оповідати про події в Литві й Україні, а також знімати з людських очей ідеологічну полуду: знайомити з невідомими сторінками історії, замовчуваними іменами й художніми творами, а на радіо – використовувати силу пісні. Треба було і давати відсіч підступним намаганням зобразити українців частиною прорадянського “російськомовного населення” чи ворожої до литовців “слов’янської єдності”.

Дописувачами “Проліска” про місцеві справи стали учасники Громади. Люди, котрі перед тим, зважаючи на обставини, не обнародували жодної стрічки, витворювали і передавали панові Юрію свої далекі від досконалості, але сповнені щирості записи. Він розбирав почерк, впорядковував тексти, передруковував їх на купленій за власні гроші друкарській машинці, макетував, а потім розмножував тираж у себе на роботі.

Коли матеріалу для випусків не вистачало, пан Юрій продукував його сам. Він неперервно самовдосконалювався, “перелопачував” книги, журнали, газети, музичні записи, доступні в Литві, замовляв їх з-поза її меж. До інтернету, нагадаю, було ще далеко.

Суттєвою підмогою для обох локальних засобів інформації виявились розмови з гостями, що нескінченним потоком навідували розбурхану Литву. Серед багатьох проінтерв'юйованих були голова Народного Руху України Іван Драч, юрист і політик Сергій Головатий, поет і перекладач Дмитро Чередниченко, кобзарі Василь та Микола Литвини, бард Олег Покальчук... Прибували і знані особи з дальших країв – голова Торонтського відділу Конгресу українців Канади Ярослав Соколик, генеральний секретар Світового конґресу вільних українців Василь Верига.

Отак, впрягшись у цей віз, пан Юрій стабільно волік його. Ніколи не скаржився, не проявляв втоми. Не затримував роботи. Ні з ким не конфліктував. Не просив фінансування. Не любив фотографуватись, не роздавав інтерв’ю. Рішуче відмовлявся вважати свою працю за щось особливе. Нарівні з іншими активістами брав участь у повсякденному житті Громади.

Видавав він “Пролісок” майже 5 років, по кінець 1993-го, – коли потреба у неформальній пресі суттєво спала. А на литовському радіо, пройшовши через усі суспільні й особисті пертурбації, помінявши ряд співавторок, відпрацював аж по 2022 рік – під кінець уже при танучому здоров’ї. Усього, за переважної участі пана Юрія, вийшло далеко за пів тисячі чисел газет і радіопередач. Чи хтось іще на пострадянському просторі поза Україною досяг таких часових і кількісних показників?

З героєм цієї статті ми близько спілкувалися до жовтня 1993 року. Потім, покинувши Литву, я отримував інформацію від нього і про нього на віддалі. А дуже згодом, у Торонто, мене навідала думка, на кого схожий Юрій Паньків: на колишніх вояків дивізії “Галичина”. Серед усіх українських політемігрантів у Канаді “дивізійники” вирізнялись особливими дисциплінованістю й пунктуальністю, невсипуще працювали і на нову батьківщину, і на українську ідею – як-от згадані Соколик і Верига. Не знаю, наскільки це порівняння сподобалось би панові Юрію, але мені він бачиться саме таким – твердим, нещадним до себе Бійцем з великої літери.

* * *

Наприкінці минулого року, після багатолітньої перерви, я навідав Литву. Серед навали місцевих новин була й така: у 2021 році Рада директорів Світового конгресу українців пішла на безпрецедентний крок – за “антиукраїнську позицію” виключила зі своїх лав “Об’єднання українських товариств Латвії” (ОУТЛ).

У Литві нічого подібного я не виявив. Сучасні українські структури тут активно підтримують як Україну в її збройній боротьбі, так і новоприбулих земляків, у тому числі військових на лікуванні й реабілітації. (Правда, з болем довідався: і у Вільнюсі знайшлися колись причетні до ГУЛ, які переметнулись у недружній табір, та їх – одиниці.)

Хочеться думати, що певною мірою до національного оздоровлення українства Литви доклався і багатолітній чин Юрія Паньківа.