Остання наразі порція «файлів Епштейна» шокувала суспільство всюди, де лише про них стало відомо, не лише буквальним змістом. Річ у тому, що цей буквальний сенс переповнений практично концентрованою зневагою законів людських і Божих. Тобто негацією універсальних моральних норм, які в тій чи іншій формі присутні практично в усіх без винятку релігіях, моральних та політичних системах, прописані у кримінальних кодексах і так далі. Причому заборони і приписи однозначні – не можна. От у принципі. Не можна ґвалтувати дітей, не можна кривдити слабших, не можна знущатися з тварин, не можна торгувати людьми, не можна… Список можна продовжувати.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Зрештою, і без релігійних заборон та правничих приписів у кожної нормальної людини з адекватним моральним чуттям при вигляді чогось подібного перевертається в голові. Навіть при думці, що щось таке в принципі існує в світі – а воно, на жаль, існувало та існує. Невипадково ці речі стали всезагальним культурним табу і релігійною забороною, бо вони прямо ведуть до зламу сенсу існування і дуже швидко ламають будь-яку суспільну структуру.
Саме це й лякає – видиво повної чорнющої моральної і сенсової безодні, яке стоїть за ними. Аналогічне відчуття виникає, коли дивишся, наприклад, на фотографії з Аушвіцу чи іншого «табору смерті» або коли слухаєш чи дивишся новини, наприклад, з Бучі березня 2022 року чи з Ізраїлю 7 жовтня 2023 року. Хоча, здавалося б, суть злочинів та їхні корені різні. Злочини, подібні до того, що творив Епштейн з компанією, прийнято пояснювати «гримучою сумішшю» влади, грошей та фактичної безкарності, до яких додається бажання відчути себе вищим за інших. Надто, якщо людина давно при владі або загалом походить з привілейованої родини чи середовища. Надто, якщо вона чи її середовище в принципі не надто схильні перейматися ще чимось, крім власних цілей і задоволення. До того ж, часто буває так, що концентрація на бізнесі чи владі повністю викидає на маргінес мінімальну гуманітарну базу – і то за умови, що вона була присутня у конкретному випадку. І більшість, якщо не всі, з цих причин прозвучали в обговореннях у соціальних мережах.
Що ж до інших згаданих злочинств, щодо їхнього коріння теж начеб не виникає особливих запитань. Давно стало трюїзмом твердженням про те, що панівну роль у мотивації російських воєнних злочинців зіграли фантомні болі імперії разом зі специфічною культурою російської армії та російської ж таки «глибинки» з її культом сили, токсичною маскулінністю, ієрархічністю і безмежним морем фрустрації через хронічне приниження та відсутність соціальних ліфтів. Злочини тоталітаризму кореняться у суміші національної нетерпимості, культури насильства, імперіалізму, тих-таки фантомних болів попередніх ітерацій імперії та ряду інших чинників.
Якщо спуститися на кілька щаблів нижче з рівня «великих злочинів» до «звичайного життя», там нас зустрінуть численні випадки домашнього насильства, злочинів на ґрунті ненависті відносно жінок та представників етнічних і сексуальних меншин, знущань над слабшими. І все це у виконанні осіб, які цілком здатні здавати собі справу з того, що творять, і не є пацієнтами психіатра.
У всіх таких випадках нас охоплює глибинний жах, від якого хочеться волати прямо до Бога – щось на кшталт польського: «Boże, widzisz i nie grzmisz?» (Боже, бачиш і не поб’єш їх громом? – переклад мій. О. І.). Власне незмінність такого відчуття змушує запідозрити, що всі ці злочини, попри очевидні різниці, настільки очевидні, аж закрадається думка, чи намагання ставити їх в один ряд не є певною мірою зневагою до жертв найбільших і найтрагічніших із них. І хоч морально проблематичним є саме порівняння злочинів та міри страждань, однак, якщо вдуматися, кілька спільних рис усе перелічене все ж має.
Передусім, такі злочини не мають жодного раціонального сенсу. Їх чинять не для того, щоб заволодіти багатством, щось приховати чи чогось подібного. Це не пояснюється навіть з точки зору раптового спалаху тваринного в людині (мовляв, «не витримав») – ще жоден біологічний вид не намагався свідомо знищити інший просто тому, що той існує, ані не практикував масового зґвалтування явно молодняка.
Другою характерною рисою є величезна роль у таких злочинах влади, яка проявляється у двох моментах. Передусім, вчинення таких злочинів неможливе без влади, а коли йдеться про жертв – влади практично повної і безмежної. Епштейн та йому подібні фактично ув’язнювали своїх жертв, бо куди подінешся з острова? Організатори Аушвіцу чи концтаборів ГУЛАГу повністю позбавляли своїх в’язнів будь-чого, що в’яжеться з самостійним вирішенням своєї долі, перетворюючи їх у безборонну масу, зосереджену на виживанні. Що ж до домашнього насилля, то причетним до теми добре відомі вміння злочинців ізолювати жертву навіть від її рідних і друзів. І власне оця всеосяжність влади є другим аспектом справи, бо і суть самого злочину – це, серед іншого, еманація цієї самої безмежної влади. Сам злочин (що б це не було – зґвалтування, жорстоке вбивство, винищення цілого народу) – це тільки спосіб сказати «я владний це вчинити і ніхто мені не перешкодить». Ідеться, по суті, про панування демонстративне, з викликом – «я так хочу, і що мені хто зробить». Поєднання насильства і топтання універсальних культурних та релігійних табу (кажучи поетично, «законів людських і Божих») фактично є способом втілення влади. І тому мають рацію ті, хто стверджують, що в такому відносини символічної влади і підкорення мають принципове значення.
Третьою ознакою таких злочинів є присутність в якості побічного ефекту тяжких моральних колізій на кшталт «задачі про вагонетку». У випадку Епштейна та йому подібних – виявляється, що еліти (ті, хто мав би бути зразком – і це теж універсальний культурний патерн), є тими, кого слід стерегтися. Або у випадку домашнього насилля – люди, які повинні бути опорою і захистом, виявляються джерелом смертельної загрози. У випадку тоталітарного режиму – влада, яка мала б бути продуктом суспільного договору чи традиції, перетворюється на монстра, який діє за повністю незрозумілими правилами і є постійною загрозою.
Зрештою, про що вже згадувалося на початку, всі такі злочини мають елемент того, що можна було б назвати «втручанням у Божі повноваження», а більш предметно – спробою докорінного втручання чи зламу універсальних патернів, які виражені водночас у культурних табу, релігійних заборонах та правничих приписах (переважно в розділі про особливо тяжкі злочини).
Де ж корені аж такої специфіки? Більш конкретно – якщо злочинцям такого типу аж так залежить на владі, що вони готові навіть вторгнутися у сферу, де повноваження людини у принципі або обмежені (якщо це, наприклад, тіло іншої людини), або взагалі не існують (якщо це питання життя і смерті окремих людей чи цілих народів), то логічно припустити, що саме влади їм і не вистачає.
Останній аспект, разом із повною відсутністю раціональної складової й тим фактом, що влада тут, по суті, реалізується задля навіть не самої влади, а відчуття всемогутності й безкарності, наводить на думку, що йдеться про щось, пов’язане з відчуттям спроможності. І позаяк задля цього треба потоптати закони людські та Божі, вчинити радикальний культурний переступ, то логічно припустити, що йдеться про відчуття обмеженості людини відносно того, що в різних інтелектуальних та культурних традиціях називають «рука Бога», «випадок», «закон природи» та інше. Тобто справами екзистенційними на кшталт смерті і життя.
Бо є в житті одна проста і страшна у своїй простоті істина – ми направду не знаємо, що нас чекає за межею. Ми не знаємо, які будуть наслідки порушення культурних табу там, за межею. Ми не знаємо, що чекає нас після смерті, навіть для віруючої людини є щонайменше три варіанти – пекло, рай і чистилище або його замінник у конкретній релігійній традиції. У тих релігіях, де є поняття переселення душ, аж надто багато варіантів для переселення – мабуть, стільки, скільки є видів живого і неживих сутностей. Атеїсти і прихильники строгого раціоналізму запропонують варіант «помер та й помер», обмежуючись до аналізу фізичних, хімічних, біологічних процесів. Але навіть у цьому випадку виникає питання – а куди подіти те, що не вписується у строго матеріалістичну рамку?
Одне слово, перед нами у будь-якому разі виникає картинка принципової межі, за яку неможливо заглянути, після перетину якої неможливо нічого змінити і про правила «після перетину» так насправді нічого точно невідомо. А тим часом ці правила вирішують долю людини, точніше її свідомості, практично на всю вічність. З іншого боку, ми всі теж добре знаємо, хоч зазвичай кепсько усвідомлюємо, той факт, що ми народилися у більш-менш благополучній обстановці – чистий випадок. І аж ніяк не ми роздавали карти у цій грі.
Отож кожен із нас перебуває у стані хронічної екзистенційної невизначеності та фонового страху щодо власних перспектив. Ми не відаємо, що нас очікує – але чудово знаємо, що ніяких шансів принципово вплинути на хід подій у питаннях буття-небуття не маємо. І дехто цього тиску не витримує. Хтось – через власне багатство і можливості (як же це – при всіх моїх можливостях існує те, що мені непідвладне). А хтось, як не парадоксально, навпаки – від відсутності цих можливостей, що в уяві ще посилює вагу екзистенційного і провокує зневіру в можливості гарного виходу загалом.
У такій ситуації є три основні виходи для зняття напруги.
Першим є надретельне виконання формальних приписів, чи то релігійних, чи то ідеологічних. На практиці це дає політичний радикалізм або релігійний фанатизм.
Другий варіант – спробувати змінити правила гри. Наприклад, поміняти людську природу, аби було легше «пройти вушко голки». Цим шляхом зазвичай заходять до тоталітаризму та тоталітарних сект. В основі будь-якої тоталітарної системи лежить ідея поганої людської природи, яку слід переробити, дорогою докорінно реформувавши всю систему соціальних взаємозв’язків й інтеракцій – ось тоді й настане царство всезагального благоденства. У сенсі екзистенційному – час, коли щезне екзистенційний страх смерті й того, що за межею.
Є й третій шлях, найстрашніший у проявах і наслідках, – це, кажучи образно, перевернути шахову дошку. Тобто демонстративно і послідовно, при повній свідомості того, що чиниш, потоптати закон людський і Божий. Чинити насилля над слабшим. Неславити і вбивати дітей. Вбивати цілі народи. Морити голодом. Спалювати заживо. І так далі.
Й ось останні два шляхи найчастіше вибирають злочинці переступу. Гадаю, їх доречно називати так, бо ж у їхніх злочинах ідеться про переступ всіх можливих моральних, етичних, релігійних, правових норм. От уже справді законів людських і Божих.
Ціль злочину переступу не стільки в насиллі. Саме собою задоволення від насильства й чужого болю – це зі сфери садизму, річ давно відома. А переступ – це про можливість відчути себе над законом, правом, мораллю і не бути покараним. По суті, зайняти місце вище людини. Й інструментом для цього може бути все, що завгодно. В тому числі й насилля над жінкою чи дитиною, як на острові Епштейна. І вбивство цілих народів. І черговий проєкт з ґрунтовної переробки людини та світу – тільки цього разу в постаті «технофашизму», в якому відмітилася частина відвідувачів сумнозвісного острова.
Є думка, що до подібного більш схильні еліти. З іншого боку, ймовірно, маємо справу з аберацією. Еліти більше на виду, за ними стежать – зрештою, додатковим фактором шоку є дія принципу «кому багато дано, з того багато спитається».
Одначе в їхньому випадку є два аспекти, які роблять їх дійсно вразливішими. Передусім цікавий парадокс, суть якого в тому, що велика кількість земних можливостей робить надзвичайно болісною зустріч з екзистенційним – тобто тим, що реально вирішує про життя і смерть, навіть більше – буття й небуття. Дуже боляче буває розуміти, що всі твої гроші, влада, можливості не врятують від старості, хвороб, смерті – та, що буває найболючіше, в цьому одному ти урівняєшся з тим, хто й мріяти не може про всі твої можливості.
А інший – всі можливості й пов’язаний із цим статус раніше чи пізніше відчужує тебе від більшості. Не в сенсі «невідповідності товариства», а в сенсі скінченності людських можливостей. Якщо доступні практично всі з земних можливостей, раніше чи пізніше стається момент спокуси піднятися на «понадлюдський» рівень. Звичний образ чогось подібного –претензії монархів різних епох на богоподібність, включно з ідеями про прямо божественність. У більш культурній і менш демонстративній формі це збереглося в епосах про посланих богами героїв. Але це не єдиний шлях реалізації подібного. Людина може і запрагнути кинути виклик Богові та людям у вигляді потоптання базових моральних законів, викидаючи щось на кшталт Калігули чи Каракалли й інших синонімів пороків імперського Риму. І таким чином ще й заглушити біль і страх від неминучості зіткнення зі смертю та іншими універсальними речами – з серії «перед Богом усі рівні» або, за Сковородою, «Знаю, що смерть – як коса замашна, Навіть царя не обійде вона».
І що більше зосереджуєш навколо себе земних можливостей, то ближче впираєшся в межу екзистенційного. До того ж, раніше чи пізніше настає старість, а за нею видиво смерті – і приходить розуміння, що хоч би яким могутнім ти був у цьому світі, все це не має ніякого значення в очах Найвищого Судді. Власне через це Страшний суд називається Страшним, хоча має бути Останній – і в катехизмі речі, пов’язані зі смертю та посмертним буттям, називаються «останні речі». Але людині страшно подивитися в очі власній минущості, принциповій обмеженості своїх зусиль перед ликом Вічності. І багато хто ламається. Починаються спроби повернути собі молодість – починаючи від Соломона з його гаремом молодих дівчат і закінчуючи чутками про спроби Путіна та Сі якось продовжити своє життя за допомогою сучасної медицини. Це в кращому разі – бо в гіршому ми отримуємо злочин переступу як бунт проти неминучого. Як крик «якщо я грішний, то давай, карай мене!» чи то «ну, порушу я Твої правила – і що мені буде?»
Аргументом на користь висловленого вище може бути два моменти, які часто трапляються у випадку насильників. Багато хто з них демонстрували колосальне боягузтво при виразних натяках на силову відсіч або мали у своїй біографії досвід насильства, якому не могли протистояти – наприклад, самі були жертвами насильства в дитинстві. Обидві речі – про неможливість протидіяти, про відчуття безсилля на екзистенційному рівні. І такий досвід цілком міг породити притлумлене пристрасне бажання кинути виклик світові, який це допустив.
Другий аспект – не мною зауважено і підмічено, що злочинці переступу часто боягузливі. Вони приховують свої злочини, посилаються на різні непереборні, на їхню думку, обставини і так далі. Звісно, нікому не хочеться нести відповідальність за аж такі тяжкі злочини. Але не лише це. Візія покарання є для них сигналом про те, що «перевірка» чинності законів Божих і людських підтвердила цю чинність – й ось тепер з ними станеться щось не менш жахливе, ніж те, що чинили вони. І тому покарання таких злочинів – це не просто покарання злочинця. Це фактично відновлення ладу в сенсі взаємно логічних причинно-наслідкових зв’язків.
Одначе все ж не лише еліти. Дикі по своїй природі злочини, які шокують зневагою всіх можливих законів людських і Божих людьми, які не є пацієнтами психіатра, трапляються у всіх сферах суспільства. Ми регулярно бачимо їх у кримінальній хроніці. І у випадках зґвалтувань, жорстоких вбивств, знущань з дітей і тварин (тобто всього того, що має в собі елемент відвертого порушення культурних табу людьми, які здатні розуміти сенс того, що коять і управляти своєю поведінкою) – всюди там буде цей виклик. Зрештою, серед виконавців геноцидів протягом історії вистачало тих, які творили зло ідейно, усвідомлюючи, що роблять те, що є неправильним морально, хоч би якими ідеями це виправдовувалося. Есесівці в нацистських концтаборах чи енкаведисти в ГУЛАГу, рядові інквізитори, різного роду хунвейбіни чи басиджі й тому подібна публіка.
Ймовірно, спусковим гачком, який запускає бажання кинути екзистенційний виклик, є відчуття «хочу, та не можу». Можуть бути різні уточнюючі редакції: замість «хочу» – «потребую, маю право» і так далі. «Можу» може бути як фізичне, так і культурне.
І сама така логіка може бути справжньою, базуватися на досвіді, відповідному об’єктивним реаліям, а може бути ілюзорна. Ілюзорну ми якраз оце й спостерігаємо на черговому кейсі, не першому в історії людства. Це, власне, ілюзія власної особливості й могутності, які ведуть до хибного уявлення про якісь особливі права. Це логіка чоловіка, який вважає, що жінки йому винні обслуговування, бо він же чоловік – як усі ґвалтівники та їхні «брати по розуму». Це логіка людини при владі й багатстві, яка вважає, що йому дозволено більше, ніж тим, хто цього не має – як учасники оргій на острові і не лише, тут навіть численні порушення законів локальними елітами вже сигналізують про початок проблем. Це логіка політика чи громадського діяча, який вважає, що він пізнав шлях майбутнього розвитку людства – і цей шлях настільки беззаперечний і дасть у підсумку таке велике щастя людству, що окремими людськими життями можна й пожертвувати. А не можна. Людство все ХХ століття вчило цей урок. Це, зрештою, і вчений, який вважає, що його відкриття або ж наукова ціль настільки довершені, що не потребують перевірки, тому заради їх перевірки чи втілення можна й пожертвувати людьми – тут згадуєш як історії з талідомідом чи лоботомією, так і експерименти над людьми в тих же Аушвіці, Дахау чи Равенсбрюку.
А от справжня логіка в таких ситуаціях виглядає більш парадоксально. Тут ми зустрінемося з зовсім іншими типажами. Бо, наприклад, невиліковно хвора людина може збунтуватися проти того, що це саме вона приречена на смерть. Спільнота, якій поколіннями відмовляють у людських правах тільки через її колір шкіри, мову чи традицію, може несподівано колективно озвіріти – за логікою, сформульованою, зокрема, Ліною Костенко: «Та хто ж вам право дав Забрати у народу Його велику гордість і пісні?» В обох цих – і не лише їх – маємо ситуацію об’єктивного позбавлення обставинами чи людьми можливостей, які є з людиною об’єктивно, відповідно до тих-таки законів людських і Божих, сиріч універсальних культурних установок.
І тут є цікавий, щоб не сказати парадоксальний, ефект, який, проте, часто залишається глибоко в тіні, – а саме коли об’єктивно нещасні люди чи спільноти, яких належить жаліти, творять дикі речі. Наприклад, смертельно хворі намагаються заразити здорових. Або представники підкореної спільноти садистським способом страчують представників спільноти домінуючої. Такими прикладами повна людська історія – починаючи від воєн у середньовічній Європі через етнічні конфлікти і закінчуючи епізодами з численних повстань у колоніях. Такі історії щедро тиражували колонізатори, скромно забуваючи, що попередньо вони ж самі перетинали шлях до, щонайменше, соціального авансу, виключно через походження цих людей. А ще знецінюючи їх і їхні культури, поступово накопичували фрустрацію, яка перероджувалася у ненависть. Бо не може людина змінити іншу людину, а тим паче цілий народ.
У цьому контексті набуває екзистенційного значення система виховання. У випадку знаті – з усіма її підвищеними вимогами й образом ідеального лицаря. А водночас із загрозою бути виключеним зі свого класу. Зламана шпага над головою, відречення роду, зірвані погони і тому подібне – цілий шерег ритуалів придумали, аби втримати тих, хто володіє колосальними можливостями, від зламу в момент порівняння власної земної могутності та Божої позаземної. Власне те, що робить британська королівська родина у випадку принца Ендрю, – це те ж таки «відречення роду». Можна (і, мабуть, треба) дискутувати, чи вчасно і чи щиро – але у своїй суті це те ж таки.
У випадку «малих сих» роль усього описаного виконувала така частина культури, як історії про прокляття – тобто той пласт легенд і притч, у сюжетах яких за зламання базових універсальних культурних заборон наступала кара: винуватець або кам’янів на місці, або помирав у муках, або ще щось. Звісно, це не було панацеєю і не завжди допомагало. Зрештою, ніхто не скасовував психопатію чи соціопатію – тобто характеристики особистості, які не передбачають психіатричного лікування, носії яких цілком здатні розуміти мораль і усвідомлювати сенс своїх дій, але насправді неспроможні діяти за законами базової моралі.
Але якщо не поставити бодай таку заборону, то з часом наступить антропологічна катастрофа – стан, коли унеможливлюється будь-яка соціальна взаємодія і зникає горизонт планування як даність.
І тут прикметна присутність Росії в особі її спецслужб. Прикметно – як тільки натрапляєш на щось особливо жахаюче у контексті потоптання права людського та Божого, там обов’язково з’явиться Росія чи то як підбурювач, чи то як спокусник, чи то як прямий конструктор. Це змушує згадати, що те, що коїться з російським суспільством, уже давно іменували антропологічною катастрофою. Іншими словами, це повний розвал суспільства як такого, простір, де закони людські та Божі фактично не діють і все керується тільки насильством та базовими інстинктами. І Росія це фактично експортує – бо більше нічого насправді не може запропонувати.
У цьому контексті набуває особливого значення той факт, що частина інтернавтів описує свої враження словами, які дуже нагадують стан глибокого, майже травматичного шоку, який проявляється також через фізичні симптоми. І не дивно – адже те, що вони побачили, попри очевидний гендерний вимір, це власне безодня демонстративного потоптання всіх прав людських і Божих, зламання універсальних культурних кодів людьми, яких ніяк не назвеш божевільними, які належать до еліти. Далі – тільки повна моральна порожнеча, відсутність будь-яких правил, серед якої «право кулака» не найгірше, що може бути, бо це хоч якесь право. І з цим ніхто нічого не робив. А конкретно ти тут і зараз теж безсилий щось зробити. Ідеальна травматизуюча ситуація безсилля перед лицем насилля і беззаконня водночас. Зґвалтування малолітніх та інші жорстокі вчинки – це тільки інструмент, конкретне втілення.
Оксана Забужко вжила у цьому контексті слово «розтління». Припущу, що й розтління – це тільки нижчий поверх. А ще нижче, де, власне, міститься справжня ціль Росії у такій спецоперації – це повна деморалізація у сенсі руйнування навіть надії, що колись можливе панування ладу в сенсі забезпечення дотримання універсальних культурних табу просто на підставі розуміння, що інакше – ніяк.
Отож деморалізація суспільств самим фактом можливості того, що відкрили файли Епштейна, – це і є найголовніша ціль Росії. І близька до травматичної реакція частини товариства – ознака того, що їй трохи вдалося. Парадоксальним чином, саме російська культура точно схопила генезис злочину переступу – я про образ Раскольнікова. Це ж теж злочин переступу – вбивство старої з характерною мотивацією «тварь лі я дрожащая ілі право імєю?» А з іншого боку, продукт цілком собі модерної Росії в постаті фронтмена групи «Арія», який співає:
Я свободен от любви,
От вражды и от молвы,
От предсказанной судьбы
И от земных оков,
От зла и от добра…
Те, що починається як проживання любовної драми, підозріло швидко переростає у щось дуже подібне на екзистенційний виклик – бо «от зла и от добра» можна бути вільним хіба якщо ти, власне, не людина. А отже – хто? У контексті всього написаного вище на це є страшна відповідь – представник спільноти і суспільства, настільки деформованих у плані суспільних структур і норм, що єдиним шляхом хоч якось це компенсувати є лише екзистенційний виклик у вигляді топтання законів людських та Божих і спокушання цим інших.
07.02.2026