Біль усвідомлення

Якщо уважно прислухатися до, з одного боку, середньостатистичного патріотичного наративу в його «історичній» частині, а з іншого – до менш оптимістичних висловлювань на тему поточних подій і процесів ширшої публіки, то може виникнути враження, що сучасні українці навряд чи є достойними нащадками великих. Звісно, «славних прадідів великих правнуки погані» написав класик вітчизняної літератури, але, як уже не раз зауважувала авторка цих рядків, часто-густо такі настрої супроводжуються неусвідомленим специфічним іншуванням відносно тих самих «прадідів великих». Й одна з площин цього іншування – простір тих емоцій, які вважаються недоречними чи недостойними відповідно до часто неартикульованих уявлень про «належну» поведінку в час випробувань. Передусім – втоми, зневіри, страхів і тому подібного. Зауважу – тут не даю оцінок і не висловлюю власного ставлення, тільки нагадую, що явище існує, і в цьому легко переконатися, пройшовшись простором соціальних мереж.

 

​Олеся ІСАЮК

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Центр досліджень визвольного руху

Одним із результатів описаного явища є дивовижне уявлення поза фаховими колами про діячів попередніх епох як про свого роду «лицарів без страху й докору» – в сенсі повної відсутності слабкостей чи хвиль зневіри. Наскільки це нелогічно, видно хоча б із того, що йдеться про звичайні людські слабкості чи природні моменти зневіри. І, зрозуміло, логічно, що такого роду відчуття та рефлексії не могли, зрештою, не з’явитися в поезії, написаній стрільцями і для стрільців. Простіше збагнути, чому ця частина стрілецької поезії отримала значно меншу популярність, а то й загалом залишилася в полі уваги лише фахівців, знавців та любителів.

До таких належить поезія Степана Чарнецького «Стрілецький біль». Починається вона в настрої, який можна було б назвати сумішшю смутку та відчаю:

«Музико, грай! Ту пісню із Поділля,

Що над колиску линула мою…

Я нині п’ю, гей, п’ю до божевілля!

Музико, грай, бо я – востаннє п’ю…»

Тим, хто добре знає стрілецьку поезію, цей початок (мотив з якого ще кількаразово повториться протягом п’ятьох строф поезії) відверто нагадує такий відомий текст, як «Пиймо, друзі, грай, музико…» І логіка цього «пиймо, друзі», подібна до «п’ю до божевілля» – йдеться про звичний для літератури прийом передачі почуття відчаю на грані божевілля через відчайдушну спробу забутися, коли вже жодні способи раціоналізації не діють – певний факт «стоїть, як бик», вперто не дає спокою і знову й знову повертає у коло відчаю, не залишаючи часу та ресурсу на опанування себе.

Автор доволі детально описує причину свого відчаю:

А досвіта… крізь осінь, студінь, слоти

Іду в похід… в Поділля, рідний край

Там десь в ровах чекають царські роти.

Гей, ждуть мене… Музико, брате, грай!

Бо завтра вже ревітимуть гармати

І блиск огнів освітить рідний лан,

Прийдеться, може, грудь об грудь стирати

І зустрічати свято смерті й ран.

Практично відразу малюється дуалізм – «мала батьківщина» перетворюється (та вже перетворилася!) на «простір смерті», який пов’язувався з загрозою, убивством і тому подібним. Тут автор, імовірно, цілком щирий, позаяк рідне село Степана Чарнецького – Шманьківці на Чортківщині. Інша річ, що навряд чи варто сприймати цей факт до кінця буквально, позаяк Шманьківці й загалом Чортківщина доволі віддалені від тих регіонів Поділля, де точилися важкі бої за участі «усусів».

Утім, ця ж таки подільська тема дозволяє зорієнтуватися, коли саме була написана поезія і з якими конкретними подіями асоціюється «Біль…» Отож, найімовірніше, вірш написаний між літом 1915-го і роком 1917 – тобто періодом, коли після контрнаступу австро-угорської та німецької армій Легіон УСС разом з іншими підрозділами спустився з Карпат на рівнинну частину Галичини, а пізніше рушив східніше, на Поділля. Власне там, на території сучасної Тернопільської області, відбулися не менш відомі, ніж Маківка, але значно більші за розмахом і кривавіші бої «усусів» проти царської армії.

Перші в цій черзі – бої під Семиківцями. Від кінця вересня 1915 року «усуси» тримали оборону проти переважаючих підрозділів царської армії. У перший день листопада ворожі сили таки прорвали фронт, і зупиняти удар кинули «усусів» разом з іншими підрозділами. Стрільці зупинили прорив, але дорогою ціною – двічі відступали і двічі повертали позиції. І без того «затикати» діри лінії фронту є однією з найнебезпечніших операцій, яка дорого коштує підрозділам, що беруть в ній участь. Того разу «усуси» втримали фронт і остаточно заробили репутацію одного з найкращих та найстійкіших підрозділів австро-угорської армії.

Наступного 1916-го року в середині серпня розгорілися бої біля гори Лисоня. Після кількох тижнів важких та кровопролитних протистоянь російські війська прорвали фронт. Як і попереднього разу, у фіналі «усуси» таки зупинили ворога і не дали росіянам прорватися до Бережан. Одначе дуже дорогою ціною – близько двох третин Легіону або загинули, або потрапили в полон.

До виснажливих боїв додавалися реалії окопної війни. Бо якщо в Західній Європі Перша світова мала вигляд «окопної війни» з відносно короткими періодами спроб прорвати ворожу лінію оборони, то у Східній Європі вона була більш маневреною і загальна динаміка «з висоти пташиного лету» виглядала як рухомі хвилі відступів та наступів сторін. Обов’язковим елементом бойових дій були артилерійські атаки й густий кулеметний вогонь. Окрім втрат у рядах стрільців та на позиціях сусідніх підрозділів, росіяни артилерійським вогнем практично стирали з землі цілі села – отже, стрільці, окрім смертей товаришів, спостерігали ще й масову загибель цивільних селян, вся провина яких була в тому, що війна котилася саме тими місцями, де вони жили з діда-прадіда. До всього, у боях під Лисонею стрільці стали свідками, зокрема, як вояки царської армії (серед яких не бракувало українців з Наддніпрянщини) наступали просто по тілах своїх вбитих та поранених товаришів. І без того практики російських військ та окупаційної адміністрації з насильницьким переміщенням населення, пограбуванням цінностей, вивезенням углиб імперії «заложників» – зазвичай лідерів національних громад, було шоком для всіх, хто мав нагоду їх спостерігати або слухати про них по гарячих слідах від наочних свідків та жертв.

Усе разом формувало картину безконечного часопростору смерті та руйнувань, де цього було настільки багато, що виникало запитання про сенс усього, що відбувається, і загалом чи довго вдасться залишитися при життю будь-кому з іще живих, в тому числі й авторові подальших рядків поезії:

А, може, в скибах мойого Поділля

Поставлять хрест… Музико, скрипку дай,

Заграю сам – я п’ю до божевілля.

Бо завтра йду у бій за рідний край.

Лише прости, як пісня моя змовкне,

Порвуться струни… Може, завтра вмру;

Поставлять хрест, над ним береза зжовкне

І журавлі заплачуть – кру, кру, кру…

Добре видно протиставлення «мойого Поділля», тобто втілення батьківщини, землі, яка асоціювалася передусім з дитинством, спогадами, відчуттям безпеки і прийняття, – та простором бою, який, імовірно, може закінчитися загибеллю. Також добре прочитується апеляція до стрілецької символіки навколо смерті й заодно до принаймні двох пісень стрілецького циклу – «Заквітчали дівчатонька» (де серед іншого згадується і «невисокий хрест з берези») та «Видиш, брате мій…», у центрі якого образ журавлів, що відлітають. Також видно намір за всяку ціну заглушити відчай, викликаний близькістю і високою ймовірністю загибелі.

Втім, цілком можливо, що авторові йшлося не лише про власний травматичний досвід і болісне усвідомлення високої вірогідності власної загибелі. Річ у тому, що 1916 рік був моментом доволі специфічним. Велика війна, як називали Першу світову, тривала вже третій рік. Поступово давали про себе знати всі наслідки емоційної напруги і стресу.

Але найголовніше – почала руйнуватися дотеперішня картина світу. Перед Першою світовою однією з базових конструкцій українців Галичини була лояльність до Австрії. Події війни дуже суттєво цю лояльність підточили. Передусім українські селяни стали жертвою шпигуноманії – серед них посилено шукали вивідників, яких зазвичай страчували за законом воєнного часу. Крім того, не було видно зримих переваг від стрілецької самопожертви – навпаки, наростала кількість аргументів на користь того, що українці є тільки пішаками в кривавій грі двох імперій. Якщо факт того, що «усуси» поневолі вбивали таких самих українців, тільки в мундирах російської армії, ще можна було віднести до наслідків історичних нещасть (як-не-як, українці опинилися поділені між імперіями задовго до світової війни), то складно було списати лише на обставини інші наслідки воєнних дій – зруйновані села, вбитих цивільних, жертв шпигуноманії та інше. Остаточно лояльність до Австро-Угорщини підкосило проголошення Польського королівства у тому ж таки 1916 році – адже перевагу отримувала спільнота, яка була на той момент принциповим противником українців, та доволі-таки клопітна, якщо згадати досвід повстань, група «підданих» з точки зору імперії. Ставало очевидним, що лояльність, як тоді казали, «не виплачується».

Усе це дозволяє припустити, що бажання заглушити враження від постійного «свята смерті й ран» та буденності війни разом з відчаєм від усвідомлення, що кожен день може бути останнім, було лише верхнім, найбільш видимим «поверхом». Значно сильнішим виявилося чітке усвідомлення двох обставин, безпосередньо пов’язаних з батьківщиною. Передусім, у світлі набутого досвіду на тлі війни ставало остаточно ясно, що єдиною справжньою вітчизною є власне те, що досі асоціювалося більше з «малою батьківщиною» з усіма притаманними сентиментами. Водночас було абсолютно очевидним, що справжня батьківщина зі «свого» простору, який асоціювався з безпекою і приємними спогадами, остаточно перетворилася на територію смерті та руйнації. Власне, звідси і біль, який пронизує всі п’ять строф поезії настільки, що винесений у заголовок твору. По суті, йдеться не про що інше, як про усвідомлення нової реальності через болісний досвід трагедії власної «малої батьківщини».