«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (26)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
СТЕЖКАМИ ОДНІЄЇ РИМИ
Słów tyle... tyle...
Nie. To nie wiersze.
To klonowe motyle...
Z wiatrem lecąca chmura skrzydlata.
strzępki zielone żywego świata
czyjemuś sercu nawiane na dno,
gdzie albo przyjmą się,
albo przepadną...
(Beata Obertyńska)*
Непересічна, глибока й вагома рима наведеної в попередньому дописі мініатюри Беати Обертинської «Кленові метелики» спонукає пуститись і своїми стежками... Легка, летюча хмаринка кленового насіння, «метеликів» (а приглянутись – мініатюрних «гвинтокрилів») здалась на волю вітру: летить, куди повіє, ану ж котромусь метеликові пощастить приземлиться на вдячний ґрунт, тому їх так багато-багато... сила-силенна...
Подбала велика майстриня Природа, щоб котрась із тих зелених крихт, насінин, таки продовжила життя своєму роду, щоб не було йому переводу... Тому й слів, а вони теж «насінини», теж «крилаті», так багато: ану ж котресь та западе в чиюсь живу чутливу душу, на саме дно...
Але, спохвачується поетка, то не слова, не вірші, to klonowe motyle… / Z wiatrem lecąca chmura skrzydlata, / strzępki zielone żywego świata / czyjemuś sercu nawiane na dno, / gdzie albo przyjmą się, / albo przepadną… – З вітром та хмарка крилата лине, / світу живого сім’я зелене, – / У чиєсь серце, навіяне, впаде, / або прийметься там, / або пропаде...
Ось вона, поважна перекладацька втрата: немає в моєму перекладі того легковійного подиху – «nawiane-ná-dno» (у виголошенні – мов одне мелодійне п’ятискладове слово з наголосом на передостанньому складі); подиху, що підхоплений такою глибокою, наче в зітханні, римою – «przepádna…» Душа, серце, за античними – то наче невидимий, найтоншої матерії посуд; на його дні – щось таке, що або про-падає, або залишається там – проростає... Черпаємо з того посуду, черпаємо, врешті – вичерпуємося...
Те «про-падає», в іншому контексті, – в Лукреція: про-падають (per-eunt), про-ходячи крізь землю, дощі (згадаймо наше: Що з воза впало, те про-пало). А втім, веде далі поет, не про-падають ті дощі: завдяки їм – про-ростає рослинка (шлях униз стає шляхом угору). Інша річ – «метелики», які падають на асфальт, інша – й слова, що опинились на черствому ґрунті: там таки й пропадають...
«Je sème à tout vent» (сію на всі вітри) – гасло, виписане на книгах, енциклопедіях: жінка (Мудрість) дує на насіння кульбаби – й летять із вітром ті вже не манюсінькі «гвинтокрили», а ще менші «парашутисти», чи «спадуни», – спадають у вільному падінні... один із таких, загублений серед міського тлуму, й запав мені в душу, на саме дно...
*
В розімкнені трамвайні двері на кінцевій «шістки» влетіла в вагон ледве помітна пушинка. Покружлявши, опустилась мені на руку. А що сидів я задумавшись, точніше без думки, то мимоволі став приглядатися до тієї «речі». Подовгаста насінинка кульбаби... тонюсінька стропинка... купол... – спадун та й годі...
Завдяки йому глянув у вікно, в бездонну, наче вперше побачив її, глибінь весняного неба, а в уяві – широку, засріблену головками кульбаб галяву, звідки небесний мандрівець падав у ту глибінь, бо ж падати чи злітати для чогось невагомого – одне й те ж саме...
Отож перед тим, аніж приземлитися (Земля й крихітною вагою не гребує), він, певно, й відчув легковажність вишніх подувів: куди вони, непосидющі, туди й він... Тому-то вразила мене передусім цілковита загубленість того спадуна й цілковита його розгубленість. Які ж мізерні шанси на вдале приземлення!.. «Як пливеш, то знай же, де!» – згадалася Франкова апострофа до човна.
Не знав того ні мініатюрний повітроплавець, ані сам вітер, що носив його туди-сюди. Знав хіба що випадок: він один лише править усім... Не посперечатися з ним і не передбачити його. Бо то – випадок, штрих у лініях долі...
Приглядаючись до того пушка (цяточка, а довкола неї – тонюсінькі білі ворсинки), я раптом пригадав його латинську назву: «pappus», дідусь. Приглянувсь іще пильніше – й ще більше подивувався: цяточка видалася мініатюрним, у білому пухнатому зарості, обличчям... Дідусь!.. Летючий дідусь!.. Pappus!.. А по-нашому – куль-баба...
Поки роздивлявсь і дивувався, трамвай, задзеленчавши, уже мав рушати, тож я ледве встиг здмухнути того дідуся з руки у вільний простір, доручити його вітрам (ventibus mandare): ану ж якийсь сприятливий, випадковий подув подарує йому щасливе приземлення...
Їхав у трамваї, а довго ще, мовби сам став тим спадуном, насолоджувався неосяжним простором – і вільним у ньому то злетом, то падінням...
_____________
* Беата Обертинська. Око світу: вибрані вірші (вибрала і переклала Олександра Лук'яненко. – Львів: Каменяр, 2006)
21.04.2025