Ще раз про думку, думання, задуму, бездумність...

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (25)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ЩЕ РАЗ ПРО ДУМКУ, ДУМАННЯ, ЗАДУМУ, БЕЗДУМНІСТЬ...

Ігор мислію поля мірить...

«Слово...»

Найкатегоричніше про думку – вигнанець Теогнід ще в сьомому ст. до н. е. у своїх елегіях, розрізнених думках, щось на зразок «захалявної книжечки»: «Кращого в світі нічого нема, аніж думка людини, / А як без думки, то вже – гіршого в світі нема»... Подібно – Паскаль: «Уся гідність людини – в її думці»... У Кобзаря, частіше, – думи: «Думи мо́ї...», «думи-діти» (саме́ слово, його барва, протяжність – в невеселій тональності)... Як і в Каменяра: «Думи, діти мої́...» Людина, яка звикла просто бути у буднях, які не будять до думки, –  вже наче й не людина, бо вже й не живе (vivit), а лиш, іс(т)нує, єсть (est), є...

Йдучи за античними, можемо доповнити Гомера («Сон – брат смерті»): бездумність – її сестра. Тому: «Не дай спати ходячому»... Втім, ще краще «спиться» сидячому... «І чого воно так є, шо як людина́ сидит, то завше задумана?..» – почув якось із уст однієї жінки, що сиділа, ще з однією, на лавчині у скверику...

Між задумою (переважно про щось своє, клопітне) і бездумністю, просто пущеним у простір поглядом, – межа хистка, невиразна для ока, non est certa, казали римляни. Глянути – людина наче задумана, насправді ж наполовину спить (префікс «за-» – зупиняє). Людина в такій «за-думі» мовби віддзеркалює те, що перед очима, – як, скажімо, плесо ставка віддзеркалює дерева, небо з хмаринками в ньому. Та й питаємо: «Чому задумався?» – а не «Про що думаєш?»

Це коли без думки дивиться око фізичне. Коли ж його функцію перебирає внутрішнє око, «око душі», – тоді, згадаймо в Міцкевича (про Литву): «...Як видиво живе, / Тебе малюю я, бо туга серце рве»... Видиво невеселої, але героїчної нашої минувшини – в погляді Запорожця зі знаменитої картини Антона Манастирського... Це – споглядання; це – видиво, яке бачить лише той, хто його створює... Протилежне до нього, доступне для всіх, – видовище, чого прагне фізичне око...

Споглядання з думкою, творче споглядання й дало початок давній метафорі «Життя – театр...», латиною – спектакль («spectare» – споглядати). Бездумне споглядання, на відміну від споглядання вдумливого, не потребує жодних зусиль, зате – постійно свіжої поживи: саме́ око, без думки, – несите; індустрія розваг у споживацькому суспільстві ледве встигає його насичувати. Та чи можна ненаситне – наситити? Більшає поживи – жаги більшає... Більшає – і при вдумливому спогляданні, але ця жага для людини природна, здорова, бажана, а не хвороблива...

Думання – це тяглість логічно між собою пов’язаних думок, що так нагадує плин ріки. «Ой тихо, тихо Дунай воду не́се...» Навіть рима запрошує до думання: Дунай – дума́й. Тяглість думання ілюструє й ближча до нас, теж тихоплинна, – Думна; гірський потік не назвемо «думним»: він – рине, тут не до думки... Думка при думці – й академічні, впорядковані знання, філософія... Роденів, весь у собі, Мислитель...

Але, зауважмо ще раз, є – думки, просто думки. Найрізноманітніших настроїв («Одна думка засміється, / А інша заплаче»); настроїв – і летів: одна до квіточки тулиться, до дрібної, інша – «на хмарі гуля». «А в мене тих думок, як у зайця скоків», – згадалося давно колись почуте з уст старшої самотньої жінки (втім, чи самотньої, коли з думками?). Хіба заєць знає, в який бік він стрибне в ту чи іншу мить?.. Так і ловець думок: хіба знає, що́ за якусь мить подумається?..

Поштовхом для думки – прочитане, випадково побачене, почуте: щось упало в око, влетіло в вухо – зацікавило. А зацікавленість – тоді, коли більшає знань. Тоді й шириться обсяг вдумливо прочитаного, почутого, побаченого. Інакше (замкнуте коло), на що б не впало око, що б не почуло вухо, – нудьга, потреба розваг... Погляд людини зацікавленої і людини нудьгуючої, яка чекає розваг, – різні погляди...

До такого перебування з думками, крихтами живого часу, закликав Горацій у своїй ліриці: «Carpe diem» (схоплюй, думкою і серцем, кожен порух часу). А до думання – у своїх філософських листах: «Sápere aude» – зважся стати мудрим у цьому хворому світі, ступи на стежку оздоровлення, приєднуйся до тих, хто думає, до мудреців (sapientes).

А як це – бути з думками, звідки брати їх?.. Була на це в античних, ще раз зауважмо, проста відповідь: треба дивитись – і бачити, слухати – і чути. «Бачиш?» (Vides); «Чуєш?» (Audis) – тими словами починає Горацій не одну зі своїх пісень. «Скільки всього підказала мені природа, скільки продиктувала!» – зізнається Пліній Молодший, ледве встигаючи списувати стилосом свої восковані таблички.

Скільки, додаймо, може підказати саме життя, той світ, якщо бути думаючим глядачем. А ще, радили, – треба читати. Не з тим, щоби проганяти нудьгу – щоб думати, за-своювати те, що «гарно сказане». Не шукати лише легкої, розважальної, гостросюжетної лектури (має, звісно, й вона своє місце).

Хто любить бути з думками, хто радий їм, той шукає з ними зустрічі в реальному й духовному просторі. Ловці думок – не професійні філософи, а просто люди, які люблять життя, як розуміли його античні («Жити – це думати»). «Випірни до кращого життя», – закликав Сенека, тобто – до думок. Саме в них, а не в достатках і розкошах – якість життя. Клопітним, невеселим життям може жити й той, хто тоне в розкошах. І навпаки: «Я ж – убогість обрав, життя безжурного стежку...» (мрійливий, задивлений у золотий вік Тібулл).

Ті думки – перелітні, мінливі, різні; їхній відсвіт, їхні рухи – в очах (в очі Роденового Мислителя не зазирнемо). «На думку бистрий, що тепер обдумуєш?» – Сковорода до свого приятеля. В оригіналі, латиною, «volvis»: які думки «прокручуєш» у голові... У світі технізованому, споживацькому, віртуальному, у світі, спраглому видовищ, куди не ступити, – все відволікає людину саме від такого, живого, перебування з думками, зі своїм, особистим – знеособлює, ви-снажує; живий світ, світ природи, – на-снажує (згадаймо «Intermezzo» Михайла Коцюбинського).

Думки, образи, вірші, слова, слова, слова («Або я знаю, шо я думаю, поки не скажу?..» – знову ж випадково почуте з розмови двох жінок)... То вони з’являються – з побаченого, почутого, прочитаного, «підказаного природою» – то невідомо куди, часто назавжди, відлітають... Добре, коли, відлітаючи, западуть комусь у серце, як про це Беата Обертинська:

               Слів – сила-силенна...

               Ні. То не вірші.

               То метелики клена...

               З вітром крилата хмаринка та лине,

               світу живого сім'я зелене, –

               у чиєсь серце, навіяне, впа́де,

               або прийметься там

               або пропа́де... *

_____________________________

* В перекладі, на жаль, мені не вдалося знайти більш-менш адекватного відповідника до такої глибокої, багатозначної оригінальної рими, що наче резюмує поетичну мініатюру, схиляє читача затриматися, задуматись, піти й своїми стежками (ná dno – przepádną):

               Słów tyle... tyle...

               Nie. To nie wiersze.

               To klonowe motyle...

               Z wiatrem lecąca chmura skrzydlata.

               strzępki zielone żywego świata

               czyjemuś sercu nawiane na dno,

               gdzie albo przyjmą się,

               albo przepadną...