Якщо б мене вчергове запитали (до речі, неоднораз запитували), що означає для письменника життя в різних країнах, то, мабуть, теперішня моя відповідь відрізнятиметься від попередніх. Чому? Бо усе, як відомо, у цьому світі змінне. Тоді я відповідав, що таке життя збагачує, – і тепер відповім, що збагачує, але з невеликою приміткою, що корені не вростають в повітря, вони вростають у ґрунт.
Нещодавно Ірина Вікирчак, українська поетка, що тимчасово мешкає в Індії, прилетіла до Нью-Йорка. Ми зустрілися і посиділи в моєму улюбленому Think Coffee. Пили синій чай і розмовляли. Я ділився своїми враженнями про Індію 2007 року і про те, що не зміг вдруге отримати візу для відвідин літературного фестивалю в Одіші, оскільки посольський запитник містив стільки запитань та уточнень, що мені перехотілося усім цим займатися. Було, до прикладу, питання подати адресу готелю, в якому я тоді мешкав, та навіть число тодішньої візи. У подарунок від Ірини я отримав великий пакет правдивого індійського чаю. Він такий запашний, що здається увібрав усі солі та мінерали тамтешньої землі. Так-от, після цієї зустрічі я подумав про В. С. Найпола. Тим паче, що час від часу просуваюся сторінками його роману «Дім містера Бісваса». Ви скажете: а до чого тут Індія? Роман Найпола про Тринідад і Тобаґо. Скажете і матимете стовідсоткову рацію. Ну, бо В. С. Найпол хоч-не-хоч пов’язаний з двома колоніальними просторами: перший – Індія, місце народження його прадідів; другий – Вест-Індія тобто Тринідад і Тобаґо з англійською мовою, що домінувала у місці його народження. От власне через колоніальну політику Британської імперії з Індії на острови переправили чималу кількість добровільно завербованих індійців. Вочевидь, була чимала потреба робочих рук. Так брахмани, до яких належить і наш письменник, перепливли моря-океани й оселилися в сільськогосподарських районах, щоби згодом поселитися в Порт-оф-Спейн. Число індійських переселенців за кілька десятків років сягнуло більше ста тисяч осіб. Вони привезли зі собою стиль життя, релігії та власні фобії. Але нові умови вносили корективи: не для першого, звісно, покоління, але точно для наступних. В. С. Найпол був третім поколінням переселених.
Відя Найпол, або ж Відіадхар Сураджпрасад (звідси й ініціали В. С. перед прізвищем, щоби не втомлювати англомовного читача важкою вимовою індійського імені), належав до касти брахманів, тобто людей вчених, людей письма і служителів культу. Як відомо, вербувальники та плантатори з Карибів намагалися залучати потенційних робітників з найнижчих каст, які були більш пристосовані до важких умов праці. До речі, плавба з Індії до островів тривала не менше трьох місяців, і не всі, як ми розуміємо, допливали. Цікаве й те, що брахмани належали до так званих двічі народжених, яким за приписами не вільно було перепливати моря. Як предки Найпола зважилися на замовчування приналежності до своєї касти і що їх на це підштовхнуло – допікала-таки нужда чи інші обставини – невідомо?
«Виїхати, щоби стати письменником, – скаже згодом Найпол, – й повернутися, щоби почати писати». У цих словах поміщено увесь спектр нюансів для здібного юнака з далекої карибської провінції, який був серед трьох щасливців з чотирьохсот тисяч населення його країни, яким поталанило отримати стипендію для навчання в Оксфорді. Він повинен був виїхати, щоби не закиснути у провінції. Його батькові так не пощастило, хоча той також мав талант до писання і працював журналістом в місцевій англомовній газеті. Саме батько писатиме синові листи до Англії і даватиме поради, як поводитися, з ким знайомитися і де бувати. Батько розумів, який шанс випав його синові. Чи молодий Найпол усе це усвідомлював? Щось – так, а щось – ні. Перші оксфордські роки заганяли його в депресію. Але важливий зроблений ним крок відбувався – він виїхав. Він отримав освіту, одружився з англійкою Патрисією Енн Гейл, з труднощами влаштувався у карибську редакцію БіБіСі – й почав писати. Оскільки одруження не сприймали обидві родини – як індійці, так і англійці, – то певен час Найпол приховував цей факт. Шлюб, як покаже подальше життя, щасливим вважати не можна. А де ж друга частина нашої п’єси – тобто повернення і справжнє письмо? Таких повернень було кілька. Приховавши своє одруження з англійкою, бо патріархальні традиції були міцними, молодий письменник приїде додому на три місяці й пробуде в родинному домі, наче й нічого з ним не трапилося. Потім знову він повертатиметься на свої острови, щоби спочатку написати збірку оповідань «Вулиця Міґеля», а згодом роман «Дім містера Біскаса». Зрештою, отримавши стипендію від тринідадського уряду, помандрує островами Вест-Індії. Прикладом для наслідування у письмі був його батько Сееперсад. Той писав оповідання і читав їх синові. Це він нараяв синові, що у реченні не повинно бути більше 10–12 слів.
У Найпола є коротке, але вельми примітне оповідання «Ч.Вордсворт». Примітне воно тим, що це опис – хай, звісно, міфологізований – дитинства і будинку на вулиці Міґель. Розповідь ведеться від імені індійського хлопчика, що проживає у карибському містечку на якійсь там вулиці. Одного разу до їхнього дому приходить незнайомець і просить впустити його у внутрішній дворик, щоби подивитися на цвіт. Переважно дім, в якому мешкає хлопчик, відвідують різного роду прохачі. Прохання гостя незвичне. З розмови хлопчик дізнається, що гість – поет, «найкращий на світі», як він сам себе називає, і пропонує купити у нього вірш, записаний на аркуші паперу. Пропозиція також незвична. Потім незнайомець запрошує хлопця до себе додому поласувати солодким манґо, і там вони ведуть різноманітні розмови про поезію, життя, смерть і все, що стосується філософії. Минає кілька років, і той хлопець, тепер уже парубок, потрапляє на ту вулицю і пригадує собі того поета-незнайомця. Він шукає той будинок, але його нема. Вулицю перебудували, старі будинки поламано і збудовано нові. Мені видається, що окрім конфлікту поміж реальністю і поезією, тут також закладено мотив повернення і мотив змінності й непостійності. Звісно, що увесь антураж – це тринідадське містечко, відкрите до всіх океанічних вітрів, з портом, з садками помаранчів та банановими гаями, але одночасно зі своїми будинками, бідняками і відвічною мотивацією життєвих правил. У Найполя це через розмови з незнайомцем пронизлива зустріч з поезією – або, можна сказати, з письмом, тобто тим, чого в реальності не існує, а існує лише в книжках.
Найбільш важливим і, мабуть, найкращим уважається роман з раннього періоду «Дім містера Бісваса». Власне тут панорамна оповідь про життя індійської громади Карибських островів і, зокрема, життя містера Бісваса, потомка тих перших індійських переселенців. Як свідчать біографи письменника, його батько хоч належав до брахманської касти, усе ж походив зі збіднілої родини, а-от материна лінія – із заможних індійських переселенців. Оця соціальна суперечність й становить головний сюжет роману. Так, як переважно й трапляється з блудними синами, а у випадку Найпола він для Індії взагалі блудний внук, його книжка «Простір пітьми: знайомство з Індією» викликала різні оцінки після виходу в світ. Якщо для Найпола Індія – простір пітьми, то на яку реакцію він міг сподіватися? Але він ще напише дві книжки про Індію.
Письменника супроводжували різного роду конфлікти й непорозуміння. Він сам їх провокував. Ну, от в чому полягав конфлікт з Едвардом Саїдом? Як відомо, Саїд – один із творців теорії постколоніальності, автор праці «Орієнталізм». Найполова книжка «Beyond Belief: Islamic Excursions among the Converted Peoples» була прочитана професором Колумбійського університету як антиісламська. Варто сказати, що Найпол завжди відзначався різким і не зовсім толерантним осмисленням певних історичних чи соціальних процесів.
У 1970-х письменник опиняється в Аргентині. Взагалі він любив подорожувати, внаслідок чого з’являлися його численні нон-фікшн книжки. Він відвідував Африку, Нову Зеландію, Південну Америку, Карибські острови, Індію, переважно описуючи власні спостереження про місцевий колорит.
Як би ми не крутили, кожен письменник – або майже кожен – прив’язаний до якоїсь вельми важливої для нього теми. Уважаю, що щось таке закладається як архетип в дитинстві, а потім уже внаслідок освіти, життєвих обставин та оточення, ну, і лінії саморозвитку, він або поглиблюється, або ж міліє. Найпол ніколи не хотів, щоби через тематику його творів його вважали реґіональним письменником. До того ж, на одне запитання, чи він народився письменником, він відповів, що так не думає, що до письменства у нього був важкий шлях. Про нього писали, що він – людина без країни. Так-от, Аргентина змінить його родинне життя – зустріч з Марґарет стане тією точкою відліку, коли Пат уже не відіграватиме важливої ролі в його житті, хоча вони будуть разом до її смерті. Він захоплюється жінкою на краю іншого континенту, ламаючи її та своє родинне життя, щоби з часом розірвати і з нею. Коли помре його дружина Пат, при кремації будуть тільки він та покоївка.
Як впоратися з багажем трьох батьківщин? Ну гаразд – не батьківщин, а країн. Після перших відвідин Індія та її увесь кольоровий та міфологічний світ з принесених родинних історій, почутих в родинному домі в Тринідад і Тобаґо, вивітріє як сіль. Пильний, а часом прискіпливий погляд на прабатьківщину – це спосіб розібратися в складній історії та менш складній сучасності. Тринідад і Тобаґо – його коштовна провінція, місце народження і письменницький матеріал для романів та оповідань. Для есеїстики він користатиме з тривалих подорожей різними континентами та країнами. І, нарешті, Англія, Оксфорд, Лондон, одруження з англійкою – це новий світ, якому багато завдячував, але не довіряв.
Примітно, що у книжці інтерв’ю "Conversation with V.S. Naipaul. Edited by Feroza Jussawalla" (University Press of Mississippi, 1997) перед нами постає письменник, який протягом творчого життя не боявся різких висловлювань, йти супроти течії і обстоювати індивідуальні погляди. Чи не тому, що багаж трьох батьківщин так і не був до кінця збалансованим в його поглядах та переконаннях? В. С. Найпол завжди, як на мене, був повсюди чужим. І хоч він уже третє покоління мешканців Тринідад і Тобаґо, але належав, до певної міри, до закритого індійського суспільства. Для Індії він взагалі був чужаком, який, на переконання індійців, не зовсім знався на місцевій специфіці та суспільних складнощах. В Англії, навіть з оксфордським дипломом, він був провінціалом, кольоровим і не своїм. З усього цього випливає, що його тривалі подорожі до Азії, Африки та Північної і Південної Америк були чимось зрідні постійній втечі й постійного доказування власної значущості. Як свідчать ті, хто знав письменника зблизька, він успадкував від свого батька меланхолійність і надчуттєву вразливість. Постійне відчуття Найполом своєї чужості викликало у нього бажання пояснити собі, у чому вона полягає і як з нею впоратися. Письмо, очевидно, для таких терапевтичних справ пасувало найліпше.
Чи не тому краєвиди Тринідаду з Тобаґо та індійські забобони й міфологія становлять постійний матеріал для його романів. А враження від подорожей стають способом примирення власного відчуття інакшості. Звісно, що постколоніальність – такий тривалий процес, як і сама колоніальність. Дужі європейські держави ще з Середньовіччя привласнили собі право розпоряджатися тубільцями, їхніми природними багатствами, а що головніше – змушувати їх підкоритися цивілізаційному прогресові та релігійній домінанті. Нащадки тих колонізованих – письменники з інтелектуалами, після здобуття їхніми країнами незалежності мовою колонізаторів почали розповідати, що відбувалося з ними, тобто виступили творцями великої розповіді збунтованих і упокорених.
Коли я міркую про коріння, то на думку приходить не тільки Найпол з його постійним пошуком власної тверді. Але навіть письмо не здатне всотати усіх земних соків, щоби уберегтися від уразливості. В одному із інтерв’ю Найполів співрозмовник цитує вислів Ісаака Башевіса Зінґера про те, що кожен письменник мусить мати коріння. Відповідь Найпола шокує. Він каже, що в принципі так, коріння якби потрібне, але саме коріння здатне перетворити письменника на парохіального писаку, іншими словами –провінційного. Провінція – також універсальна, і, як на мене, нічого кепського я тут не добачаю, але для Найпола переборювання власної провінційності було надважливим завданням. Він полишив карибський дім, але англійський не став йому рідним, тому його корені вростали і в землю, і в повітря.
05.10.2024