Правду кажучи, цьому тексту здався б дисклеймер на кшталт “Не рекомендовано читати чутливим людям з добрим знанням історії Визвольних змагань”. Причому останній елемент навіть не надто принциповий — історія знищеного роду і розореного гнізда спокійно може тригернути будь-кого, хто стежить за новинами. Цю оповідь насправді складно читати як фантастику: зрештою, фантастична тут лише одна деталь — вовкулаки.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Власне, позірно вся історія — про них. Аби братися за “дешифрування”, окрім історичних перипетій та подробиць варто “навести різкість” щодо цих мешканців національного бестіарію. Отож, в українській міфології вовкулака — це людина-вовк, яка вдень живе звичним життям, а вночі перетворюється на вовка. При цьому у своїй вовчій подобі вони за однією версією, яку підтримує й авторка тексту, ставляться до людей байдуже, за іншою ж — навпаки нападають на них. Утім, ставлення до них з боку людей — таки справді як до вовків, позаяк ці звірі становлять небезпеку для людей та їхніх осель. Одначе вбити вовкулаку можна тільки срібною кулею.
Вовкулаки з оповідання “Сіромаха” мають дві важливі риси, які відрізняють їх від міфологічних прототипів, — вони чітко усвідомлюють свою інакшість, як і те, що її краще зайво не демонструвати. Як наслідок, дуже змінюється, практично спотворюється їхній спосіб життя. По-перше, вони тільки на позір живуть “як усі”, а насправді важливі взаємозв’язки (наприклад, шлюбні) тримають у своєму колі, регулярно збираються разом для оновлення контактів і так далі. Друге — вони не завдають шкоди “своїм” селянам, тоді як міфічні вовкулаки разом із перетворенням на вовка отримують усі навички цього хижака, зокрема звичку харчуватися людською худобою.
І тут варто нагадати, що вовкулака — це символ не лише нечисті, “чорного підспіддя” людської душі як такого, а також символ, який апелює до воїнів. Воїнів особливих — сильних, розумних, спритних, винахідливих, надмотивованих. Поєднання усіх цих рис у результаті формує у ворогів переконання, що ці хлопці знаються з нечистою силою. Найвідоміший приклад чогось подібного — полковник Іван Богун, чию “чортячість” увічнив Генрик Сенкевич, або ж Іван Сірко з історією про народження з пророслими зубами (цей сюжет теж згадується в тексті, а у своїх будить захват, перемішаний з притлумлюваним страхом).
Усе це — подвійна природа, її усвідомленість, підпорядкування способу життя потребі приховувати до пори до часу свої особливості — натякає, що маємо справу не тільки з детективом з присмаком містики. Мотив прихованої ідентичності, російське прізвище головного антагоніста та розташування всієї історії серед Визвольних змагань, а саме у 1918 році, спокушає припустити, що насправді йшлося про українську ідентичність під тиском імперії. Надто, що 1918 рік у тій його частині, яка припала на гетьманат Павла Скоропадського, хоч був відносно спокійним, але позначеним як бурхливою діяльністю більшовицьких ДРГ, діло чиїх рук дуже нагадує картина руйнації у закинутій частині хати, так і засиллям “хороших русских”, які у контексті ставлення до українства відрізнялися від більшовиків хіба тим, що не демонстрували публічно планів усіх убити.
Уся інтрига оповідання, як стає зрозуміло, крутиться навколо давньої трагедії роду вовкулаків, чиї вцілілі нащадки тепер намагаються вистежити убивць своїх рідних і відплатити їм.
Власне на моменті історії загибелі вовчого роду стає зрозуміло, що оповідь про вовкулак — таки не про містику, а про геноцид, його мотивацію, механізми і наслідки. Тут на повну силу проявляє себе антагоніст — місцевий поміщик на ім’я Дубов, який привозить слуг-зарізяк і фактично тероризує околицю. Основна його характеристика, окрім розгнузданої жорстокості, — чужість. За “свого” його не сприймає ніхто, навіть селяни (бодай у контексті поділу “вовкулаки — звичайні люди”).
Ще більше цей аспект проступає у лініях поведінки Дубова з, відповідно, вовкулаками та селянами. Отож якимось чином Дубов довідується про справжню природу вовкулаків, викрадає всіх відразу дітей роду, а далі ставить умову: або ви виконаєте мої умови, або я вб’ю ваших дітей. Умовами виявляється — нападати на селян у машкарі вовків, аби створити Дубову славу доброчинця, який звільняє мирну людність від загадкової навали. Вовкулаки зрештою пристають на вимоги, позаяк на кону життя дітей — і в околиці починається хвиля нападів на худобу і людей. Врешті Дубов вирішує, що все, досить — і збирає вовкулаків на їхньому ж хуторі, аби віддати дітей і розрахуватися, так би мовити, бонусом. Але попри запевнення, Дубов з посіпаками вбивають усіх — аби не залишилося месників.
Перед нами, по суті, програма системного зламу — спочатку шантаж чимось принципово важливим для того, щоби просто бути самим собою. Коли таким чином здобуто контроль над групою, її нацьковують на решту переслідуваної групи. Таким чином відбувається деморалізація обох груп: одних тримають на гачку (у даному разі страхом за дітей), інших — просто страхом, а також безпосередньо у процесі дії обидві групи деморалізуються просто тим фактом, що змушені протистояти одна одній, хоча є частинами цілого.
Крім того, у центрі кривавої драми опиняються діти — це разом із мотивацією вбивць чітко демонструє, що ціллю є не що інше, як перекрити шляхи до відтворення найбільш активної частини групи після того, як решта упокорена й деморалізована. А ось це вже прямий і явний геноцид. По суті, перед нами схема системного упокорення активної частини суспільства у “совку”: навіть не лише на правозахисників — банально на активних людей тиснули саме долею дітей.
Одночасно мотив заманювання у пастку під приводом переговорів або ж можливості завершити якусь справу натякає на всі випадки, коли свідомі українці поверталися на Батьківщину, яка перебувала у складі СССР, і там гинули — чи не найяскравішим прикладом чогось подібного є історія Юрка Тютюнника. Або ж про виманювання підпільників — на кшталт операції “Заповіт” проти повстанців Холодного Яру.
Отож вовкулаки тут — насправді не вовкулаки, а втілення найактивнішої частини українців, тієї, з якої у нормальних умовах формується військова, частково політична еліта. А в ненормальних умовах пролонгованого геноциду, яким була вся совєтська система з її ідеями формування нової людини (а саме зміна ідентичності та поведінкової моделі і є справжньою метою геноциду), активна частина перетворюється на загрозу власній спільноті, “пускаючись берега” під тиском неможливості реалізувати себе через страх, зокрема за долю рідних. Так вовкулаки починають кусати селян і нападати на худобу...
Утім, цим відносини умовних воїнів зі спокійнішою частиною власної спільноти не обмежуються. Селяни з оповідання у звичайних умовах хоч і не бояться вовкулаків, але й не надто зближуються з ними — загалом ситуація скидається на слідування принципу “рівняйся кінь з конем, а віл з волом”. Але в оповіданні селяни виразно їх бояться і ненавидять — так, що готові погодитися на розправу над перевертнями з боку ненависного чужинця в особі Дубова. Звісно, можна зауважити, що сталося це після нападів на людей — але ж у тому й річ, що ці напади є справою рук того ж Дубова і скоєні під тиском шантажу життями дітей. Тобто селяни згодні на нищення активнішої частини власної спільноти чужинцями-насильниками — аби лише спокій. Така логіка у контексті травми і геноциду є прямим проявом асоціації з насильником та, певною мірою, вивченої безпомічності — тобто стану, коли змучена безконечними репресіями людина чи спільнота намагається всіляко задовольнити насильника, аби тільки не було нового витка спіралі жаху. Навіть якщо треба приректи на згубу частину своєї ж спільноти. Цей підсюжет — пас не лише у національну трагедію ХХ століття, а й у дві сучасні проблеми — пасивність і острах як такий у частини населення та манера сторонитися військових, волонтерів і загалом активної частини суспільства, апелюючи до “я проста людина”. Одне і друге є проявом пам’яті про геноцид та репресії, які у принципі частіше, більше і болючіше били по активніших, здібніших, розумніших, відповідальніших.
На цьому страху грав і грає “наш” насильник — у оповіданні це відбито в сцені умовляння Івася, який випадково спіймав одного з убивць вовчого роду, Поручика. Спійманий, намагаючись випроситися на волю, аргументує: мовляв, ми обоє — люди, а вони — нечисть, що нам ділити. Структура цього посилу до болю нагадує прийом російської пропаганди, яка напирає на “звичайні людські” цінності, паралельно очужуючи, а далі й дегуманізовуючи в очах суспільства активнішу частину цього ж суспільства. Й Івась “ведеться”, заявляючи, що йому байдужі всі “розбірки” між новими знайомими і їхніми ворогами — він усувається.
Тимчасом Івась у оповіданні теж не просто так. Він — хворий (як вважається, на сухоти) син учителя, який спеціально приїжджає у село вчителювати, розраховуючи, що свіже повітря і сільські здорові харчі повернуть синові здоров’я — Івасеві на початку оповідання цілком пасує визначення “сіромаха”, тобто нещасна душевно і фізично мізерна людина. Замість цього на новому місці вони потрапляють у вир інтриги, сенс якої відкривається Івасеві поступово.
Івась та його батько теж мають досвід життя “під прикриттям”: батько хлопця, працюючи у державній гімназії, тривалий час приховує членство у “Просвіті” та загалом власне українство, а також досвід втрати всього роду — жоден з молодших братиків та сестричок Івася не пережив дитинства, врешті помирає і мати хлопця. По суті, вони обоє теж деформовані тривалою хворобою сина і тривалим напівпідпільним існуванням батька. Хвороба теж доволі дивна — на той час симптоматику сухот знали цілком добре, отож навряд чи могли помилитися з діагнозом. І при цьому коли останні вцілілі з вовчого роду брат і сестра приводять Івася до знахарки, то впевнено заявляє, що жодних сухот немає, просто невелика і цілком виліковна проблема з легенями — а за кілька тижнів і справді його виліковує. Враховуючи, що паралельно з’являється мотив “одного з наших”, то хвороба Івася є алегорією на ті ж таки деформації у результаті життя в умовах системного імперського гноблення. Характерно, що хвороба стосується легенів і дихання — старше покоління пам’ятає відчуття “дихання на повні груди” після проголошення Незалежності.
Врешті з’ясовується, що Івась — також “свій” для вовкулак, отже той, хто пам’ятає своє і готовий за нього воювати. Утім, поки що йому треба остаточно вилікуватися, опанувати необхідні вміння і загалом зжитися з відшуканою ідентичністю. У цьому сенсі історія молодих вовкулак та Івася — це про відновлення та віднайдення ідентичності, відкриття самого себе. Таке відкриття зазвичай наступає на тлі “великих” подій — революцій, воєн та іншого. У такому світлі факт розташування всієї історії в 1918 році прямо апелює до досвіду багатьох наших співвітчизників відкриття власної української ідентичності на тлі Революції Гідності, АТО, російського вторгнення. Частиною цього є заперечення життєвих установок попереднього покоління — на це натякає загибель Івасевого батька, яка є алюзією до відмови від постімперської ідентичності, носієм якої є часто-густо старше покоління, свого роду “символічна смерть батька”. А той факт, що батько загинув, вочевидь, від руки одного з посіпаків Дубова, що Івась усвідомлює постфактум, прямо натякає, що причиною всіх болісних пертурбацій є таки геноцидник.
Нелегко сіромасі стати сіроманцем... Але можливо.
06.09.2024