Почну з банальності, навіть із самоповтору іншими словами – хоч фентезі не прийнято зараховувати до “високих” жанрів, але для написання доброго фентезі тільки фантазією не обійдешся. Окрім цікавого сюжету, потрібні ще й точки дотику з реальністю – бодай у формі тла, взятого з історичної епохи, або антропологічних та культурних зачіпок з певною епохою та народом. Потрібні ще внутрішня логіка сюжету і наявність “другого дна” – тобто можливість читати і як “легке чтиво” з елементами історії (але без обмежень, які накладають логіка та закономірності процесу), і як серйозний філософський сюжет, фактично інструмент осмислення складних питань (як “взагалі філософських”, так і тих, що стосуються конкретно цієї спільноти тут і тепер).
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Правда, щоб докопатися до “прихованої” суті й оцінити як саму її наявність, так і глибину, зазвичай потрібна навіть не стільки добра освіта, а ще й те, що називають “притомністю”, тобто усвідомленість себе самого у конкретній спільноті, середовищі та становищі, у якому ця спільнота перебуває. Зрештою, ніхто не відміняв принципу, згідно з яким письменники пишуть передусім про свій час, спільноту, переживання – навіть якщо дія твору розгортається десь у давній Месопотамії.
А в даному випадку пропонований час і простір далеко не такий екзотичний. Загадкова і страхітлива історія бере свій початок у Норвегії й поширюється світом просто поруч із нами. Тобто у будь-якому моменті сучасності. Після прочитання тексту і складення докупи можливих пазлів така часова проєкція навіть лякає – просто тому, що розумієш: попри падіння імперій і тоталітаризмів, ми нітрохи не застраховані від повернення отруєних ресентиментом чи комплексами соціальних експериментаторів і аналогічно не можемо знати, двері у яке пекло відкриє чергове відкриття. Це трохи як з поділом ядра: можна збудувати атомну електростанцію, а можна – ядерну бомбу. Тільки ще більш непередбачуване, бо людська голова – предмет темний.
Поки очі читали перші рядки й абзаци оповідання Катерини Пекур “І прийде холод...” у збірці “Корчма на перехресті світів”, уява малювала черговий науково-містичний сюжет на тему древніх артефактів. Щось на кшталт “Індіани Джонса” в українсько-скандинавському антуражі. Тільки звертало на себе увагу прізвище головної героїні – Руденко. Для мене, історика-новітника за фахом, Руденко – це передусім Микола Руденко, голова Української Гельсінської групи. Ще Роман Руденко – обвинувач від СССР на Нюрнберзькому процесі.
Тим часом опис стихійного заморожування Землі, злобних духів якого випустили на волю необачні науковці у спробі відтворити давній ритуал, навівав аналогію з холодом як відомою асоціацією реальності совєтського тоталітаризму, навіки впечатану у термін “відлига”. Зрештою, асоціація мерзлоти і смерті з людством та його культурою існує віддавна.
Утім, прізвище головної героїні навівало асоціації не лише співзвучністю з відомою особою. Що далі тяглася дія, то більше проявлялося структурних елементів у пригодах героїні та біографії Миколи Руденка, які добре лягали у символічну паралель. Якщо абстрагуватися від конкретних подробиць, то схожі елементи виглядали так: подорож у північну країну по нові знання – участь у масових практиках – небажане випускання на волю ображених і злобних чудовиськ – тотальна катастрофа – спроба мимовільної призвідниці виправити скоєне зло – недовіра до неї всіх решти – визнання її психічно хворою й ув’язнення.
А річ у тому, що Микола Руденко свого часу прийшов до правозахисного руху непростим шляхом. Попри дитинство у колгоспному і голодному селі 1930-х, він довго, за власним визнанням, залишався “з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії” – тобто був тим, кого називали “правовірний комуніст”. Та навіть без того він не мав шансів уникнути участі в масових заходах періоду СССР, які, попри весь показний раціоналізм і офіційний атеїзм режиму, акцентували таки на вольово-емоційному компоненті, вихованню “комуністичної рішучості”, ідеологічному накачуванню загалу і тому подібному. Одно слово, за методами і бажаними цілями були ближчими до архаїчних масових ритуалів, ніж може здатися.
Таким чином маємо вже два збіги у послідовності елементів оповіді – мандри на Північ та участь у масових практиках. Звісно, закляття холоду виглядає цілком доречним у північному антуражі, але от сама Північ в українському контексті асоціюється не лише з холодом, а й із Росією. Невипадково як у поезії на крутянські теми, так і в повстанських піснях трапляється зворот “москаль північний”. Микола Руденко, чиє прізвище позичила, свідомо чи ні, авторка оповідання, свого часу хоч і не подався до Москви, але втратив здоров’я у боях під Сталінградом. Та, зрештою, період сталінізму в його інтелектуальній біографії цілком пасує під символічну “подорож на Північ”.
Вочевидь, спроба Ганни виправити мимовільно накоєне і той факт, що їй не вірять (аж до того, що ізолюють в окремій каюті, де вона і помирає), апелюють до правозахисної діяльності – ніде правди діти, багато хто прийшов до неї з цілком собі марксистських переконань. Та й чимало західних антикомуністів стали такими після довгого стажу в рядах марксистів, включаючи членство у компартії своєї країни – найяскравішим прикладом є Стефан Куртуа.
Інша річ, що часто як підсовєтські (не лише українські) правозахисники, так і західні антикомуністи стикалися не лише з репресіями чи протидією совєтських спецслужб – залежно від місця перебування і можливості добратися до них. Їм доводилося давати раду і з несприйняттям великої частини суспільства, яке було раде ізолюватися від них. Саме до цього апелює фінал історії власне Ганни, навіваючи асоціації навіть з ув’язненням у спеціалізованій психіатричній лікарні, хоч такого епізоду і не було в біографії “пришиваного прототипа” героїні.
Їй доводиться діяти, по суті, між двох спільнот: пробуджених монстрів та вцілілої частини людства, яка зараз пливе кораблем десь у південних морях. Монстри передають голосом доньки героїні, Нори, яка якимось чином стала одною з них, послання, яке просто дихає ресентиментом і образою на все людство як таке. Їхній ідеал – земля без людства, яка тільки тоді очиститься від усього, що можна назвати брудом. Усе це сильно нагадує дві речі: маніхейську оптику, яка стверджує, що все земне – нечисте і має раніше чи пізніше зникнути, та манеру тоталітарних режимів опиратися на людей, які щонайменше з якоїсь причини втратили зв’язок зі своєю спільнотою чи розгубилися в нових умовах, а в найгіршому разі у принципі не були здатні до успіху через вроджені кепські соціальні компетенції або й когнітивну специфіку. Невипадково Енн Епплбаум зауважила, що серед комуністичного істеблішменту та середнього рівня комуністичних керівників вистачало аутсайдерів, які не досягли успіху хоч у чомусь. Серед нацистів таких теж вистачало. Й обидві ідеології вважали, що для досягнення успіху слід знищити ті чи ті групи людей. Одначе, як показав досвід СССР, межі тих, хто підлягав знищенню, завжди були нечіткі, а їхня складова постійно поповнювалася. Якщо йти за формальною логікою, раніше чи пізніше настав би час, коли з’ясувалося б, що для втілення ідеалу потрібна смерть людства.
Пізніше героїня розуміє, що ці монстри спокушали довірливих вчених чи просто шукачів пригод перспективою слави, влади, знань. Тут достатньо згадати аргументи про прогрес і “новий справедливий лад”, до якого заохочували приєднатися агенти і адепти тоталітаризму. Та й західних прокомуністичних інтелектуалів корумпували не так грошима, як спокусою стати частиною побудови нового справедливого ладу, “раю на землі”.
А тим часом морями-океанами рухається корабель з уцілілими у вічній мерзлоті, яка насувається на планету. На перший погляд, їхній стан зовсім не дивний для описаних умов – основна частина гине, ті, хто вцілів, нажахані і дезорієнтовані настільки, що їм складно пояснити їхнє ж благо у разі успіху спроби здолати мерзлоту. Вони всі налякані і спаралізовані до тієї міри, що – як показує історія Ганни – готові накинутися на кожного, хто запропонує порятунок. Єдиним їхнім інтересом є перетривати сьогоднішній день. Словами авторки, “таке враження, що всі люди навколо трошки померли”.
Важко не зауважити, що цей портрет підозріло нагадує поведінку і світовідчуття важко травмованих людей. За словами одного з українських націоналістів, який потрапив у 1941 році на післяголодоморну Наддніпрянщину, “людей треба будити не зі сну, а зі страху”.
Люди на кораблі зосередилися на забезпеченні свого виживання тут і тепер, їхній горизонт планування – десь на рівні кількох днів і не виходить поза суто утилітарні питання. Такий тип мислення називається тунельним, він притаманний, серед іншого, якраз людям, які пережили смертельну загрозу для життя і вважають, що вона не минула.
Інша характерна риса – відкидання будь-яких пропозицій виправити ситуацію, надто якщо для цього треба проявити активність. Це теж риса тих, хто побував у травматичній ситуації, особливо якщо ситуація повторюється або розтягнута в часі. Поступово виробляється характерний стан вивченої безпомічності, коли людина не схильна проявляти ініціативу в будь-чому, що лежить поза межами безпосередніх побутових потреб, і делегує ініціативу іншій групі, часом досить абстрактній – “влада”, “мудріші”, “молодші” чи, навпаки, “старші”. Якщо змушувати людину у стані цієї безпомічності все ж таки взяти участь у чомусь, у відповідь легко отримати агресію – як у випадку Ганни. Знов-таки, нагадує наслідки совєтського панування.
Звісно, все написане ніяк не означає, що авторка мала на увазі саме це. Більше того, я радше певна, що вона навряд чи свідомо планувала сплести таке вигадливе символічне плетиво, яке кидає паси не лише у природу і наслідки російських експансій – колишньої та актуальної, а й нагадує про відповідальність інтелектуала та науковця принаймні не намагатися відразу втілити в реальність теоретичні побудови.
Підсумовуючи, зацитую свої ж слова з приватної розмови – “не знаю, що хотів сказати автор, але від того, що він сказав, волосся на голові ворушиться”. Утім, надія є – на останній сторінці ті, хто були дітьми у момент катастрофи, все ж вирушають на протистояння з монстрами холоду і смерті.
30.08.2024