Після тотальної заборони російської книжки наші видавництва кинулися публікувати класику, і не лише шкільну. З'явилося кілька цікавих антологій. Скажімо, аж дві антології української еротичної прози і дві антології української містики і фантастики.
Оскільки я своїм плугом виорав геть усе, що може належати до містичної і готичної прози, й опублікував у кількох томах, а продовжуючи орати, зібрав ще добрий гурт нікому не відомих авторів на два томи, то сміливим упорядникам фантастики не залишається нічого іншого, як іти моїми слідами. Шкода, що вони при цьому якось забувають подякувати такому скромному першопрохідцю, як я.
У 1989 році я опублікував першу антологію української фантастики ХІХ ст., куди увійшли твори деяких маловідомих авторів. Тексти я замовляв у різних бібліотеках Львова, Києва і Москви. А потім то тут, то там вигулькує якась книжечка зі страшилками, а в ній – тексти в моїй редакції. За які, до речі, я платив гроші.
Антологія української фантастики ХІХ–ХХІ ст. «Змієві вали» у переважній своїй частині складається з оповідань сучасних авторів. ХІХ і ХХ ст. представлені хрестоматійними оповіданнями М. Гоголя, О. Стороженка, І. Франка і В. Короліва-Старого, якими вже нікого не здивуєш. Крім того, оповідання «Поєдинок» Франка належить до жанру алегорій, а не до фантастики, «Потороча Хрипка» Короліва-Старого – казка і теж не фантастика.
Менш відоме оповідання Івана Наумовича «Нічний супутник», яке я публікував ще в 1989-му. І це була така моя маленька містифікація, яка пояснюється тим, що на ту пору я ще не мав у своєму розпорядженні стільки української класичної фантастики, як згодом. Та й ніхто не мав.
Бо це був час, коли Ігор Качуровський разом із Валерієм Шевчуком намагалися укласти антологію готичної прози ХІХ – початку ХХ ст. і зазнали фіяска, пояснюючи, що на повний том так і не назбиралося.
Отже, причина, чому я те оповідання взяв до антології, проста: на безриб'ї і рак риба. Незважаючи на те, що воно не має жодного стосунку до української літератури. Це переклад з німецької. Про це сам Наумович і зазначає в передмові.
Не важко уявити собі, яким чином упорядник розшукав це оповідання, маючи мою антологію, в якій я вступ Наумовича скоротив, замінивши фразою: «Тую оповість я почув від знайомого вояка і хочу вам переповісти її». Зробив я це, аби якимсь боком це оповідання могло опинитися в українській антології.
Упорядник роздобув оригінал, а однак передмова Наумовича його не зупинила. Якби ХІХ ст. було представлене бодай двома десятками авторів, то хай би вже. Але так виглядає, що на все ХІХ ст. лише три оповідання – і з них одне перекладне. Що доволі кумедно.
А ще кумедніше, якої редакції те оповідання зазнало. Наумович писав, використовуючи язичіє, – і, звісно, тут варто редагувати, але чому при цьому були викорчувано в пень усі галицизми? Чи хтось редагує Стефаника або Черемшину?
А тепер плавно перейдемо до перевидань класики. Її тепер видають всі, кому не лінь, навіть не витрачаючись на редактуру.
Придбав я днями роман Володимира Винниченка «Хочу!» видавництва «Ще одну сторінку», яке сміливо взялося за видання забутих класиків. І це прекрасно. Не прекрасно лише те, що від роману Винниченка я зазнав значних морально-етичних страждань. І хоча моє чутливе серце не надто зациклене на розділових знаках, але тут вони танцюють, як їм заманеться, вигулькуючи не там, де потрібно, і ховаючись там, де треба. Та не бракує ще таких несподіванок, як «не правильно», «немов би», «мимо волі», «на підпитку», «неможна так», «що разу», «ні трішки», «як раз» («тепер як раз потрібні такі люди» – ст. 237) , «в середині ж він... непомітно для самого себе, весь напружено й дрібно трусився» – ст. 139, «пів» подано не окремо, а разом.
Розмаїтих одруків безліч. Причому все це легко виловив би вуйцьо Word, якби його залучили. Та, видно, вирішили, хай старий спить.
Тут і далі вказую сторінки, фразу з книжки, а праворуч – як вона в оригіналі. Далебі у 1919 році редагувати вміли пильніше, хоч і Wordа не мали.
17. «не в якась думка».
«Посопування» – у ВВ «посапування».
21. «її, ніби вмить догадавшись, поспішно вийшов» – замість «її» має бути «і».
26. «назвіть не люди» – «навіть».
27. «але такі треба, так і мусить бути» – «так і треба».
41. «так солод куняв» – «солодко».
43. А тут вийшов конфуз. Word нарешті прокинувся, потягнувся і чисто задля капості виправив «кацапа» на «канапу», на якій, видно, і дрімав. Вийшло оригінально: «канапа він, розуміється, не міг покликати».
45. Головному герою Халепі часом не фортунить, тому він тут «Халені».
69. «нудно віх таких-от думок» – «від».
70. «й те навмисне потисла йому руку» – «вже навмисне».
73. «голос трохи хрикнув» – так і у ВВ, але ж то одрук. Нема такого слова. Має бути «хрипнув».
76. «ви всі будете студіювати нас» – поправили на «ви всіх».
78. «почую біль» замість «почуваю».
106. «Олена Андріївна мовчала, навіть не дивись у цей час на Халепу» – «не дивилась».
107. «на руці це було рукавички» – «не було».
126. «нарешті, він постаново» – «постановив».
145. «у порівняння з головню дурістю» – «головною».
146. «сідаючи до роллю» – «роялю».
148. «Яка музика, а вірність, яке розуміння душі!» – «яка вірність».
149. «І підла, паскуді нація» – «паскудна».
«Чужим з охот підлягають» – «з охотою».
152. «Для він попав у цю родину» – «для чого».
153. «це важко й це те, що планувалося» – «не те, що планувалося».
156. «похлякавши по спині» – «похляскавши».
158. «так, я прохала його її не вважаю» – у ВВ «й», а не «її».
159. «ви неї маєте претензії, що я tête-à-tête й піду до крему?» – «ви не маєте претензії, що я з tête-à-tête піду до крему?» – тобто піде помагати готувати крем для торта.
180. «не могли повіти» – «повірити».
181. «які щоразу» – «як і щоразу».
189. «він поклав його рот» – «в рот».
191. «вона сама перша рве квітку» – «зірве».
195. «стисла руками схопилась на ноги» – пропущено «й» після «руками».
197. «це було неприємно разом з тим» – «неприємно й разом з тим».
201. «через я написала, що нездужаю» – «через це я написала».
«Непорозуміння все ж таки лишися» – «лишилося».
212. «та її то коли справа піде удачно» – «та й то, коли».
217. «ще не ввірив» – «вірив».
243. «съвере» – «сіверу».
255. «страшенний слабість розлилась» – «страшенна».
264. «от вам ярий приклад» – «яркий».
277. «почувати її... голос» – «почути».
А ще редактор вирішив «покращити» текст Винниченка і на початку речення міняв «в» на «у». На цьому він не заспокоївся і «блюзку» він «поправив» на зросійщену «блузку» (76). А тим часом чимало письменників вживали саме «блюзку»: Г. Хоткевич, М. Хвильовий, Ю. Горліс-Горський, М. Руденко, Іздрик і всі діяспоряни. Не сподобалося витонченому знавцеві української мови і слово «приближно» (77). Поміняв на «приблизно». Знову ж таки це слово вживало багато наших письменників: М. Грушевський, В. Королів-Старий, М. Шаповал, Л. Білецький, Д. Донцов, І. Огієнко. Навіть в українському перекладі творів Лєніна й Енгельса є це слово. В сучасних виданнях творів М. Грушевського, В. Винниченка, В. Сімовича, О. Барвінського ніхто з редакторів цього слова не «покращував».
Така маса друкарських бліх не здибалася мені вже давненько. Та й те сказати, я не так вже й уважно їх виловлював, бо читав цей роман років 50 тому, а зараз лише пригадав. Ну, і нарешті треба назвати героя і автора усіх цих блудів і безглуздих покращень: Євген Плясецький. Який також виступив упорядником кількох антологій. І де теж наслідив.
Ось візьмімо антологію еротичної прози цього ж видавництва «Гіменей розкутий». На початку вказано, що «орфографію і пунктуацію почасти подано відповідно до норм сучасної української літературної мови». Але цікаво, де упорядник і загалом видавництво зустрічали антологію без біографічних довідок про авторів? Не всі ж біографії присутні в мережі.
Побіжний перегляд цієї книжки засвідчує системний підхід упорядника до улюблених блудів, яким він не зраджує і тут. Зустрівши у В. Підмогильного «блюзку», він з гнівом міняє на «блузку». Невинна фраза «на думку йому спало, що це дуже рано» зазнає теж «покращення» – «ще дуже рано».
З комами тут теж біда така ж, як і у Винниченка.
Щодо норм сучасної літературної мови, то вони дозволяють відмінювати іншомовні слова, які закінчуються на -о. Але про ці норми у видавництві не чули, тому в оповіданні О. Плюща, де слово «бюро» в значенні письмового столу відміняється, всюди воно незмінне і звучить дико: «перед його бюро», «по боках бюро», «на бюро».
Загалом жодних норм тут не дотримано: «в ряди-годи» (О. Плющ), «що далі» (Д. Бузько), «не зважаючи на прекрасні сніданки», (Д. Бузько).
У Плюща в оригіналі читаємо: «в гімназіяльній клясі». В антології: «в гімназіальнім класі». Але навіть за совєтів тексти класиків не поправляли, і слово «кляса» є у Франка, є і в письменників 20-х років, ніхто не виправляв.
«Ухмілка» стала зросійщеною «ухмилкою», хоча Михайло Старицький, Володимир Леонтович, Любов Яновська і російсько-український словник М. Комарова вживали саме «ухмілку».
В оповідання Д. Бузька фраза «навмисне від тебе буду ховатись» теж чомусь не сподобалася і зазнала «покращення»: «ховатимусь». Чим це краще?
Примітки не менш безглузді. Ось упорядник натрапляє на фразу «Найсуворіші інструкції РСІ» і задумується: що то за звір РСІ? І тут його креативний мозок видає унікальну маячню: «імовірно розсудливий спосіб існування». Тут би й кінь іржав зі сміху. Адже уже за текстом зрозуміло, що мова про Робітничо-селянську інспекцію, яка могла стежити за моральністю.
У Ю. Яновського героїню називають Ма, це скорочення жіночого імені. Але примітка подає іншу версію: «Ма – ім'я богині в міфології». До чого там богиня?
В оповідання М. Хвильового після згадки про «шведські кургани» йде згадка про Марію Кочубей. Хвильовий сплутав Марію з Мотрею, які обидві були доньками Василя Кочубея.
Примітка стверджує, що саме в Марію «закохався старіючий гетьман Іван Мазепа» і що вона була «згодом одружена із сином ніжинського полковника Степана Забіли».
Насправді Мазепа закохався в Мотрю, яка згодом вийшла заміж за Семена Чуйкевича.
Як і роман Винниченка, я не читав антологію уважно, а лише проглянув. Але цього досить, аби зробити висновок, що нашим юним видавництвам варто користуватися послугами фахових упорядників-літературознавців, а не набирати їх з вулиці. Щодо подібних саморобних редакторів, то їх на гарматний постріл не можна підпускати до видання класики, дозволяючи «покращувати» тексти, бо це гріх.
З жахом уявляю собі, як це молоде видавництво «покращило» твори Покутської трійці, які нещодавно видали.
14.08.2024