«Кожне місто має свої унікальні особливості, – писав краєзнавець Адам Краєвський у 1909 році, – а ще має своїх оригінальних типів, яких більше ніде не зустрінеш; має своїх розмаїтих вуличних фігур, настільки популярних протягом багатьох років, що їхня слава не лише з покоління в покоління, але й у традиції переходить, а іноді навіть сягає далеко за межі околиць того чи іншого міста. Серед таких індивідів є й істоти, ущемлені природою й життям, яким доля судила у своєму жахливому призначенні стати посміховиськом, а в кращому випадку розвагою інших – нормальних людей.
Правда, з прониканням цивілізації навіть у найнижчі верстви населення, ці вуличні фігури зникають з поля зору, а що ці типи часто розважали нас і веселили, то не раз вони спадають на згадку».
Серед описаних раніше сьвірків переважали люди прості, позбавлені інтелігенції чи творчих нахилів. Однак були й інтеліґентні. Доктор Ян Луцик розважав Львів у 1860–1870-х роках. Я його описав у «Легендах Львова», тож не буду повторюватися. Зазначу тільки, що він, син православного священника з Тернопільщини, мав медичну освіту і не був недоуком, як вважалося. А те, що лікував власноруч виготовленими піґулками від тисяча і однієї хвороби, то це й зараз не диво, судячи з реклами в інтернеті. Тепер таких докторів луциків хоч греблю гати. І часто це російські лікарі, хоча й пишеться про них як українців. Таку рекламу, де наголошується, що медики про ці ліки вам нічого скажуть, що існують вони лише за передплатою, варто було би давно вже заборонити, щоб не замакітрювати довірливий народ.
Серед сьвірків кінця ХIХ сторіччя траплялися неабиякі інтелектуали, які потребували не лише читати, але й самі щось писали. Цікавий різновид сьвірків виплекав Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека імені Василя Стефаника, який, щоправда, науковцем не був), де ставилися до них поблажливо. Лише молодий працівник бібліотеки й історик Людвік Бернацький (1882–1939) не міг змиритися з цим, що треба таки терпіти явних «божевільних» серед читачів, дозволяти їм гортати безцінні видання і миритися з їхніми витівками, які часом порушували священну тишу бібліотеки.
Це мучило його віддавна, тому пішов з цією проблемою до директора Войцеха Кентшинського (1838–1918), який теж був істориком, і доволі відомим. Але сивий директор на те лише усміхнувся, поклавши йому руку на плече:
– Шановний пане Людвіку! Розумієте, ці сьвірки роками сюди приходять і ще нікому нічого поганого не зробили. Книжка, мабуть, на них діє заспокійливо. І ставляться вони до неї навіть з більшим пієтетом і охайністю, ніж інколи решта читачів. Тому, поки я тут, нехай вони залишаються. Хіба би трапився якийсь скандал...
Найхарактернішою фігурою серед них був старий учений Сальомон Бубер (1827–1906) – дзядзьо відомого філософа Мартіна Бубера, якого він навчив івриту і занурив у світ єврейської метафізики. Маючи нахил до студій, Сальомон цілком слушно вирішив спочатку заробити гроші і зайнявся торгівлею. А в 52 роки продав свою крамницю і повністю віддався науці.
Він приходив до бібліотеки щоранку, відразу після відкриття. Спочатку було чути важкий стукіт залізними сходами, що вели до читальні. За мить у дверях з’являвся невисокий старший чоловік з гарним, мудрим чолом, довгою майже сивою бородою і великими світло-блакитними очима божевільної дитини. Одягнений у бронзовий плащ, з капелюхом під пахвою, він важко дихав, бо ніс обіруч чималенькі пакунки: то були книжки, скріплені розмаїтими ремінчиками, загалом, мабуть, близько 60–70. Отже, 30–35 книжок в одній руці. Бубер вже в дверях усіх усміхнено вітав одним загальним «добрим ранком», потім ішов до свого звичного столу і починав розпаковувати книжки, розкладаючи їх на столі, на вікні, на підлозі, а окремо відбирав ті, які йому були потрібні для роботи саме зараз. А ще він забирав у чергового замовлені напередодні бібліотечні книжки, замовляв нові, діставав зі свого плаща купу паперів і починав писати. Він часто зупинявся, роздумував, оглядаючи стіни кімнати чи дахи за вікном, а потім повертався до роботи. А ще розмовляв пошепки або упівголоса сам із собою чи з кимось уявним.
Коли він відходив на хвильку, щоб забрати замовлені книжки, цікаві студенти зазирали на його стіл, але нічого не могли зрозуміти. Перед Бубером одночасно могли бути розгорнутими: Біблія, історія іспанської літератури, логарифми і підручник з економіки, а іншого разу їм на заміну приходив кодекс Юстиніяна і ботаніка.
Коли його часом запитували, що він пише, то чули у відповідь: «Лист до Бога» або «Найяснішому панові у Відні».
Бубер був видатним єврейським теологом, автором багатьох релігійно-моральних трактатів, а з вигляду скидався на Бога-Отця з популярних біблійних картин. Проте з віком у його психіці дещо зрушилося. Він став посміхатися сам до себе і просити у когось вибачення, а в певні дні, завжди після 12-ої, його мучила якась «печаль». Гладке чоло покривалося зморшками, містичні очі засвічувалися, Бубер зіскакував з крісла і починав швидко ходити кімнатою вперед-назад, енергійно жестикулюючи та вимовляючи вголос якісь погрози чи прокльони на івриті. Він був настільки виведений з рівноваги, що ніхто не наважувався його зачіпати. Через деякий час смуга роздратування минала, і він повертався до писання.
Коли одного разу Бубер надто голосно гомонів, Маріян Шийковський (1883–1952), відомий учений-філолог, гукнув трохи жартома: «Тихо там, Бубер!» – на що Бубер відгукнув: «Сам будь тихо, Шийковський!» – і виголосив цілу тираду про повагу до старших і його особисті стосунки з Богом, в яких йому ніхто не може перешкоджати.
За пів години до закриття бібліотеки старий Бубер починав наводити порядок: складав папери, повертав бібліотечні книжки черговому, спокійно і систематично перев'язував ремінцями книжки, формуючи свою портативну книгарню. Виходив ледь не останнім, дорогою чемно вітаючись з усіма: «До побачення! Моє поважаннє!»
Найчастіше повертався додому через Єзуїтський парк, бо жив на Городоцькій. У парку на нього вже чатували батяри і збиткувалися, смикаючи за поли плаща і намагаючись поцупити книжки. Бідолаха захищався, як міг, доки хтось із перехожих не ставав йому в поміч і не розганяв вуличників.
У період його помутніння заводити з ним розмову остерігалися, бо у відповідь чули цілу зливу фантазмів, підкріплених цитатами з мідрашів, які він досліджував. Спинити його в такий момент було неможливо, бо він не відступав ані на крок і молов, молов, бризкаючи слиною. Схожу пригоду мав і я з однією поетесою Зеньою К., яка хворіла на манію переслідування. У 2002 році вийшла її збірка віршів. Вона мене перестріла в центрі і стала пояснювати, що всі негаразди у світі через те, що сонце крутиться довкола Землі не в той бік. Коли я заперечив, що насправді Земля крутиться довкола Сонця, вона відповіла:
– Ти не знаєш. Гітлер своєю свастикою дав зрозуміти, як має рухатися Сонце. Але люди його не послухали.
На мене сипонула злива слів, у яких не було логіки, але було несхибне переконання у своїй правоті. Годі щось було заперечити, бо це тривало б до безкінченності. Врешті я продовжив іти у своїх справах, а Зеня все лопотіла й лопотіла. На щастя, не надто голосно.
Іншого разу я побачив її біля дверей одного з банків. Вона гукнула мені:
– Хочеш грошей?
Е! Хто би відмовився. Я підійшов до неї, усвідомлюючи, що зараз почую ще якусь небилицю. І почув.
– Почепи собі на шию свастику, і гроші самі до тебе прилетять.
– А до тебе вже прилетіли? – запитав я.
Вона насупилася і відвернулася.
Свого часу вона вийшла заміж за чоловіка, який закінчив Лісотехнічний інститут. Як з'ясувалося, він теж виявився одержимим. Приносив до газети «Гульвіса» цілі трактати, в яких завзято таврував курців. То була така густа проза, досить метафорична, але зациклена на одній темі. Газета «Літературний Львів» якийсь шматок була опублікувала.
Але з ним була ще одна особливість. Деколи його бачили у вигляді бомжа в подертих сандалях за будь-якої погоди. Він ішов до їдальні на площі Франка і просив їсти. А в інші дні його бачили цілком пристойно вбраним. Ми всі губилися в здогадах: це той самий чи ні? Та так і не дійшли згоди.
До речі, цікаво, що найближча колєжанка Зені, талановита художниця, теж стала одержимою, хоч і значно пізніше. Почала уявляти себе царицею і розсилати царські укази, зокрема позбавляючи мене графського титулу, якого я ніколи не мав. Таке враження, що подібні притягують подібних.
З тих пір минули роки. Інколи просто на очах талановиті люди дивачіють і перетворюються на сьвірків. Ще не так давно це був дотепний цікавий співрозмовник, талановитий митець, і раптом щось у ньому перемикається й перетворюється він на відлюдька, переповненого забобонами, фантастичними переконаннями і чудернацькими звичками.
Авжеж, життя сповнене несподіванок.
24.07.2024