Думаю, що не всі погодяться з тим, що я говоритиму нині про Франка, тож я готовий і до запитань, і до суперечок. Я сприймаю Франка як людину однієї певної, дуже виразної галицької породи, з представниками якої за своє життя я зустрічався неодноразово. Люди такого типу, такого характеру, як Франко, є і сьогодні. Ці люди починають своє життя як такі собі сільські бота́ни. Люди, які виламуються зі звичного сільського стереотипу і наснажені якоюсь ідеєю йдуть в місто. І потім все життя вони б’ються головою об стінку, накидуючи цю ідею на той світ, на той простір, який їх оточує. Франко був одним з найталановитіших представників цієї породи людей. Але, ще раз повторюю, далеко не єдиним.
Я не знаю, як Франко сам для себе визначав свою ідею, місію, – це питання завжди є таємницею самої людини. Але я вважаю, що його місія була цивілізаторською. XIX століття – то був час цивілізаторів. Вони були різні. Це були цивілізатори, які несли поступ аборигенам в чорні колонії. Це були цивілізатори, які наукою поборювали релігію. Франко ж був цивілізатором власного народу. Він ніс цивілізацію тим, кого він вважав рідними собі по крові, і тому своєму народові, який він любив надмірною любов’ю.
Якби я писав книжку про Франка, то взяв би за назву два слова з тридцятого з отих «Тюремних сонетів»: "громадь і степенуй". Франко все життя громадив і степенував у межах своєї цивілізаторської місії. І ця місія була приречена на провал, бо будь-яке зіткнення цивілізатора з архаїчним суспільством закінчується перемогою архаїчного суспільства – інших варіантів нам історія не дає. І той Франковий задум – робити прохід у тій скалі – не здійснився: проходу не відбулося. І у мене таке відчуття, що того проходу в тій скалі й досі немає.
Натомість відбулося дещо інше – відбулася канонізація цивілізатора. Але ця канонізація відбулася з тих міркувань, які самому Франку (якби він дожив до часу власної канонізації) видались би дивними, бо канонізація його проходила як соціаліста, комуніста і таке інше.
Власне, Франко якоюсь мірою таким і був. Але це була бічна сторона його місії. До тієї цивілізації, яку він ніс своєму народу, він ставився, напевно, з релігійним почуттям. Можливо, він прийняв би будь-що, що несла та цивілізація. Ніс він цю цивілізацію так, як умів. Але робив він це щиро – щодо цього немає жодного сумніву. Натомість я сумніваюся, що Франко мав досить смаку і стилю для того, щоби виконати своє завдання. Але, з іншого боку, хтось може заперечити, мовляв, для виконання цього завдання і не треба ніякого смаку і стилю, а потрібні зовсім інші якості.
Франко в своїх надіях був трохи смішний. Але зараз це вже виглядає радше романтикою, ніж кумедністю.
Він не розумів іронії. Йому був ближчим сарказм. І, власне, щодо себе самого також.
В кінці життя Франка опанував настрій незавершеності тієї місії, яку він на себе узяв. І це відчуття не могли знищити ні святкування сорокарічного ювілею його творчості, ані інші святкові академії, які вміють влаштовувати в Галичині (причому їх влаштовують якраз ті люди, які ненавидять того, кого вшановують).
Я думаю, що такий присмерковий настрій Франка, який кимось навіть сприймається як присмерки його розуму, насправді був глибоким відчаєм. Те, що Франко спостерігав у сутінках свого життя, не втішало його. Франко бачив катастрофу. А людина, яка бачить катастрофу того, що вона любить, безперечно, страждає.
З іншого боку, Франко наприкінці свого життя зрозумів те, чого не розумів замолоду: історичні процеси є важливішими за волю одного індивіда. Таке розуміння, таке відчуття взагалі приходить тільки з роками. Молоді люди зазвичай цього не розуміють.
Серед іншого, Франко відкидав метафізику. Напевне, тому, що укохана ним цивілізація у той час теж відкидала її. Те, що Франко якось забіг до масонської ложі, нічого не змінило – метафізика була для нього чужа. Те, що наприкінці життя Франко мав видіння, що його дідо б’є його по руках молотком, – це, я думаю, свідчення сильного прокляття, накладеного на нього. Всі знають, що в Галичині є багато людей, талановитих в плані прокльонів.
Думаю також, що вороги Франка тріумфували, коли він потроху сходив на присмеркові шляхи. Думаю також, що Франкові це було байдуже.
Я вважаю, що сьогодні Франко дуже мало кому потрібен в Україні, бо теперішня Україна перейшла на ті рейки, які в жодний спосіб не конотуються до тієї місії, яку виконував Франко. Те, що відбувається сьогодні, лежить поза межами проекту «цивілізація», бо сьогодні ми живемо в ту епоху, коли всесвітній ринок однаково добре експлуатує й цивілізовані, й нецивілізовані народи. Якщо раніше ринкові спершу треба було цивілізувати, а потім вже грабувати, бо без цивілізації грабунок був неефективним, то тепер схеми розроблені такі, що однаково успішно можна експлуатувати як архаїчні системи, так і дуже просунуті. Так само їх дуже зручно демонтувати, реконструювати, знищувати. Тому ніякого цивілізаційного завдання в Україні перед якимись певними прошарками населення більше не стоїть. Те, що у нас говорять про реформи і модернізацію суспільства, – це просто бла-бла-бла людей, які вже присмокталися до фінансових потоків. І тепер наша архаїка може не турбуватися за своє збереження – їй нічого більше не загрожує. Найсучасніші моменти глобалізації можуть мирно жити поряд з цією архаїкою – сваритися вони більше не будуть, бо ринкові в принципі це тепер не потрібно.
Франко не мислив такими речами. Цивілізаційне мислення для нього було чимсь на кшталт релігії. Він вбачав у цьому прогрес, спасіння для свого народу, надію на його краще життя, надію на відвернення катастрофи.
Зараз вже цими категоріями в Україні ніхто не мислить. І шкода. Хоча я не є прибічником цивілізаторів – я є метафізиком за своїми переконаннями. Але такі щирі цивілізатори, як Іван Якович, викликають у мене симпатію. Це такі от сільські ботани. Але їх щоразу менше.
Думаю, що Франко потрібен нам як знак, як символ того, що могло відбутися, але не відбулося. Знак того, що ми втратили. Знак альтернативної реальності, де була б інша Україна і, можливо, краща ніж є тепер.
Підготовано за лекцієї в рамках ФранкМісії
23.08.2013