Здебільшого ми наперед ще заїздили на Гориш. Тоді великі вакації починалися з заходу звідти, хоч знати було, та й, зрештою, відчутно, що це зовсім ще не те властиве, куди ми прагнемо, що Гориш – то тільки передмова, лише прелюдія мучівно відкладеного передчуття початку чину бездонного літа.
Пані Вікі називала це «вступити до неї на Гориш», і для мене це справді був вступ, пролог до достеменної справжності правдивого почину червня вже в нас, на Посічі.
Мімі натомість визнавала винятково Гориш, без Посіча, якого вона уникала попри повторні, хоч і не дуже переконливі припрошування, поки врешті не перестали надходити й самі запрошення. З Вікі натомість мала чомусь безумовне порозуміння. Цілу осінь, зиму і ранню весну вона збирала, громадила стоси старих паперів і гори горіхового лушпиння на прийдешній розпал великої кухонної печі для пані Вікі. А якось раз, вже на початку літа, навіть приїхала туди до неї в гості і залишалася там на довше милуватися чарівним городчиком.
Виправа на волю великого літа того першого підліткового року вперше пов’язалася з відчуттям великого сорому: за потворність і примітивність приготувань, за передбачуваність пакувань і збирань, просідання перевантаженого пакунками авта, за залежність від скількох всіляких профанних предметів, знесених з дому надвір, на огляд нестримної головної вулиці. Усі вони наївно зраджували приземленість побуту, залежність від незрілості і недосконалість самої тілесності існування. За тим соромом я й розпізнав згодом, вже дорослим озираючись назад, тодішнє настання підлітковості.
Яким всесильним був встид, коли зарозумілий і звабливий погляд тоненької сільської дівчинки на гінких і голих ногах проник просто в мої очі крізь завісу з одягу на задніх вікнах машини, вмить пробив барикаду наготованих на все літо пахучих бібліотечних книжок, якими я зсередини обклався. Цей погляд виявив і для неї, й для мене саме моє єство поза тією загородою, нещадно витяг на яв те, від чого відтоді вже ніколи не було спасу, ні сховку не було вже: залежність від бажання, неспроможність нічого переконливого йому протиставити, невблаганність цієї приреченості. З’ясувавши для себе і для мене цим поглядом все для себе посутнє, вона негайно втратила до мене цікавість, з показною байдужістю відвела погляд. Усе це діялося якусь мить під час принагідного перелітного перестанку перед дерев’яною і доладною цуцилівською церковцею.
Всі змалку вивчені напам’ять села далі, до самого Делятина, я, здається, оговтувався від цього палючого потрясіння, аж поки не дісталися вже на Гориш.
Там все було інакше, знов дитинне, хоч і не своє, і аж дивно було, що це також Делятин. Саме за такими побічними ознаками укладалася мені помалу й поступово складність, ускладненість Делятина.
Стовп з бузячим гніздом, ледь далі вуличка до залізничної станції, зачаклована капличка з мерехтливими свічками з глибин, завжди вогка всередині й притемнена, довгаста дводільна крамниця, де пахло нафтою для лямп і простим сірим милом, і теплим хлібом, свіжими ґумовими роверовими шинами, вівсяним печивом, грубими мішками і зрідка трохи салакою, і де мені зімкнулося нарешті слово «склеп», все було при асфальтованій дорозі, що вела вглиб темних гулких гір і далі аж у засвіти Закарпаття.
При самій дорозі, відділена від неї лише надщербленим шутрованим узбіччям і вузькою смужкою за парканом зі щільним рядом різних ніби з бронзи викутих бозів, стояла й переділена навпіл маленька партерова вілла з жовтим заскленим і зарослим, приглушеним ґанком. Вхід тепер був ззаду, з саду.
Незвичайною для цих місць була криниця-журавель з обтяженим кількома білими річковими каменюками важелем. А тут вона стояла так самоочевидно.
В іншій половині дому, за іншим входом, мешкала горбата Марійка зі своїм страшним для неї, але показово поштивим пияком. Ця близькість чужості, неможливість усамітнення в суто своєму теж були незвичні і неприйнятні. Невже для того треба було їхати так далеко, аби не здобутися таки ніколи на склепіння своїстості.
Одна обставина, однак, нестримно вабила сюди, була обітницею колись таки зглибити загадку і доконати ту знадливу знахідку. В подвір’ї перед входом стояв старий срібний горіх. Він виріс якось відразу із похилим стовбуром, але саме ця похилість сріблястого стовбура і складала першу, але не головну його принаду. Бо на нього можна було забігти просто з легкого розбігу, вмить опинитися без значних зусиль на показній висоті, а потім так само зґрабно збігти вниз на землю.
Але осердям таємничості було щось інше. У старому сріблястому стовбурі було подовгасте й вузьке дупло. Колись, дуже давно, мій закарпатський старший кузен на моїх очах видобув звідти прекрасний, потьмянілий трохи срібний кубок. І тут же знов його туди заклав. Ми незабаром поїхали, але переконання, що той кубок там навічно залишився, що він так і має бути завжди в тому дуплі, ніколи не покинуло мене. Я ж бачив там його на власні очі. І тепер за кожного приїзду я прагнув віднайти його нарешті там. Тьмяне сяйво цього ґравурного Ґраалю злилося в мені зі світлом вічного літа. І віднайти його було би рівносильним вступу у володіння самою непроминальністю, його срібною вічністю.
Тьмяно сяяли серед зухвалої кропиви старі висріблені на сонці дошки дерев’яного помосту.
В глибинах не окресленого ніким саду стежка тоншала, але ніколи не переривалася остаточно, вела поміж високих рядів срібних тичок із зав’язями фасолі, переходила в безконечні безгомінні й безлюдні городи і врешті вглиблювалася у срібну й тремтливу темінь верболозів. Ніколи не було достеменно відомо, чим закінчаться вони, чи взагалі колись закінчаться. Тоді іноді певність змислів вислизала, залишала сам-на-сам з маною, замішанням, чи взагалі це ще цей світ. Спасенням була певність, що десь потойбіч врешті-решт завжди неминуче виявиться вічний, але дуже змінний рік за роком тік Пруту. І все одно, остаточна поява стрімкої і срібної стяжки ріки завжди була відкриттям.
Городець за засмальцьованою, зав’язаною на шнурочок фірточкою був докладно владнаним втіленням можливості величезного розмаїття рослинності на помисленно малій відпущеній площині. Близькість до дороги пропадала в нім, розчинялася, такий він був відособлений у собі від усього, самозанурений. Час там зникав, лишалися самі зміни. Нагріта сонцем стіна відкидала тепло непорушності. Він став для мене найпершим образом, взірцем ідилії.
Автомобілів було дуже мало, й здалека, далеко з-поза мов намальованого Малева, з глибин смерекових смараґдових гір наростало наближення кожної колхіди.
В передпокої пахло ґазом з нещільного балона, спіжарка вщерть була закладена науковими часописами на полицях. У кухні пахло оцтом маринадів і солодами конфітур.
В уже затемненому ззовні бозами покої було прохолодно. Під високим зеркалом стояв тяжкий годинник з відлитими з металу ведмедями, задніми лапами вони спиралися на масивні брили склистого смараґдово-зеленого кришталю, а передніми обіймали круглий циферблат з непорушними стрілками. Неможливо було тільки зрозуміти, куди вони дивляться: на годину, чи на себе, чи їхні погляди взагалі байдужі до часу і скеровані в простори, де він не має найменшого значення.
Ці кришталеві брили були мені як самі гори, і в цій годинниковій сцені мені ввижалися істинні події, що розгортаються в самих скритих глибинах ніколи остаточно не зглиблюваних гір. І відлуння важких і поодиноких вантажівок, приглушені в потемках цього покою, не мало ніякої причетності до них, не мало до них доступу. Завжди буде недосяжна й прохолодна вогкість сокровенних і глухих ущелин.
А щодо стрілок, то в їхній завмерлості я завжди вбачав уособлення непорушного часу стрімкого і вічного літа, що тільки-но почалося.
07.06.2024