На початку повномасштабної війни я майже зникла з соцмереж. Тобто регулярно заходила перевірити, як там мої друзі й знайомі, але не публікувала нічого про себе – не могла. Дратували найбільше ті, хто ділився приватними радощами з безпечного закордоння чи відносно безпечних тилових українських місцин. Радість життя і в мені пробивалася крізь густі тривоги й смутки, але ділитися нею було соромно – перед собою насамперед – через співчуття до тих, кому пощастило менше. Але з часом повертається розуміння: не ділитися своєю дрібкою радості – егоїзм. Жадібність.
Щоденні емоційні гойдалки нікуди не зникли на третьому році Великої війни. Аби триматися серед жахливих втрат та нестримних надій, ми з донею вхопилися за адаптовану під наше сьогодення “гру в радість” Поліанни, героїні написаного понад століття тому однойменного роману Елеонор Портер (є з пів десятка українських перекладів цього американського бестселера). “The glad game” Поліанни полягала у вишукуванні причин для втіхи серед маловтішних обставин. Сонячна сирітка залучала до придуманої колись для неї татом гри людей довкола – потроху, але все більше невідступно змінюючи життя чи не всіх мешканців містечка. Навіть втративши рухливість і пролежавши місяці прикутою до ліжка, дівчинка врешті знайшла причину для радості в тому, що вона могла ходити раніше. І саме тому зустріла всіх цих людей. І навчила їх своєї гри. Тепер вони повертали ту віднайдену радість їй.
Триматися за радість, зберігаючи пам’ять, часто таку трагічну й болісну, але необхідну для того, щоб залишатися людиною, – єдиний спосіб зберегти наш світ і себе в ньому. Втрачаючи у війні друзів, нести далі світлу пам’ять про них. Продовжуючи їхню справу, втілюючи їхні мрії. Жити й за них. Палати й за них.
Нещодавно ми з донею поверталися з Бібрки. В автобусі сидів юнак, на якого жодна з нас спершу не звернула особливої уваги. Лише те, що хрестився він біля кожної придорожньої каплиці, щоразу щось нашіптуючи. Тільки вмостившися за кілька крісел позаду, я помітила, що ще в цьому хлопцеві незвичне. У всякому разі, на третьому році великої війни досі не цілком звичне. Велика частина черепа в нього була відсутня, замість очікуваної опуклості зліва – вкрита шкірою глибока западина з коротким їжаком світло-русявого волосся. Придивившись, помітила численні інші ознаки фронтового поранення. Хлопець вийшов з нами на одній зупинці. Повільно, але спокійно і впевнено накульгував у потрібному йому напрямку. Доня запитала, чи це один з поранених бійців, я відповіла, що майже напевне так. І ми обидві пораділи з його самостійності. З дива його виживання.
Зараз багато хто вигадує собі, усвідомлено чи ні, схожу до Поліанниної гру в радість. Пустирі перед багатоповерхівками стають квітниками, а ті, що були, стали ще пишнішими. Ще веселковішими. Навіть у тих місцях, де раніше не було стільки залюблених у квітникарство мешканців, охочих дарувати собі й іншим барвисту радість і таким чином плекати життя. Адже квіти – це те, що дуже швидко показує результати. Людина, створюючи красу, робить добро собі й тим, кому хочеться ту красу помічати. Ледь не в кожному дворі всю весну тішили проліски, крокуси, барвінок, медунка і ряст, за ними фіалки, первоцвіти, білоцвіти, нарциси, гіацинти, тюльпани, конвалії. Сьогодні цілий день боліла голова, почувалася ледь живою. Але цей білий півник-ірис... Он як танцює на вітрі. Найкрасивіший танцівник. Сьогодні – найживіший. А завтра то може бути люпин.
Вчора друг з дуже зеленого острова Британія запитав мене, чи я щаслива. “Так”, – без вагань відповіла йому. Він не перепитав, як можна бути щасливою, не будуючи планів. Втрачаючи у війні друзів. Хвилюючись безперервно за близьких. Притискаючи до себе хворобливу доню в укритті по “важких” ночах. Він поет. Він розуміє. “Я бачив, як горіли твої очі, коли ти вмикала стрілецькі пісні”. Так, я щаслива. Бо моя країна чинить спротив кацапським нелюдам – об’єктивно найпідступнішому ворогу. Бо моя нація – попри сотні років утисків і боротьби – зберігає живими свою ідентичність і мову. (На відміну від інших за англійців народів тих же зелених островів.) Бо я встигла пізнати, як це – кохати безмежно й бути безмежно коханою, хай скільки б неканонічними були мої досвіди. Неважливо, скільки їх ще попереду. Я вдома. Я вільна любити, ненавидіти й працювати на те, у що вірю. А ще знаю правила своєї гри в радість. Що ще треба для щастя?
28.05.2024