Зненацька завжди застає неждане сходження цих світлих потемків, сяйливих сутінків, до яких неможливо ніколи призвичаїтися, бо вони такі нетривкі, і приготуватися ніяк неможливо теж, бо завжди за рік забуваєш, що так буває, що так буде й цього разу. Що прибуток світла означає також неминучий набуток тіні. Приріст світла обертається врешті темною і рясною ярістю рослинності. Недавня ясність Великодня застигає в гущавинах зеленосвятного розмаю.
По порі просторої прозорості розростається і розгортається весь майський розмах у найширші свої шатра, найщільніші загущення. Завішує собою всі просвіти, перекриває прогалини, видобуває стан суцільних смараґдових сутінків серед сліпучих і спекотних днів, скрізь внизу, в людському світі, вивершує насиченість і цілість.
Тоді міста, великі, середні, і малі місточка поринають в ту несподівану й теплу сутінь, для якої в мене довго не було власного словесного окреслення, поки відображення її не було раз віднайдене в малярстві молодого майстра Маке. Саме за такої обставини я вперше збагнув засадничу і остаточну непоступливість для перекладу всіх можливих вимірів виразу суто мовою мови. Згодився з існуванням нерозчинюваних і неподріблюваних, непіддатних перекладу решток, самої суті справжніх субстанцій сприйняття.
Тоді людські тіла в містах, уже далекосяжно оголені, але ще не справді засмаглі, вкриваються відсвітом теплої бурштинової притемненості, лагідних, але невблаганних сутінків підсоння, не так унаслідок глибин і густин тіней, як передусім через поринутість в цю невідступну сутінь світла.
Темність твориться і в інтер’єрах, затемнених зеленню за вікнами, вони стоять заповнені непроникними зеленими сутінками, ще густішими під пишнотою півоній і в рисах ірисів.
Молодий смаглявий суверен з давньою галицькою вимовою, властивою радше нашим стареньким з попередніх поколінь, приїздив зі своєї далекої високогірної і пряної країни зазвичай на зламі травня й літа, коли середню кімнату вже заповнювала ця м’яка і тепла сутінь, переціджена крізь ніжні фільтри молодої винорості.
Цю теплу зелень повторювали відблиски від пляшок з мінеральною водою на накритому святково столі в середній. По цю солонкувату мінеральну воду, що в ті часи власне й бувала тільки у запорошених зелених скляних пляшках з зимними металевими накривками, нас посилали до Чернівецького ґастроному на партері одного з двох наріжних й заокруглених, як наш, будинків-близнюків на самому початку вулиці, що вела на Бельведер. З горішнього, теж півкруглого балькону другого, навпроти, казали, колись, ще перед війною, викинулась від нещасного кохання юна дівчина, єдина донька добрих знайомих нашої давнішої родини.
На розпечених вітринах травня лежали на показ розкриті коробки з розкішними різнобарвними зображеннями і золотими тисненнями, грізними гривастими левами і зверхніми дівами з ніжними перстами і рожевими персами, з закоханим Ромео, що в оточенні строкатих квітів Півдня здіймається мотузяною драбинкою на білий мармуровий балькон до Джульєтти, тільки не у Вероні, а десь в Гавані. Величні колісниці з рішучими королівнами, запряжені четвіркою жовтих левів, ведених за повіддя четвіркою маленьких різнокольорових вінценосних дітей. Пишні пачки з гербами і штандартами. Із витонченим, виструнченим і делікатним Боліваром. І кожна така коробка була встелена зсередини шелестким шовковим папером і оздоблена рядами і шерегами, цілими гронами і ґерданами золотих медалей, що насувалися одна на одну як риб’яча луска, бо інакше би ніколи не вмістилися нікуди, так їх було багато. Тоді вони вабили тільки дитячі погляди. Розкішні й довгасті, налиті як тіла мулаток, смагляві тіла кубинських сиґар. Дорослі тодішні курці їх чомусь зневажали, вважали, що курити таке – невимовне приниження, навіть не здогадувалися, якими коштовними скарбами так задешево могли би заволодіти, якби тільки знали їм справжню ціну.
Зелені пляшки з мінеральними водами стояли на віддалених глибоких стелажах під стінами, ще з вогким і прохолодним віддихом темних пивниць, але сильне яскраве проміння все одно добиралося до самих їх осердь, просвітлювало наскрізь, прогрівало.
Сам смаглявий князь з’являвся з іншою, власною пляшкою коштовного бурштинового трунку з назвою тієї гори, куди колись прибило ковчег нашого прабатька і яку він щодня бачив з вікна свого теперішнього помешкання. Являвся в білому, за власною, знятою з нього міркою шитому білому лляному вбранні, ясний із темним лицем у цих зеленавих сутінках ще несміливої спеки.
Смаглявий князь навідувався зрідка, зазвичай лише раз на рік, але як приїздив у краї дитинства, то вже надовше. Смаглявий суверен не терпів поспіху й сум’яття, а випромінював спокій і благодать. Лицем й поставою він несамовито скидався на Раджива Ґанді, і це ще більше додавало йому високородної благості, здавалося, довкола шиї в нього теж великі вінки запашних барвистих і вологих квітів. Якби я не знав його змалку, то ніколи не повірив би, що таке можливе.
Загадковості додавала йому в наших очах і та обставина, що в Єревані, ми знали, він ростить рубіни, на якомусь таємному підприємстві плекає штучні самоцвіти, що їх ніяк неможливо відрізнити від справжніх, принаймні на око. Як змагався я зі спокусою попросити його привезти наступного разу мені звідти скромний, невеличкий капшучок лунко ограненого, темно-червоного, глибинно пристрасного коштовного каміння, адже йому воно нічого не вартувало.
Він же волів тримати в нашій тридільній сикоморовій шафі великі гроші в небаченій досі кількості готівки, призначені на зведення пам’ятника на могилі своєї мами, яку ми за життя називали Яня. Шорсткі були ці великі банкноти, як висхле листя будяка, ніби для сліпців друковані. Аристократичний Арік не був ніяким давнім галицьким вірменином. Він був дослівно дитям війни. Яня народила його від вірменського офіцера десь в Ростові-на-Дону, але виховувала і виростила його архигалицька бабця Богачевська. Дорослим вже він перебрався у батькові краї, але назавжди зберіг цю нашу мову й ці манери. Він втілював добірну суміш екстремальної екзотики, найочевиднішої чужості і непідробної, рівної рідності. Його природжена смаглявість, темнота його лиця були ніби виразом пожиттєвої обпаленості війною.
Страви вірменської кухні можна відтворити деінде, тлумачив він тим часом при столі, навіть досить вдало, однак не її підстави. Бо підстави – то приправи. То зілля витворюють всю її неповторність. І привозив щоразу насіння зел з-під Арарату, щороку інших, які Мімі відразу висіювала у вазонки на нашому весняному великому бальконі. І те зілля знов проростало вже в нас, і додавало рокам незвичайних смаків, і пережило їх всіх на роки.
Своєю питомою смаглявістю він наче відкривав прийдешню пору ще сильнішої спеки, незмінний сезон несамовитих засмаг.
24.05.2024