Шляхами Накловичів

 (до 140-річчя від дня народження о. Ромуальда Накловича)

 

Впродовж свого життя і служіння багатолітній парох у с. Довгомостиська о. Ромуальд Наклович (17 травня 1884 – 2 липня 1965) встиг побувати і політично ненадійним (прихильником старорусинства), і угодовцем, і «ксьондзом-гайдамакою». Доля не жаліла для нього випробувань, як і для його синів, які залишались гідними свого батька. Сергію та Олександру Накловичам вдалося вижити у жахливому вихорі Другої світової війни, зберегти невичерпне життєлюбство й тепло душі й на чужій землі «розбити власні шатра, склеїти власні хижі і зажити не в комірному, а на домарстві»¹.

 

***

 

Ромуальд Наклович народився 17 травня 1884 р. в селі Ніновичі (Ярославський повіт; тепер у складі Польщі) у сім’ї греко-католицького священника о. Івана Нейдоха, місцевого пароха², та Павліни Ревакович³. 1900 року Нейдохи змінили прізвище на Наклович⁴. Початкову освіту отримав, мабуть, у сільській школі, відтак вчився у Цісарсько-королівській І-й гімназії у Перемишлі. В її звітах Ромуальд Нейдох вперше з’являється як учень другого класу у 1896 р. (серед першокласників 1895 року його немає)⁵. 1904 року Ромуальд – уже Наклович – успішно завершив навчання, яке тривало для нього загалом 9 років (гімназійний курс передбачав навчання у 8 класах; з чим пов'язаний довший термін у навчанні, невідомо). У звіті зазначена майбутня професія Р. Накловича – право⁶. Можливо, він таки планував вступати в університет, однак відмовився від цього наміру – найімовірніше, через фінансовий бік питання. Якби там не було, Р. Наклович продовжив навчання у Перемиській духовній семінарії і 1909 р. одержав свячення з рук Преосвященного Кир Костянтина Чеховича⁷.

 

Душпастирське служіння о. Р. Наклович розпочав у с. Соколя, де отримав посаду приватного сотрудника (1909 р.)⁸. Для сільської парафії це була рідкість, бо приватного сотрудника парох утримував власним коштом, для нього не передбачалось платні (конгруа) з релігійного фонду⁹. Створення у соколянській парохії такої посади, найправдоподібніше, пояснюється тим, що дружиною о. Р. Накловича була внучка місцевого пароха о. Йосипа Черкавського Олена Дуркот. У них було троє синів – Сергій Роман (нар. 22 червня 1911 р.), Олександр (Олесь, нар. 1 січня 1913 р.) та Юліян Іван Мар'ян (нар. у листопаді 1913 р.)¹⁰. Усі вони народились, звісно, у Соколі. В книзі «Віденська "Січ"» Роман Кухар хибно подає місцем народження Сергія Накловича м. Сокаль¹¹. Ця помилка уже встигла розлізтись по інтернет-сторінках. Зокрема її повторила Ольга Збожна у статті «Від "Громад" до "Січі" та доля її останнього кошового – нашого земляка, сокальця Сергія Накловича» на «Голосі Сокальщини»¹². 

 

Настоятеля греко-католицької парафії у Соколі о. Й. Черкавського повітова політична влада вважала одним із тих, хто очолював на Мостищині партію старорусинів. В звіті із Мостиського староства до цісарсько-королівського Президіуму намісництва від 16 лютого 1912 р. інформували (відповідаючи на рескрипт від 27 лютого того ж року), що в повіті серед українського населення українофіли становлять 96% (49 197 осіб), а помірковані русофіли (старорусини) – 4% (2049). Натомість радикальних русофілів серед населення у старостві не виявили, однак відзначили, що один таки є – греко-католицький настоятель із Малнова о. Теофіл Глушкевич¹³. Товариство о. Й. Черкавського не могло не позначитись на долі о. Р. Накловича, щонайменше напередодні і в роки Першої світової війни, коли до москвофілів почали придивлятись набагато прискіпливіше (вони, треба сказати, давали цьому чимало приводів). Невідомо, наскільки о. Р. Наклович розділяв погляди старорусинів, однак родинні узи безумовно були фактором, який посилював увагу до нього з боку політичної влади повіту. У таємних звітах зі староства його називали політично ненадійним. Тому й не дивно, що уже на початку Великої війни о. Р. Накловича заарештували (1 вересня) за розпорядженням військової влади і відправили до Перемишля. Там на нього уже чекав о. Й. Черкавський, якого ув’язнили трохи раніше – 27 серпня¹⁴. Є звістки про те, що певний час о. Р. Наклович встиг побути сотрудником у с. Ляшки Гостинцеві, бо тамтешнього настоятеля о. Йосифа Тиховича інтернували. У тому ж списку зафіксовано, що інтернували й пароха зі Соколі о. Й. Черкавського, а в ще одному списку (усі вони не датовані) інтернованим названий і сам Р. Наклович¹⁵.

 

В цей період в житті о. Р. Накловича трапилась трагедія – 1916 року померла його дружина Олена (яка «у всій праці була йому підпорою і порадницею»)¹⁶. Священник змушений був самотужки зайнятись вихованням трьох малолітніх синів. З чим, без перебільшень, чудово впорався.

 

Точну хронологію перебування о. Р. Накловича в ув’язненні в роки Першої світової війни наразі відтворити не вдалося. Напевно, довго там не затримався, бо 20 жовтня 1917 р. із перемиської консисторії повідомляли, що він отримав сотрудництво у с. Твіржа на Мостищині¹⁷. Тут пробув, очевидно, до призначення з 1 березня 1923 р. на посаду завідателя на парохію у с. Дмитровичі поблизу Судової Вишні (про це єпископ Йосафат Коциловський повідомляв воєводство 18 вересня 1923 р. і там же висловлював прохання, аби попередньому завідателю (доїжджаючому) пароху зі Стоянців о. Антону Брановському скасували ремунерацію, натомість визначили дотацію о. Р. Накловичу)¹⁸.

 

 

На парафії у с. Довгомостиська о. Ромуальд Наклович опинився 1 грудня 1923 р. – спочатку у статусі її завідателя (із посади завідателя у с. Дмитровичі увільнений 30 листопада того ж року)¹⁹. Менш ніж через рік він став парохом у Довгомостиськах – 20 серпня 1924 р.²⁰ Напередодні, 6 серпня 1924 р., з Мостиського староства повідомляли Високу президію воєводства у Львові, що немає жодних перешкод, аби о. Р. Наклович обійняв цю парафію²¹ (у повітовому звіті 1923 р. його, тоді ще адміністратора парафії у Дмитровичах, охарактеризували як безпартійного, угодовця, з «бездоганною поведінкою з погляду політики»)²². Прізвисько «ксьондз-гайдамака»²³ закріпилось за ним, очевидно, уже пізніше. Які б ярлики о. Накловичу не чіпляли, достовірним залишається те, що працював він, як і годиться зразковому греко-католицькому священнику, – себто і як душпастир, і як громадський організатор (господарський, культурно-просвітницький, політичний). У спогадах про о. Р. Накловича Теодор Данилів²⁴ записав:

 

«Всюди, де приходилось йому працювати, відновлював він церкви, влаштовував місії, а як знаменитий проповідник дуже часто брав участь у місіях в інших парохіях»²⁵.

 

В першій половині 20-х рр. минулого століття українські громади в селах і містах Галичини відновлювали діяльність культурно-просвітницьких товариств та господарських організацій. Це було подекуди справжнім викликом. Довгомостиська не були винятком, місцевим жителям також довелось звертатись у староство з проханням про затвердження статуту читальні «Просвіти». Нерідко доходило до курйозів. Довгомостищани ще в середині 1921 р. звернулись із відповідною заявою у воєводство, звідки 29 грудня того ж року (через пів року) надійшла відмова, «бо (о свята простото!) не має запоруки, що товариство буде проваджене правним способом (?) і не буде надуживане до політичних цілей»²⁶ (sic!).

 

Наприкінці 20-х рр. організоване життя української громади у селі виглядало уже цілком розбудованим. Так, у «Шематизмі» за 1928 р. зафіксована діяльність у Довгомостиськах старшого (матірного) церковного братства (140 чоловіків і 200 жінок), осередку Товариства апостольської молитви (130 осіб), Товариства положення ризи Пресвятої Богородиці (70 осіб); у дочірньому (молодшому) братстві було 40 чоловіків і 50 жінок; також діяло Марійське товариство дівчат (24 особи). Там же зафіксовані культурно-просвітницькі й економічні організації, які діяли у селі: читальня «Просвіти», кооператива «Самопоміч» і каса Стефчика²⁷. Не дивно, що у звіті про політично-економічне становище Мостиського повіту (квітень-травень 1932 р.) в рубриці «головні діячі на господарській ниві у повіті» (де українці і поляки подані окремо) записаний також настоятель із Довгомостиськ о. Р. Наклович²⁸.

 

В громадсько-політичному житті одним із головних видовиськ були вибори (до громадської ради, повітової ради, сейму). Довгомостиська з цього погляду були промовистим прикладом із застосування усіляких махінацій. Анонімний дописувач в газету «Український голос» у жовтні 1928 р. зазначав, що ніде в повіті так не провели вибори до громадської ради, як тут. Спочатку незаконні дії членів комісії із польського боку призвели до того, що результат виборів анулювали. Однак і на наступних було не менше порушень, бо «поляки з дідичем, учителем та "жонцею" постановили за всяку ціну впхати до ради громадської тільки своїх людей, хоча в Довгомостиськах 75% населення – то українці». Поляки вдавались до різних штучок, зокрема так «змайстрували» ІІІ коло, що туди «входили не тільки зайди і форналі, але також небіщики, що мусіли далеку дорогу відбути, щоб прийти на вибори, мимо того, що 40 літ тому померли, а котрі не могли, то давали повновласть, бо так хотіли голосувати». Також усіляко перешкоджали довірочним нарадам і передвиборчим вічам – «нападали з поліціянтами, щоб їх розбити». Така сцена відбулась (принаймні раз) на подвір’ї о. Р. Накловича²⁹. Вірним його помічником був місцевий дяк Микола Цьорох³⁰. Неодноразово вони організовували у Довгомостиськах віча, передовсім у читальні «Просвіти». Традиційно такі зібрання проводились перед виборами чи після них, коли посли українського сеймового клубу приїздили у свої округи для звітів. В Довгомостиськах неодноразово бував посол Г. Тершаковець³¹.

 

Громадсько-політична й господарська діяльність розсварила о. Р. Накловича з Тадеушом Філіповичем, польським підполковником артилерії у відставці, інженером, який був одружений із довгомостиською дідичкою, патронкою церкви Геленою Гашлякевич. Про перипетії їхнього конфлікту я уже писав³².

 

Починаючи з 30-х рр. на сцену виходять сини о. Р. Накловича – Сергій та Олександр (про Юліана майже нічого не відомо). В громадській роботі натоді найактивнішим був Олександр. Насамперед він був першим підписантом заяви про заснування у Довгомостиськах гуртка українського протиалкогольного товариства «Відродження» (7 лютого 1932 р.). Статут затвердили 19 травня 1932 року. Згідно з його текстом, мета товариства полягала у визволенні українського народу від впливу «алькоголізму й нікотинізму, уважаючи це визволення конечною підоймою духового, фізичного й матеріяльного двигнення і культурового розвою українського народу». Аби досягти цієї мети, у товаристві вважали за доцільне проводити курси, виклади і відчити про шкідливість алкогольних напоїв і тютюну, усні поучування, котрі мали уділяти мандрівні учителі чи бесідники, видавати часописи, книжки та іншу друковану продукцію, де б подавалась відповідна інформація. Також товариство зобов'язувалось закладати протиалкогольні і протинікотинні музеї, публічні читальні й бібліотеки, уладжувати з'їзди і сходини, вистави і віча, безалкогольні й безнікотинові прогулянки і забави. В містах і селах планувалось створювати безалкогольні й безнікотинові гостиниці і порадні, а також лічниці. Товариство зобов'язувалось лобіювати прийняття протиалкогольних і протинікотинових законів, проведення протикорчемних плебісцитів. Дійсний член товариства обіцяв не вживати напитків і засобів, які містять у собі алкоголь та інші задурюючі речовини; не частувати ними нікого – ні вдома, ні деінде; по змозі здержуватись від куріння тютюну. Крім іншого, члени товариства мали право носити на верхній одежі відзнаку товариства. Аби створити гурток, потрібно було не менше 10 осіб³³.

 

Довгомостиський гурток протиалкогольного товариства «Відродження» довго не проіснував. Мостиське староства 21 листопада 1935 р. доповідало у суспільно-політичний відділ Воєводського правління, що з часу затвердження статуту 1932 р. гурток не проявляв жодної активності, а з часу вибору першого виділу у 1932 р. його склад не оновлювався. Фактично він перестав існувати уже в 1933 р., а офіційно був ліквідований 20 грудня 1935 р.³⁴

 

Правдоподібно, недовге життя протиалкогольного гуртка пов’язане із від’їздом з Мостищини його натхненника Олександра Накловича. Щонайменше з 1935 р. він працював у філії «Просвіти» у м. Сколе. Як делегат цієї філії був доповідачем у с. Верхня Рожанка (нині Стрийський р-н), а також приїздив туди 1 грудня того ж року на річні загальні збори «Просвіти». Тоді виголосив одногодинний реферат на тему «В "Просвіті" наша доля, в "Просвіті" майбутність народу». Серед іншого, багато говорив про потребу вступу в товариства, тлумачив суть кличу «Свій до свого», пояснював значення жіночої секції при читальні, аматорського гуртка і хору. Також О. Наклович переконував присутніх складати датки на спорудження власного Народного дому. Накінець закликав усіх до дальшої праці під жовто-блакитним прапором «Просвіти» зі знаменом «Бог і Україна»³⁵.

 

Невідомо, як довго О. Наклович працював у сколівській філії «Просвіти». Наприкінці 1938 р. він уже був в Довгомостиськах, бо записаний у звітному донесенні читальні диригентом мішаного хору із 40 осіб (по половині чоловіки й жінки). У звіті зафіксовано, що цей хор був створений 1 грудня 1938 р.³⁶, коли О. Накловича у Довгомостиськах ще не було. Бо 12 грудня 1938 р. у повітовому старостві в Косові прийняли рішення (на яке не можна було внести рекурс) про примусове виселення з повіту О. Накловича, оскільки той буцімто не міг засвідчити, що володіє засобами для життя або ж займається легальною працею. З огляду на це у старостві розпорядились «відшупасувати його до місця уродження», себто у с. Соколю. Інакше кажучи, йому приписали статус волоцюги. У Косівському повіті О. Наклович працював просвітянським організатором (як до того у сколівській філії) і був, як стверджували у дописі в «Ділі», забезпечений у Суспільній обезпечальні в Коломиї, себто отримував постійну місячну платню. Однак цими аргументами у старостві знехтували (таке ж рішення, до речі, прийняли і щодо попередника О. Накловича на цій посаді)³⁷.

 

Довгомостиський хор, 1938 рік.

 

Повернувшись у рідну Судововишнянщину, О. Наклович продовжив займатись розбудовою українських товариств. Зокрема, був серед організаторів спільного свята судововишнянської читальні «Просвіти» та сокільського гнізда (12 березня 1939 р.), яке відбулось у форматі вокально-руханкового попису³⁸. Підле рішення польської політичної влади у Косові напевно закарбувалось йому. 5 березня 1939 р. на засіданні читальні «Просвіти» у Волосткові О. Наклович, натоді – освітній референт філії «Просвіти» у Судовій Вишні, виступаючи перед присутніми з якоюсь темою, серед іншого заявив: «Ці біло-червоні шмати скоро попадають, а буде наш прапор». Уже 20 березня з Мостиського староства на адресу читальні у Волосткові надійшло розпорядження про її закриття. У цьому листі наголосили, що на зневажливі щодо польського державного прапора слова ніхто із волостківських просвітян ніяк не відреагував³⁹.

 

У цей період Сергія Накловича на полі громадської праці не помітно. Очевидно тому, що він здобував освіту: в 1930-х рр. студіював інженерію в Данциґу (де був членом студентської корпорації «Чорноморці»), однак через матеріальні труднощі перервав навчання. Пізніше вивчав право у Львівському університеті⁴⁰. Про Юліана Накловича інформації не виявлено.

 

***

 

Накловичі покинули Галичину в часі першої совєтської окупації (1939–1941) і подались до Відня. Деякий час о. Ромуальд служив сотрудником на парафії у с. Сосниця в Ярославському повіті. Повертатись у Довгомостиська він таки не зважився, оскільки побоювався арешту. У своїх нерідких антисовєтських проповідях священник закликав молитись про відвернення червоної навали⁴¹. Пізніше у Відні виконував душпастирські обов’язки при церкві Св. Варвари (аж до виходу на пенсію)⁴².

 

Сергій Наклович продовжив навчання, зокрема здобув докторат на правничому факультеті Віденського університету (до того ще якийсь час навчався у Бреслау). Крім цього мав диплом доктора правничих наук УВУ в Мюнхені, диплом магістра комерційних наук Експортової академії (Імператорська академія експорту) у Відні⁴³. Наближалось закінчення війни, яке несло нові випробування. Про тодішню ситуацію в Австрії та, зокрема, у Відні наприкінці Другої світової війни С. Наклович писав:

 

«Все, що має змогу, втікає на захід. Поїзди йдуть без пляну, бо шляхи цілий час бомбардовані. Жах впав на всіх, а особливо на українських втікачів, що вже ясно бачать, що рятунку перед переслідуваннями большевиками майже нема... Безперервно пливе потік втікачів з Відня і околиць на захід»⁴⁴.

 

Відень окупували союзники й поділили на підконтрольні зони – американську, англійську, французьку і совєтську (згідно з Угодою про систему контролю над Австрією від 4 липня 1945 р. та Угодою союзників про окупаційні зони від 9 липня 1945 р.). Такою ситуація залишалась до 14 травня 1955 р., коли Австрія відновила незалежність. Накловичі жили в американській зоні, однак це не було гарантією безпеки.

 

Сергій Наклович був серед тих, хто усіляко намагався допомагати численним біженцям з України. На зборах наприкінці червня 1945 р. його обрали головою «Січі». Товариство мало діяти таємно⁴⁵. Головним його завданням була допомога українцям, які в цих обставинах знаходили пристановище у вищих навчальних закладах. С. Наклович про це згадував так:

 

«Високі школи були тоді одиноким пристановищем, де українці могли вписатися та дістати позволення на побут у Відні, і ждати, поки не настануть кращі часи, бо всіх прочих українців тодішня австрійська державна поліція у Відні (у великій більшості комуністи) старалася насильно репатріювати «на родіну», таким способом вислуговуючись большевикам. Тому то велика частина наших людей, що перебували тоді у Відні й околиці, вписувалися на високі школи під різними претекстами, так що в зимовому семестрі 1945/46 було на всіх високих школах у Відні 565 українських студентів у віці 17 до 75, а в літньому семестрі 1946 – 495 українських студентів. Старші люди силою обставин «відчували потребу» удосконалювати своє знання і студіювати, бо треба було рятуватись перед вивозом. Хоч Відень був тоді поділений формально на 4 зони, то, одначе, большевики мимо того крали людей зі всіх зон, користуючись при тому поміччю своїх агентів, які служили в австрійській поліції»⁴⁶.

 

Студентський провід «Січі», який очолював С. Наклович, намагався всебічно допомогти студентам. Йшлося про звернення в поліцію для отримання паспортів, дозволів на перебування, харчових карток, поміщення у лікарні хворих студентів тощо. Також були створені спеціальні курси (іберпріфунгкурси), де молоді гімназисти могли скласти матуру і вступити у вищі навчальні заклади⁴⁷.        

 

Зі студентами-українцями з інших міст зв’язки майже не підтримувались. Лише раз С. Наклович їздив до Інсбруку на студентську нараду. Непростими були відносини українських студентів Відня зі студентами інших національностей. С. Наклович згадував, що «поляки жадали, щоб усі українці з Галичини, як колишні польські громадяни, належали до польського студентського т-ва "Огніско" і то лиш як надзвичайні члени. В цей спосіб хотіли нас зліквідувати як окрему студентську одиницю». В бік українських студентів лунали також звинувачення у співпраці з німцями від болгарських і сербських студентів-комуністів⁴⁸.

 

Совєтська окупаційна влада проводила у Відні арешти, причому не тільки у своїй зоні, але й у чужих. Список ув’язнених був чималим, з-посеред найвідоміших осіб до совєтських тюрем потрапили колишній начальний комендант УГА генерал Олександр Греков⁴⁹, лікар Маркіян Дзерович, колишній посол до польського сейму Остап Матчак, професор Антін Княжинський, полковник Василь Вишиваний (архикнязь Вільгельм Габсбурґ, колишній комендант УСС), отаман УСС Омелян Лесняк, громадський і політичний діяч, колишній посол УНР у Фінляндії публіцист Микола Залізняк, дружина пароха церкви Св. Варвари Емілія Горникевич (з Ортинських), відомий український музикознавець професор Борис Кудрик, інженер Богдан Мартинюк, д-р ветеринарії Богдан Климків, член редакції «Краківських вістей» д-р Сергій Наклович та ін⁵⁰. Він виявився останнім головою віденської «Січі». 1992 року у розмові з львівською дослідницею Галиною Сварник С. Наклович зізнався, що особисто спалив архів товариства у подвір’ї Св. Варвари у Відні, аби той не потрапив у руки совєтських спецслужб⁵¹.

 

Американська окупаційна зона Відня не вберегла С. Накловича. В ніч на 17 жовтня 1947 р. шестеро озброєних енкаведистів фактично викрали його. Відтак у холодному товарному вагоні завезли до Львова. В квітні 1948 р. С. Накловича засудили на 20 років каторги, нібито за «шпигунство на користь ЗСА (США, – М.Х.)» та вивезли в Сибір⁵².

 

Ми маємо лише уривкові дані з періоду перебування С. Накловича у совєтських тюрмах. Відомо, що він зустрів там владику Григорія Лакоту і був із ним в останні хвилини його життя⁵³. Владику, через погіршення стану здоров’я, перевели до санітарного табору в Абезі (1950 р.). У тому ж таборі, крім С. Накловича, перебував о. Микола Топорівський, пізніше відомий священник катакомбної УГКЦ, доля якого була тісно пов’язана із Мостищиною. Про прибуття владики Г. Лакоти С. Наклович згадував:

 

«Грудень, зима, ніч, мороз біля 45° До того – вітер, а це ще збільшує студінь. (…) Ніччю привезли етап з Воркути, самих інвалідів, майже самих старих людей нездібних не то що до праці, але які навіть ходити не можуть. Всі виснажені, заморені, перемерзлі, лиш шкіра і кости, тільки очі світяться – знак, що люди ще хочуть жити. Етап великий, около 1000 людей. Гонять їх пішком, під конвоєм з псами із станції, віддаленої біля 4 км від лагеру. (…)

 

Привели їх ніччю в лагер, коли ми вже спали – невільно нам було вставати – а хто вже зовсім не міг йти, відморозив руки, ноги, ніс, вуха або й ціле лице, та ще до того хворий в гарячці, тих брали до «стаціонара» (шпиталю). До тих «щасливців», що дісталися до «стаціонара» належав і Владика Григорій, і то лиш завдяки нашим священикам і вірним, котрі підняли «шум», що чоловік вмирає»⁵⁴.

 

 

Пізніше він зустрівся з Г. Лакотою. Про цю зустріч в лікарняному блоці табору також залишив спомин:

 

«Входжу. Кімната невелика. Кільканадцять ліжок, доволі тісно, одне коло другого, так, що й повернутися немає куди. Цікаво розглядаюся, і якраз бачу в куточку аскетичне лице мученика. Пізнаю, а радше вгадую, що це єпископ Григорій. Для певності кажу: "Слава Ісусу Христу!" Відповідають майже всі: "Слава навіки". Звертаюся до владики і питаюся: "Пізнаєте мене, Преосвященний?" – "Ні, тільки знаю, що свій". – "Я – Наклович, з Відня". – "Ага, того о. Накловича, з бородою, син". – "Так є, цей самий". – "Ходіть ближче, хай Вас поцілую". Підходжу ближче, беру суху руку Єпископа, хилюся низько і цілую з пошаною руку, а він мене в чоло. Всі замовкли – тиша, а єпископ розпитує мене, як я дістався до "раю", про долю знайомих священиків, хто в лагері, за що посадили, як здоров’я, чи багато повмирало… З черги відповідає на свої запити, а радше розказує тихим старечим голосом історію свого арештування і знущання над ним… Дуже багато оповідав мені Владика про свої наукові праці і дуже журився, бо почав писати історію…»⁵⁵

 

Помер Г. Лакота 12 листопада 1950 р. у тому ж таборі і там же похований (могила Д-14)⁵⁶.

 

Про подальше перебування С. Накловича в ув’язненні (уже напередодні звільнення) зустрічаємо фрагментарні звістки у листах Михайла Матчака до Олени Степанів⁵⁷. У листі від 21 травня 1957 р. із Потьми⁵⁸ М. Матчак пише:

 

«Самі Ви добре знаєте, що це значить вісім місяців ждати. Коли я тут приїхав, нас було тут біля півтораста осіб. Осталося точно десять. Прочі виїхали меншими чи більшими групами. Перед тижнем поїхала група румунів і з ними один українець, Фурман Юрій, молодий студент хімії, так що українців осталося нас тільки двоїх – Наклович Сергей і я – і обидва ждемо поворот у Відень. Треба радуватися, коли від'їздять приятелі, та знова дуже прикро, коли сам постійно лишаєшся»⁵⁹.

 

Майже через пів року Матчак знову згадує С. Накловича:

 

«Живу тепер у малій кімнаті (2.8м х 3.6м). Зі мною двох товаришів по нещастю: Наклович Сергій, абсольвент юридичного факультету, якого батько Ромуальд і брати живуть у Відні, і Аверкиев Алексей Асексеевич, русский, торговець, якого жінка Гізеля живе також у Відні»⁶⁰.

 

Невдовзі приятелі Матчака його покинули – у листі від 2 січня 1958 р. він повідомив про це О. Степанів: «Моїм двом товаришам об'явили сьогодні, що в п'ятницю від'їжджають через Биково в Австрію, так що з бажаючих виїхати в Австрію тут остаюся я один». У листі від 16 лютого 1958 р. він написав: «Сергей (Наклович, – М.Х.) написав картку з Москви, але до дому ще недоїхав, бодай до сьогодні не маємо про це вістки»⁶¹.

 

В ув’язненні С. Наклович перебував більше десяти років. У його звільненні визначальну роль зіграла інтервенція міністра закордонних справ Австрії Леопольда Фігля та кардинала Австрії Інніцера⁶². До Відня С. Наклович повернувся у лютому 1958 р. Тут на нього чекав старенький о. Ромуальд Наклович, яким Сергій опікувався до його смерті 2 липня 1965 р.

 

С. Наклович отримав австрійське громадянство. Працював аж до виходу на пенсію в автомобільній компанії «Опель». 5 травня 1969 р. С. Наклович одружився з Ядвігою Урбанович⁶³. Як і тоді, до арешту, так і тепер, після звільнення, головною справою його життя залишалась допомога українським біженцям у Відні. С. Наклович був головою Української центральної допомогової організації в Австрії (УцДОА), представником Злученого українсько-американського допомогового комітету (ЗУАДК, створений у січні 1944 р.) і мужем довір’я КОДУС Комісії допомоги українському студентству (заснована у листопаді 1940 р. у Кракові)⁶⁴.

 

Основним завданням ЗУАДК була всебічна допомога емігрантським сім’ям. Ця місія була нелегкою (адже кошти ЗУАДК отримував насамперед зі збірок), однак С. Наклович з повною посвятою віддавався взятому на себе обов’язку. Звісно, він мав поміч – українська громада у Відні, яка займалася біженцями, налічувала до 80 осіб. Проте і наплив втікачів із СРСР зростав. Віденська станиця ЗУАДК на початку 1980-х рр. була однією із найважливіших (поруч із римською). Це констатували на зустрічах Головної екзекутиви ЗУАДК у Філадельфії 1 і 21 травня 1980 р., де, серед іншого, обговорювали необхідність належної розбудови згаданих станиць, оскільки у цих містах спостерігалось найбільше скупчення емігрантів із СРСР. Вони очікували на оформлення документів, аби перебратись у США. Постійною була потреба у коштах для біженців, які були потрібні для першої опіки після їхнього приїзду до США, а також допомоги у пошуку помешкання та праці⁶⁵.

 

Аби ефективніше вирішувати ці питання, С. Наклович співпрацював зі Світовим конгресом вільних українців (СКВУ), зокрема із його Світовою радою суспільної служби. На нараді президії СКВУ у Торонто, яка відбулась 27 вересня 1981 р., доповідали, що у Відні перебуває понад сто українських утікачів, які планували переїхати у Канаду⁶⁶. З ініціативи Світової ради суспільної служби СКВУ та ЗУАДК у Відні створили окремий комітет для допомоги усім утікачам, які туди прибувають. Робота комітету полягала у матеріальній допомозі мігрантам, а також оформленні документів на виїзд у США, Канаду та Австралію⁶⁷. Головою комітету обрали С. Накловича, також до нього входили д-р о. О. Остгайм-Дзерович, о. Дашковський, Х. Старух, М. Волинський, Я. Савка та І. Старух⁶⁸.

 

Із газетних реляцій відомо, що 1982 р. у Відні перебувало біля півтораста українців, переважно молодих, які прибули нещодавно з Польщі. Була ще менша група втікачів із Буковини, яку очолив о. Василь Бучек, та зовсім незначна із центральних областей України. Більшість із цих біженців мали можливість перебратись у Канаду або ж Австралію, але двері у США на той час для них були фактично зачиненими, бо там «досі першенство мають біженці жидівського роду з СРСР, в тому і з України»⁶⁹.

 

Надалі кількість біженців зростала. Згідно зі звітом від 31 липня 1984 р., у Відні зареєстрували 237 втікачів. Пізніше, від 31 липня до 12 листопада, прибуло ще десятеро. Деякі з них намагались влаштувати свою долю самотужки. Так, 20 українських втікачів, які зареєструвалися, надалі вже більше не зголосилися до табору. Тоді в Австрії вирішили залишитись на постійно 12 осіб, до США виїхали 32 особи, до Канади – 104, Австралії – 2; до Польщі повернулося 3 осіб. Доля 74 біженців станом на 12 листопада 1984 р. ще вирішувалась⁷⁰. 13 липня 1988 р. у телефонній розмові С. Наклович повідомляв канцелярію ЗУАДК у Філадельфії, що у Відні 210 молодих українців, які прибули з Польщі, звернулись до австрійської влади із проханням надати їм статус біженців. Їх заселили у пансіонати, де вони перебуватимуть до часу, поки вирішиться справа із міграційними документами. С. Наклович повідомляв, що половина із них планує податись на постійне проживання у Канаду, декілька осіб налаштовані виїхати до Австралії, решта – у США. У зв’язку з цим ЗУАДК закликав українські громади у США організовувати збірки для допомоги біженцям⁷¹. Фінансова допомога була вкрай необхідною, бо через брак коштів для існування українським втікачам у Відні загрожувала депортація⁷².

 

З початком 1990-х рр. потік біженців суттєво не зменшувався, але проблеми з їхнім перебуванням наростали. Офіційне працевлаштування зуміли отримати лише одиниці, більшість мігрантів працювали на «чорно», через що мали проблеми з поліцією. Отримати дозволи на роботу було важку. 1993 р. С. Наклович опікувався сім’ями з малими дітьми (40 осіб), самотніми мігрантами (20), літніми біженцями (9) та мішаними подружжями (20). Натоді лише 14 сімей отримали спонсорські гроші, а отже змогу перебратись у Канаду⁷³. До останніх днів свого життя він не полишав допомоги мігрантам. Двері його домівки завжди залишались відчиненими.

 

Громадська діяльність С. Накловича не обмежувалась тільки опікою над біженцями. Він був серед організаторів різноманітних заходів, зокрема брав участь у великій виставці скаутських поштових марок, яка була проведена 4-7 жовтня 1962 р. в залі Австрійської державної друкарні у Відні з нагоди святкування 50-річчя заснування австрійського скаутингу. На урочистість, яка проходила під патронатом натоді уже канцлера Нижньої Австрії Леопольда Фігля, запросили основоположника Пласту д-ра Олександра Тисовського, якого президент австрійських скаутів Франц Поспішіль привітав і запровадив на почесне місце в першому ряді (поруч канцлера Фігля). Вони ще раз зустрілися біля виставкової вітрини (габльоти) з українськими пластовими поштовими марками. С. Наклович, описуючи цей захід, передає слова канцлера Фігля, сказані йому, Тисовському та іншим українцям, які були поруч: «Я знаю, що ви, українці в екзилі. Витривайте в єдності, поки не здобудете того, що й ми, австрійці, здобули, витривавши стійко найгірше лихоліття. І для вас прийдуть кращі часи. Не тратьте надії, а прямуйте витривало до вашої цілі, то осягнете її»⁷⁴. 

 

1981 р. С. Наклович очолював українсько-австрійський комітет з побудови пам’ятника українським скитальцям, які померли у таборі Гмінд ІІ (Гмінд, Нижня Австрія)⁷⁵. 27 листопада 1983 р. у Гамільтоні (Онтаріо) відбулась конференція Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій (ІСНО), до президії якої входив С. Наклович. В її роботі взяли участь 257 делегатів із 11 країн західного світу. Головну доповідь виголосила Надія Світлична – «Репресії в Україні – сьогодні», яку С. Наклович доповнив багатьма важливими деталями, поділившись своїм досвідом перебування у совєтських тюрмах⁷⁶.

 

В 1991 р. С. Наклович (напередодні свого 80-ліття) отримав Медаль заслуги ім. св. Володимира Хрестителя Руси-України, яку присудили йому на Пленарній сесії секретаріату СКВУ у Торонто (3-4 травня). Оскільки він на цій сесії не був, нагороду йому привіз до Відня генеральний секретар СКВУ д-р Василь Верига⁷⁷.

 

Сергій Наклович прожив довге, повне випробувань і жертовної праці життя. Перебування в сибірських тюрмах позначилося на його здоров’ї – внаслідок побоїв в ув’язненні він осліп на одне око⁷⁸. Помер С. Наклович 15 вересня 1995 р. Похований в родинній могилі на цвинтарі «Централь Фрідгоф»⁷⁹. Його вдова Ядвіга передала залишені та невикористані фонди, якими управляв її чоловік, українським організаціям, які займались допомогою українцям у різних куточках світу (фонд нараховував по смерті д-ра Накловича 406 249.80 шилінгів)⁸⁰.

 

 

***

 

На долю Олександра (Олеся) Накловича випало куди менше випробувань. Покинувши з батьком і братами рідну Галичину, він вирушив в Інсбрук, де здобув докторат з економічних наук. Відтак вирушив у США, де певний час працював в Клівленді, а пізніше у Сакраменто в оборонних компаніях, зокрема на посаді радника з питань контрактів в «Aerojet General»⁸¹.

 

Громадська діяльність, якій О. Наклович віддавав левову порцію часу у Галичині в 1930-х рр., в США знайшла своє продовження. Він знайшов тут однодумців і вірних приятелів. Зокрема товаришував із відомим композитором й піаністом Юрієм Олійником, з яким заснував Український клюб спадщини на Північну Каліфорнію (УКСнПК). Організація видавала бюлетень, де вела хроніку своєї роботи («скромний, але культурно оформлений періодичний бюлетень прикрашений мапкою України і тризубом»)⁸². Український клюб спадщини співпрацював із Історичним центром м. Сакраменто щодо відкриття Етнічного музею, яке відбулось 3 серпня 1985 р. Українські експонати були представлені в окремому відділі. Однак експозиція не була належним чином опрацьована, зокрема не було майже ніякої інформації про експонати:

 

«Український Клюб Спадщини на півн. Каліфорнію був дуже прикро розчарований й нефортунним розміщенням українських експонатів і браком їх утотожнення. Не можна собі уявити більшої причини до обурення, як почути перед українськими секціями експонатів завваги відвідувачів Музею, що "тут йдеться про російські, грецькі чи інші експонати". Така жалюгідна ситуація є тим прикріша, що не лише українська громада Сакраменто і півн. Каліфорнії, але також українська колонія Лос Анджелесу і півд. Каліфорнії зробили все можливе, щоб український відділ у тому Музеї був не лише якнайкраще заступлений, але теж, щоб правдиво інформував чужинців про Україну й українське мистецтво».

 

О. Наклович тоді заявив, що Український клюб спадщини забере всі українські експонати із Етнічного музею, якщо ситуація не зміниться⁸³.

 

 

1986 р. в Сакраменто О. Наклович заснував Українсько-американську академічну асоціацію в Каліфорнії (разом з Ю. Олійником та Б. Сторожуком), завданням якої було «змінити текст історії Східньої Европи, передусім нашої батьківщини, в середніх школах Каліфорнії, опертих на історичних фактах, а не на комуністичній пропаганді. Рівночасно підкреслити національну різницю між народами українським і російським». Аби організація працювала ефективно, О. Наклович нав’язав контакти із департаментом освіти штату Каліфорнія, а також Українським науковим інститутом Гарвардського у-ту. Українсько-американська академічна асоціація в Каліфорнії співпрацювала з видавництвами, які друкували підручники для шкіл Каліфорнії, зокрема отримувала від них тексти, які мали перевіряти українські історики⁸⁴. Зазвичай доводилось вносити правки у підручники, замінюючи «Росію» на «Київську Русь» (як це було із підручником світової історії «A World History by M.Greenblat»)⁸⁵. О. Наклович з цього приводу заявляв:

 

«Праця, хоч і черепашиним темпом, все ж таки посувається вперед і в деяких підручниках вже не буде "Київської Росії"»⁸⁶.

 

О. Наклович входив у комісію для дослідження проблем геноциду в світі, де збирав матеріали про штучний голодомор в Україні 1932-1933 рр. Тоді представники комісії дійшли висновку, що голод був штучним, створеним за наказом Сталіна⁸⁷. 1988 р. О. Наклович був головою комітету зі святкування 1000-ліття хрещення України-Русі у штаті Каліфорнія⁸⁸. Серед інших важливих заходів, які відбулись за участі О. Накловича, слід відзначити зустріч із Євгеном Сверстюком (21 січня 1990 р., Сан-Франциско), де він виголосив промову і представив широкій авдиторії відому бандуристку Ольгу Герасименко, дружину Ю. Олійника, яка прибула на постійне проживання до США⁸⁹, а також зустріч української громади Лос-Анджелеса (відбулась у м. Бербанк в ресторані «Каставей» 2 лютого 1992 р.) з нагоди святкування проголошення незалежності України, на якому був присутнім амбасадор України в ООН Геннадій Удовенко. Тоді єдину промову українською мовою виголосив О. Наклович⁹⁰. Довгі роки він був головним промотором українського культурного і громадського життя у Північній Каліфорнії. З його ініціативи українці влаштовували різні святкування та зустрічі, зокрема «Маланчин вечір»⁹¹.

 

Помер О. Наклович у своєму помешканні у Кармайкл поблизу Сакраменто 15 грудня 1998 р⁹².

 

 

_____________________

¹ Керницький І. Циганськими дорогами. Гуморески. Мюнхен, 1947. С. 3.

² Схиматісмъ всего клира руско-каөолического епархіи Перемыскои на годъ отъ Рожд. Хр. 1884. Въ Перемышли. 1884. С. 280.

³ Данилів Т. Пам’яті заслуженого священика-громадянина отця Ромуальда Накловича пароха у Довгомостиськах, Мостиського повіту [в:] Чавс П., о. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / зредагував д-р Василь Вереш. Стемфорд, 1976. С. 341.

⁴ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах. Т. 1. Біографічні нариси (1939-1989). Львів, 2015. С. 502. Також див.: Шематисмъ всего клира греко-католического епархій соєдиненыхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рокъ отъ Рожд. Хр. 1900. Въ Перемышли, 1900. С. 379.

⁵ Sprawozdanie Dyrekcyi C. K. Gimnazyum w Przemyślu za rok szkolny 1896. Przemyśl, 1896. S. 83; 1895. Przemyśl, 1895.

⁶ Sprawozdanie Dyrekcyi … 1904. S. 38.

⁷ Данилів Т. Пам’яті заслуженого священика-громадянина…С. 341.

⁸ Шематизмъ Всего Клира греко-католического епархій соєдиненыхъ Перемыскои, Самборскои и Сяноцкои на рокъ водъ рожд. Хр. 1910. Перемышль, 1909. С. 505.

⁹ Колб Н. З Богом за Церкву і вітчизну: греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині у 90-х роках ХІХ століття. Жовква, 2015. С. 41.

¹⁰ Звідомлення виділу «Кружка родичів» при державній гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі за шкільний рік 1935-36 з альманахом п.н. «З юних днів, днів весни». З нагоди 40-ліття першої матури. Друге видання. 1976. С. 174, 177.

¹¹ Кухар Р. Віденська «Січ». Історія Українського Академічного Т-ва «Січ» у Відні (1868-1947). В пам'ять 125-річчя від оснування «Січі». Київ, 1994. С. 140.

¹² Збожна О. Від «Громад» до «Січі» та доля її останнього кошового – нашого земляка, сокальця Сергія Накловича // Голос Сокальщини. 28 серпня 2013.

¹³ ЦДІАЛ. Фонд 146. Оп. 4. Спр. 5929. Арк. 3.

¹⁴ Там же. Арк. 26, 26 зв.

¹⁵ ЦДІАЛ. Фонд 527. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 50.

¹⁶ Данилів Т. Пам’яті заслуженого священика-громадянина… С. 342.

¹⁷ Вістник Перемискої епархиї. Рік 1917. Ч. XVI. С. 126.

¹⁸ ДАЛО. Фонд 1. Оп. 14. Спр. 1898. Арк. 16; Перемиські Епархіяльні відомости. Квітень, Май, Червень. Рік 1923. Ч. ІІ. С. 33.

¹⁹ ДАЛО. Фонд 1. Оп. 14. Спр. 1750. Арк. 72.

²⁰ Там же. Арк. 82; Перемиські Епархіяльні Відомости. Жовтень, Падолист, Грудень. Рік 1924. Ч. IV. С. 76.

²¹ ДАЛО. Фонд. 1. Оп. 14. Спр. 1571. Арк. 3.

²² Хомяк М. Цілком таємно // Збруч. 17.05. 2023.

²³ Данилів Т. Пам’яті заслуженого священика-громадянина… С. 342.

²⁴ Теодор Данилів народився в с. Острожець (Мостищина) в селянській сім'ї, середню освіту здобув у Німеччині, а вищу (право) у Відні. Згодом перебрався до Канади, провадив у Торонто адвокатську канцелярію. Див.: Чавс П., о. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / зредагував д-р Василь Вереш. Стемфорд, 1976. С. 239.

²⁵ Данилів Т. Пам’яті заслуженого священика-громадянина… С. 342.

²⁶ Український голос. Політично-економічний орган. Перемишль, 5 марта 1922. Р. IV. Ч. 10 (138). С. 3.

²⁷ Шематизм греко-католицького духовенства злучених епархіи Перемиської, Самбірської і Сяніцької на рік Божий 1928. Перемишль, 1928. С. 319.

²⁸ ДАЛО. Ф. 1. Опис 3. Спр. 894. Арк. 62.

²⁹ Український голос. Політично-економічний орган. Перемишль, 4 жовтня 1928. Р. Х. Ч. 42 (477). С. 1-2.

³⁰ Про нього див.: Хомяк М. «Чекайте, будьте спокійні, ми Вами печалимося» // Збруч. 18.10.2023.

³¹ Свобода. Селянська газета. Львів, 1 грудня 1929. Р. ХХХІ. Ч. 49. С. 1.

³² Див.: Хомяк М. «Ненависна борода» отця Ромуальда Накловича // Збруч. 30.07.2019.

³³ ДАЛО. Фонд 1. Оп. 53. Спр. 9290.

³⁴ Там само.

³⁵ Сокіл Г. З історії читальні «Просвіти» у Верхній Рожанці // Народознавчі зошити. 2016. № 3. С. 639.

³⁶ ДАЛО. Фонд. 1. Оп. 52. Спр. 2613. Арк. 32.

³⁷ Діло. Львів, 18 грудня 1938. Р. LIX. Ч. 282. С. 4.

³⁸ Сокільські вісті. Львів, червень 1939. Р. ХІІ. Ч. 6. С. 9.

³⁹ ДАЛО. Фонд 1. Оп. 53. Спр. 10853. Арк. 70.

⁴⁰ Боднар В. Жмут споминів про д-ра С. Накловича // Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Вівторок, 21 листопада 1995. Р.СІІ. Ч. 221. С. 8.

⁴¹ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії… С. 502.

⁴² Данилів Т. Пам’яті заслуженого священика-громадянина… С. 342.

⁴³ Боднар В. Жмут споминів…С. 8.

⁴⁴ Наклович С. Дещо з історії студентського життя у Відні після Другої світової війни // Календар-альманах «Нового Шляху». Торонто, 1992. С. 136.

⁴⁵ Там само. С. 138.

⁴⁶ Там само. С. 139.

⁴⁷ Там само. С. 139-140.

⁴⁸ Там само. С. 141-142, 143.

⁴⁹ Про генерала О. Грекова С. Наклович залишив спогади: Наклович С. З споминів про сл. пам. Генерала Олександра Петровича Грекова // Бюлетень Української медично-харитативної служби (колишній Український Червоний Хрест) в Австрії. Відень, 1959. Грудень. Ч.1. С. 12-18.

⁵⁰ Бруггер Е. Переживання швайцарця у Совєтському Союзі. Буенос-Айрес, 1969. С. 7-8.

⁵¹ Сварник Г., Процюк Х. Листи Михайла Матчака до Олени Степанів (1956-1958) // Український визвольний рух. Науковий збірник. Львів, 2014. № 19. С. 59.

⁵² Боднар В. Жмут споминів… С. 8.

⁵³ 1939 р. у реаліях початку Другої світової війни Перемиська єпархія була розділена на дві частини. У таких обставинах єпископ Й. Коциловський вирішив направити єпископа Г. Лакоту у Ярослав, де б він мав здійснювати управління Західною округою єпархії. На окупованій більшовиками території Коциловський залишився сам. 1941 р. Г. Лакота повернувся до Перемишля. Після другого приходу більшовиків був заарештований. 1946 р. його засудили у Києві на Особливій Нараді на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Воркуті. Вісник Храму Всіх Святих Українського Народу у Львові. Липень, 2011. С. 3.

⁵⁴ Романчук Л. Священномученик Григорій Лакота [в:] Романчук Л., Савран В. Випробувані, як золото в горнилі. Книга друга. Жовква, 2014. С. 40.

⁵⁵ Там само. С. 40-41.

⁵⁶ Вісник Храму Всіх Святих Українського Народу у Львові. Липень, 2011. С. 3.

⁵⁷ Сварник Г., Процюк Х. Листи Михайла Матчака до Олени Степанів... Публікація охоплює 47 листів і поштових карток громадського, військового діяча, журналіста Михайла Матчака до хорунжої УСС, громадської діячки, вченої Олени Степанів-Дашкевич, написаних від 25 березня 1956 до 6 жовтня 1958. Листи містять чималий масив інформації про життя М. Матчака у радянських концтаборах, про спільних знайомих та їхню долю після Другої світової війни.

⁵⁸ Потьма – селище міського типу у Мордовії (РФ). В Потьмі знаходився пересильний пункт ГУЛАГу «Потьминські табори».

⁵⁹ Сварник Г., Процюк Х. Листи Михайла Матчака до Олени Степанів… С. 65-66.

⁶⁰ Там само. С. 77-78.

⁶¹ Там само. С. 79, 81.

⁶² Данилів Т. Пам’яті заслуженого священика-громадянина… С. 342; Боднар В. Жмут споминів… С. 8.

⁶³ Боднар В. Жмут споминів… С. 8.

⁶⁴ Там само.

⁶⁵ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк, п'ятниця 1 серпня 1980. Рік LXXXVII. Ч. 168. С. 3.

⁶⁶ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк, вівторок, 20 жовтня 1981. Р.LXXXVIII. Ч. 198. С. 1.

⁶⁷ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. П'ятниця, 12 лютого 1982. Р. LXXXIX. Ч. 28. С.4.

⁶⁸ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Четвер, 18 березня 1982. Р. LXXXIX. Ч. 51. С. 3.

⁶⁹ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Четвер, 1 квітня 1982. Р. LXXXIX. Ч. 61. С. 1, 6.

⁷⁰ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Четвер, 20 грудня 1984. Рік ХС. Ч. 242. С. 3.

⁷¹ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Субота 23 липня 1988. Р. XCV. Ч. 139. С. 1.

⁷² Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Субота, 18 березня 1989. Р. XCVI. Ч. 51. С. 1, 4.

⁷³ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. П'ятниця, 29 січня 1993. Р. С. Ч. 19. С. 3.

⁷⁴ Наклович С. Про міжнародну виставку скавтських поштових марок у Відні // Юнак. Травень, 1963. Ч. 3/1. С. 25.

⁷⁵ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Середа 14 січня 1981. Рік LXXXVIII. Ч. 8. С. 6.

⁷⁶ Свобода. Український Щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Р. XCI. Ч. 7. С. 1, 7.

⁷⁷ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Середа, 17 липня 1991. Р. XCVIII. Ч. 134. С. 6.

⁷⁸ Боднар В. Жмут споминів…С. 8.

⁷⁹ Там само; Народна Воля. Скрентон, 28 вересня 1995. Р. LXXXV. Ч. 37. С. 1.

⁸⁰ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. П'ятниця, 19 липня 1996. Р. СІІІ. Ч. 137. С. 6.

⁸¹ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. П'ятниця, 19 лютого 1999. Рік CVI. Ч. 8. С. 28. Енциклопедія української діяспори. Том 1. Сполучені Штати Америки. Книга 2. Л-Р / головний редактор Василь Маркусь, співредактор Дарія Маркусь. Нью-Йорк; Чікаго, 2012. С. 153.

⁸² Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Вівторок, 23 квітня 1985. Р. XCII. Ч. 75. С. 2.

⁸³ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Четвер, 29 серпня 1985. Рік XCII. Ч. 165. С. 3.

⁸⁴ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Вівторок, 29 березня 1994. Р. СІ. Ч. 59. С. 3.

⁸⁵ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Субота, 11 березня 1995. Р.СІІ. Ч.47.С. 4.

⁸⁶ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Середа, 17 травня 1995. Р.СІІ. Ч. 92. С. 3.

⁸⁷ Малько О. До питання про взаємодію української діаспори з Україною // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2018. Вип. 40. С. 411.

⁸⁸ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Середа, 6 квітня 1988. Р. XCV. Ч. 64. С. 6.

⁸⁹ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Четвер, 1 лютого 1990. Р. XCVII. Ч. 20. С. 4.

⁹⁰ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. Вівторок, 17 березня 1992. Р. ХСІХ. Ч. 51. С. 3.

⁹¹ Свобода. Український щоденник. Джерзі Ситі і Ню Йорк. П'ятниця, 19 лютого 1999. Рік CVI. Ч. 8. С. 28.

⁹² Там само.

18.05.2024