Польські дебенти парафії у Дмитровичах

Мар'ян ХОМЯК

У своїй статті «Попи і економічне положінье украjінського народа в Галичині» (1883 р.) Іван Франко висловлював подив, що разом зі скасуванням панщини не зникли також натуральні повинності селян стосовно парафії. Йшлося про канонії (натуральні датки з кожної хати в певні визначені дати) та проскурне (датки зерном)¹. Подекуди, як писав І. Франко, селяни домагалися викупу цих повинностей², однак у більшості випадків вони сплачували їх і надалі, зокрема в міжвоєння. Інколи це спричиняло конфлікти, які затягувались на десятиліття, як-от у с. Дмитровичі Судововишнянського деканату, де в певний момент місцеві поляки втямили, що вони не повинні давати проскурне місцевій греко-католицькій парафії.

Дмитровицькі поляки противились сплаті проскурного (мешного) принаймні ще з другої половини 1880-х рр. Збереглися архівні матеріали початку ХХ ст., коли конфлікт найдужче розпалився. В 1909 р. відбувалась активна переписка між Мостиським староством та Намісництвом у Львові в справі стягнення заборгованостей із дмитровицьких «проскурних» боржників (дебентів): 7 квітня 1909 р., до прикладу, староста повідомляв, що, виконуючи рескрипт з Намісництва (від 15 жовтня 1908 р.), не може прозвітувати у цій справі через безкомпромісний опір селян-поляків, котрі вперто не бажають платити проскурне³.

Зовсім скоро, 23 червня 1909 р., староста повідомив Намісництво, що у справі сплати заборгованостей щодо проскурного податку він призупинив екзекуцію⁴, опираючись на прохання одного із дебентів – Міхала Каркульовського⁵.

Боржники, які відмовилися сплачувати проскурне і таким чином наразилися на втручання у справу судових екзекуторів, подались шукати захисту у свого пробоща – настоятеля римо-католицької парафії у Судовій Вишні о. Станіслава Зємби. У листі з 5 липня 1909 р. вони просили («зі сльозами на очах») заступництва перед чиновниками з Намісництва, «бо уже більше, ніж рік, руський пробощ у Дмитровичах Федко (по нашому Теодор) Савула не дає нам жити». Селяни – під листом підписались Міхал Каркульовський по Йобку, Ян Каркульовський по Францішку, Антоній Каркульовський по Миколаю, Юзеф Каркульовський по Миколаю, Віцентій Каркульовський по Юзефу, Юзеф Каркульовський по Францішку, Міхал Каркульовський по Станіславу, Миколай Заклікоцький син Юзефа, Вавжинець Сосніцький, Міхал Бардинський по Яну, Ян Бардинський по Яну, Ян Щирба по Яну, Францішек Дурак, Миколай Карновський та Францішек Маргола – скаржились, що від них о. Т. Савула вимагає сплати проскурного, чого не повинно бути, бо вони не його парафіяни. Скривджені дмитровицькі поляки ствердили, що «з часу, як ми є господарями, ми не давали проскурного», аргументуючи це не тільки тим, що (на їх думку) це не був їхній обов’язок, але також бідністю та дітьми, яких повинні прогодувати. Однак зазначили, що греко-католицький священник таки отримував від них певні датки, щоправда, зізнались у цьому в підкреслено зневажливій манері:

«Правда, що коли часом руський ксьондз вступив по коляді до когось з нас, то йому щось далось, бо як то руські священники почнуть просити, то чоловік не камінь, чоловік дасть мандруючому жебраку, цілковито чужому чоловіку, то священнику, хочби і не своєму, тим швидше подасть, але ж, як той жебрак, що раз отримав, або й кілька разів, не має ще такого права, щоб хтось мусив йому через те давати вже завжди, а при необхідності, щоб міг спровадити ц.к. секвестрацію або ц.к. фантування, то і будь-який священник, хоч би і о. Федко Савула, такого права не мав би мати щодо нас»⁶.

Селяни-поляки із Дмитрович скаржились з цього приводу у староство в Мостиськах, однак не отримали звідти позитивного для себе рішення. Натомість 17 червня 1909 р. з’явилось розпорядження щодо фантування (описування і подальшого продажу за борги) їхнього майна – «забрано у нас кожухи, кафтани, сіраки, бунди (bundy) і все це десь там напевно гниє». У листі вони завбачливо зазначили, що діям секретаря зі староства, який прибув у цій справі, вони не опирались, бо «˂…˃ ц.к. владу слід шанувати». Вилучені речі мали продати впродовж восьми днів. Селяни просили, аби у старостві цього не робили, бо якщо справа не буде вирішена у їхню користь, то вони все-таки проскурне заплатять («˂…˃ не визнаючи це як свій обов'язок, бо ми не русини і не хочемо бути русинами»), однак уже після збору врожаю⁷.

9 липня о. С. Зємба надіслав листа від імені парафіяльного уряду у Судовій Вишні до Намісництва, додавши також вище згадану скаргу самих боржників і їхні апеляції в справі фантування майна. Пробощ просив чиновників у Львові, аби ті розпорядились повернути відібране майно і більше не вимагати від римо-католиків с. Дмитрович сплати проскурного, мотивуючи це тим, що «проскурне – це річ суто обрядова на користь не пароха, а на потреби церковні». Відтак, воно не вписується до фасії доходів настоятеля, а на рахунок прибутків церкви. Тому, переконував о. С. Зємба, проскурне повинні сплачувати тільки греко-католики. Ті ж селяни, які до нього звернулись, є римо-католиками з діда-прадіда, тому не мають ніяких зобов’язань щодо церкви. Щодо аргументу, що проскурне вважається повинністю, забезпеченою на реальності («reale»), в конкретному випадку – на ґрунті, пробощ заявив, що такі повинності мають бути вписані у ц.к. судову табулю, однак жодного такого запису стосовно земель, які були у посіданні згаданих селян-поляків, не було⁸.

Зі слів пробоща дмитровицький парох о. Т. Савула у цій справі покликався на церковний інвентар. Тут о. С. Зємба навів приклад пароха із с. Никловичі (також Судововишнянського деканату), який на підставі інвентаря отримував дрова для парафії від місцевого дідича графа Скарбека. Одначе потім з’ясувалось, що це право, яке містилось в парафіяльному інвентарі, не було заінтабульованим, а тому виявилось недійсним. Пробощ запевняв Намісництво, що о. Т. Савула також не зможе надати жодного документа, який би підтверджував обов’язок згаданих селян-поляків давати проскурне на греко-католицьку парафію⁹.

Подальший перебіг суперечки можна простежити лише фрагментарно. З Мостиськ двічі – 2 серпня та 15 жовтня 1909 р. – звітували до Львова, що сторонам запропонували зійтись на викупі проскурного (згідно закону від 27 травня 1873 р.)¹⁰. 20 вересня з’являється чергове повідомлення, у якому мостиський староста пише про розпочате слідство щодо встановлення права греко-католицької парафії на проскурне від згаданих селян. Учасники суперечки мали з’явитись до староства¹¹.

Справа, одначе, і надалі ніяк не полагоджувалась. 31 грудня 1910 р., тобто більш, ніж через рік, о. Т. Савула написав до греко-католицької консисторії у Перемишлі «зажаленє» від імені парохіяльного уряду щодо заборгованого проскурного. Парох на початку тексту зазначив, що право побирати проскурне від «дебентів» у Дмитровичах і Дидятичах (дочірня церква) записане в інвентарях церков – «обовязані властителі вичислених в інвентарах грунтів, без ріжниці на народність і віросповіданє складати від своїх грунтів означену кількість горців¹² жита, які разом дають річно 25 корців¹³». Ця повинність, на чому священник наголошував, стосувалась земельної ділянки (обтяжувала ґрунт) і, відтак, стосувалась «кождочасного властителя». Якщо ж виникала заборгованість, то в такій ситуації ц.к. староство у Мостиськах, опираючись на закон від 7 травня 1874 р., вдавалось до «політичної екзекуції». Так було, зі слів о. Т. Савули, 31 грудня 1888 р., коли староство розпорядилось про стягення заборгованостей з Франца Каркульовського та інших селян із Дмитровичів, а у Намісництві це рішення підтвердили рескриптом від 14 лютого 1890 р. Істотних неприємностей зі сплатою проскурного не виникало до 1904 р., відколи заборогованості почали знову стрімко примножуватись. У такій ситуація о. Т. Савула попросив староство втрутитись шляхом примусового стягнення (лист від 8 травня 1907 р.). У повітовій адміністрації тоді підтвердили, що проскурне селяни сплачують з ґрунту, яким володіють. Однак невдовзі все змінилось, бо у старостві після детальнішого вивчення справи заявили (9 грудня 1910 р.), що заборгованість не може бути стягнена через екзекуцію, а лишень шляхом судового розгляду¹⁴.

У своєму листі о. Т. Савула просив заступництва у Консисторії. Він зауважив, що датки з проскурного була внесені у фасії і тим самим враховані при нарахуванні конгруи. На момент звернення, борг з 1904 р. становив 24 корці і 29 горців жита з Дмитровичів, 11 корців і 20 горців – з Дидятичів і 3 корці – з Куламатичів. Парох переживав також і через ризик взагалі не отримати заборговані датки через задавненість справи, а тому просив Консисторію якнайхутчіше втрутитись у справу і добитись у влади розпорядження на стягнення боргу шляхом екзекуції¹⁵.

З Консисторії 13 лютого 1911 р. відправили лист до Намісництва у справі заборгованості проскурного в дмитровицькій парафії¹⁶. Якою була безпосередня відповідь зі Львова, наразі невідомо.

Остаточне рішення у справі затягувалось, на що вказує відповідь із Мостиського староства на рескрипт з Намісництва (20 березня 1913 р.)¹⁷. 11 квітня 1913 р. довідкову інформацію про ділянки, з яких не було сплачене проскурне, надав податковий уряд у Судовій Вишні¹⁸. 24 липня 1913 р. з Мостиськ інформували Намісництво про кількість парафіян у Дмитровичах (1033), Дидятичах (811) та Кульматичах (221)¹⁹. Врешті, з’явилось повідомлення (з 16 жовтня 1913 р.), у якому йшлося про перенесення терміну стягнення заборгованостей до кінця грудня поточного року, на якому наполіг уже чомусь парох²⁰. Якою була мотивація о. Т. Савула – неясно; відомо, що натоді вирішувалось питання про нарахування йому нового розміру конгруи. Ще 8 серпня 1913 р. з Намісництва священникові надіслали повідомлення про збільшення виплати – замість 1659 корон і 74 сотиків – 1767 корон і 68 сотиків, а також за проскурне – 78 корон і 70 сотиків. Гроші парох мав отримати 1 вересня, однак податковий уряд у Судовій Вишні нічого не виплатив, бо там заявили, що ще жодного рішення зі Львова не отримали²¹. 8 листопада з Намісництва таки повідомили у податковий уряд про необхідність перерахунку коштів дмитровицькому пароху і дали на виконання три дні²². Вказана вище «належитість за мешне» у розмірі 78 корон і 70 сотиків свідчить найправдоподібніше про те, що ці кошти були отримані шляхом екзекуції.

_______________________

¹ Проскурне (у латинській традиції – мешне) складали священникові у вигляді вимолоченого збіжжя (перед Різдвом), тоді як скіпщина – це були датки збіжжя снопами. Див.: Бордун М. З житя українського духовенства Львівської епархії в другій половині XVIII в. // Записки Наукового товариства імени Шевченка. Р. 1912. Кн. ІІІ. Т. CIX. С. 43.

² Возняк М. До публіцистичної діяльности Ів. Франка в рр. 1879-1883 // За сто літ / Матеріяли з громадського і літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття за редакцією академика Михайла Грушевського. 1929. Книга четверта. С. 253.

³ ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 38. Спр. 1029. Арк. 2 зв.

⁴ Екзекуція – провадження, яке має на меті «примусити» боржника виконати зобов’язання і зазвичай передбачає конфіскацію рухомого та нерухомого майна боржника.

⁵ ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 38. Спр. 1029. Арк. 4.

⁶ Там само. Арк. 9-9 зв.

⁷ Там само. Арк. 9 зв – 10.

⁸ Там само. Арк. 7 зв – 8.

⁹ Там само. Арк. 8 – 8 зв.

¹⁰ Там само. Арк. 12, 15.

¹¹ Там само. Арк. 19.

¹² Гарнець (ґарнець або гарець) – міра сипучих тіл, належить до так званих «хлібних мір». 1 гарнець, або ж малий четверик – 3,2798 л.

¹³ Корець (кірець) – міра сипких тіл, що дорівнює 100 кг.

¹⁴ ЦДІАЛ. Ф. 146. Оп. 38. Спр. 1029. Арк. 23–24.

¹⁵ Там само. 24–24 зв.

¹⁶ Там само. Арк. 21.