Поріг

Для початку з’явилися дані соціологічного опитування з несподіваними даними — 51 відсоток українців вважає корупцію більшою проблемою за війну. Не встигло саме суспільство очманіти від такого, як нахлинула епопея з прийняттям мобілізаційного закону — і викликала бурю. У принципі, єдине, що дивує зі споглядальної, за браком фахового вишколу у вужчих питаннях позиції, — це тотальне нерозуміння владою того простого факту, що чутливість питання, очевидні недоліки законопроєкту, слабка мотиваційна частина, тяганина з прийняттям закону як такого, котра тривала понад рік, врешті скандальні подробиці прийняття остаточного варіанта очевидно закінчиться емоційним вибухом. Надто що нікуди не поділися і старі проблеми з ТЦК, обліком, призовом та рештою подробиць. Про них нехай говорять спеціалісти і практики — тут варто обмежитися твердженням, що складових коктейлю, який вийшов у результаті, цілком вистачило б для ефекту, який зараз маємо.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Перш ніж рухатися далі, варто зазначити, що ситуація загалом навіває враження, що ми всім суспільством, нацією, державою (вибирайте термін до смаку) відповідаємо на чергове питання іспиту з предмета “Війна за незалежність і побудова національної держави”. З точки зору історика це питання у контексті демобілізації виглядає дивно і зловіще.

Зловіще — бо свого часу, у 1919-му, армія справді посипалася, за невеликим винятком. Об’єктивних причин цьому багато: перевага ворога, брак не те що амуніції, а навіть ліків (доставку яких блокувала, зокрема, Франція). Але не меншу роль зіграла втрата мотивації за умов наростання втоми. Ті, хто воював у 1919-му, часто починали воювати 1914-го. Людям за шість-сім-вісім років світової війни, національної революції та війни за незалежність було вже настільки досить воєн, нестатків, тривог, втрат, переживань і всяких інших надсильних вражень, що вони почали “не вивозити” суто фізіологічно.

І немалу роль у спаді мотивації відіграла безталанна комунікація тогочасної української влади, накладена на банальну втому. Втомилися не тільки фізично, а й нервово, емоційно, когнітивно. Що тоді, що тепер.

Враження “кривого дубля 1919 року” підсилюють й інші подробиці: затримки з міжнародною допомогою, проблеми на польському кордоні та складнощі на фронті, де відносно недавно довелося відступити з кількох сіл, а дещо давніше — відійти з такого символічного у контексті ланцюжка подій ще з 2014 року пункту, як Авдіївка. Зрозуміло, сто п’ять років тому ситуація виглядала стократ похмуріше — допомоги не те що не надавали, її блокували, Польща була одним із противників, а “втрата територій” становила майже всю країну і втілилася у знущальній приказці про вагон і Директорію. Якщо продовжувати ланцюжок, то в образі звільнення Залужного маємо лайтовий і символічний повтор розстрілу полковника Болбочана. Що ж... враховуючи, що на попередні питання ми відповіли загалом правильно, а всяке порівняння кульгає, є надія, що дамо раду і цьому.

Повертаючись до теми злощасного закону, варто ствердити, що єдина група людей, чиє обурення однозначно закономірне, — це військові, точніше та їх частина, яка рушила в ряди війська у лютому 2022 року. З двох причин: вони воюють вже два роки і їхній термін перебування у зоні бойових дій уже давно переріс норматив у пів року, після якого починають неминуче сипатися і здоров’я, і психіка. Та й паралельно споглядання достатньо великої кількості явно призовного віку і стану цивільних викликає цілком закономірне питання — якщо максимально “по-народному”, “чому ми маємо відбувати за всіх?” Просто тому, що після певного рівня втоми не допоможуть уже ніяка пропаганда і зміна міту — а останнє теж достатньо захланний на ресурси процес. Тим часом у нашому випадку цей же рівень втоми уже загрожує підрізати боєздатність як таку під корінь.

Вся решта (з винятком хіба що волонтерів, біженців та найближчих рідних категорії з попереднього абзацу) справляє дивне враження — вони неначе застрягли в усвідомленні та прийнятті часу, в якому довелося жити, як часу воєнного з усіма його обмеженнями, на кшталт тривалої розлуки з рідними, непристойності аж надто гучних святкувань, вимог прискіпливіше обирати коло спілкування і тому подібного. Іншими словами, анабіоз, про який писалося рік тому, прогресував (“Анабіоз”). Тоді він виглядав як певне тимчасове відсторонення від подій просто внаслідок спаду адреналіну перших пів року війни. З часом він розрісся до замалим не домінантного способу переживання реальності й на якомусь моменті дуже суттєво заблокував подальше усвідомлення і прийняття всіх аспектів воєнного часу з усіма обмеженнями і принциповою невизначеністю. Хоча якщо подивитися на динаміку того, хто, що і як писав, починаючи з осені минулого року, то стає зрозуміло, що ефект описаного мною “анабіозу” наклався на зростання втоми і суспільства, і військових (а в цьому випадку вона переросла у виснаження) — і вибухнув, як тільки дійшло до принципової теми, сиріч мобілізації та демобілізації.

У нас досі в ходу лякалки армією, часом можна натрапити на тези, мовляв, у нас ще дуже м’який військовий стан, от як почнуть авто конфісковувати, тоді побачите. Тобто десь на підсвідомому рівні ситуація, в якій ми живемо, сприймається як все ще нереальна. На ніби, як кажуть.

Цей вибух оприявнив чотири модуси застрягання в анабіозі. Перший із них усім добре знайомий ще з часів урядування попереднього Президента — викид фрустрації у зрадофільство. Тонни ухилянтських коментарів під мотиваційним роликом — це воно, коли власні страхи, тривоги, фрустрації і так далі викидаються у знецінення всього і вся. Все, що тут можна порадити, уже сформулював письменник та боєць фронтів Другої світової Алістер Маклін: “Роби те, чого боїшся, і страх відступить”.

Другий — втеча у звичну систему координат. Історія з 51 відсотком і корупцією як найбільшою проблемою — саме про це, що блискуче продемонструвала Ольга Духнич у своїй фейсбук-нотатці, стверджуючи, що цей відсоток — не про корупцію, а про спробу відсторонитися шляхом занурення у звичну систему координат. З цієї ж опери і відсутність у законі чітких заходів з протидії ухилянтам — мають рацію ті, хто стверджують, що за цим стоїть небажання партії влади дратувати “свій” електорат, основу якого становить переважно пасивний елемент суспільства, але сама логіка пріоритету виборів — це чіпляння за звичний політичний цикл і логіку відносно мирних часів. Та ж історія насправді зі стилем комунікації з боку влади — точніше повної відсутності адекватного цілісного стилю. Владні інформаційні меседжі остаточно здулися після того, як минулого року контрнаступ не дав суперрезультатів, а завершився тим, чим і мав би (якщо, звісно, слухати фахівців). Бо влада воліє далі плекати власну залежність від оплесків — з тією різницею, що тепер оплески замінено соціологічними опитуваннями.

Причин дві. Передусім, наша влада категорично не вміє працювати зі складними та тривалими емоціями й мотиваціями вищого порядку. Друге — вони заточені на швидкий ефект. Логічно, адже вони роками заробляли на короткотермінових викидах дофаміну через лоскотання простих інстинктів. От тільки в результаті виходить або абсолютно недоречне “ура!”, або нарочита грубість у стилістиці пріснопам’ятних Ганни Маляр та Мар’яни Безуглої. Майже все притомне і відповідне духові часу зроблене ким завгодно, але не владою.

Третім шляхом є стара-добра конспірологія, коли шукають просте пояснення у дусі попереднього досвіду — і не тільки особистого, а й середовища. Сюди всі історії про злу владу, яка спеціально нищить активний елемент (що теж не є новим — досить згадати посил часів президентури Петра Порошенка “влада вбиває патріотів”) та про зловісну змову Єрмака і Татарова (що на рівні принципу дії теж не нове — згадати хоча б “доктор смерть” в образі Уляни Супрун). Сюди також тенденції до зведення всієї складності ситуації суто до теми “Зеленський контра Порошенко” або ж “Зеленський контра добровольці”.

Не те щоб усі ці моделі були лише ненауковою фантастикою — у тому сенсі, що в основі там лежать цілком конкретні проблеми чи невдалі рішення влади. От тільки потім, замість мінімальної логіки, зазвичай запускаються тригери історичних травм, помножені на характерну постколоніальну недовіру до влади як такої — і ми отримуємо те, що отримуємо.

Зрештою, є й четвертий шлях, він же найпростіший — ескапізм, найвідомішою формою якого є вимоги “позитиву”. Трагікомічні новини про залиту монтажною піною сирену тривоги в Одесі — це власне про радикальний ескапізм. Коли люди вже настільки змучені внутрішньо, що перебити бажання просто видихнути не може навіть розуміння того, що поламана сирена може набагато швидше і радикальніше усунути їх з тривожної реальності.

Ескапізм часто супроводжується бажанням, щоб усю брудну роботу — і загалом війну — витягли на собі “якісь спеціальні люди”. І прихильників цього шляху мало хвилює те, що саме таке бажання є не чим іншим, як намаганням виїхати за чийсь рахунок за безсмертним принципом “кладуть на того, хто тягне”. Закон, ніде правди діти, часом виглядає ілюстрацією до цього принципу на прикладі військових.

Якщо про описане “застрягання” у всіх його проявах говорити категорією міту (“Крах визвольного міту. Що далі?”) — ми застряли у визвольному міті, сприймаючи себе нещасними, зрадженими долею жертвами обставин з недолугою владою й обманутими надіями. Парадоксально, що при цьому “застряглі” люди на раціональному рівні все розуміють, поводяться цілком адекватно ситуації. Та не те що адекватно — “застряглий” цілком може бути волонтером чи добровольцем. Тобто це вже рівень не просто адеквату, а самопожертви.

Чому ж застрягли саме у цьому місці, попри очевидну, незважаючи на всі проблеми і трагедії, невідповідність такого образу реальністі? Тому що втома і тому що на початок міту з бравурним розриванням кайданів уся конструкція не тягне у принципі. А варіанта перемоги і здобуття свого в реальності наш визвольний міт не має. Має тільки надію на те, що колись воно таки відбудеться.

Звідси і тема “коли це закінчиться” — зокрема навколо демобілізації, яка вилилася у справдешню істерику і врешті дійшла до поширеної тези “довічної мобілізації”. Більш виважені думки, на кшталт Олени Білозерської, Ірини Клейменової чи Миколи Бєлєскова, опинилися не те що в меншості, а на тотальному маргінесі. Тут я, в силу фаху, теж трохи здивувалася, знаючи тривалість континентальних війн у Європі, які, з одного боку, розтягувалися мінімум на 4–5 років, з іншого — все ж не тривали цілі покоління. Столітня чи Тридцятилітня війни — це радше серія менших воєн з перемир’ями-передишками між ними. Це так, на маргінесі.

Утім, це для історії хоч би й десятирічна війна — мить. Для людського життя це дуже багато. А коли ці роки переповнені нелюдською напругою, страхом, тривогами, вимушеними радикальними змінами у житті — то тим паче. І саме ця втома дуже і дуже посприяла, з одного боку, застряганню як дальшій стадії “анабіозу”, а з іншого — істериці. У контексті “застрягання” у принципі невдалий закон про мобілізацію справив враження останнього цвяха в домовину. У тому сенсі, що, при всіх його недоліках, він виконав роль підтвердження — так, ми у довгій війні. Так, це надовго. Ні, ніхто не знає, доки.

І при цьому не запропонував нічого, щоб урівноважити мимовільний шок. Так що не випадає дивуватися масовій істериці. Варто хіба зазначити, що її причини суттєво відрізняються. Для “застряглих” закон подіяв як тисяча порізів від враз потрощеного на шматочки замерзлого скла їхнього анабіозу. Варто зауважити, що до певної міри анабіоз виконував корисну роль — зберігав певну рівновагу і не давав “піти в рознос”.

Щодо добровольців лютого 2022 року — тут закон тригернув на тлі втоми і купи болю від пережитого. По суті, подібний ефект виникає, коли людині чи тварині, яка й так угинається під вантажем і тримається суто на інерції та надії, що це все вже недовго, раптом докидають ще і кажуть, що це ще Бог знає на скільки. У такому стані оте “невідомо на скільки” так і сприймається — “навічно”. І ми отримуємо болісні пасажі про “довічну службу” і “поки всіх нас не виб’ють”. Тим паче, що сам закон при цьому справляє враження тексту, справжнє покликання якого — ніби змінити щось так, щоб насправді не змінити нічого. І затриматися довше у стані недоусвідомлення і недоприйняття реальності довгої війни.

Є ще один момент, який заважає вилізти з “застрягання” — й отут же йдеться суто про цивільних, бо військовим не до того. Це колективна пам’ять про війну. А в нас це або повна катастрофа на тлі протиборства чужих сил, або чергова поразка у війні за незалежність. Про нюанси наповнення травматичного досвіду в обох випадках вже доводилося писати (“Колізії державника”). Якщо коротко, то українців можна поділити в цьому питанні на дві групи — одних тригерить втрата державності з усіма наслідками в вигляді репресій, Голодомору і далі по списку; інших — колективний досвід протягом і після Другої світової, а саме злидні, страх, втрата рідних і майже повна неможливість щось змінити. Відповідно, різні установки — перші вирушать у бій добровільно, інші ж апріорно шукатимуть можливості сховатися самим і вберегти своїх близьких, особливо чоловічої статі.

Спільним, одначе, є те, що повне усвідомлення ситуації як воєнної та відповідних обмежень проходить дуже близько до повернення у травматичний момент — коли відчуваєш себе нікчемним, безсилим, нездатним вплинути на будь-що, істотою, чиє існування позбавлене будь-якого сенсу. Уже в першому наближенні картинка виходить така, що краще колективна істерика, якою теліпало соцмережі у перші дві доби після появи перших новин з кухні ухвалення закону про мобілізацію. Але навіть у цьому випадку добре видно, що промовляє цей історичний досвід. Для вояка він говорить — ти загинеш, або будеш скалічений, або підеш вигнанцем на чужину. Для цивільного чоловіка — ти підеш і загинеш, у кращому разі прийдеш скалічений і нікому не потрібний. Для цивільної жінки — твій чоловік чи син підуть і не повернуться, а ти будеш все життя “рвати жили”, аби вивести в люди дітей. І ще треба додати, що цей досвід залишався непроговореним роками, тиснучи на підсвідомість — а це надзвичайно великий тягар.

До того ж, військові вже бачили і бачать купу підтверджень двох перших опцій. Якщо при цьому вояка ще й достатньо освічений, у нього включається тема “стільки цвіту загинуло... за що?” А з мізками цивільних працюємо не тільки ми, а й наш ворог. Який увесь цей час вів свою пропаганду на всіх каналах, які були доступні. Принципи старі, але безвідмовні — грати на страхах, простих інстинктах і бажаннях. І роздувати наявні проблеми до рівня глобальних смертельних вад, з яких немає виходу. Важко уявити, щоб така болісна та важлива тема не пройшла повз їхню увагу. Фахівці, без сумніву, розкажуть більше про конкретні меседжі й механізми.

До цього додається — не у всіх, у деяких — страх надії і сенсу. Це наслідок перебування у геноцидній реальності, бо геноцид є не так і не тільки фізичним убивством, як знищенням через масове убивство сенсу буття, віри і надії в цей сенс, певного “ладу”. Зрештою, і в менш травматичних обставинах моментом травми є хвиля, коли людина усвідомлює своє безсилля перед ситуацією, яка ламає усі її уявлення про те, як воно має бути, і хоронить усі дотогочасні сенси й уявлення. А війна у принципі зараховується до травматичних подій. Отож відмова частини людей від надії, висловлена у всіх розумуваннях на тему безконечності війни — це про втому, доповнену історичним досвідом системного зламу всіх уявлень, сенсів і надій. Додатково ще підсилену “совєтським” досвідом, коли пропаганда з нав’язуваними нею сенсами на кшталт “побудови комунізму”, у принципі не стикувалася з реальністю. Найяскравішим проявом такого стану “страху надії” є повна відмова обговорювати у принципі — в даному разі війну — поза вкрай необхідними ситуаціями. Цей стан добре схопив Тарас Петриненко у пісні “Чом так довго, моя мамо”: “Хотів словом озватися — затуляють вуха, Думав пісню заспівати — та ніхто не слуха...”

На завершення нагадаю, що жодні психологічно-історичні “размишлізми” не перекривають і не заміняють “чорної” управлінської й адміністративної роботи, яку так не любить наш Президент. І сподіваюся, на правах громадянки, що буде наведено лад у питаннях тривалих ротацій, широкої мобілізації, профілактики ухилянтства та комунікації з суспільством. Тому що — наголошую вкотре — матеріально-організаційна та ідейно-моральна складова є паралельними, а не взаємозамінними. Брак одної неминуче знецінює другу.