Славко

Пам'яті Ярослава Павлюка (11.03.1955 – 2.12.2008)

Серед клопітних, утомливих снів (найчастіше – за чимось шукаю або не можу кудись потрапити) якось мені приснився сон особливий – ясний, погідний, але сумний. Начебто, прихиливши двері, зазираю у читальню бібліотеки, що на вулиці Мулярській, поблизу церкви Cвятого Миколая. Там – тихість і ясність. Тихість, бо нікого у залі немає, порожньо. Ясність, бо кожен стіл (столи невеликі, на два місця) ряхтить густими, як у церкві, рядами запалених свічечок. Якийсь час, не наважуючись увійти, я споглядав ту ясність, наслухав – тихість (сни загалом тихі, як німе кіно). Сон був кольоровий, бо вся ця ясність незчисленних пломінчиків відливала чистим золотом. Не можу сказати, як довго стояв я у причинених дверях, бо час уві сні – то не годинниковий час. Ото й увесь мій сон. Спитали б мене, про що він, відповів би: «Про настрій. Дивний настрій: сумний, а водночас – світлий...»

Прокинувшись, я ступив стежкою того сну. І привела вона мене, вже в уяві, – а це теж наче сон, лиш наяву, – до тієї ж бібліотеки, що на Мулярській... У свої права ввійшов довгоочікуваний двохтисячний рік. Якщо не помиляюсь, була то перша весна, може, й початок літа у черговому, двадцять першому, столітті. Хай то який часовий рубіж (два тисячоліття за плечима!), а життя як текло, так потекло й далі – звично й буденно, навіть у літературних колах. То тут, то там відбувалися презентації книжкових видань. На Мулярській презентували мій бібліографічний покажчик в упорядкуванні Маргарити Кривенко. Невелике приміщення вмістило всіх зацікавлених; серед письменників (переважно близькі друзі), за другим чи третім столом, – Славко Павлюк, автор «Саду п’яних вишень».

З тієї назви чимало можна вичитати й про самого автора. Особлива ягода – особливий Славко. Годі його з кимось сплутати. «Перебір солодкого – недобір гіркого» (у вишні – пікантного) – казали ваґанти. Ніколи не солодив ні свого письма, ні мови. Полюбляв щось саме таке – дотепне, пікантне, «пришпильне» (фр. «piquant» – гострий, шпилькуватий). Був загалом маломовний, навіть коли за черговою пляшчиною, перекрикуючи одне одного, товариство таки добре розгомонілось. Та навіть коли сидів збоку (чарки, однак, не пропускав), коли не долучався до жартів, усе ж був центром спілчанської компанії: як же без Славка?.. Що вищим ставав градус гутірки, то рідше він докидав якесь слівце, зате помітнішою ставала іскринка у примружених в усмішці очах – весь був у спогляданні, розкошував у тому дивному стані відсутньої присутності, коли вшанований Вакх спонукає до творчого зосередження, коли під зовнішньою розслабленістю криється загостреність зору, що фіксує кожен порух того, що діється навколо.

Отож, коли на презентації до слова піднявся й Славко, це мене доволі таки здивувало. Виходив повагом, наче щось обмірковуючи. Якихось дві-три хвилини постояв у задумі, а тоді, не мовивши й слова, махнув рукою (що тут, мовляв) і так само неквапно попрямував до свого місця. Всі, хто був у залі, бурхливо йому зааплодували, бо було й у тій мовчанці щось особливе, притаманне лише Славкові, щось хоча важко відчитуване, та вагоміше від будь-яких слів...

До речі, про слова. Бачу властиву лише Славкові теплу з крихтою іронії усмішку, чую його голос: «А чиє то: “Слова дощем позамивались... / І не дощем, і не слова...”»?.. Не одного з письменницької братії підловлював він таким запитанням. Поки запитуваний напружує пам’ять, Славкова усмішка переходить у посмішку – в очах грає хитринка, звучить неозвучене: «Учітеся, читайте…» І в цьому запитанні знову ж – Славко, його прагнення глибше зазирнути у слово, тим паче – в Шевченкове, а ще й таке загадкове, сповнене якогось дивного, наче Верленового, де все мовби розмите, меланхолійного настрою...

«Славку!» – гукаю, побачивши з балкона (був я тоді у видавництві «Літопис»), як вулицею Костюшка, саме під балконом, іде автор «Саду п’яних вишень»... Зупинившись, Славко почав дивитися перед себе...

«Славку!» – я ще раз гукнув мало що не над його головою. Славко обернувся на 180 градусів і так само, якусь добру хвилину, почав дивитися в протилежний бік вулиці... «Славку!» – гукнув я втретє... Славко знову ж обернувся на 180 градусів, трохи постояв, похнюпившись, а тоді, як ото на Мулярській, махнув рукою і як ішов, так і пішов собі далі: що, мовляв, дивитися вгору, з неба ж навряд чи хтось покличе...

Минули роки, а бачиться й тепер: іде Славко, весь у своїх думках; спортивна куртка, спортивна сумка через плече, пружна, хоч і розслаблена, хода (колишній спринтер)... Як жаль, що так скоро пробіг свою життєву дистанцію!.. І здається мені, коли згадую той дивний сон, що одна з тих свічечок, які ясніли в порожній, подібній до храму читальні, – Славкова свічечка...