«Поховайте та вставайте...»

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Спливли роки, вже й десятиліття, а вчувається й досі (із бесід у Києві, на Лівобережній, у мешканні професора Андрія Білецького) голос Тетяни Чернишової, авторки ряду літературознавчих та мовознавчих досліджень (зокрема з новогрецької діалектології), перекладачки, що популяризувала у Греції твори Шевченка, Франка, інших українських поетів, загалом світлої, перейнятої Словом людини: «А я от беруся довести, що між Шевченковим "Заповітом" і Горацієвим "Пам’ятником" є чимало спільного»... А незабаром, уже з опублікованої в журналі «Всесвіт» статті (1975, № 3. – С. 198–200): «...спробуємо довести, що "Заповіт" водночас є виступом українського поета в дискусії, яку розпочав колись Квінт Горацій Флакк своєю одою 30. ІІІ, Ad Melpomenen (Exegi monumentum)».

Спільне, нагадаймо, – батьківщина: у Горація, щоправда (як і в інших античних поетів), мала його батьківщина, Апулія (південь Італії); у Шевченка – вся Україна. В Горація – «obstrepit Aufidus» (бурлить Ауфід), ріка, нині Ofanto, в тій області Італії; в Шевченка – Дніпро (реве ревучий), символ всієї України. В Горація – царські піраміди серед пустелі, яким він протиставляє свій пам’ятник – поетичне слово; в Шевченка – могила серед степу, де й хоче опочити Кобзар...

Але цікавим є власне те (на цьому й наголошує Т. Чернишова), що різнить ті дві поезії, дві пісні, те, в чому «дискусія» між Горацієм, подальшими наслідувачами його «Пам’ятника», – й Шевченком: наш поет «приймає шану не з рук Музи, чужинки, аристократки, а з вуст рідного народу. "Незле, тихе слово" для нього – найвища нагорода». І далі: «А де ж визнання поетових заслуг?» – риторичне запитання дослідниці і її слушна відповідь: «Тут Шевченко визнає себе не так поетом, як борцем за визволення свого народу. Свобода народу для поета незмірно дорожча від усіх благ і скарбів, навіть від поезії»... На відміну від Горація, сина відпущеного на волю раба, Шевченко, відпущений на волю син кріпака, не наголошує, що він – «з низького – могутній» (ex humili potens), бо для нашого поета (як про це Т. Чернишова) – «кріпацький стан не "низький": він, додамо, – принижений, пригноблений; стан, якому треба випростатись, "кайдани порвати"». Втім, зацікавлений читач має змогу докладніше ознайомитися з цією вдумливою, фаховою статтею.

Варто зупинитись хіба що на такому пасажі. «А як уже зайшла мова про максималізм, – підсумовує свої роздуми авторка статті, – то треба сказати, що Шевченко в "Заповіті" відповідає не лише Горацієві. Не забуваймо, що вірш написано 25 грудня, тобто на Різдво, коли церковні дзвони, колядки, тисяча років традиції нагадували поетові іншу ідею, що теж претендувала зайняти місце абсолюту – ідею Бога. Дві сили боролися за душу поета: гораціанська ідея краси мистецтва, величі поезії (сама по собі притягальна для поета!) та християнська ідея Бога, освячена традицією, вірою батьків. І поет відкидає обидві спокуси задля третьої ідеї, незрівняної!, вимогливої, безкомпромісної ідеї визволення рідного народу. "А до того я не знаю бога!"»

Дещо можна б тут уточнити, увиразнити (не забуваймо, однак, і того, що стаття писана в сімдесяті, темні роки!). Слово, надто поетичне, слово, яке з людини творить людину і є найважливішим фактором цивілізації, в античних, зокрема в Горація (ода І, 10), – від богів; у Шевченка – од Бога («Знать, од Бога / І голос той, і ті слова...»). Від Бога – і краса світу, краса України, яку так натхненно, тобто з присутністю Божого подиху, відтворював Кобзар у слові; від Бога – й краса людини, якщо вона – людина («Схаменіться, будьте люде...»), якщо вона сповнила те, задля чого прийшла на світ: зробити свій вибір – примножити в світі добро (створив же Бог людину «на свій образ і на свою подобу», а Бог – добро, світло). Шевченко з цього погляду – людина глибоко релігійна.

Але є на світі «злії люде, лукаві...», є зло, з яким треба боротися, і тут для особистого не залишається місця («Мені однаково...»). Тут уже – голос душі, її порухів, чисто людських емоцій, коли перед лицем жахливої дійсності, яку вершить зло, людина прохоплюється окликом: «Боже, де Ти?..» Так, ще в VІ ст. до Р. Х. не міг стримати свого подиву Теогнід: «Зевсе, батьку богів, як це так, що той, хто ніколи / Навіть на мислі не мав кривду чинити чи зло, / Той, хто присягу беріг, жив праведно, – од лиходіїв / Має терпіти в житті несправедливість таку?»...

Спливають віки, а подібні властиві людині емоції – залишаються: «Чи Бог бачить із-за хмари / Наші сльози, горе? / Може, й бачить, та помага, / Як і оті гори / Предковічні, що политі / Кровію людською!..» («У всякого своя доля...»). Це – вже традиційний літературний мотив. Подібно – й у «Заповіті»: до того, як Дніпро не понесе з України «кров ворожу», – «Я не знаю Бога»... Не знаю, не пізнаю Його, не розумію Його задумів (можна й так трактувати поетове зізнання)... Можна додати й біблійне, з «Псалмів»: «Дивні діла Твої, Господи!», повторюваний в народі вислів, коли через низку незрозумілих нам подій раптом прояснюється, скажемо, проступає «із-за хмари», Господній промисел (згадаймо хоча б обвал «імперії зла»)...

                                                                          *

Шевченків «Заповіт», якщо йти стежками літературного простору, може привести й до Гомера: «Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, – / Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї, / Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене, / Насип могильний над нами широкий зробіть і високий» – слова Ахілла, якому рокована була загибель у Троянській війні. «Над нами» – тобто над ним і його загиблим другом Патроклом. Тож Ахілла мали поховати на могилі – широкій і високій (є в оригіналі ці два епітети). Перед нами – перший, засвідчений в європейській літературі заповіт. А Борис Тен, упровадивши прикметник «могильний», може й не зауважуючи цього, спрямував читача на таку-ось ледь помітну стежку до Шевченкового «Заповіту».

Перших вісім рядків вірша (тих вісімок – три) – це відкритий, увиразнений майстерним звукописом (від низького «у» – й до відкритих, акцентованих «о», «е», «і») довколишній простір: «Серед степу широкого...» (гарно про таке безмежжя греки: «Центр усюди, окружність – ніде»)... «На могилі...» – висота... «На Вкраїні...» – простір, широта...  «Розум бачить і розум чує», – казали давні, натякаючи на Гомера, незрячого співця. Тут, у «Заповіті», – душа бачить і душа чує: «Щоб лани широкополі, / І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве ревучий»... Зір і слух...

Спочатку – зір: «лани широкополі»... Ніщо так не споріднює наших кобзарів, передусім Шевченка, з грецькими співцями, як складні гомерівські епітети, що виявляють любов до розлогого, співучого слова. У римлян такі епітети зустрічаються вкрай рідко. Запам’ятався новотвір «останнього римлянина» Боеція: осінь «листоплинна» (frondifluus): з дощем, наче зі сльозами, спливає з дерев ізжовкле (у французів «мертве») листя. Тут, у «Заповіті», епітет «широкополі» перегукується з латинським іменником «lati-fundium» – широкий земельний наділ, поле.

І все ж епітет «широко-полі» віддавна не те щоб дивував, а наче зупиняв на собі погляд: «лан», «поле», «нива»... – фактично синоніми, є тут щось від тавтології... Очікуємо ж, як у подібних складних епітетах («широко-листії тополі», «орел сизо-крилий»...), чітко окресленого образу... І от нещодавно, навмання розгорнувши другий том Шевченкової поезії (1991), на с. 361 (із варіантів чорнового автографа), я прочитав: «За сонцем хмаронька іде, / І сонце спатоньки кладе / У синє море й покриває / Своїми довгими полами...»

Було це для мене радісною знахідкою: наче підтверджувало давнє припущення, що епітет «широкополі» (рідкісний в нашій поетиці випадок) – образ, можливо, двозначний, побудований на грі слів («поле» – «поли»): бачимо розлогі, до обрію, поля, але – й лани, що наче розгортають під сонцем, під гарячим дихáнням літа свої широкі або, як в іншій поезії, «золоті поли»: «Удвох дивитися з гори / На Дніпр широкий, на яри, / Та на лани золотополі, / Та на високії могили...» («Не молилася за мене...»).

Втім, обговорюючи те подвійне бачення епітета «широкополі», маємо врахувати різницю у вимові приголосного «л»: якщо в цьому епітеті бачимо «поля», то «л» – м’яке (колись цю м’якість зазначали літерою «ї» – «широкополї»), якщо ж бачити «поли» – тоді «л» – тверде (можливо, знаком цієї твердості в автографі «Заповіту» є кінцеве «ы»: «Щобъ ланы широкополы»).

Отож, коли в трактуванні цього епітета візьмемо до уваги іменник «поли», то образ постає в іншому світлі: є в ньому щось від персоніфікації (у «Кобзарі» ж усе живе, одушевлене), є щось іконне, є та глибока святобливість, з якою ставиться поет до «святого зерна», «святого слова», «святої правди», «святої волі», «святої могили», «чистої, широкої, вольної землі»... Є – і глибокий гнів до тих, хто оскверняє ту святість: «Умийтеся! Образ божий / Багном не скверніте»... А ще – є спорідненість із поетикою античних, цього ж Горація, де вплетене у віршовий текст слово «грає» кількома своїми значеннями, і те плетиво поглиблюється, стає мовби мерехтливим, перспективним («Степи, лани мріють...»)

Протяжне журливе pianissimo («Як умру, то поховайте...»), що в зачині «Заповіту», завершується повноголосим енергійним fortissimo («Було видно, було чути, / Як реве ревучий»), що нагадує вступ до балади «Причинна»: «Реве та стогне Дніпр широкий...» (недарма ж музичне виконання й цього баладного пасажу слухаємо стоячи). Є в цьому контрасті й глибокий сенс: Кобзар і за межу земного життя прагне понести образ милої йому Вкраїни («Світе тихий, краю милий, / Моя Україно...»), а водночас із тією милою його серцю тихістю, тією красою – і могутній, гнівний голос Дніпра як постійне нагадування про страшну кривду, якої зазнає ця тиха божественна краса («За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?»)... Fortissimo, що з подвійною силою у третій частині «Заповіту» пролунає з уст самого Кобзаря: «Поховайте та вставайте...»

А наразі, після звукового контрасту в другій частині, – разючий зоровий контраст. Разючий у прямому й переносному значенні слова: «Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу...» Червоне і синє... Два кольори, що справді таки ріжуть очі: чиста небесна синява, що віддзеркалюється в морі, – й кров (саме слово – «червоне»). Тут означенням до «крові» – «ворожа» (у третій частині, під особливим акцентом, – ще й «зла»)...

І знову ж – античні. Поширеним було уявлення, що «оселею» душі є сама-таки кров (воїн у Вергілія «душу виблював із кров’ю»). Зла кров – зла душа... І ось тоді, повторімо ще раз, коли гнівний Дніпро «понесе з України / У синєє море / Кров ворожу», – ось тоді припаде наш Кобзар до Бога, тоді пізнáє Його, знатиме Його: «...отойді я / І лани, і гори – / Все покину і полину / До самого Бога / Молитися...»

У третій частині, вже згадуване, – високе fortissimo: «Поховайте та вставайте...» Відповідно – й високий стиль: «кайдани порвіте», «волю окропіте», «в сем’ї вольній, новій»... Боротьба, очищення, обновлення, воля святая, пам’ять...

Останній штрих Горацієвого «Пам’ятника» – візуальний: поет бачить себе, першого лірика Риму, в лавровому вінку, який накладає йому на чоло Мельпомена, – своєрідне зорове fortissimo, вершина слави... Останній штрих «Заповіту» – слуховий: пам’ятником для Шевченка – слово. Слово – з уст вольних людей. Не голосне й не гордовите – тихе: початкова журлива тихість – і прикінцева, де зло вже не матиме місця (бо ж «...будуть люде на землі»), впогіднена, молитовна ясність: «Не забудьте пом’янути / Незлим тихим словом»... Забуття (найстрашніше й для античних слово) – це те, що поза межами буття. Пам’ять – це життя людини й після фізичного відходу, її прихід, якщо словами Горація, у більшій, кращій частці людського єства – духовній, душевній...

Роздумуючи над «Заповітом», його ритмомелодикою, бачимо Шевченка. А ще – чуємо. Не просто слова – мелодію. Годі й уявити собі таке, щоб, компонуючи «Заповіт», «Думи мої...», «Реве та стогне Дніпр широкий...», інші пісенні твори (картинний «Садок...» – не для співу), Кобзар міг озвучувати їх, мугикаючи стиха, в якійсь іншій мелодії. Особливо – «Як умру, то поховайте...»

Складається дивне враження, що автор слів є водночас автором музики. Радше так: твір аж такий промовистий у своїй пісенності, що композиторові, здавалося б, варто лише налаштуватись на ту струну, «підслухати» Кобзареве murmurando й серцем сприйняти його слово. Сприйняти, озвучити – й ще раз подивуватися: «Ну що б, здавалося, слова...»

«Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте»... У цих словах, хай співаних, хай читаних, мабуть, ніколи ще не вчувалась, не відчитувалась така глибинна Кобзарева енергія, така його віра в те, що не здригнемося – вистоїмо, здобудемо у кривавих боях нашу вольную, святую волю...