Наївні амбасадори

Презентація дослідження Марти Кузій в Інституті стратегії культури м. Львова 10 липня 2024. Фото: Софія Ленартович.

Скандали музичної сфери останніх місяців щодо доцільності співпраці з російськими музикантами чи включеннями до репертуару творів російських композиторів (Оксана Линів , Дмитро Вдовиченко , ситуація з Клівлендським симфонічним оркестром) збурили не стільки мистецьку тусовку, скільки громадськість України загалом.

Загалом так заведено не тільки в Україні: митці воліють відмовчуватися, мотивуючи це або неоднозначністю контекстів, непевністю майбутнього, або банальною необізнаністю — не розібрались у темі! Тому лаконічні коментарі в соцмережах чи обережні вподобайки не задовольняють кровожерливих прагнень суспільства, що вимагає чітких і сформованих позицій — найбажаніше радикальних і безповоротних. Тож цього, як зрештою і кожного, разу взаємні образи не призвели до жодних рухів: пошуміли, повисловлювалися й на тім розійшлися. До наступного зашквару. Мене ця ситуація все ж особливо зацікавила і, зважаючи на особисте зацікавлення культурною дипломатією, я вирішила дізнатися, а що н а с п р а в д і думають музиканти про актуальний стан галузі й який вигляд має ситуація зсередини?

Немає ані такої професії, ані посади, як культурний амбасадор. Це загальне означення для фахівців, котрі своєю справою, поведінкою і висловлюваннями дають іноземцям уявлення про культуру, наприклад українську. Хоча при МЗС і є департамент публічної дипломатії, котрий як один із напрямків і розглядаєь культурну дипломатію (декого в кінці 2023 року МЗС таки зауважило і відзначило ), є Український інститут, котрий провадить закордонні культурні місії, проте пересічно цей елемент все ж випадає з фокусу держави. Світова практика показує, що культурна дипломатія є тою м’якою силою, що впливає на міжнародний імідж держави і реалізується, як правило, за сприяння самої держави: і концептуально, і стратегічно, і фінансово. Відтак до всіх інших ініціатив суспільство може мати тільки опосередковані вимоги і очікування. Нам в Україні тепер уявляється, що кожна персона, яка виходить на сцену, має бути рупором українськости, але упускаємо той момент, що в переважній більшості наші артисти за кордоном — це приватні суб’єкти із власними ініціативами та індивідуальними судженнями і про війну, і про владу, і про ту ж державу. У випадку автономних діянь музикантів швидше дається взнаки загальна обізнаність артиста в контексті, його персональна заангажованість та відчуття відповідальності, котру він бере на себе самостійно. Звісно, не останню роль відіграє реактивність громадянського суспільства і репутаційні втрати, котрі можуть чигати внаслідок дій, що суперечать загальному настрОю. А нарід в нас, самі знаєте, наскільки розігрітий і легкий на осуд.

Отож навесні я вирішила дослідити тему і створила опитувальник для професійних музикантів і артистів класичного напрямку. Метою було дізнатися, чи відчувають вони себе частиною культури України, як уявляють собі співпрацю з російськими колегами та чи бачать місце української музики на світовій арені. Особистими контактами повноцінну картину не збереш, тому опитувальник поширювався в профільних мережах в середовищах оркестрантів цілої країни, де знайшлося 100 охочих відповісти осіб. Значна більшість із них віку 25-55 років, що працюють в професії понад 15 років. Смію припустити, що відповіді на 31 пункт були таки щирими: опитувальник був анонімний і максимально віддалений від персоналізації анкетованих.

Перші питання стосувалися міграції музикантів під час війни, де три чверті опитаних вказали, що залишаються жити і працювати в звичному місці і стільки ж відчувають особистий внесок в розвиток української культури, бачать його видимим і значним. 80% опитаних виїжджали на закордонні гастролі після 24 лютого 2024 (в опитуванні практично порівну брали участь, як чоловіки, так і жінки) і 95% стверджують, що ставлення до них на цих концертах або не змінилося, або змінилося в кращу сторону. Тобто галузь не померла, а навіть не найгірше себе почуває.

Вплив війни відчувають 95% респондентів, ось декілька оригінальних цитат: “стало гірше, культура в занепаді”, “Все, що зараз твориться, аж ніяк не сприяє процвітанню української культури. З іншого боку, люди стали більше говорити і співати українською…”, “Творчі люди бояться попасти на фронт, так як абсолютна більшість з них не готова ні фізично, ні морально там знаходитись… це як правило люди з «тонкою душею» та слабким фізичним розвитком”, “Тепер як ніколи хочеться грати і просувати українську музику на концертних площадках Європи” — як бачимо, повна гама відчуттів, від зневіри до мотивації. Очікувано.

Майже 100% опитаних сказали, що співпраця із російськими артистами не буде сприяти кар’єрі та може негативно вплинути на їхній імідж, і 75% вказують, що для іміджу України найефективніший результат дасть повна відмова виступів на одному майданчику з російськими артистами.

Проте 54% знаходять аргументи щодо можливості налагодження співпраці із артистом, що має російське походження: в більшості умовою такої співпраці має бути зречення громадянства, публічне засудження путінського режиму і проукраїнські погляди. І тут знаходиться дуже несподіваний момент: звіряючи ці останні показники, не зрозуміло, як суміщаються в тому великому відсотку опитаних небажання співпраці через іміджеві втрати, проте все ж знаходяться аргументи для можливої кооперації? (що там у пам’ятці для українських артистів за кордоном від Українського Інституту?).

Я не засуджую жодну сторону, хочу спробувати вибудувати логічні зв’язки такої поведінки. Музикант, вирішуючи вийти на одну сцену з росіянином (ймовірно йдеться про закордонні виступи), очікує від нього публічного засудження путінського режиму, але все одно знає, що престижу ні йому, ні країні, така співпраця не додасть. Тобто він свідомо наражатиметься на репутаційні втрати! Але задля чого? Щось має бути вартим такої ціни: можливість реалізації? публічність? гроші? А може певність, що музика і мистецтво в толерантній Європі не мають національності і мають нести красу і емоційне наповнення, тому й всіляко уникають політичних втручань. Тоді навіщо ці зречення громадянства?

Єдине пояснення, котре виглядає більш-менш логічним, це те, що ми милосердні і хочемо бачити в кожному людину. Ми, не зважаючи на війни, втрати і утиски хочемо відділяти людину від країни, від нації, від узагальнень. У нас є улюблені музиканти або друзі студентських часів, котрих ми знаємо персонально як хороших людей. Цілком ймовірно, що вони ненавидять путіна з усією його кошмарією. Вони може й страждають від того, як все відбувається, і навіть донатять на ЗСУ. Ці люди скоріш за все не є публічними і праця з ними на одній сцені це не про декларацію національних інтересів, а про тиху радість — музикування і творчості. Якщо можу висловити свою думку, то це також і про бажання уникнути гострої ситуації. А ще про не бажання взяти голос. В Альберта Гіршмана на цю тему є чудова книга “Вихід, голос і лояльність” про передумови вибору людини, наскільки морально готовою вона має бути і скільки має бути аргументів, чинників і людей поруч, щоб “взяти голос” висловлення незгоди, взяти відповідальність за рішення і за його наслідки.

*Повна відмова від виступів на одних майданчиках з російськими артистами

*Погодження виступів на одному фестивалі, але не в одному концерті

*Погодження виступити на одному концерті, але не разом

*Погодження виступити разом за умови декларації про засудження дій путінського режиму

У наступному блоці йшлося про твори українських композиторів, де опитувані в більш ніж 90% переконані у їх конкурентоспроможності на світовій арені. Проте усуваючи з репертуару твори російських композиторів тепер, тільки 45% не бажають повертатися до них в майбутньому. 9% стверджують, що повернуться, а маже 40 % не впевнені, наприклад, цитую: “Дивлячись, як закінчиться війна”. І, з одного боку, справді неможливо заборонити виконувати ці твори, особливо після війни, проте, чи не є це тепер вакантне місце, так би мовити, простір для промоції українського контенту?

Від 2016 р. у нас діють квоти на радіо і ми бачимо, який поштовх це зробило для відновлення діяльності і збільшення оборотів українського продакшину в сфері популярної музики, а це і концертна діяльність, і звукозаписувальні фірми, і рекламні агенції, і відрахування зі стрімінгових сервісів, себто видимий економічний складник. І це також про доступність українського “продукту” для світу. Якщо ви ніколи не цікавились, то ось вам інсайт — на ультрапопулярній стрімінговій платформі Spotify немає жодного свіжого українського запису улюбленої увертюри до “Тараса Бульби” Миколи Лисенка. Є один, старий, радянський під диригуванням Канстантіна Сімєонова 1972 р. в поганій якості. Все. І так практично зі всім українським контентом. Тоді за посередництвом чого ми хочемо знайомити світ з нами?

З-поміж інших мистецтв музика виділяється тією особливістю, що здебільшого є невербальною, де покладаючись тільки на слух ти не можеш розрізнити, автор якої національності писав таку красу (воно то часом і не потрібно, мелодизм Чайковського міг би бути просто щирим, наївним і дуже душевним, якби до нього не приклала руку корислива роспропаганда, нехай вони скиснуть!). Разом з тим цікавий графік вийшов із відповідями респондентів на питання щодо розмежування російських композиторів на імперських, радянських і власне російських, де 37% опитаних розділяють, і близько 60% не розмежовують (на питання, чи Чайковський символ російської музики, майже 80 % відповіли “так” і чомусь тільки в 2-ох відповідях зауважили про його імперськість). І це відкрите питання, чи кожен із тих 37 відсотка додає до творчого перформансу ще пояснювальну записку про втікача від большевиків Рахманінова чи опозиційного радянському режиму Шостаковича, бо роскультура їх в будь-якому вигляді маркує своєю. Тому питання розмежування є у відомстві не тих хто творить, і навіть не тих, хто слухає, а тих, хто комунікує і промує.

На питання, чи слушним є твердження “мистецтво поза політикою” відповідь “ні” дали 94% респондентів. Тепер, коли вже всі результати отримано, шкодую, що не додала питання щодо самого розуміння поняття політика. Бо за гаслом “мистецтво поза політикою” здебільшого вважається байдужість до доленосних рішень в країні і небажання заглиблюватися чи вмішуватися у владні переділи впливів. Якщо розібратись, то завданнями політики є планування і реалізація стратегії управління державою з чітко визначеною метою. І до цього долучаються питання економіки і торгівлі, міграційних і мілітарних процесів, а ще — дипломатії, культурної в тому числі. Тобто за умов розуміння і декларування глобального вектора розвитку держави, задля досягнення тої великої цілі в понятті “політика” мають міститися стратегії для кожного напрямку, включаючи і культуру. Але їх немає (сподіватимемось, поки що. Ось приклад культурної політики Польщі). Відтак скидається на те, що українське мистецтво і митці є наразі все ж поза політикою в її класичному розумінні, проте є громадянами, у найшляхетнішому значенні цього слова. Громадянами, які зважаючи на ситуацію війни, відстоювання ідентичності і незалежності на свій страх і ризик вирішують висловлювати певні позиції і робити певні кроки. Це гарний приклад громадянського суспільства, свободи слова і народження космосу з хаосу. Але це поганий приклад в бажанні євроінтеграції України, послідовності і єдності, про яку нам говорять з кожного динаміка.

Класична музика можливо не така доступна чи люблена на загал, має специфіку, проте має і власну аудиторію, і часто це ті люди, на котрих м’яка сила може подіяти в прийнятті твердих рішень. В останні роки ми багато говоримо про суспільний договір, про домовленості котрі дадуть можливість розвиватися країні не через рознарядку зверху, а через спільне розуміння мети і визначення шляху досягнення, залучаючи людський ресурс і здоровий глузд, при цьому мінімалізуючи ризики і внутрішні спори. Питання про “червоні лінії”, які мали б окреслювати хоча б професійні кордони артиста показали, що більшість самостійно аналізує події і бере відповідальність за свої вчинки, все ж 50 % таки орієнтуються на авторитетні слова та дії більш публічних колег. Ці люди бачать перспективу розвитку, та все ж потребують кращого розуміння і більшої чіткості чого в своїй діяльності робити не варто: на яких засадах співпрацювати чи ні з російськими артистами, які найімовірніше нікуди не дінуться. Де межа за якою почнуться репутаційні втрати і гейт соціуму, а де буде користь культурі і суспільству? Як створювати альтернативу російському контенту і чим промувати український?...

Досі ми говорили про експортний варіант, та в самій країні майже усі українські оркестри — державні, а відтак отримують хоч скромне, проте стабільне фінансування, що з опцією закордонних гастролей не так і зле. Прагнучи порахувати, скільки становить 100 опитаних від загальної кількості артистів в Україні, стикнулася із питанням — а скільки взагалі в Україні оркестрів? Відповіді я не знайшла, бо різні організації/інституції підпорядковуються різним управлінням: хтось мінкульту, хтось міноборони, хтось міносвіти, хтось обласним органам влади, хтось міським. І це не враховуючи солістів державних структур і приватних. А ще ж хори… Відтак загальної кількості артистів немає. Ґуґл також не знає — відкритих даних немає. (Тих слоненяток пасувало би колись порахувати…). В Україні в цій не популярній галузі працює понад 10 тисяч осіб (нагадаю — переважно бюджетники!), котрі завдяки стратегії і квотам можуть робити українську класику видимою частиною культури (на експорт в тому числі!) — а це видання творів, записи, виконання і публічні співпраці. Тоді в мене питання до тих десятків держструктур, котрі декларують уракількість концертів на рік в порожніх залах, — який ваш видимий внесок в розвиток української культури? Де ваш круглий стіл і договір про вибір спільного вектору і об’єктивний поділ обов’язків в прямуванні до мети? Не йдеться про упокорення якимось авторитарним ректорам/директорам/міністрам і сліпе слідування вказівкам, а про спільнодію в напрямку максимальної ефективності під час війни! Промовистий графік намалювався при відповіді на питання про те, що тепер найбільше дошкуляє: і як не дивно, це все ж не фінансова нестабільність, а брак розуміння, куди рухається галузь… На третьому місці була “власна неспроможність змін”, котра знову ж свідчить про те, що людина не знає, в чому може бути корисна на своєму місці. Під час війни...

*брак розуміння, куди рухається галузь

Колишнє життя із розслабленими концертними програмами відпочинкового варіанту відійшло. Пересічно люди люблять музику, але хочуть знати, що відпочиваючи і слухаючи, роблять це не тільки, щоб хтось просто вийшов на сцену. Виділяючи час для походу на концерт, тепер люди хочуть ментально переключитися і перелаштувати спосіб мислення, а ще — пізнати спадщину і ідентифікувати власну українськість: такий виклик часу!

То, може би, поспілкуватися всередині галузі й окреслити можливості кожної інституції і поділити обов’язки. Тоді в умовний “рік Людкевича” чи “рік Лятошинського” весь тягар промоції не покладався б на мікромузей чи мікрофундацію, а поширювався країною — на фініші ми мали б хоча б одну на рік, але відому важливу персону мистецького музичного світу, котрої набуток Україна з гордістю змогла б представляти за кордоном. Навіть як результат активностей громадянського суспільства, котрий вкаже шлях державі, в якому напрямку може розвиватися культурна дипломатія України.

Дослідження проведено в березні-червні 2024 р., а результати публічно представлені 10 липня 2024р. в Інституті стратегії культури м. Львова. Керівництво Інституту визнало їх вартими уваги та задекларувало бажання зробити повторне дослідження з піврічним відступом. Також результати дослідження прокоментував Генеральний директор Національної філармонії України Михайло Швед:

«Запропоноване дослідження вкрай актуальне, адже показує поточний «зріз» розуміння своєї персональної участі в культурній дипломатії активними музикантами (в опитуванні взяло участь 100 респондентів), масштаб їхнього включення/виключення в культурно-колабораційні процеси, самоусвідомлення індивідуального балансу поміж особистим кар'єрним інтересом та суспільним інтересом українського народу, що бореться за виживання. [...] Тим, хто займається культурними політиками, слід звернути увагу, що аж 57 % опитаних серед того, що найбільше дошкуляє, вказали «брак розуміння, куди рухається галузь» (фінансова нестабільність — на другому місці із 56 %), а 20 % при формуванні власних «червоних ліній» мають «потребу чіткішого формулювання, чого не слід робити».... Отже, є над чим працювати, адже від адекватних зусиль українських митців на міжнародній арені безпосередньо залежить підтримка спільнотами країн-партнерів нашого курсу, що дає їхнім політикам мандат (це ж демократичні держави) на активнішу підтримку України й українців на теренах держави всім необхідним для виживання».

11.08.2024