Коли, було, встати удосвіта серед зими – чи то до школи в студених сутінках, чи тому що коли вільно, то не хочеться довше спати – переважно можна було застати Маму вже на ногах. Спросоння в цих примарних потемках помешкання поставало переконання, що вона встала дуже давно, вже дуже довго не спить, невідомо відколи вже відособлено й самотньо перебуває собі у віддалених околицях оселі.
Було ще зовсім темно, за вікнами навіть ще не синіло, крізь фіранки гостро відсвічувало срібним снігом і застиглим, замерзлим на тверду крицю світлом ліхтарів, а коли відхилити завіси, відкривалися зачорнені маси чужих просторів. Печі під ранок вже майже вистигали, в кімнатах стояло справжнє морозяне повітря, що й пахло морозом, і тільки під білими ковдрами ще трималося нетривке тепло тендітних тіл.
Часто Мама потиху заходила до кімнати ще раніше, крізь темряву чувся високий виск металевих дверцят, тоді викрешування сірника, потім на темну стіну падала її побільшена тінь у жовтім жарі ґазетного жмутку, а тоді нарешті з пічного сопла вихоплювався гугнявий спалах ґазу, обливав стрімко високий відрізок стіни і тут же упокорено ховався за снодійним деренчанням знов зачинених дверцят.
Коли, було, вийти з покою у тріскучий коридор, вже здалеку, на протилежному його кінці, крізь правильні прямокутники вікон кухонних дверей тужавіло тепле серед цього морозу світло. Вхідні двері були ще завішені зсередини тяжким ланцюжком. Прадавні предмети пахнули стиснутим часом і схололими порохами. Суворий килим на тяжкому, окутому залізом куфрі цілковито зливався з цією темрявою, ховав у ній і куфер, і себе. Похмурі лиця бороданів з гачків на вішаку також ще дрімали рядочком, здається, навіть з заплющеними очима.
З-за кухонних дверей чулося розмірене, грізне клацання ґазового лічильника, безрозмірного, круглого, чорного, він невблаганно вів свій відлік. Відколи я себе пам’ятав, він був причиною для мене незмінного неспокою, доказом ймовірності свавільного вторгнення установ і урядів у незмірно загрожену захищеність дому.
І аж коли увійти, натиснути холодну з коридору, але тепер вже теплу зсередини, з внутрішнього боку кухні, кутасту клямку, можна було побачити саму Маму.
Такими зимними зимовими досвітками вона вбиралася в старий, з певністю передвоєнний, відай, віденський ще зимовий плащ своєї покійної мами, з часів найбільшого піднесення її батьків, з виснаженим, але витривалим хутром, що защіпався на кілька великих, стриманих і темних старосвітських ґудзиків. Потім, коли в мешканні поступово нагрівалося, вона знову вішала його на окремий, тільки за цим досвітнім плащем закріплений гак на вішаку в коридорі, він висів там удень цілу зиму, взагалі всі холодні пори року, і тільки вже на високу весну знов зникав у сикоморових коморах спальні.
Найчастіше Киця теж була вже в кухні, виструнчено сиділа на печі і пильно стежила за всім, іноді мружила очі, коли надто відверто зазирнути в її. Хутро в неї було пишніше й густіше за те на комірі бабциного плаща.
Коли стояли сильні студені, Мама розпалювала під великою блідо-жовтою кахляною кухонною піччю. Її потульність дещо контрастувала з наскрізним, нарисним креслярським конструктивізмом решти кухонних рішень. Зазвичай нею вже давно не користувалися, хоча й до неї, так само, як до вузьких і зґрабних кімнатних печей, підведено ґаз. Просто перед тим як палити, треба було зняти з чорної плити кілька речей, перекласти кудись кілька предметів: зелений полив’яний банячок, де завжди відстоювалася напоготові вода для поливання квітів, кілька пателень, можливо, якісь зимові овочі. На припічку у подовгастій заокруглений бляшанці лежали напоготові дрібні гроші для загального доступу, в простінку при дверях висів відривний щоденний календар. На важелях від шуберів звисали запори, що мали перешкодити небажаному обертові ключа у дверях. Як маленькій Мамі вдалося стримати спроби вламу і натиск носіїв нової влади у двері їхнього помешкання, незбагненно.
Поверхня плити була чавунна, тож у кухні швидко нагрівалося. Між островом ліжка і островом кухні, між двома островами тепла в домі, досі пролягали простори холоду. Вона розповідала, як колись у цій печі спалили стоси і стоси, річник за річником, цілі декади і деценії добірних довоєнних видань. Зглянулися, здається, тільки над поодинокими, чомусь особливо дорогими числами «Світу дитини».
Ніколи виразніше, ніж у ті холодні досвітні години в принишклому помешканні, мені не було очевидно, як вона вертається в дитинство, буває собі наодинці з маревами цього мешкання, з усіма, хто вже не був видний ні для кого, крім неї. То були часи виняткового її з ними єднання. Ці ґазові звуки вивільняли рої спогадів. У холодному темному повітрі невпинно тривали нечутні розмови завмерлими голосами. Ніколи виразніше, ніж у такому світлі, за таких обставин, я не бачив у ній дитини, зануреної через цей світанковий присмерк у тодішні часи. Але водночас ніколи явніше вона не бувала єднальною постаттю, сполучною тканиною між колись і тепер, напівпрозорою субстанцією, крізь яку я бачив пов’язаність між її і нашими дитинствами і дитинствами ще давнішими, часами дитинства взагалі і дитинством самих часів, втілювала цю сполуку з відсутніми вже, але завдяки цій сполуці такими відчутними явами. Тим паче, що все це діялося тут.
Помаленьку за кухонними вікнами в синій криниці внутрішнього подвір’я розвиднювалося, вставали теж інші, починався ранішній рух. Винятковість двоїни, роздвоєність дитинств зникала.
***
Іншою нагодою, коли вона одягала той плащ, були сходження до пивниці. Там було прохолодно завжди. Зате взимі, навпаки, там здавалося навіть якось тепліше, ніж назовні. Цегляні закапелки, заіржавілі рури з пластівцями іржі і краплями невитравної вологи, рештки устаткування центрального опалення, ніколи, здається, не урухомленого, чорні вимикачі на кінцях витих тканинних дротів, прокладених попід стелями, пущених голими стінами.
Біля одного такого вимикача в маленькому тісному закапелочку, особливо відособленому, під голою прозорою жарівкою, Мама якось показала нам малим списану інженерним олівцем по стіні хроніку бомбардувань Станиславова сорокових років. Риски вказували на частоту, дати – на дні, години – на тривалість. Вона розповідала про вимогу вечірнього Verdunkelung там, нагорі, і необхідність сховку тут, у підземеллі. Винятково виразний, гострий був нарис і нахил тих дідових написів. Такий був той катакомбний нічний календар, і я знов бачив її дитиною.
02.02.2024