Тут же по Йордані, у зимний розпал січня, а може, навіть ще на другий день різкого, рипучого Різдва, два дорослі чоловіки, Дзядзьо з Татом, постановили чомусь їхати до Делятина. Їхати залишалося залізницею, бо весь край лежав у безкраїх і безмірних суцільних снігах. Нащо за таких умовин конче вибиратися з утеплених пелен міста в сніжні гори, вглиблюватися, вриватися в ті снігові огроми, перти проти порогів і пругів, громадь снігів, порпати, пороти їх білі перини, орати, вперто прямувати благенькими борозненками, відтискати вервечки нетривких слідів, прокладати приречені на загладу, зникомі, майже непомітні колії, наражатися на невідь-яку непевність, невідомо. Яка така потреба спонукала тих двох дорослих взяти зі собою у ті сніги ще й двох дітваків.
Знак взаємності, вірність спогадам, охота нової пригоди, як колись, потреба поглянути на свій колишній спільний дім інакше, самотній серед снігів, чи незабутий, незбутий згук забайкальських зим, потреба ще раз, може, вже й востаннє, пережити разом морозяну близькість батька й сина чи, може, спізнати вперше відчуття наскрізності чоловічого роду через посвяту своїх синів й онуків у святощі снігів, у безмір зим?
Тож їхати треба було залізницею, а це означало встати вдосвіта, в темінь ще нічну, навіть не досвітню, сподвигнутися на ранню руту. Означало наївну, недосвідчену надвечірню радість від вісті, піднесене передчуття поважності прийдешньої пригоди. А потім нудке виривання з млосного темного тепла ліжка, сутінкове сум’яття, непритомність рухів, різкість електричного світла, колючість зимного одягу, болісність безжального холоду, приголомшення від відваги.
Застояна, заклякла за ніч залізна пака потяга з замерзлими вікнами ще довго стояла в потемках тяжко й непорушно, пускала в темінь струмінь дизельної кіптяви, тільки потріскувала від зимна, бліді бузкові світелка примарно блимали під склепінчастими стелями. Тоді нарешті зрушила натужно, задвигтіла з крижаним скреготом, перемерзлими струсами, зимно заляскала на згинах.
За якийсь час, уже серед відкритих рівнин, зачерлилося в небесних полях, ніби ожиновою патокою залили білий сніданковий ґрисік в холодній від зими фаянсовій тарілці. Малі ми поснули на гнутих дерев’яних лавах, головами до дорослих колін.
А тоді знов прийшла пора помаранчева. Потім помаранч стрімко визрів до ніжної озолоти. А золото, своєю чергою, розплавилося і розлилося лискучими, сліпучими щитами гострої, твердої жовтизни, пласкими плитами жагучих жовтих панцирів. Серед них прокинулися вже остаточно. Дорослі вряди-годи приязно перемовлялися, сонце тепер сліпило, вони вузько мружили очі, зіниці мали як мачинки. Було вже передгір’я.
Бездоганна поверхня снігу приблизно, пом’якшено повторювала рельєфи й рухи наземності. Але в деяких місцях, як от над безліччю стіжкових мурашників чи над гострими скибами зораної ріллі, приблизність оберталася, навпаки, підкресленою виразністю, ретельністю докладнішою і достеменнішою за сам перебіг нижніх, підлеглих тепер під верхніми верствами прихованих площин. Так ніби сама ця бездоганна білість спромагалася повніше й виразніше виявити і увиразнити ідею поверхні з її перебігами й вигинами. То був розкішний коментар до краєвиду, білосніжна версія краєзнавства.
Не кажу вже про лінії і риси: ця гостра, жалюча графіка парканів і плотів, обійсть і оборогів, воринь і кошар, чітке і чорне членування білого безміру. Ділення, поділ і розподіл безмірних багатств білості, бачене потім на стількох чорно-білих фотографіях.
В балках золотилися зернисті зарості сухого й змерзлого бадилля, очерети й пухнасті оперення гострих, застромлених у сніг стріл висхлих трав. Так, ніби на зиму й вони, як звірина лісова, пільна і прихатня, обростали й собі опушеними шатами, набухали власним хутром.
Перебільшені вигини тонкого чорного галуззя, все підбиті білим, взагалі цей драматизм беззастережної, беззаперечної чорно-білості на захаращеному потятим ріщем просценіумі. І гладесенькі, цупкі поверхні схилястих, скошених, спадистих площин, то лискучі, то знову матові. Телеграфні стовпи зі сніговою ізоляцією. Замерзлі токи звуків. Пориви близьких ялиць. Далекі голі пагорби, все ближче громаддя білих гір.
Дім був і справді дивний такий. Зачинений, відчужений, заметений, величний в тих заметах, з новими білими портиками, невпізнанний сад зі сніговими пропілеями. Все знане являлося побільшеним і зменшеним водночас, без звичних мір і меж, але з новими, зимовими поділами, не нами проведеними, не від нас залежними. Таке було увиразнення підстави всього, приховане виявлення найістотнішого, зведення до куцості посутнього. Така благість білості, безмір білого світла, розмір білого світу.
Ніщо в тій незворушній величі, втім, не було непорушне. Прудкі дрібні звірята жили своїм жвавим життям, лишали тонкі мережива дрібнесеньких і дуже різних слідів на сліпучому снігу. Меткі птахи, метикуваті створіння жили ощадливим пересуванням, що не терпіло похибки.
Стрих кректав, коли видобували звідти старі великі сани з широким розкидом полоззя. Щойно тепер відкрилася вся велич задуму цієї відважної виправи: їзда на санах стрімкими схилами Соленого Потоку.
І прорізали нерушені поверхні білості, і прокладали колії, і лишали свої зникомі, приречені на загладження вже цієї ночі мітки і сліди, і почувалися малесенькими минущими рисками в полях безмірної білості, загублені в безконечній благості, і знали про свою минущість, і відчували благоговіння перед проминальністю знаків і значень, знали про ризик усталених рис.
Як вже верталися, не пам’ятаю.
26.01.2024