Сестри

Вони були сестри подвійно: рідні одна одній і таємні сестри-законниці в підпільному монастирі. Можливо, бували часи, коли він з них двох тільки й складався, найвище, може, ще зо двох-трьох інших монахинь, таких самих зачаєних, таких на позір звичайних. Можливо, старші на той час уже не жили. Тож ці останні сестри самі його й становили.

Якісь не такі вже й віддалені наші старі родички, подвійні сестри Віталія і Аґатоніка, що носили ім’я однієї з гілок розгалуженого роду, яке звучанням своїм вдаряло, ніби град по дуже тонкому даху, але самі були такі негрізні, хоч і своєрідно суворі. Не так лагідні, як погідні, подекуди покірні, але в чімсь дуже непоступливі, затяті законниці. Сумирні, але невідступні. Не було тоді вже серед живих нікого, хто здатний був би достеменно відбудувати ступінь і, головне, всі сплетіння й обставини цієї спорідненості. Загубилося, чи радше втратило значення вже також, котра з них старша, а котра молодша, такі вони були старі, такі позачасові. Давно звітрилися й дані їм при народженні мирські імена.

Якось пізнім пополуднем чи ранніми надвечір’ям на початку дитячого грудня ми з Мамою вибралися навідати їх. Взагалі нема в мене ані одного спомину звідти, аби було тепло і ясно. Все якась темна ніч листопадова, з завиванням вітрів, або вогкі сутінки пізньої осені, або дуже голі й мокрі провесні з кряканням ворон, чи, як тепер, надвечір’я ранньої зими з суцільно литим непроникним, непроглядним небом. Потім, коли Мама надовго злягла, я іноді заходив уже сам, але все одно завжди було зимно й темно.

Вони мешкали в дуже давній дяківці, яку колись заснував і виснував наш прадід. Йти туди від нас було зовсім недалечко, але стояла вона якось углибині від усіх мирських вирів, серед ніби вже аж морських вітрів, не так віддалік, як осторонь великих вулиць, і однак посеред самого міста, там де її застало, наздогнало, оточило і обросло свого часу тоді ще значно молодше тіло міста, але не накрило, не поглинуло. На осібному острівці під величезними дрімучими яворами. В місці, що найбільше скидалося на заповідний гай чи забутий, позачасовий парк. Там жили парою ці парки. В сусідстві музичного училища, в затінку телевізійної вежі. Синіми вечорами усіх пір року вона здалеку і зусібіч нагадувала філігранний годинниковий механізм з коштовним рубіновим камінням на згинах і суглобах.

Тепер грубі поклади злиплого опалого листя були згнічені несамовитою вагою свіжого снігу. Чорне, мовби найтемнішою тушшю по мокрому папері промальоване гілля втримувало на собі найбільші доступні маси білості.

То була міцна партерова будівля невибагливої, простої, але досконалої, можливо, ще навіть фердинандівської конструкції, не так витончена, як видовжена. Вона була достеменно такого самого єства, яке так вражає на провінційних плебаніях і у віддалених резиденціях: зовні цілком поміркована і розмірена, всередині якась раптово простора. Окреме, особливе диво вміщення стількох несподівано немалих внутрішніх приміщень.

Ззовні і навіть в довгому наскрізному коридорчику з гулкою дощаною долівкою, в який вхідні двері з обвислою скобою колодки зачиняли лише на ніч, та й то невідомо, чи замикали, дяківка виглядала відданою напризволяще приземленим вітрам, прикрим протяжним протягам і приблудним котам. Зате коли крізь гриміт зачеплених ногою в потемках порожніх відер, перевернутих і полущених емальованих мидниць, попри відкладені у вічність старезні шафи із зав’язаними шнурками дверцятами, з древніми шапликами зверху, коли з тих відчужених сіней зайти до котроїсь з кімнат, всередині відкривався несподіваний стан стриманості, несвітської служебності, старанного супокою і якогось трохи відстороненого умиротворення. Задбаності без затишку, зворушливої незворушності.

То був темний резервуар зупиненого часу, часу, що втратив розбіг і сприт, упокореного, знесиленого, але не кволого. Затрималося все: устрій, вистрій, уклад, опорядження. Про запахи не варто навіть згадувати. Досконала була та злагодженість старосвітського і благочестивого.

Якимось незбагненним чином затрималася навіть невидна тепер традиція цієї будівлі: поєднання навчальних класів дяківської школи, редакції часопису, канцелярії і приватного помешкання викладача і редактора в одній особі. Щось подібне на устрій давньої сільської школи, тільки вміщеної в місто.

Геометрія світла і простору теж була проста і бездоганна. Слонова кістка настінного розп’яття над темною, тінистою фісгармонією. Її звуків я ніколи не чув, ніхто вже до неї давно не торкався. Сухі гілочки позачасового мирту були обрамленням цілій цій фізіономії непоправно минулого. Зжовклі друки і землисті благі мідьорити в тонких чорних рамах з мереживом шашелевих отворів. Непорушні і гострі тіні.

Самі сестри у своїх невикличних, але непомильних габітах були, як чорні постаті міжнародної ґотики, як Меттерца без Немовлятка, аскетичні і променисті воднораз, тілисті і безтілесні, приземлені і піднесені, близькі і незбагненні. Непросто було повірити, що вони наші родички. Сапфірові очі сяяли на пастернакової восковості лицях, білість сивини світилася з-під чорних хусток, ґранатові вервечки невагомо лежали в налитих блідих долонях, неповороткі були рухи масивних тіл, легкий лагідний усміх.

Навіть світло, себто навіть не спосіб освітлення, а сама субстанція густо-синього, але все одно неприродно прозорого о цій порі світла була цілковито нез’ясовна. А те, що ця велика вразливість і ця приреченість виміряні вже наперед тілесною минущістю Сестер, було очевидно навіть мені тодішньому.

Відтоді я часто бачив крізь непроглядність таких чорних ночей за вікном потойбіч, за хащами міських будинків, понад темними деревами і білими просторами слабке сестринське світло, їх втаємничений відсвіт.