Максим Голенко: «Не кожен театр може похизуватися тим, що є в Театрі імені Марії Заньковецької»
Буквально кілька годин тому стало відомо, що Міністерство культури та інформаційної політики призначило режисера Максима Голенка виконувати обов’язки директора–художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені М. Заньковецької. У Андрія Мацяка, попереднього очільника театру, закінчився строк п’ятирічного контракту. Нам вдалося коротко поспілкуватися з Максимом, який з 2020 року обіймав посаду головного режисера Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька, а тепер приїхав до Львова.
– Вас не відлякує історія з постійними скандалами, що відбуваються в театрі ім. Заньковецької останнім часом?
– Можливо, прозвучить наївно, але я вірю, що коли зʼявляється живий активний робочий процес, то суперечки йдуть на другий план.
– Більшість конфліктів у театрі було повʼязано із відсутністю здорової комунікацію між адміністративним і творчим корпусами. Як ви будете розвʼязувати цю проблему?
– Я вже маю досвід роботи на керівній посаді в Одеському театрі і цей досвід про комунікацію з трупою, з виробничими підрозділами, про формування репертуару. Я вдячний за цей досвід директорці Юлії Пивоваровій, за її довіру і продуктивне партнерство.
Після повномасштабного вторгнення росії частина колективу за різних причин мусила покинути театр: хтось вступив до лав ЗСУ, хтось вивіз рідних за кордон, хтось віднайшов себе у іншій справі. Натомість ми змогли надати робочі місця новим людям з інших міст. Здорові стосунки були з обома складами, адже ми завжди намагалися знайти роботу, цікаву для обох сторін. Сподіваюся, саме це забезпечить подальший розвиток колективу. І, вважаю, що я теж до того причетний.
Як бачите, досвід досить успішного керування театром в мене вже є. Можливо причина саме в тому, що я в першу чергу представник творчої частини театру. Але при цьому займаю керівну посаду.
– Ви працювали в колективі театру ім. Марії Заньковецької. На ваш погляд, які його сильні сторони, що для вас було б викликом?
– Мені дуже цікаво залучати молодих глядачів, розширювати уявлення про можливості класичного матеріалу, відкривати цікаві діалоги актуальною драматургією і т.п. Одним з викликів бачу саме роботу з глядачем, який звик до певної естетики. Ми маємо подумати, якими повинні бути вистави, щоб не відлякати глядача, який любить цей театр. Разом з тим, щоб прийшов новий глядач. Я не планую робити радикальних змін. В мене вже є деякі пропозиції щодо репертуару, але хочу це обговорити спочатку з колективом сам на сам, а не щоб вони це читали з газет.
Для інтриги лише скажу, що є задум зробити прекрасний текст Наталки Ворожбит про Володимира Івасюка. Мені здається це саме той матеріал, який може обʼєднати різних глядачів і це саме та історія з якою варто заходити в театр.
Щодо сильних сторін, коли я попрацював над виставою «Тригрошова опера» в театрі, то побачив, що там все на місці: хороша трупа, яка готова до викликів, дуже фахові цехи, які роблять все вчасно. Не кожен театр може похизуватися тим, що є в театрі ім. Марії Заньковецької. Цей театр для мене – це величезний перелік технічних та мистецьких можливостей, яку маю натхнення використовувати на повну.
– Що Ви маєте на увазі під виразом «робота з глядачем»?
– Тепер відбувається процес виховання нації, і мені здається, виховання глядача також суміжне з цим історичним процесом. Ми заради цього й працюємо в театрі. Не заради того, щоб розважати людей. А щоб мати мисляче суспільство, яке може розвивати країну. Мені здається, що сьогодні театр не має права отримувати державні гроші і створювати просто розважальний контент.
– Один у полі не воїн: чи будете Ви оновлювати творчий або адміністративний склад театру, коли станете директором?
– Я буду працювати і з тими хто є, а також точково доповнювати команду. Адже сьогодні, у світі де існує стільки можливостей, в тому числі залучення фінансування від донорів, неможливо робити театр без команди проектних менеджерів.
– Якою ви бачите стратегію розвитку театру на найближчий час?
– Потенційно в цьому театрі є все щоб стати одним із флагманських театрів країни. Для мене це історія про те, що в театрі мають працювати не лише талановиті українські режисери. Маємо дивитися ширше: Львів – це прекрасна точка входу для режисерів європейських країн.
Після 2014 року ми спостерігаємо тенденцію: європейським режисерам стає цікаво ставити вистави в Україні. Скажімо, Матео Сп’яцці працював і до повномасштабного вторгнення в Театрі драми і комедії, а після 24 лютого випустив прем’єру в Київському національному театрі оперети. Майя Клечевська буквально місяць тому поставила у Франківському драматичному театрі виставу «Дзяди» Адама Міцкевича. Я тепер у діалозі із німецькою командою, яка ставила пʼєсу Наталки Ворожбит «Зелені коридори» про війну після 24 лютого в театрі Камершпілле у Мюнхені. Вони 13 червня приїздять дивитися «Зелені коридори», яку я ставив у Театрі на Подолі. Українська і німецька прем’єри з’явилися практично одночасно. Гадаю, що для українського театру починається черговий важливий етап, бо європейські партнери не лише цікавляться тим, що робимо ми, але їм також цікаво зайти в наш простір. Якщо буде можливість, то я готовий впускати людей, щоб у театрі йшла дійсно цікава насичена робота.
Також, вважаю, що національний театр повинен займатися національним продуктом. Коли в національних театрах не йде нічого із сучасної української драматургії – це для мене дивна ситуація. Адже ми живемо в історичний час і є люди, які про цей час пишуть. Не треба шукати метафоричні історичні тексти.
– Львівський національний університет ім. Франка кожного року набирає один чи два курси при якомусь із Львівських театрів. В цей час студенти нерідко мають можливість бути залученими в театральний процес. Чи мали ви плани залучати молодих акторів, або можливо, вести якийсь курс при ЛНУ?
– Скоріш за все, що свій курс я навряд набиратиму, бо це означало б, що на чотири роки треба віддати себе студентам. Але практика, про яку ви розповіли – це дуже цікаво. Я б уважно слідкував за таким курсом. Адже це можливість виховувати молодих акторів для театру.
– Які завдання перед собою ставить саме Максим Голенко, коли збирається брати на себе відповідальність за Національний театр ім. Марії Заньковецької?
– Тепер дуже велика відповідальність на українському театрі. Так само як і на літературі, кіно, адже як я вже казав, ми живемо в історичну епоху формування нації. Театр – це один з інструментів виховання цієї нації. Якщо є можливість говорити про теми, які «розкривають очі» на нашу історію, нашу дійсність, то не говорити про це ми не маємо права.
Я дуже боюся пафосу, але часом мені видається, що у моїй театральній діяльності є місія. Тому я чітко розумію, чому я зараз ставлю «Зерносховище» (пʼєса Наталі Ворожбит, яка розповідає про Голодомор 1932-33 рр. – ред.), я розумію, чому я ставлю «Зелені коридори». Ми шукаємо мову, через яку можна говорити з глядачем про його проблеми. Зараз актуальне питання: як можна говорити про нашу війну?
Ну і повторюся знову: з ресурсами, що є в театрі імені Марії Заньковецької, можна зробити з театру один з найцікавіших театрів в Україні. І це також одна з причин чому я приймаю пропозицію очолити цей театр.
Спілкувався Олексій Паляничка
07.06.2023