Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Асоціації (лат. «socius» – друг, родич, спільник), раз вони зав’язалися, «подружилися», їх уже не розірвати. Щось одне (образ, думка, відчуття) стає побіч іншого – і вже вони в асоціативному, спорідненому, зв’язку, який послаблюється хіба що з пригасанням самої пам’яті. Щойно згадаю початкові рядки знаменитих «Дум», одразу бачу портрет Шевченка, яким він запам’ятався мені в дитинстві (у світлиці батьківської хати): Кобзар – у кожусі, смушковій шапці, в очах – задума, життєва втома літньої людини.
Яким же був мій подив, коли я дізнався, що «Думи» – твір 25-літнього юнака!.. А пригасив той мій подив знову ж – Сенека (мабуть, що й він, як і Горацій, – на всі випадки життя): «Життя довге, якщо воно наповнене» (via longa, si plena est). Справді, саме наповненістю слід визначати довготу життя, якщо погоджуємося, що «жити – це мислити» (vivere est cogitare), що жити – це «серцем жити». А думка (дума) і серце у Шевченка й Сковороди – одне: мудрість, стверджував мандрівний філософ, може селитися лише « в чистому серці».
У чому ж наповненість Шевченкового життя? Радше так: що це за посуд (лат. «vas», звідси наше – «ваза»), у який вливається все те, чим людина живе, все те, що робить її людиною? Це – серце, груди (кажемо: «розбите серце»). Шевченко з раннього дитинства жив серцем. І той «посуд» був на диво чистий, вразливий і спраглий наповнення (так і в подальшому: кожна його фраза, поетична чи прозова, перейнята почуттям).
Чудова природа Шевченкового краю, загалом України... Сердечна українська пісня з уст материнських («... свою нудьгу переливала...»), з дівочих («співають ідучи дівчата»)... Співана кобзарями історична дума... Розповіді (грецькою – «історії») про Коліївщину з уст діда Івана... І все це у разючому контрасті: райська природа – і реальне життя («У тій хатині, у раю, / Я бачив пекло...»); колишня слава України («Було колись – запорожці / Вміли пановати») – і сучасна неслава: «А над дітьми козацькими / Поганці панують»... А контраст – це те, що будить, не дає «спати ходячому», те, що вражає. Тими враженнями й переповнювалося ще маленьке, але таке містке серце майбутнього Кобзаря.
Далі – сирітство, наймитування, невід’ємна від різки наука у суворого дяка, «сліпого Совгиря» (цікавий перегук із хапким до різки вчителем Горація Орбілієм, що в такий спосіб готував хлопців до суворих життєвих випробувань), несумірний з підлітством життєвий досвід... Читання Псалтиря над усопшими... Слухання з дідусевих уст «Минеї» (незвичне глибинне слово налаштовувало на духовні обрії, а степи, які озирав під час чумацьких шляхів з батьком – на космічні: пошуки стовпів, що «підпирають небо»)... Списування Сковороди... Жага малювання й свободи...
Далі (Шевченкові – п’ятнадцять) – європейські дороги: Вільно, Варшава, Петербург... А «дорога – це життя»: зустрічі, події, чужі мови, з якими юнак радо знайомився (польська, французька...) А там, хоч і не надовго, після неволі – воля, святая воля (Шевченкові – двадцять чотири)... Як спраглий до джерельної води, так учень Академії мистецтв припав до освітніх джерел: бібліотеки, творчі майстерні, мистецькі гуртки, літературні вечори, театри...
Було в петербурзькі часи Шевченка й те, що полюбляв той же Горацій, співець золотої середини і рівноваги духу, насправді ж – великий життєлюб: «Милі впору і пустощі»... Гомінкі, прості й вишукані, товариства... Широке коло друзів... Серед них найщиріший, у реальному просторі, приятель – Вільгельм (Віллі) Штернберґ.
У просторі духовному – поет-вигнанець, автор «Метаморфоз» геніальний Овідій, з яким наш Кобзар і входить у свої «Думи». Овідій, улюбленець Риму, куди поривався, про який мріяв Шевченко. Саме в його, Овідієвому, слові наш поет, що й тоді вже писав поезію, проглядав усю глибину і думки, й почуття античних. Інакше в листі до М. Осипова (1856) не назвав би славетного вигнанця «найдосконалішим творінням Всемогутнього Творця вселенної».
Отож, «життя довге, якщо наповнене». Втім, про це – й сам Шевченко: «...було, так щиро нарегочусь, так гірко наплачусь, як іншій людині за ціле життя не доводилося ні плакати, ні сміятися». У тому «нарегочусь... наплачусь» – «життя серцем», контрасти, які вражають чуле серце (згадаймо ще раз «Хлопчика-жебрака, що ділиться хлібом із собакою» – першу виконану олійними фарбами картину Шевченка). Життєві контрасти, бо в позаземних сферах – «там сміху людського і плачу не чуть»... «Наплачусь», бо Петербург, хай тут і засвітилася Шевченкові свобода, – таки чужина. Десь там, за снігами, – Україна («Плаче Україна...» / І я плачу»)...
09.10.2023