Книга Юліана Радзикевича “Полум’я” — незвичний із багатьох точок зору текст про Хмельниччину. Насамперед, його дія розгортається у “нестандартний”, як на звичні сюжети, час — це 1651–1652 роки, а точніше період між несподіваним нападом взимку 1651 року на Красне і загибеллю у бою полковника брацлавського Нечая та битвою під Батогом. Причому основна частина дії відбувається між Берестецькою битвою та битвою під Батогом.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Другою нестандартною деталлю є той факт, що чи не третина дії розгортається на теренах, з Другої світової війни відомими як Закерзоння — Перемишль, Сянок і прилеглі території, до Криниці включно. Ці землі потрапляють у поле зору белетристів хіба у сюжетах на тему Галицько-Волинського князівства, що не дивно з огляду на роль Перемишля у локальних політичних розкладах і комунікаціях відповідного історичного періоду. Надалі у всіх белетристичних текстах, дія яких розгортається у ранньомодерній Галичині, географія сюжету зосереджена навколо Львова — байдуже, йдеться про твори Андрія Чайковського між двома світовими війнами чи про повісті Теодора Микитина з глибоких 1970-х.
Сюжет повісті не надто складний — події розгортаються навколо пригод молодого шляхтича з-під Перемишля Петра Криницького. Він повертається з Наддніпрянської України, старанно приховуючи свою справжню роль організатора повстання у тилах коронної армії, яка саме рушає під Берестечко. Після того, як спроба бунту, відома в історії як виступ Костки Наперського, провалюється, Петро піднімає своє повстання і з боями рухається до Львова. Утім, ще раніше у рідній Криниці батько намагається одружити його з місцевою багатою вдовою. Інший претендент на руку пані Мушинської, як звати вдовицю, намагається згубити свого суперника і так натрапляє на сліди його справжньої діяльності. Петра беруть у полон, причому робить це брат тієї ж пані Мушинської, Зебжидовський. Власне вирвавшись на волю і чудом уникнувши катувань, Петро збирає загін і починає свій рейд, забираючи з собою також дочку тутешнього коваля Марту, в яку зі взаємністю закохується.
Далі він повертається на Наддніпрянщину, виконуючи наказ керівника козацької розвідки полковника Стасенка, і там бере участь у бойових діях, які розгорнулися після поразки під Берестечком — аж до участі у битві під Батогом, яка завершилася розгромом польської армії.
Означення “польська” вжито не випадково, позаяк 1651–1652 роки цікаві у контексті не так боїв, як еволюції українсько-польських відносин. Аби зрозуміти їх символічність, варто знати, що саме цей час історики вважають моментом, коли звичне для того періоду протистояння між станами переросло у міжнаціональний конфлікт. Можливо, що саме тоді обидва народи вступили на шлях, який зрештою post factum привів до Волині 1943-го і Закерзоння 1945-го. Хоча міг би й не привести — але задача белетристики передусім осмислювати те, що відбулося насправді.
Отож, після програної козацьким військом битви під Берестечком коронна армія вирушила на Центральну Україну. Утім, похід радше нагадував каральну експедицію — на порядку денному були фактично пацифікаційні заходи проти бунтівників. Перемога для багатьох із коронного війська виглядала своєрідним аналогом Кумейків і запрошенням до жорстокого придушення бунту. Як тут не згадати, що й сама кампанія 1651 року почалася з раптового нападу на козацькі землі під командуванням гетьманів Потоцького і Калиновського, які горіли бажанням відплати за поразки весни-літа 1648 року, а особливо за полон у Криму.
Утім, те ж таки Берестечко стало для населення сигналом до запеклого опору. Похід коронного війська на з’єднання з військами великого гетьмана литовського Януша Радзивілла, який тим часом захопив Київ, відбувалася в атмосфері постійної партизанської боротьби, котру вело населення. Врешті жовніри були змушені харчуватися сирим зерном із полів і м’ясом убитих для цього власних коней, а з часом і падлиною.
Зрозуміло, такий прийом теж аж ніяк не схиляв до ліберальних настроїв. Урешті ситуація стала близькою до взаємної різанини — і цю атмосферу чудово описує автор роману на початку другої частини. Історикиня Наталя Яковенко діагностує ситуацію просто і страшно: “...після Берестечка вона остаточно переростає на польсько-українську війну”.
Протягом перших двох частин вистачає алюзій до іншої польсько-української війни — тієї, яка розгорілася у 1918–1919 роках. Маршрут, який долає головний герой, справляє дивне враження опосередкованої кореляції з походом Української галицької армії у роки польсько-української війни. Спочатку боротьба з польською армією, пізніше просування у відступі на схід через Поділля. Після появи на Наддніпрянщині наш герой-галичанин включається у війну проти ворогів уже там — як і УГА після переходу Збруча. Рейди Петра ще в Галичині навівають асоціації як з історією загону Петра Шеремети, так і з операціями УПА — в останньому випадку ще й за рахунок географії, бо в обох випадках ідеться про Закерзоння.
А стосунки на книжковому Закерзонні (нагадую, що через століття після описуваних подій остаточно усталиться поділ між поляками-шляхтою й українцями-селянами) більше нагадують українсько-польські відносини на тих же землях чи й в усій Галичині десь у перші роки після закінчення польсько-української війни. Це враження ще підсилюється нетиповим для белетристики на тему Хмельниччини чітким поділом шляхти на польську та руську. Руська шляхта переймається засиллям поляків (саме поляків — не католиків, що виглядало б природніше в реаліях XVII століття), поляки й українці живуть строго окремо, пані Мушинська, уроджена Зебжидовська, прямо розглядає потенційний шлюб із головним героєм як спосіб “перетягнути на польське” ще один достатньо впливовий український рід і так далі. Вражаюча деталь — Петра після арешту везуть на тортури у замок. У справжній Речі Посполитій тортури шляхтича, та ще й без суду (хоч русина, хоч поляка) були абсолютно немислимі. А ось у випадку члена підпільної УВО чи ОУН у разі “зустрічі” з польською поліцією побої були цілком ймовірні — доказом чого долі Ольги Басараб та Степана Охримовича. Аналогії можна наводити далі.
За сюжетом із XVII століття, який не надто відрізняється від свідчень про реалії 1651 року на Центральній Україні після битви під Берестечком, усе, що переживають герої (тобто Петро з товаришами, які вирвалися з Галичини) і сотня Вінницького полку (до якої приєднується Петро з товаришами) — це поступове наростання насильства:
“...Несамовиті речі діялися по дорогах, куди переходили польські війська. Козацьких сил перед ними не було, спротиву не було, бо хто передістався через ріки, спішив чимдуж на схід. Були тільки жінки, діти і немічні старці і ті платили своєю кров’ю данину за ту легку перемогу, яка несподівано й незаслужено спала на готову вже до втечі шляхту. Цілі села й цілі міста пішли під ніж.
По селах і містах народжувався бунт. Ріс гнів всенародній, могутній, непрощаючий. Перекотилися кровожадні полчища сп’янілого від крови коронного війська, залишаючи за собою попіл і кров. Але проти них з усіх боків: справа, і зліва і ззаду і наче б то з-під землі появилися нові ряди месників. ...Тільки тисячі й тисячі непохованих трупів, зруйновані доми й теплі ще попелища говорили про непростимі злочини”.
Як апогей взаємного нищення у книзі виведено взяття коронним військом Трилісів. За сюжетом саме тут, по-перше, зібралося багато втікачів від коронного війська; по-друге, у тутешній старій фортеці сотня, до якої належав Петро з товаришами, мала зупинити коронне військо, яке рухалося на з’єднання з Радзивіллом до Києва. Втім, на відміну від загальної картини, у випадку Трилісів ми не бачимо деталей, а ті епізодичні згадки, які є, навівають асоціації з описами, наприклад, трагедій закерзонських сіл 1944–1945 років.
Втім, епізод з Трилісами цікавий не лише способом опису, який сигналізує про щось особливо жахливе і водночас таке, що формує цілком новий спосіб взаємовідносин. Він цікавий також символьним навантаженням як з української, так і з польської сторони.
Українська сторона тут представлена підрядним сюжетом про Петра, який їде по додаткові гармати в загадкове урочище на хутір — шлях пояснює командир його сотні. З господинею хутора він знайомиться несподівано: коли оглядає коштовну шаблю на стіні, господиня, ще не знаючи, що Петро — свій, а не випадковий блукач чи вивідач, замалим не вбиває його пострілом з пістоля. Виглядає Ганна Бутова, як звати господиню, символічно — висока, сива, у довгій чорній сукні. Пізніше з’ясовується, що це вдова гетьмана Павла Бута, який у 1637 році підняв повстання, що тривало у 1638-му і врешті було криваво придушене, а сотник, під чиїм командуванням воює Петро, — син гетьмана. Далі символічність наростає: поки Петро повертається з гарматами, поляки ламають оборону Трилісів, сотник гине на палі, і перше, що робить Петро з товаришами після повернення, — це викрадає тіло сотника і ховає його (чомусь уночі, що дивує, адже про тотальне домінування ворога не йдеться). Після цього Ганна передає Петрові шаблю Бута у подарунок, а незабаром жінка гине за загадкових обставин.
Таким чином події навколо Трилісів стають моментом “переходу межі” через кров для обох сторін відразу. Ідеться про налагодження зв’язку часів: невипадково фігура Ганни, чия тема розгортається на тлі трагедії Трилісів, відсилає до ще одного кривавого епізоду — хвилі репресій після придушення серії козацьких повстань 1637–1638 років. Викрадення і поховання тіла — це, по суті, похорон старих часів. Передача шаблі — не заклик до боротьби, адже вона вже триває, а визнання Петра “своїм”, своєрідна ініціація.
“Ініціацію” в нову реальність переживає і польська сторона — у сцені наради зразу ж після Трилісів, де вирішується, що робити далі. Там чітко видно дві антагоністичні позиції: жах від скоєного та розуміння, що після цього однаково треба якось жити поруч, яку представляє Марек Собєський. Його антагоністом є Стефан Чарнецький, який фактично проголошує геноцид. Варто нагадати, що саме Чарнецький є, з одного боку, одним із персонажів національного пантеону Польщі, а з іншого — персонажем однієї з похмурих легенд українців, у якій саме він викидає з могил прах гетьмана Богдана Хмельницького і його сина Тимоша, за що Бог карає його наглою смертю (помер у 1665 р.).
Таким чином через явний жах Собєського й очевидно потойбічну жорстокість Чарнецького (вочевидь, для цього треба було солідно згустити фарби) передається і “перехід” поляків — вони шоковані усвідомленням рівня насилля і починають шукати способів подальшого співжиття. Ясно одне: так, як було, вже не буде.
В описаному контексті “ініціації в жах” і загалом початку саме українсько-польського протистояння стають зрозумілими і алюзії до польсько-української війни, і “закерзонська” локалізація дії, і “перебір” кривавих сцен (які, треба визнати, справді мали місце у ті часи в тому періоді). Одночасно проходить момент біфуркації шляхта: або гине, як батько Петра, старий пан Криницький, — або остаточно вибирає сторону, як Юрій Немирич чи Прокіп Верещака. Або залишається у “підвішеному” стані — як Адам Кисіль, який постає чи не найбільшим антагоністом усієї книги. У схемі взаємовідносин між героями він виступає, напевно, гіршим, ніж традиційні антагоністи козацтва князь Вишневецький і Стефан Чарнецький — що помітно ще в дилогії про Нечая того ж автора.
При цьому історичний Адам Кисіль є складною й неоднозначною фігурою, навіть трагічною — він марно намагався склеїти те, що вже розбивалося в особі першої Речі Посполитої у варіанті “перед 1648 роком”. Виникає запитання — за що ж так дісталося не першорядному учасникові драми, чий активний вплив на події остаточно закінчився десь ще у 1650–1651 рр.? А дісталося за спробу примирення. Яскравий натяк: де обидві сторони перетнули межу, за якою — тільки взаємне вбивство, там уже нема місця для миру. Принаймні так воно виглядало, доки ситуацію міг спостерігати сам автор — народжений на польсько-українському пограниччі учасник польсько-української війни, який у 1944 році виїхав в еміграцію й там описав зародження ненависті між двома народами.
09.09.2023