Фарбований Лис

Іван Франко

Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілько разів гонили його стрільці, тровили його Псами, заставляли на него зеліза або підкидали йому затроєного м'яса, нічим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й иньших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрався на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було смілійшого, вигадливійшого та зручнійшого злодія над него. Дійшло до того, що він нераз у білий день вибирався на польованє і ніколи не вертав з порожними руками.

Се незвичайне щастє і та його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для него.

— Що ви собі думаєте! — величався він перед своїми товаришами. — Доси я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста просто з торговиці Курку вкраду.

— Ет, іди, не говори дурниць! — уговкували його товариші.

— Що, дурниць! Ану побачите! — решетився Лис.

— Побачимо, або й не побачимо. Там Пси купами по вулицях ходять, то вже хіба б ти перекинувся в Блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.

— Отже побачите, і в Блоху не перекинуся і не розідруть мене! — товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста і з торговиці вхопити Курку.

Але сим разом бідний Микита таки перечислився. Поміж коноплі та кукурудзи він заліз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною, дістався аж до середмістя. Але тут біда ! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю і вернути назад. А на вулиці і на торговиці крик, шум, гармидер, вози скриплять, колеса туркочуть, коні гримлять копитами, Свині квичуть, Жиди шваркочуть, селяни гойкають — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив і в горячці не чував.

Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав. Посидівши пару годин у буряні коло плота, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором. Позбувшися першого страху, а надто роздивившися потроха, куди і як найліпше бігти, щоб осягнути свою ціль, Лис Микита набрав відваги, розбігся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло і їхало людей багато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до него не було діла. От Пес та Пес — думали собі люде. А Микита тому й рад. Знитився, стулився та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сиділи жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, сім'я, Курей, Качок і иньші такі гарні річи.

Але не встиг він добігти до торговиці, коли йому на стрічу біжить Пес, з иньшого боку надбігає другий, там видить третього. Псів уже наш Микита не здурить. Зараз занюхали, хто він, загарчали тай як не кинуться до него! Господи, яке страхітє! Наш Микита скрутився мов муха в окропі: що тут робити ? куди дітися? Не довго думаючи, він шмигнув у найблизші отворені сіни, а з сіней на подвір'є. Скулився тут і роздивляєся, куди б то сховатися, а сам надслухує, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір'ю в куті стоїть якась діжа. От він недовго думаючи, скік у діжу та й сховався.

Щастє мав, бо ледво він щез у діжі, коли надбігли Пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.

Ціла юрба кинулася по тісненькім подвір'ю, по всіх закутках, порпають, нюхають, дряпають — Лиса ані сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінці не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований.

Урятований, але як!

В діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густо на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що малював покої, паркани та садові лавки.

Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану і відразу розробив собі цілу діжу фарби тай поставив її в куті на подвір'ю, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в сю розчину, Лис Микита в першій хвилі занурився в неї з головою і мало не задусився. Але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплене в фарбі, а тілько морда, також синьо помальована, трошечка вистирчала з неї. Оттак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії майже дусив його, але що було діяти! Слава Богу, що живий! Тай то ще хто знає, що буде. Ануж надійде господар бочки і застане його тут?

Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусів сидіти в фарбі тихо аж до вечера, знаючи добре, що якби тепер, у такім строю, появився на вулиці, то вже не Пси, але люде кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смерклося, Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю і неспостережений ніким ускочив до садка, а відси бур'янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до ліса. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не обтерлася троха або не висхла. Вже добре стемнілося, коли Микита добіг до ліса і то не в тім боці, де була його хата, а геть у противнім. Був голодний, змучений, ледво живий. До дому треба було ще бігти зо дві милі, але на се у него не ставало вже сили. Тож покріпившися троха кількома яйцями, що знайшов у гнізді Перепелиці, він ускочив у першу ліпшу порожну нору, розгорнув листє, зарився в ньому з головою і заснув справді як по купели.

Чи пізно чи рано встав він на другий день, сего вже в книгах не записано, — досить, що вставши з твердого сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячій груди.

— Сама добра пора на польованє! — подумав. Але в тій хвилі зирнув на себе — Господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але ба, сам від себе не втечеш! Зупинувся і знов придивляєся: та не вже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає тай годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не те лускою, не то якимись колючими ґузами, не то їжовими колючками, а хвіст у него — не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.

Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з него, обнюхує, пробує обтріпатися — не йде. Пробує обкачатися в траві — не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами — болить, але не пускає! Пробує лизати — не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмитися з фарби, — де тобі! Фарба олійна, через ніч у теплі засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, небоже Микито!

В тій хвилі де не взявся Вовчик братік. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіря, всего в колючках та ґузах і з таким здоровенним, мов із міді вилитим хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися як не пішов удирати — ледво хлипає! Подибав у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого так утікає, а він тілько хлипає, баньки витріщив та знай тілько лепоче:

— Онтам! онтам! Ой, тай страшне-ж! Ой, тай люте-ж!

— Та що, що таке? — допитують його свояки.

— Не знаю! Не знаю! Ой, тай страшенне-ж!

Що за диво! Зібралося довкола чимало звіря, заспокоюють його, дали води напитися, Малпа Фрузя вистригла йому три жмінки волосся з між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся, але де тобі, все дарма. Бачучи, що з Вовком непорадна година, звірі присудили йти їм усім у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зирнули собі-ж тай кинулися в ростіч. Де ж пак! Такого звіря ні видано, ні чувано, від коли світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кіхті і яка його воля?

Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своєю новою подобою, а все таки він добре бачив, яке вражінє зробила та його подоба зразу на Вовка, а отсе тепер і на иньших звірів.

— Гей — подумав собі хитрий Лис — та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!

І піднявши в гору хвіст, надувшися гордо, він пішов у глуб ліса, де знав, що є місце сходин для всеї лісової людности. Тимчасом гомін про нового, нечуваного і страшного звіря розійшовся геть по лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч з далека придивитися новому гостеви, але ніхто не смів приступити близше. А Лис Микита мов і не бачить сего, йде собі поважно, мов у глубокій задумі, а прийшовши на серед звірячого майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сідати Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й пів години, як довкола майдану нагромадилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всі цікаві знати, що се за поява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити до неї. Стоять з далека, тремтять і тілько чекають хвилі, щоб дати драпака.

Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

— Любі мої! Не бійтеся мене! Приступіть близше, я маю вам щось дуже важне сказати.

Але звірі не підходили і тілько Ведмідь, ледво не ледво переводячи дух, запитав:

— А ти-ж хто такий?

— Приступіть близше, я вам усе розповім — лагідно і солодко говорив Лис. Звірі троха наближилися до него, але зовсім близько не важилися.

— Слухайте, любі мої — говорив Лис Микита — і тіштеся! Сьогодні рано святий Миколай уліпив мене з небесної глини — придивіться, яка вона блакитна! і ожививши мене своїм духом, мовив:

— Звіре Остромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там непевний свойого житя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводи лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів!

Почувши се звірі аж у долоні сплеснули.

— Ой Господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар?

— Так, дітоньки — поважно мовив Лис Микита.

Нечувана радість запанувала в звірячім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили Курей, Вовки та Ведмеді нарізали Овець, Телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливости розділив між усіх голодних. Знов радість, знов оклики зачудування і подяки. От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки, вічисті, мов у Бога за дверми!

Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м'якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи.

Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без него: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусів згинути, а хто втік, той Богу дякував, що жиє.

А про те всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутного і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх иньших звірів.

І Лис Микита, зробившися царем, жив собі як у Бога за дверми. Тілько одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсти, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тілько на м'якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не жаден звір Остромисл.

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Звірі надумали святкувати врочисто той день і справити при тій нагоді великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, уложено чудову кантату, і вечером по великих процесіях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали сольо, аж око вянуло. Але як молоді Лисички в народніх строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати.

Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він піднявши морду, як не задзявкає й собі по лисячому!

Господи! Що стало ? Всі співаки від разу затихли. Всім міністрам і слугам царським від разу мов полуда з очей спала. Таж се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти брехуне! Ах ти ошуканче!

І не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величану мудрість, а люті тілько за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеви і дасть йому добре одуритися; коли який драбуга отуманить нас, обідре, оббреше, і ми робимося хоть дрібку мудрійшими по шкоді, то говоримо: „Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі“.