Коли ще зьвірі говорили (1903)

[Коли ще зьвірі говорили: Казки для дїтий. 2-е побільшене вид. – Львів, 1903. – 146 с.]

Передмова.

 

Отсї байки, що зібрані в тій книжечцї, то старе народнє добро. Богато такого ви почуєте в устах наших бабусь та дїдів, а мало хто й подумає про те, що оповідаючи ті байки ми повторяємо тільки те, що перед тисячами лїт повидумували мудрі люди в Вавилонї, в Єгиптї, в Індиї та в Грециї. Тільки недавно вчені мужі повіднаходивши стародавнї книжки тих народів та порівнявши їх із нашими народнїми байками та казками, дійшли до погляду, що те, чим нинї так любують ся наші дїти, було колись випливом мудрости царів, зьвіздарів та патріархів. Наша нинїшня байка і казка, се та сама Попелюшка, що заклята живе в брудній одежі, в душній кухнї, але на правду вона царівна родом із високого, блискучого замка.

 

Бажаючи вибрати для наших дїтий книжочку що найкрасших казок ріжних часів і народів, я зупинив ся поперед усього на тих, де оповідаєть ся про самих зьвірів. Вони найбільше відповідають смакови дїтий від 6 до 12 лїт, заставляють їх сьміяти ся і думати, розбуджують їх цїкавість та увагу до явищ природи, але не розбуркують молоду фантазию дивоглядними образами заклятих замків, царів, розбійників, драконів та демонів, не трівожать молодого чутя страшними, траґічними пригодами та незрозумілими для дїтий відносинами обох полів. Я бажав би, щоб наші дїти в інтересї здорового і морального розвою як найдовше витали фантазиєю в тім сьвітї простих характерів і простих відносин, у сьвітї, де все видно ясно і симпатиї не потребують дїлити ся. Відси вони винесуть перші і міцні основи замилуваня до чесноти, правдомовности і справедливости, а надто любов до природи і охоту — придивляти ся близько її творам, прислухувати ся її таємній мові, чути себе близькими до неї, підглядати, а далї й прослїджувати її великі загадки.

 

Для тих, хто хотїв би знати, відки я брав свої казки, скажу, що відки брав то брав, але кожду казку я перероблював основно, прибиваючи її до смаку, розуміня й окруженя наших дїтий і нашого народа. Я старав ся віддати як мога найлїпше тон і спосіб вислову найкращих казок, записаних із уст нашого народа, бажаючи й отсї чужоземні зробити так само нашими, як ті, що їх оповідає довгими зимовими вечерами наша сїльська бабуся дїтям у запічку. При тім я бажав подати матеріял сьвіжий, не переповідаючи те, що кождий у нас знає вже й без мене, і для того я обернув ся до чужих збірок, західних і східних. Маючи на оцї мету більше педаґоґічну, нїж чисто наукову, я не вагав ся декуди відступати від оріґіналів, уводити нові мотиви в старий засновок, бажаючи звернути думку моїх малих читачів та слухачів від казкових фікцій на дальший, ширший обрій житєвого змаганя та наукового дослїду.

 

Для цїкавих, що хотїли би близше познайомити ся з оріґіналами моїх казок, і може навіть із тою галузею науки, що займає ся їх порівнанєм та виясненєм, подаю тут виказ тих книжок, відки я брав свої казки.

 

1. Осел і Лев — сербська казка, надрукована в нїмецькім перекладї в збірцї: Dr. Frіеdrich S. Krauss, Sagen und Märchen der Südslaven, tom I, стор. 5 i далї.

 

2. Старе добро забуваєть ся — великоруська чи то московська казка з богатої збірки Афанасєва (А. Н.; Aѳанасьевъ., Народныя русскія сказки), том I. стор. 43 і д.

 

3. Лисичка і Журавель — також московська казка, взята з тої самої збірки, том I, стор. 51 і д.

 

4. Лисичка і Рак — московська казка, взята з тої самої збірки, том I, стор. 54.

 

5. Лис і Дрозд — московська казка зложена з двох, що надруковані у Афанасєва, том I, стор. 46 і д. і стор. 106 і д.

 

6. Заяць і Їжак — нїмецька казка взята із славної збірки братів Ґріммів (Вrüder Grimm, Kinder-und Hausmärchen, Leipzig, Reclam), tom II, стор. 338 i д.

 

7. Королик і Медвідь — нїмецька казка, з тої самої збірки Ґріммів, том ІІ, стор. 76.

 

8. Вовк війтом — грецька казка, надрукована в нїмецькім перекладї в збірцї Гана (I. G. v. Hahn, Griechische und albanesische Märchen,  Leipzig 1864), tom ІІ, стор. 105.

 

9. Заяць i Медвідь — індийська казка, взята із славної індийської збірки званої Паньчатантра або по нашому Пятокнижє, що в нїмецькім перекладї видана була Теодором Бєнфєєм (Th. Benfey, Pantschatantra, fünf Bücher indischer Fabeln, Marehen und Erzählungen. Leipzig 1859) i Людвіґом Фрітце (Ludwig Fritze, Pantschatantra, ein altes indisches Lehrbuch der Lebensklugheit in Erzählungen und Sprüchen. Leipzig 1884). Бенфеєва передмова до сего перекладу має в науцї про казки велику вагу і ще й доси служить вихідною точкою для кождого, хто хоче займати ся дослїдом сього предмету. Наша казка, се осьме оповіданє першої книги, у Бенфея том II, стор. 62, а у Фрітце стор. 8.

 

10. Ворона і Гадюка — індийська казка, взята з тоїж Паньчатантри, де вона стоїть як шесте оповіданє першої книги, див. Бенфєй том II, стор. 57, Фрітце стор. 74.

 

11. Три міхи хитрощів — грецька казка, з наведеної висше збірки Гана, том II, стор. 104.

 

12. Вовк, Лисиця і Осел — грецька казка, з тої самої збірки Гана, том II, стор. 109.

 

13. Лисичка-черничка — грецька казка, з тої. самої збірки, том II, стор. 101.

 

14. Мурко і Бурко — грецька казка, з теї самої збірки, том II, стор. 97.

 

15. Лисичка кума — грецька казка, з тої самої зборки, том II, стор. 99.

 

16. Війна між Псом i Котом — сербська казка із збірки Крауса, том I, стор. 9.

 

17. Фарбований Лис — індийська казка із Паньчатантри, де вона стоїть як десяте оповіданє першої книги, див. Бенфей т. II, стор. 73, Фрітце стор. 96.

 

18. Ворони і Сови — се переповідка, хоч і значно вкорочена, цїлої третьої книги індийської Паньчатантри, що дає понятє про те, як посплїтані були казки в Індиї і підладжені для морального навчаня; див. у Бенфея том II. стор. 213, у Фрітце стор. 233 і далї.

 

19. Як зьвірі правували ся з людьми — се вільний переповід одної частини перської книги „Тугфат іквам уссафа“, яку переклав француський учений Ґарсен де Тассі пз. Les animaux en discussion avec l'homme (зьвірі в суперечцї з людьми) і помістив у своїй книзї „Allégories, récits poetiques et chants populaires, traduits de l’arabe, du persan, de l’hindoustani et du turc par Garcin M. de Tassy. Paris 1876, стор. 73 до 188. Закінченє отсеї книжки, де Соломон показує зьвірам і людям їх спільних ворогів, найдрібнїйші, мікроскопійні орґанїзми, се очевидно мій концепт.

 

20. Байка про байку — а властиво кінцева казочка про Синицю, що хотїла спалити море, взята також із Паньчатантри, де вона стоїть як дванацяте оповіданє першої книги, у Бєнфєя том II, стор. 87, у Фрітце стор. 114.

 

Отсї казки, з виємком 19-тої, друкували ся спершу в „Дзвінку", а потім 1899 року вийшли окремою книжечкою, яка давно вже розійшла ся. В отсьому новому виданю я не змінював тексту казок, хиба декуди підправив та вигладив мову і доробив казку „Як зьвірі правували ся з людьми“. Може ся казка своїм змістом і тоном вибігає поза круг розуміня малих дїтий, але я певний, що для старшеньких, від 10 до 15 лїт, вона буде не лише цїкавою, але й пожиточною лектурою, даючи їм у казковій одежі не мало фактів із історії розвою та культури людий і природи.

 

В кінцї не можу промовчати того дивовижного факту, що отсю книжечку, чисто педаґоґічну, далеку від. полїтики (хиба з виємком кількох рядків у остатнїй казцї) подавали наші київські земляки до росийської цензури, бажаючи передрукувати її також для росийських Українцїв. І щож ви скажете — цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які то небезпечні ті зьвірячі історії для цїлости росийської держави!

 

Львів д. 26. падолиста 1903.

 

 

 

I.

 

ОСЕЛ І ЛЕВ.

 

Був собі раз Осел. За богато йому стало працї і батогів у господаря.

 

— Давай — думає, — втечу в лїс і буду жити: на волї! Буду собі пасти ся по лїсї і хто менї що зробить?

 

І не думавши довго втїк від господаря, тай у лїс. Добре йому там. Пасе ся, де хоче, не робить нїчого, нїхто його не бє — відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивить ся, йде Лев, страшний-престрашний, тай просто на него.

 

— Ну, — думає собі Осел, — аж тепер уже по мнї буде!

 

Але поки Лев дійшов до него, він якось троха отямив ся і поміркував собі:

 

— Ану, може я його деяк здурю?

 

Тай як стояв, бух на землю, ляг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека:

 

— Ей ти, хто ти там? Як ти сьмієш лежати? Чому не встанеш і не поклониш ся менї?

 

А Осел мов і не чує. Лежить собі та тілько  довгими вухами клапає.

 

Надійшов Лев і знов кричить:

 

— Зараз устань і поклони ся менї!

 

— А хто-ж ти такий? — питає Осел.

 

— Ти ще й питаєш ся ? — кричить грізно Лев — Хиба ти не знаєш, що я Лев, над усїми зьвірями царь?

 

Осел не встаючи підвів голову і витріщив на него очи.

 

— І що ти за дурницї балакаєш? — промовив він. — Ти царь над усїми зьвірями? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі ? Хто тебе обирав на царя? Ну говори!

 

Лев став, мов чолом о стїну стукнув ся.

 

— Хто менї се сказав? Та всї менї се кажуть, що я над зьвірями царь. Хибаж се неправда?

 

— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо царь над усїми зьвірями не хто, а я.

 

— Ти? — здивував ся Лев. —А ти хиба маєш се на письмі?

 

— Певно, що маю! Ади, подиви ся ось тут!

 

І він устав на рівні ноги і обернувши ся задом до Льва показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісїнька, блискуча підкова.

 

— Бачиш ? Се моя царська печать. Як би ти був царь, то й ти би мав таку.

 

— Ото диво! — промовив Лев. — А я проте й не подумав нїколи. Мабуть твоя правда. Але стій! Давай, будемо трібувати ся. Ходїмо в лїс, хто за годину наловить більше зьвірів, той буде правдивий царь.

 

— Добре, нехай і так буде, — промовив Осел, і з тим розійшли ся.

 

Лев побіг по лїсї ; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь зьвірину — за годину мав уже щось пять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла.

 

А Осел тимчасом що робить ? Пішов собі на широку поляну, де сонїчко ясно сьвітило і на серед луки кинув ся на землю, ноги геть відкидав, очи зажмурив, язик висолопив на пів ліктя — сказав би хто: згинув тай згинув. А понад поляною все яструби лїтають, ворони, канї, сороки, галки, всяка погана птидя. Бачуть вони, лежить неживий Осел, тай усї гурмою до него. З разу здалека заскакували, а там бачуть, що не рушаєсь, то й почали по нїм скакати, дзьобати його язик та очи. А Осел нїчого, тілько як котра пташина надто близько надлїзе, а він клап її зубами, або стук її ногою, вбє тай ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачуть. Не минула година, а він уже надусив їх з пів копи. Тодї схопив ся на ноги, як не стрепле ся, як не рикне, а птахи всї в ростїч. Осел забрав усю побиту пташню, тай несе на те місце, де мали зійти ся зі Львом. Приходить, а Лев уже там.

 

— Ну, що, — каже до Осла і показує йому свою здобичу, — бачиш, кілько я наполював?

 

— Ну, тай дурний же ти, небоже, — каже Осел і копнув його зьвірів ногою. — Таких зьвірів я міг би був наловити зо дві копі. Та що вони варта! А ти подиви ся на моїх! Я тілько таких ловив, що в повітрі лїтають. Ану попробуй ти!

 

— Нї, я такої штуки не втну, — відповів Лев. — Аж тепер бачу на правду, що ти над зьвірями царь, а не я! Вибачай менї, що я так нечемно говорив з тобою!

 

— А видиш! — промовив гордо Осел. — Завше треба бути чемним, бо ануж наскочиш на старшого від себе, а тодї що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волї. Іди-ж тепер і пильнуй ся на другий раз!

 

І Лев пішов похнюпившись та підібгавши хвіст, немов би хто вилляв на него бочку зимної-презимної  води. Чи близько, чи далеко, здибає в лїсї Вовчика-братїка.

 

— Здорові були, найяснїйший царю! каже Вовк і кланяє ся низенько.

 

— Ет, іди, не сьмій ся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобі царь?

 

— Як то нї ? — скрикнув Вовк. — Хто-ж би сьмів інакше казати?

 

— Мовчи, братїку — шептом говорить до него Лев. — Тут недалеко є правдивий царь. Як почує, біда буде і тобі й менї.

 

— Правдивий царь ? — дивував ся Вовк. — Що за диво? Якийже тут є правдивий царь крім тебе?

 

— Є, є! — з перестрахом шептав Лев. — Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих зьвірів ловить, що в повітрі лїтають. Богу дякую, що мене живого пустив.

 

— Ну, що ти говориш — дивував ся Вовк. —  Диво дивне ! знаю сей лїс не від нинї, але нїяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той  новий царь?

 

— Одно елово — страшний! — говорив Лев.

 

— Вуха оттакі, голова як коновка, а на заднїй нозї царська печать.

 

— Нїяк не вгадаю, хто се може бути? — клопотав ся Вовк. — Знаєш що, ходи, покажи менї його!

 

— Я? Нї защо в сьвітї! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наїв ся.

 

— Та ходи бо! Чого бояти ся? — заохочував Вовк. — От знаєш що, привяжи себе своїм хвостом до мойого, сьмілїйше нам буде йти!

 

— Про мене, — каже Лев, — нехай і так буде.

 

Звязали ся оба хвостами до купи тай пішли.

 

Вийшли на горбик над полянку, що на нїй пас ся Осел. Лев зупинив ся, зазирає тай шепче до Вовка:

 

— Ось він! Ось він! Подиви ся!

 

— Обертає ся Вовк, зазирає, тай як не крикне:

 

— Дурний-Льве, таж се Ослисько ! — А Львови причуло  ся,—що то новий царь уже близько, як не злякає ся, та в ноги ! Через пеньки, через ярки, що  було духу! Дер, дер, далї втомив ся, став тай озирнув ся.

 

— А що, Вовче, близько вже той новий царь?

 

Але Вовк тілько язик вивісив. Як був привязаний, до львиного хвоста, так і волік ся за ним усю дорогу і давно, вже й духа спустив.

 

— А видиш, — каже до него Лев, —  ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив, його близько, то з самого страху помер!

 

 

 

II.

 

СТАРЕ ДОБРО ЗАБУВАЄТЬ СЯ.

 

Ходив собі Вовчик-братїк по лїсї, ходив, тай надибала його тяжкая пригода. Побачили його ловцї-молодцї тай почали за ним гнати ся. Тїкав Вовчик лїсом, лїсом, а далї прийшло ся вибігти на биту дорогу. А дорогою в тій хвилї йшов з поля чоловік з мішком і цїпом. Вовк до него:

 

— Дядечку, голубчику! Змилуй ся надо мною, сховай мене в мішок! — За мною ловцї-молодцї гонять, хотять мене віку збавити.

 

Змилував ся чоловік, сховав Вовка в мішок, завдав собі на плечі тай несе. Надбігають ловцї-молодцї.

 

— А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братїка? — питають.

 

— Нї, не бачив.

 

От вони й погнали далї. А коли вже їх не було видно, Вовк із міха обзиваєть ся.

 

— А що, пішли вже мої гонителї?

 

— Пішли.

 

— Ну, тепер випусти мене на волю!

 

Чоловік розвязав мішок і випустив Вовчика-братїка на волю. А той і говорить:

 

— Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм.

 

— Ей Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди виратував, а ти мене з’їсти хочеш!

 

— А що, чоловіче! се так у сьвітї ведеть ся: старе добро забуваєть ся.

 

Видить чоловік, що дїло погане і говорить:

 

— Ну, коли так, то ходїмо далї! Здаймо ся на суд. Коли суд скаже по твойому, то нехай по твойому й буде: з’їси мене.

 

Пішли далї. Здибають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:

 

— Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Отсе я виратував Вовчика-братїка з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти.

 

І розповів їй усе як було. Кобила подумала-подумала тай мовить:

 

— Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванацять лїт, робила на него із усеї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла ся і до роботи стала неспосібна, він узяв тай вигнав мене на голе поле, щоб мене Вовки з’їли. Отсе вже тиждень я тут дную і ночую і жду, не дожду ся, поки прийдуть Вовки тай розідруть мене. Так то, дядьку, старе добро забуваєть ся.

 

— А бачиш, моя правда! — крикнув Вовк.

 

Засумував ся чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм іще другого суду. Вовчик пристав на се. Ідуть-ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до него обертаєть ся зі своїм дїлом. Розповів йому все як було. Пес подумав-подумав тай повідає:

 

— Нї, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зо мною було. Служив я господареви двацять лїт, пильнував його дому і худоби, а коли постарів ся і голосу у мене не стало, він вигнав мене з обійстя і ось я тепер блукаю без захисту. Забуваєть ся старе добро, се сьвята правда!

 

— Бачиш, на моє виходить! — крикнув Вовк.

 

Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз просити ся у Вовка.

 

— Позволь менї ще одного суду розпитати, а тодї вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не памятаєш.

 

— Добре.

 

Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка.

 

— Гей, Лисичко-сестричко! — кричить їй з далека чоловік і кланяєть ся. — Зроби ласку, підійди близше, розсуди нас обох з Вовчиком.

 

Наблизила ся Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить.

 

— Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влїз ся в отсей мішок!

 

— Алеж правда! — крикнув Вовк.

 

— Нї, нї за що не йму віри ! — уперла ся при своїм Лисичка. Що вже чоловік божить ся, що Вовчик  запевнює, нї тай нї!

 

— Не можу сему вірити, хиба менї доочне покажете, як се було.

 

— Щож, се можна, — сказав чоловік тай розставив мішок так само, як тодї, коли саджав Вовка.

 

— Ось бач, як се було! сказав Вовк і встромив голову в мішок.

 

— Як то, ти хиба тілько голову встромив ? — спитала Лисиця.

 

Вовк улїз увесь у мішок.

 

— Ну, чоловіче, — промовила Лисиця, — тепер покажи менї, як ти його завязував?

 

Чоловік завязав.

 

— Ну, а тепер,  чоловіче покажи менї, як ти  на тоцї снопи молотив?

 

Чоловікови не треба було сего два рази казати. Як замахне цїпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє :

 

— Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав?

 

Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцїдить  Вовка по голові, тай забив його на смерть.

 

— Ну, чоловіче, — мовить Лисиця, —я тебе виратувала від смерти. Щож ти менї за се ударуєш ?

 

— Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.

 

— Добре.

 

Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок тай почав ловити курей, коли в тім жінка надходить.

 

— А що се ти чоловіче робиш?

 

Розповів їй чоловік усе, що з ним було і з якої пригоди виратувала його Лисичка і яку він їй обіцяв заплату.

 

— Богу дякувати, що ти живий і здоров, — мовить жінка. — А щоб Лисицї давати курей, на се я нїколи не пристану. Лїпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, тай дай Лисицї.

 

Подумав-подумав чоловік тай послухав жінки. Всадив Песиків до мішка; виніс за ворота тай мовить:

 

— Наж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей ! Візьми їх на плечі тай неси в лїс, а не розвязуй близько села, щоб  не розлетїли ся!

 

Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далї сїла спочивати за селом на могилї тай думає собі:

 

— Дай, загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?

 

Розвязала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки що духу, ледво не ледво вскочила в лїс та в свою нору. Віддихнувши троха з переполоху почала сама з собою розмовляти.

 

— Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані Собаки гнали?

 

— Ми пильно дивили ся, щоб ти знала, куди від них найлїпше тїкати.

 

— А ви, мої ноженьки, що робили ?

 

— Ми бігли з усеї сили, щоби тебе Собаки не могли догонити.

 

— А ви, мої вушенька, що робили?

 

— Ми уважно надслухували, чи не наближають ся твої вороги.

 

— А ти, хвостище, що робив?

 

Хвостище розсердив ся, що Лисиця так неласкаво до него заговорила, тай каже їй на злїсть:

 

— А я мотав ся сюди й туди, зачіпав ся то за пеньки, то за гилячки, щоби тебе затримати, щоби тебе Собаки зловили.

 

— А, то ти такий добрий, — крикнула Лисиця. — Геть менї з хати!

 

Тай за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:

 

— Гей, Лиско й Рябко, цу-цу ! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його!

 

А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули, та витягли й цїлу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

 

 

 

III.

 

ЛИСИЧКА І  ЖУРАВЕЛЬ.

 

Лисичка з Журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десь покумали ся. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гостї.

 

— Приходи, кумцю! приходи, любочку! Чим хата богата, тим і погощу.

 

Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілцї тай поставила перед кумом.

 

— Живи ся, кумочку, не погордуй! Сама варила.

 

Журавель стук-стук дзьобом, — нїчого не спіймав. А Лисичка тимчасом лиже тай лиже кашку, аж поки сама всеї не з’їла. А коли кашки не стало, вона й мовить;

 

— Вибачай, кумочку, більше не маю вас чим гостити.

 

— Спасибі й за те, — пісним голосом промовив Журавель. — А ти-б, кумонько, до мене завтра в гостї прийшла!

 

— Добре, кумочку, прийду, чому не прийти, — мовить Лисичка.

 

На другий день приходить Лисичка, а Журавель наварив мяса, бурячків, фасольки, картофельки, покраяв усе те на дрібні шматочки, зложив у високе горнятко з вузкою шийкою, тай поставив на столї перед Лисичкою.

 

— Живи ся, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує Журавель.

 

Нюхає Лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка, не йде голова! Пробує лапкою, годї витягнути. Крутить ся Лисичка, заскакує відси й відти довкола горнятка, — нїчого не порадить. А Журавель не дармує.  Дзьоб-дзьоб у горнятко, тай їсть собі шматочок за шматочком, поки всего не виїв.

 

 — Вибачайте; кумонько, — мовить випорожнивши горнятко, чим хата  богата, тим  і рада, більше на сей раз нїчого не розстарав.

 

Розсердила ся Лисичка,  навіть не подякувала за гостину. Вона, бачите, думала, що на цїлий тиждень  наїсть ся, а тут прийшло ся до дому йти  облизня спіймавши.* Від тодї й зарекла ся Лисичка з Журавлями приязнь водити.

 

 

 

IV.

 

ЛИСИЧКА І РАК.

 

Здибала ся Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на него, як він помаленьку лїзе, а далї давай над ним насьміхати ся.

 

— Ну, тай швидкий же ти, нема що мовити! Правдивий неборак ! А скажи менї, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз у Великодну пятницю по дріжджі посилали, а ти аж за рік у Великодну Суботу з дріжджами прийшов, тай ті на серед хати розілляв ?

 

— Може коли й правда була, — каже Рак, а тепер дуже на брехню подабає.

 

— Овва! значить, ти тепер прудкійший, зробив ся?

 

— Прудкійший, чи не прудкійший, а тобі на кпини не здатний. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай, побиймо ся об заклад, що я швидше від тебе до того корчика добіжу.

 

— Що? що? що? — дивувала ся Лисичка. — Ти хотїв би зо мною об заклад бігати?

 

— Не тілько побіжу, а ще й тобі о один скок випередки дам і швидше тебе при метї буду, — мовить Рак.

 

Побились вони об заклад. Стала Лисичка о один скок поперед Рака, а Рак учепив ся їй клїщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить що духу, аж курява здіймаєть ся. Добігла до мети тай кличе :

 

— А де ти, Раче?

 

Нїчого не чути.

 

— Ну, Раче, де ти там? — ще раз кличе Лисичка тай обернула ся хвостом до мети.

 

Оттодї Рак пустив ся від її хвоста тай каже:

 

— Та осьде я! Давно вже жду на тебе, аж троха по за мету забіг.

 

 

 

V.

 

ЛИС І ДРОЗД.

 

Ішов Кабан* у Київ на ярмарок. Аж на зустріч йому Вовк.

 

— Кабане, Кабане, куди йдеш ?

 

— У Київ на ярмарок.

 

— Візьми й мене з собою.

 

— Ходи, кумочку.

 

Ішли, ішли, аж на зустріч їм Лис.

 

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

 

— У Київ на ярмарок.

 

— Візьми й мене з собою.

 

— Ходи, кумочку.

 

Ішли вони, йшли, аж на зустріч їм Заяць.

 

— Кабане, Кабане, куди йдеш?

 

— У Київ на ярмарок.

 

— Візьми й мене з собою.

 

— Ходи, небоже.

 

Ось вони всї йдуть. Ішли, йшли, аж під ніч наскочили на яму глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним і всї инші поскакали і всї разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголоднїли вони, а вилїзти нема куди, їсти нема чого. От Лис і надумав.

 

— Нумо, — говорить, — піснї сьпівати. Хто найтоньше голосом потягне, того ми й з’їмо.

 

От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан троха тоньше: о-о-о! Лис іще тоньше: е-е-е! А Зайчик зовсїм тоненько запищав: і-і-і! Кинули ся всї на бідолашнього Зайчика, розірвали його тай з’їли. Та що там їм із того Зайця за ситість ? Ще не розвиднїлось гаразд, а вже всї вони такі голодні, що ледво дихають. Знов Лис загадує.

 

— Нумо піснї сьпівати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з’їмо.

 

Почали сьпівати. Хотїв Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинули ся на него тай зараз його роздерли.

 

Лишили ся ще два: Кабан і Лис. Подїлили ся вони Вовковим мясом. Кабан швидко з’їв свою часть, а Лис трошка з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий, Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового мяса тай їсть.

 

— Що се ти, кумочку, їси ? — питає його Кабан.

 

— Ой кумочку, — зітхає Лис. — Що маю робити! Свою власну кров пю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі, груди, висисай, помалу свою кров, то побачиш, що й тобі лекше стане.

 

Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напити ся своєї крови, то й увесь кровю підплив тай став зовсїм небіжчик. От Лис тодї й кинув ся на його мясо і ще кілька день мав що їсти. Та далї не стало й Кабанового мяса. Сидить Лис у ямі і знов йому голод допікає. А над тою ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гнїздо вє. Дивить ся Лис на него, дивить ся з ями, а далї почав промовляти:

 

— Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

 

— Гнїздо вю.

 

— На що тобі гнїзда?

 

— Яєць нанесу.

 

— На що тобі яєць ?

 

— Молоді виведу.

 

— Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дїтей поїм.

 

— Не їдж, Лисику, зараз тебе виведу, — просить ся Дрозд.

 

Дрозд горює, Дрозд нудьгує як йому Лиса з ями добути. От він що духу полетїв лїсом, почав збирати патички, гилячки, та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках із ями не вилїз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ляг під Дроздовим деревом тай говорить:

 

— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

 

— Вивів.

 

— Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дїтей поїм.

 

— Не їдж, Лисику, вже я тебе нагодую.

 

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далї надумав і каже Лисови:

 

— Ходи зо мною!

 

Вийшли вони з лїса, а по під лїсом польова доріжка йде.

 

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисови, — а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.

 

Бачить Дрозд, а доріжкою баба йде, чоловікови в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, в водї обмочив ся, в піску обтатляв ся тай бігає по доріжцї, перхає сюди й туди, немов зовсїм лїтати не може. Бачить баба — пташина мокра та немічна.

 

— Дай, — думає, — зловлю отсю пташину, принесу до дому, буде забавка для дїтей.

 

Підбігла троха за Дроздом — він біжить, перхає та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на доріжцї, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлїтає, а все далї та далї, а баба все за ним та за ним. Нарештї бачучи, що вона відбігла вже досить далеко від свойого кошика, зняв ся в гору тай полетїв. Баба тілько рукою махнула тай вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, а Лис тимчасом вискочив із жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла.

 

Сидить Дрозд на дереві тай вє гнїздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.

 

— Дрозде, Дрозде, — говорить Лис, — чи вивів ти мене з ями?

 

— Вивів, Лисику.

 

— А нагодував ти мене?

 

— Нагодував.

 

— Ну, тепер же напій мене, а то я твої дїти геть поїм.

 

— Не їдж, Лисику, я тебе напою.

 

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далї надумав і каже Лисови:

 

— Ходи зо мною !

 

Вийшли з лїса знов на ту саму польову доріжку.

 

— Лягай тут у жито, — каже Дрозд Лисови, —, а я буду міркувати, чим тебе напоїти.

 

Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту підливати. Підлетїв Дрозд, сїв коневи на голову, дзьобає.

 

— А тю! — крикнув чоловік тай замахнув ся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нїчого й не бувало, сїв собі Дрозд на другого коня тай дзьобає його в голову. Знов замахнув ся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютив ся чоловік на Дрозда. „От каторжна* пташина! — думає собі. — І чого вона привязала ся!“

 

Дрозд тимчасом сїв на бочку з водою тай дзьобає собі.

 

— Чекай же ти, — думає чоловік, та несподївано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочцї! Дрозда не вцїлив, а бочка від важкого удару похитнула ся тай гепнула з воза на землю і вся вода з неї вилила ся та потекла здоровою річкою по дорозї. Вискочив Лис із жита, напив ся до волї, а чоловік проклинаючи Дрозда взяв порожну бочку і поїхав до дому.

 

Сидить Дрозд на дереві тай вє собі гнїздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.

 

— Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями ?

 

— Вивів.

 

— Нагодував ти мене?

 

— Нагодував.

 

— Напоїв ти мене ?

 

— Напоїв.

 

— Ну а тепер посьміши мене, а то я, їй Богу, твоїх дїтей живцем поїм.

 

— Не їдж, Лисику, я тебе посьмішу.

 

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посьмішити, а далї й каже:

 

— Ходи зо мною!

 

Вийшли з лїса, знов на польову доріжку, Лис засїв у житі тай жде. Аж ось їде дорогою той сам чоловік, що вперед їхав з водою: сам сидить на передї, а з заду сидить його синок з паличкою в руцї. Підлетїв Дрозд, сїв на плече чоловікови тай дзьобає.

 

— Ой, тату, — каже хлопець, — на вас птах сидить! Не воруште ся, я його забю.

 

Ще старий не вспів гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою — лус батька  по плечу! Дрозд тілько фуркнув, а по хвилї сїв на друге плече чоловікове. Знов розмахнув ся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.

 

— Ой, сину, що се ти робиш? — крикнув батько.

 

— Цитьте, тату! Якась пташка все сїдає на ваші плечі, я її мушу зловити.

 

— То лови, а не бий! — з болю кричить батько.

 

Полїтав, полїтав Дрозд тай сїв старому на голову тай дзьобає його соломяну крисаню*, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати — фуркнув Дрозд. Сїв у друге, знов хлопець на него намірив ся рукою — знов надармо.

 

— Чекай же ти, бісова птице! Вже я тебе почастую! — подумав хлопець. І коли Дрозд у третє сїв на, батькову голову, він не тямлячи гаразд, що робить, як не замахне ся палицею, як не трісне старого по голові, аж тому сьвіт замакітрив ся. Дрозд фуркнув і полетїв собі геть. А Лис сидячи в житї, дивив ся на се все і аж за живіт держав ся зо сьміху над Дроздовими штуками.

 

Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і відітхнув свобідно.

 

— Ну, — думає собі, — тепер чень дасть менї спокій, не буде моїм дїтям грозити.

 

Та ледво він знов узяв ся будувати своє гнїздо,  аж зирк, Лис уже знов під деревом.

 

— Дрозде, Дрозде, — мовить Лис, — вивів ти мене з ями ?

 

— Вивів.

 

— Нагодував ти мене?

 

— Нагодував.

 

— Напоїв ти мене ?

 

— Напоїв.

 

— Розсьмішив ти мене ?.

 

— Розсьмішив.

 

— Ну, а тепер ще мене постраш, бо коли нї, то я твоїх дїтей поїм.

 

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далї й каже:

 

— Щож маю робити? Ходи зо мною, я тебе настрашу.

 

Веде Дрозд Лиса попід лїс дорогою на велике пасовиско. Там пасла ся велика череда овець. Пастухи сидїли в колибі, а пси бігали довкола череди, пильнували овець. Став Лис, здалека, на краю лїса, та побачивши псів, не хоче йти далї.

 

— Що, Лисику, страшно? — питає Дрозд.

 

— Нї, не страшно, — каже Лис, — а тілько я втомив ся, не хочу йти далї.

 

— Як жеж я тебе настрашу, коли ти не хочеш далї йти? — питає Дрозд.

 

— Страш як знаєш, — мовить Лис, — але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дїтей з кістками схрупаю.

 

— Добре, — каже Дрозд, — лягай же ти собі ось тут у жито і гляди, що я буду робити. А коли тобі почне бути страшно, то крикни менї, щоб я перестав.

 

Полетїв Дрозд, сїв собі на землї перед псами тай порпає землю лапками. Кинули ся пси до него, він підлетїв, та зараз же сїв знов недалеко того місця, та вже троха близше до Лиса. А Лис глядить, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять усе близше та близше. Далї Дрозд зриває ся з землї і одним крилом, треплючи ся, мов скалїчений починає летїти просто до Лиса. Пси за ним. Бачить Лис, що біда, як не схопить ся з місця, як не крикне до Дрозда:

 

— Ну, щож ти, дурню! Та бо ти направду псів на мене ведеш!

 

Тут його пси побачили. Як не кинуть ся за ним! Ледво Лис здужав пробігти кільканацять кроків, уже пси здогонили його і роздерли. Таке то, бачите: хто хитрощами та підступом воював, той від підступу й погиб.

 

 

 

VI.

 

ЗАЯЦЬ І ЇЖАК

 

Се, мої дїтоньки, не є сторія а прахтика. То нїби то так: брехали старі люди, тай я за ними брешу. Бо певно, нїхто там при тім не був, як Заяць з Їжем сперечали ся. А про те воно мусить бути правда, бо мій небіжчик дїдусь, коли менї се оповідав, усе говорив: „Я там при тім не був, але се мусить бути правда, бо менї се старі люди повідали, а старим людям по що брехати?“ Слухайтеж, як то воно було.

 

Була сьвята недїленька, під осїнь уже, саме коли гречки відцвитали. Сонїчко зійшло ясно на небі, вітрець теплий прохожував ся по стернях, жайворонки сьпівали високо-високо в повітрі, пчілки бренїли в гречанім цьвітї, а люде сьвяточно повбирані йшли до церкви. Все, що жило, радувало ся милою днинкою і Їжак також.

 

Їжак стояв собі край дверей своєї нори, заложив руки за пояс, виставив ніс на теплий вітер тай мугикав собі стиха пісеньку — чи гарну, чи не гарну — кому там що до того! як уміє, так і піє. Мугикає собі тихенько, а далї подумав собі:

 

— Поки там моя жінка миє дїтей та дає їм сьвіжі сорочечки, дай лишень, піду я троха в поле, пройду ся тай на свої бураки подивлю ся, чи добре виросли.

 

Бураки були недалеко від його хати; Їжак брав їх, кілько йому треба було на страву для своєї родини і для того й говорив завсїгди „мої бураки.“ Ну, добре. Осторожно запер він за собою двері і поплїв ся стежкою в поле. Не далеко й пройшов і саме по при терновий корч хотїв скрутити і навправцї піти до бураків, аж тут настрічу йому Заяць. Він також так був вийшов на прохід і хотїв при тій нагодї навідати ся до „своєї“ капусти.

 

Побачивши Зайця Їжак поклонив ся йому чемненько і привитав його сьвятою недїлею. Та Заяць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів нїчого на Їжакове привитанє, а тілько глянув на него дуже з висока і відізвав ся:

 

— Ого, а ти чого так рано ось тут по полї волочиш ся?

 

— На прохід вийшов, — відповів Їжак.

 

— На прохід? — зареготав ся Заяць. — А я думав, що твоїм ногам лїпше би було лежати, нїж на прохід лазити.

 

Ся насьмішка дуже розсердила Їжака, бо вже що як що можна йому говорити, все він знесе, але коли хто його ноги бере на кпини, то він того не може дарувати, власне для того, бо з Божого допусту ноги у него криві.

 

— Ти певно думаєш, — мовить Їжак до Зайця, — що ти своїми довгими лабами більше докажеш?

 

— І певно, — відповів Заяць.

 

— Можемо зробити пробу, — мовить Їжак. — Ану побиймо ся об заклад, побачиш, чи я тебе не перегоню.

 

— Се вже сьміх людям сказати! Ти своїми кривульками перебіжиш мене? — сьміяв ся Заяць. — Ну, про мене, зробимо пробу, коли тебе така охота зносить. О що заклад?

 

— Дуката і фляшку горілки, — мовить Їжак.

 

— Приймаю, — відмовляє Заяць. — Давай руку! А тепер біжім!

 

— Ну, ну, ну, так нагло не маємо чого квапити ся, — відповів Їжак. — Я ще зовсїм натще серця! Мушу наперед піти до дому, трошка поснїдати, а за пів годинки верну на отсе місце.

 

Заяць не мав нїчого против того, бо й йому хотїло ся перед тим похрупати троха сьвіжої капусти.

 

А Їжак тимчасом поплентав ся до дому.

 

— Чекай ти Зайчику, — думав він по дорозї.

 

— Ти надїєш ся на свої довгі  ноги, але я тобі таки заграю не тої. Правда є, що ти панич великий, але у голові в тебе розуму не богато. Заплатиш, небоже, заклад, аж буде курити ся.

 

Приходить Їжак до дому і мовить до своєї жінки :

 

— Жінко, вбирай ся швиденько, підеш зо мною в поле.

 

— А чого менї в поле? — питає Їжиха.

 

— Знаєш, я з Зайцем об заклад побив ся. Маємо оба бігати на перегони, а хто програє, платить дуката і фляшку горілки.

 

— Чи ти, чоловіче, з глузду зсунув ся? — скрикнула Їжиха. — Та з Зайцем хочеш у перегони бігати ?

 

— Вжеж, що хочу. І ти мусиш менї допомогти.

 

Жінка ще щось хотїла балакати, та Їжак сказав. до неї:

 

— Не турбуй ся, жінко! Я вже тобі скажу, як се маємо зробити. Вбирай ся тілько живенько тай ходїм у поле.

 

Що мала Їжиха робити? Зібрала ся тай пішла з чоловіком. А по дорозї Їжак мовить до неї:

 

— Слухай, жінко, що я тобі скажу. Бачиш, на отсїй довгій ниві мають бути наші перегони. Заяць буде бігти одною бороздою, а я другою. Відтам з гори починаємо бігти. Отже ти стань собі ось тут у бороздї, і коли Заяць прибіжить сюди, то ти піднїми голову тай крикни: „Я вже тут!“

 

Так розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву. Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов горі бороздою на другий конець. Приходить, а Заяць уже там.

 

— Ну, щож, біжимо? — питає Заяць.

 

— А вжеж біжимо, — каже Їжак.

 

— Ну, раз — два — три !

 

Один став у одну борозду, другий у другу, а коли Заяць крикнув „три", рушив сам як вихор долї нивою. А Їжак пробіг може зо три кроки, потім скулив ся в бороздї і вернув назад на своє перше місце. А Заяць жене, що має сили, та коли добіг на конець ниви, аж тут Їжакова жінка з другої борозди кричить йому на зустріч:

 

— Я вже тут!

 

Заяць тілько очи витріщив з диву ; йому й до голови не прийшло, щоби се не був той самий Їжак, бо знаєте, Їжак і Їжиха однаковісїнькі на подобу.

 

— А се як може бути? скрикнув Заяць. — Біжім ще раз, назад до першої мети !

 

І не передихнувши добре, він вихром полетїв горі нивою, положивши вуха на хребет. Їжиха лишила ся спокійнїсенько на своїм місцї. А коли Заяць добіг на другий конець ниви, то там Їжак крикнув йому на зустріч: — Я вже тут!

 

Розлютив ся Заяць. Що за диво! Щоби такий корсоногий* Їжак мене перегнав! І не тямлячи себе з досади, крикнув:

 

— Ще раз біжім! До нижньої мети!

 

— Про мене, Семене, — мовив Їжак, — біжім хоч десять раз, менї байдуже.

 

Побіг Заяць, а в низу знов чує:

 

— Я вже тут!

 

Біжить ще раз до гори — знов те саме. Так він бідолаха бігав, бігав сїмдесять і три рази там і назад, а Їжак завсїгди був „уже тут.“ Чи Заяць добіжить до горішньої мети, чи до долїшньої, все чує одно: „Я вже тут.“ А сїмдесятий четвертий раз уже Заяць не добіг до мети. Саме на серединї ниви впав на землю, кров бухнула йому з горла і він сконав на місцї. А Їжак узяв виграний заклад, дуката і кварту горілки, гукнув на свою жінку з борозди і обоє пішли радісно до дому і жиють ще й доси, коли не померли.

 

Зайця поховали, а весь його рід зарік ся від того часу не бігати з Їжаками об заклад, так що ми, дїтоньки, вже того нїколи не побачимо. А для вас, небожата, відси така наука: нїколи не підіймай на сьміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний* Їжак.

 

 

 

VII.

 

КОРОЛИК І МЕДВІДЬ.

 

Ішов Медвідь з Вовком по лїсї, аж ось зацьвірінькав якийсь пташок у корчах. Підійшли близше, а то маленький пташок з задертим хвостиком скаче по гильках тай цьвірінькає.

 

— Вовчику-братїку, а се що за пташок так гарно сьпіває? — запитав Медвідь.

 

— Цить, Медведю, се Королик! — шепнув Вовк.

 

— Королик?* — шептав і собі-ж переляканий Медвідь. — Ой, то в такім разї треба йому поклонити ся?

 

— А вжеж, — каже Вовк, і оба поклонили ся Короликови аж до самої землї. А Королик навіть не дивить ся на них, скаче собі з гильки на гильку, цьвірінькає та все задертим хвостиком махає.

 

— Чи бач, яке мале, а яке горде! — бурчав Медвідь, — навіть не гляне на нас! Цїкаво-б було хоч раз заглянути, як там у него в палатї!

 

— Не знаю, як воно буде, — мовив Вовк. — Я хоч і знаю, де його палата, але заглядати до неї нїколи доси не подумав.

 

— А що, страшно хиба ?

 

— Страшно, не страшно, а так якось не випадало.

 

— Ну ходїм, я мушу заглянути! — мовив Медвідь.

 

Прийшли до дупла, де було Короликове гнїздо, та тілько що Медвідь хотїв заглянути до середини, аж тут Вовк сїп його за полу.

 

— Медведю, — шепнув, — стій!

 

— А що там таке?

 

— Не бачиш, от Королик прилетїв ! А от і його Королева. Не подоба нам заглядати при них.

 

Медвідь відійшов з Вовком у корчі, а Королик і його жінка влетїли до свойого дупла, щоби нагодувати своїх писклят. Коли по хвилї повилїтали геть, наближив ся Медвідь до дупла і заглянув до середини. В дуплї було як у дуплї: прогниле дерево, троха піря настелено, а на пірю пятеро маленьких Короленят.

 

— Ну, се має бути королївська палата! — скрикнув Медвідь. — Та се якась жебрацька нора. А отсї голопупята, то королївські діти? Тьфу, та й погані-ж потерчата*!

 

І сплюнувши сильно Медвідь хотїв іти собі геть, аж тут маленькі Королики як не запищать у гнїздї.

 

— Го, го, пане Медведю! То ти на нас плюєш? Що ми тобі за потерчата такі? Ми чесних батьків чесні дїти, а не нїякі потерчата. За сю образу ти мусиш нам тяжко відповісти.

 

Медведеви аж мороз пішов по за шкірою від сего крику. Він як мога швидше побіг від поганого дупла, забіг у свою ґавру*, сїв там тай сидить. А малі Королики в гнїздї як розкричали ся, то вже кричали не вгаваючи, поки батько й мати не прилетїли.

 

— Що тут таке.? Що стало ся? — питають старі і подають дїтям то мушки, то хробачки, що котре назбирало.

 

— Не хочемо мушок! Не хочемо хробачків! Подохнемо з голоду, а не будемо нїчого їсти, поки не дізнаємо ся, чи ми потерчата, чи чесних батьків чесні дїти.

 

— Та що вам таке стало ся? — допитують старі.

 

— Був тут Медвідь і назвав нас потерчатами, ще й наплював у наше гнїздо, — мовлять малі Королики.

 

— Чи так! — крикнув старий Королик і не думаючи довго зняв ся тай полетїв до Медведьової ґаври.

 

— Ти, старий Бурмиле, — мовив він сївши на гиляцї над Медведьовою головою, — що ти собі думаєш? З причини ти моїх дїтей потерчатами прозиваєш, ще й у моє гнїздо плюєш? Мусиш менї за се тяжко відповісти. Завтра скоро сьвіт ставай зо мною до кровавої війни.

 

Що мав Медвідь робити? Війна, то війна. Пішов кликати собі всїх зьвірів на підмогу: Вовка, Кабана, Лиса, Борсука, Серну, Зайця, що тілько бігає по лїсї на чотирох ногах. А Королик і собі-ж поскликав усю пташню, а ще більше лїсової дрібноти: Мух, Чмелїв, Шершенїв, Комарів і казав їм лагодити ся на завтра до великої війни. Вечером зійшли ся всї на нараду, як зі зьвірями воювати.

 

— Слухайте, — каже Королик, — треба нам когось вислати на звідини до ворожого табору, щоб ми знали, хто у них ґенерал і яке їх гасло*.

 

Рада в раду, вислали Комаря, бо сей найменьший і найхитрійший. Полетїв Комар до медвежого табору, а там саме нарада розпочинає ся.

 

— Що нам починати? — говорить Медвідь. — Ти Лисе найхитрійший між усїми зьвірями, ти нам будь за ґенерала.

 

— Добре, — говорить Лис. — Бачите, як би то зі зьвірями була справа, то нам би найлїпше мати Медведя за ґенерала, але сим разом нам треба мати дїло з тою крилатою дрібнотою, то може я вам тут більше допоможу. Бо тут головна річ — око бистре і розум делїкатний. Слухайте-ж, який у мене плян. Вороже військо буде лїтати в повітрі, то правда. Але нам про него байдуже. Ми ходїмо просто до Короликового гнїзда і заберім у неволю його дїтей. Скоро їх будемо мати в руках, то присилуємо старого Королика, щоби закінчив війну і піддав ся нам, і тодї ми виграли.

 

— Славно, славно! — закричали всї зьвірі.

 

— Значить, — говорив далї Лис, — треба нам іти густою лавою, держати ся купи, бо там у неприятеля є й Орли і Шулїки і всяка погана птиця; як будемо йти в роздріб, готові нам очи видовбувати або що. А разом, то все безпечнїйше.

 

— Правда, правда, — крикнув Заяць, у котрого . на саму згадку про Орлів аж ноги затрясли ся.

 

— Я буду йти попереду, а ви всї за мною, — говорив далї Лис. — Бачите мій хвіст, — се буде у нас боєва хоругов. Усї маєте пильно дивити ся на мій хвіст. Поки я буду його держати просто до гори, то знак, що все безпечно, що можна йти сьміло. Як би я завітрив десь якусь засїдку, то зараз похилю хвоста троха в долину; то знак для вас, що маєте йти троха помалїйше і осторожно. А як би вже зовсїм біда була, тодї я затулю хвіст між ноги, а ви всї тодї втїкайте що духу.

 

— Славно, славно! — закричали всї зьвірі і дуже величали Лисову розсудливість. Комар вислухавши весь той премудрий плян, полетїв до Королика і розповів йому все докладно.

 

На другий день скоро сьвіт зібрали ся зьвірі до походу. Земля дуднить, галузє хрустить, рев, крик та писк по лїсї, аж сум побирає. А з другого боку птаство почало злїтати ся: повітрє шумить, листє з дерев сипле ся, крик, гамір, краканє, що не дай Господи. , Густою лавою йдуть зьвірі просто до Короликового гнїзда; густою хмарою лїтає понад ними пташня, та що, не може їх спинити. Та старий Королик про се не дбає. Побачивши Лиса, як сей гордо машерує поперед війська з хвостом мов сьвічка піднесеним у гору, він кликнув Шершеня і каже до него:

 

— Слухай, небоже! Бачиш ти он сего Лиса? Се ворожий ґенерал. Лити що духу, сядь йому на живіт і жали що маєш сили.

 

Шершінь полетїв тай просто Лисови на живіт. Почув Лис, що щось там шпортає у него по животі; от-от би знизив хвіст та обігнав ся, але нї, його хвіст нинї — боєва хоругов, не можна! Аж тут Шершінь як не шпигне Лиса в саме болюче місце!

 

— Ой лишенько ! — скрикнув Лис і знизив хвіст на половину.

 

— Що там? Що там? — загомонїли зьвірі.

 

— Мабуть... якась.. засїдка, — пробубонїв Лис, а сам аж зуби зацїплює з болю.

 

— Засїдка, засїдка! — пішов голос поміж зьвірячі ряди. — Осторожно, братя, бо засїдка.

 

Та в тій хвилї Шершінь як не вжалить Лиса, що мав сили! Лис як не завиє з болю, як не підскочить на пів ліктя в гору, як не затулить хвіст поміж ноги, та втеки! А зьвірі вже не питали, що там стало ся, а в переполоху як не кинуть ся навтїкача, куди хто міг, одні через других. А Птахи, Оси, Комарі, Шершенї за ними, на них, бють з гори, дзьобають, рвуть, кусають. Страшна була різанина! Зьвірі котрі не погибли, ті порозбігали ся і поховали ся по ямах, а Королик зі своїми птахами та комахами одержав знамениту побіду.

 

Радісно прилїтає Королик до свойого гнїзда і говорить до дїтей:

 

— Ну, дїти, тепер можете їсти, бо ми віднесли знамениту побіду над зьвірями.

 

— Нї, — говорять Короленята, — не будемо їсти, поки Медвідь не прийде сюди і не перепросить нас.

 

Що було робити? Полетїв Королик до Медведьової ґаври, сїв на гиляцї над його головою тай говорить:

 

— Ну, Бурмиле, а смачно воювати ся з Короликом, га?

 

А Медведя, що в війську йшов із самого заду, в часї переполоху добре таки Кабани, Серни та Оленї ратицями попід ребра потолочили, так що він лежав та тілько охав.

 

— Іди, дай менї спокій, — буркнув він. — І десятому закажу, щоби з тобою не зачіпав ся.

 

— Нї, небоже, сего не досить, — мовив Королик. — Мусиш піти до мойого дупла і перепросити моїх дїтий, бо коли нї, то ще тобі гірше лихо буде.

 

Не було що змагати ся. Мусїв Медвідь іти і перепросити Короленят, що вони не є жадні потерчата, а чесних батьків чесні дїти.

 

Аж тодї Короленята задовольнили ся і почали знов їсти та пити.

 

 

 

VIII.

 

ВОВК ВІЙТОМ.

 

Пас ся собі раз Осел на пасовиску; та якось наблизив ся до корча, а за корчем сидїв Вовк, вискочив до Осла і хотїв його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня окричали, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до него біжить, а він усьміхає ся так радісно, кланяє ся йому низенько тай каже:

 

— От то добре, от то добре, пане Вовче, що ви надходите. Я вже тут за вами шукаю-шукаю.

 

— А по що я тобі здав ся? — питає Вовк.

 

— Та, бачите, громада вислала мене, по вас  і остро наказала: Іди і без Вовка нам навіть не вертай до села.

 

— А по що я громадї здав ся? — питає Вовк.

 

— А ви й не знаєте? Адже у нас у громадї війта вибирають.

 

— Ну, так що з того, що вибирають?

 

— Не то біда, що вибирають, — мовить Осел, — а то біда, що нї на кого не можуть згодити ся. Вже всї господарі пересварили ся проміж себе, а далї кажуть: „Тут хиба один Вовк із лїса може війтом бути“. Як похопили се слово, так на тім і стали і вислали мене, щоб я вас зараз спровадив до села. Таке то дїло.

 

Почувши се Вовк аж хвіст у гору підняв з радости. Зараз вилїз на Осла, сїв йому на хребет тай їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, а бачучи, що Вовк на Ослї верхом їде, кинули ся з палками, цїпами та полїнами тай давай його молотити. Били, били, ледво Вовк живий із села втїк.

 

Біжить неборака та все оглядаєть ся, чи ще люди за ним не біжуть. Аж коли вже села не було видно, Вовк побачив копицю сїна, вискочив на неї, простягнув ся і ляг, спочивати. А спочиваючи почав голосно сам до себе говорити:

 

— Мій тато війтом. не був, мій дїд війтом не був, — і чого-ж то менї дурному раптом забажало ся війтом бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопа, щоби мене здоровенним буком протрепав та розуму навчив.

 

А під копицею сидїв власне порядний хлоп з вилами в руках. Почувши се, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребтї, аж Вовк і содухи спустив.

 

 

 

IX.

 

ЗАЯЦЬ І МЕДВІДЬ.

 

Був собі в однім лїсї Медвідь, та такий дужий та лютий, що не приведи Господи! Піде було по лїсї і дусить та роздирає все, що здибле: одно з’їсть, а десятеро й так покине, тілько дармо житя збавить. Лїс був великий і зьвірини в нїм богато, та про те страх пішов на всїх. Аджеж так і року не мине, а в цїлім лїсї душі живої не лишить ся, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили зьвірі такий спосіб. Вислали до Медведя депутацию і велїли йому сказати:

 

— Вельможний наш дїдичу, пане Медведю. По що ти так знущаєш ся? Одного з’їси, а десятьох зо злости розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лїсї не стане. Лїпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй ґаврі, а ми тобі будемо що день присилати одного споміж нас, щоби ти його з’їв.

 

Вислухав Медвідь тої мови тай каже:

 

— Добре! Але памятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усїх пороздираю!

 

Від того дня почали зьвірі день поза день посилати Медведеви одного споміж себе на страву. Чи трапить ся старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеть ся на сьвітї, чи дурновате яке вдасть ся і не вміє собі ради дати на сьвіті, зараз зьвірі посилають се до Медведя, а той не питає, розірве тай харчує ся собі спокійно.

 

Далї не стало вже старих, дурних та осиротїлих, прийшло ся вибирати з таких, що їм не хотїло ся вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос, той мусїв іти до Медведя і дати ся йому з’їсти.

 

Одного дня випав льос на Заяця. Перелякав ся бідний Заяць так, що не суди Боже, та що було робити ? Ходили другі, мусить і він. І не змагав ся, тілько випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й дїточками попрощати ся. Та поки там жінку знайшов, поки всю свою сїмю скликав, поки попрощали ся та наплакали ся та наобіймали ся, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врештї прийшло ся Заяцеви рушати в дорогу. Іде бідолаха до медвежої ґаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрови на здогін! Гай, гай! Тепер бідному Заяцеви не до скоків. Іде нога поза ногу, іде тай постайкує, та все ряснї сльози втирає та зітхає так, що аж лїсом луна йде. Аж ось бачить, серед лїса криниця камяна, оцямрована, а в низу вода глибока. Став Заяць над цямриною, заглядає в низ, а його сльози тілько кап-кап у воду. Та побачивши в водї свою подобу, почав їй придивляти ся уважно, і нараз повеселїв і аж підскочив із радости. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерти вратувати ся і всїх зьвірів вибавити від сего лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а що духу біжучи, він поспішав до медвежої ґаври.

 

Було вже близько вечера. Медвідь весь день сидїв у своїй ґаврі та ждав, коли то зьвірі пришлють йому когось на обід. Ждав і не міг нїкого дождати ся. Голод почав йому докучати і разом з голодом почала злість підступати під серце.

 

— Що-ж се значить ся, — ревів Медвідь. — Що вони собі думають ? Чи забули про мене, чи може їм здає ся, що одною Вороною я маю бути два дни  ситий? О, прокляті зьвірі! Коли менї в тій хвилї не прийде від них страва, то клену ся буком і берестом, що завтра скоро сьвіт вирушу до лїса і повидушую все, що в нїм є живого, і одного хвоста не лишу!

 

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Над вечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютости. В такім натрою застав його Заяць.

 

— Га, ти помано, ти хлистику, ти гусяче повітрє! — кричав на него Медвідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш ? То я на тебе, такого комаря, маю цїлий день о голодї ждати ?

 

Затремтїв Заяць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвили стямив ся і станувши на заднїх лапках перед Медведем промовив як міг найчемнїйше:

 

— Вельможний пане дїдичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І зьвірів не можеш винуватити. Нинї, в день твоїх іменин, вони ще досьвіта зібравши ся вильосували були для тебе нас чотирьох і ми всї як стій вітром пустили ся до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нинї добрий баль.

 

—  Ну, і що-ж? Чомуж так пізно приходиш і де тамті три? — запитав Медвідь.

 

— Трапила ся нам дуже погана пригода, — мовив Заяць. — Міркуючи, що в тїм лїсї нема иньшого пана крім тебе, йдемо собі спокійнїсенько стежкою, коли нараз із укріпленого, камяного замку вискочив величезний Медвідь тай до нас.

 

— Стійте! — кричить.

 

Ми стали.

 

— Куди йдете?

 

Ми розповіли по правдї.

 

— Го, го, — крикнув він. — Нїчого з того не буде. Се мій лїс і я не позволю, аби ви своїм мясом годували якогось приблуду, що тут не має нїякого права. Ви мої і я беру вас собі на обід.

 

Почали ми просити ся, благати, почали говорити, що нинї твої іменини, і дуже негарно буде; коли ти в такий день лишиш ся без обіду, та де тобі, анї  слухати не хоче.

 

— Я тут пан, — кричить, —і я один маю до  вас право і нїхто менї тут не сьміє втручувати ся.

 

І взяв нас усїх чотирьох до свойого замку. Ледво не ледво я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер вельможний дїдичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогоднї голоду намлїв ся, і що тобі далї робити.

 

Почувши се оповіданє Медвідь аж увесь наїжив ся. Вся його злість обернула ся на того нового супірника, що так несподївано влїз йому в дорогу.

 

— Се що за якийсь непотріб непотрібний посьмів сюди вдерти ся ? — ревів він драпаючи землю пазурами. — Гей, Заяче, зараз веди мене до него, нехай його розірву на дрібні шматочки!

 

— Вельможний дїдичу! — мовив Заяць, — се дуже могучий пан, страшний такий...

 

— Що? ти думаєш, що я буду його бояти ся? Зараз веди мене до него, побачимо, хто буде дужший.

 

— Вельможний дїдичу, але він жиє в камянім замку...

 

— Е, що там менї його замок! Веди мене до него, вже я його досягну, хоч би він сховав ся на сам вершок найвисшої смереки.

 

Попровадив Заяць Медведя до криницї тай каже:

 

— Вельможний дїдичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог як тілько побачив, що ти наближаєш ся, зараз драпнув і сховав ся до свойого замку.

 

— Де він? де він? — кричав Медвідь, оглядаючи ся довкола і не бачучи нїчого.

 

— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив Заяць і підвів Медведя до криницї. Став Медвідь над цямриною, глянув у низ, аж там справдї Медвідь.

 

— Бачиш свого ворога, мовив Заяць, — як заглядає зі свойого укріпленя.

 

— Я не я буду, коли його звідтам не досягну! — мовив Медвідь і як не рикне з цїлого медвежого горла в низ до криницї! А з криницї як не відібєть ся його голос ще в двоє сильнїйше, мов з величезної труби!

 

— Га, так! — скрикнув Медвідь. — Ти менї ще грозиш ? Чекай же, я тобі покажу!

 

Тай за сим словом Медвідь ба-бавх до криницї тай там і затопив ся. А Заяць стояв при цамринї і глядїв, поки зьвірячий ворог зовсїм не заллє ся, а тодї скочив що духу до зьвірів і розповів ЇМ, яким то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усїх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цїлім лїсї і як усї дякували Зайцеви за його вчинок.

 

 

 

X.

 

ВОРОНА І ГАДЮКА.

 

На дупластій, головатій вербі над річкою звила собі Ворона гнїздо. Не надїючи ся нїякого лиха, нанесла яєць, висидїла, а коли повикльовували ся Вороненята, стара Ворона полетїла шукати для них поживи.

 

Та в дуплї тої верби загнїздила ся чорна Гадюка. Вона тілько того й ждала, щоби Ворона вивела молодих, і скоро тілько стара вилетїла з гнїзда, зараз Гадюка вилїзла зі своєї нори, вповзла до гнїзда, хопила одно Вороненя і понесла собі на страву. Прилетїла Ворона, бачить, що одної дитинки нема, покракала, покракала тай перестала, бо що мала робити? А на другий день глянь! уже й другої дитинки нема: не минув тиждень, а Воронині дїти, ще й не опірившись, усї пощезали. Що вже кракала та нарікала стара Ворона нїщо не помагало. Прийшло ся нести ще раз яйця і висиджувати їх знов. Та ба, і за другим разом таке саме лихо. Скоро тілько Вороненята повикльовували ся і мати полетїла шукати для них поживи, Гадюка день по за день вилазила на вербу і брала собі одно Вороненя по другім.

 

Та ось раз підгледїла Ворона, хто її ворог тяжкий. Побачила Гадюку, як та брала її остатнє Вороненятко. То то крику було на все поле! Та що з того! Хоч Ворона, стоячи при входї до Гадючиної нори, надирала собі горло, лаючи та проклинаючи погану розбійницю, Гадюка в норі хрупала її дитинятко і чула себе безпечною знаючи, що Ворона не може їй нїчого зробити.

 

Поміркувала й сама Ворона, що крик і плач нї до чого не доведуть і пішла до куми Лисички, що недалеко в крутім березї мала свою домівку, просити поради.

 

— Ой кумонько, — мовила Ворона, — порадь менї, що маю чинити з поганою сусїдкою, чорною Гадюкою? Жиє в тій самій вербі, що й я, та на моє лихо! Два рази вже я висидїла дїточок, і оба рази ота дводушниця повитягала менї їх із гнїзда і пожерла! А я нїяк не можу досягти її в тій норі!

 

Подумала Лисичка, головкою похитала, хвостиком помахала тай каже:

 

— Тут, кумонько, силою нїчого, не зробиш, тут треба на хитрощі взяти ся.

 

— Та я то й сама бачу, — мовила Ворона, — коли бо на лихо собі нїякоі хитрости не вмію придумати.

 

— Я тобі, кумо, ось що скажу. Ось тут у ріцї часто царська дочка приходить купати ся. Підстережи ти її, а коли царівна положить на березї золотий ланцюшок або яку иньшу блискучу річ, то ти вхопи тоту річ і лети з нею, але так, аби царські слуги бачили тебе. Вони будуть кричати і бігти за тобою, а ти лети просто до верби і вкинь тоту річ у Гадючине дупло, а сама лети на бік. Побачиш тодї, що з того буде.

 

Послухала Ворона Лисиччиної ради. Скоро тілько царівна прийшла купати ся і роздягла ся  на березї та положила на піску свій блискучий золотий ланцюшок, Ворона прилетїла тай хап той ланцюшок у рот і давай утїкати. Побачили царські слуги, з криком кинули ся за Вороною, а та простїсїнько до своєї верби, кинула ланцюшок у Гадючину нору, а сама сїла собі на иньшім дереві близенько тай глядить, що то з того буде.

 

Прибігли слуги до верби. Вони бачили, що Ворона з ланцюшком спускала ся недалеко землї, а потім підлетїла вже без ланцюшка. Значить, тут десь мусїла його випустити! Почали шукати, шпортати, аж далї один угледївши дупло, зазирнув до него і побачив, що ланцюшок блищить ся в серединї. Зараз вони розкопали нору, аж бач, у норі звивши ся в клубок, лежить величезна чорна Гадюка. Не питали слуги, що Гадюка в крадїжи ланцюшка зовсїм не винувата, витягли її з нори і вбили, а ланцюшок узяли. А Ворона врадувала ся вельми, бачивши смерть свого ворога, і від того часу жила собі спокійно.

 

 

 

XI.

 

ТРИ МІХИ ХИТРОЩІВ.

 

Було то в осени. Біжить Лисичка полевою доріжкою тай здибає Їжака.

 

— Добрий день, їжаче-небораче! — крикнула Лисичка.

 

— Здорова була, Лисичко-сестричко — відповів Їжак.

 

— Знаєш що, Їжаче, ходи зо мною!

 

— А куди-ж тебе Бог провадить ?

 

— Та йду онтам до саду їсти винограду.

 

— А не квасний він, Лисичко?

 

— Та де тобі квасний! Повідала Сорока білобока, що чула від Куницї, молодої дївицї, що та бачила, як господарь коштував і хвалив, що солодкий, пора збирати. Ходи, наїмо ся, ще й дїтям по китяхови принесемо.

 

— Нї, Лисичко — каже Їжак — не піду з тобою, бою ся. То господарь хитрий, силець понаставляв, ще зловлю ся.

 

— Не бій ся, Їжаче-небораче! — сьміючись мовила Лисичка. — У мене є три міхи хитрощів, то вже я не я буду, коли тебе з силця не видобуду.

 

— Га, коли так, то нехай буде й так!

 

Пішли обоє, влїзли до саду, наїли ся винограду і вже хотїли назад вертати, аж тут смик! Лисичка ступила необережно тай зловила ся в сильце. Торгнула раз, торгнула другий раз — куди тобі! Не пускає сильце, держить за ногу.

 

— Ой Їжаку, братїку — кричить Лисичка. — Ратуй!

 

— Як же я тебе, Лисичко, поратую ? — мовив Їжак. — Добувай свої три міхи хитрощів і ратуй себе сама.

 

— Та де там мої міхи ! — лементує Лисичка, а сама аж тремтить зо страху. — Бачиш, скакала через річку і всї три міхи урвали ся і впали в воду. Їжаку-братїку, подумай ти, може у тебе деяка хитрість найде ся?

 

— У мене є одна — мовив Їжак — та не знаю, чи буде тобі до смаку. Лягай на тім місцї, де зловила ся, і лежи, лапки від себе відкидай і попускай духу що можеш. Господарь побачить тебе і подумає, що ти вже гниєш, то й викине за пліт.

 

Послухала Лисиця Їжакової ради, притаїла ся, лежить, буцїм давно згинула. Прийшов господарь, побачив її тай аж носа затулив.

 

— От шкода! — промовив він — Не був кілька день коло сильця, а тут бач, яка гарна Лисиця зловила ся та вже й гнити почала. Що тепер з неї за пожиток? Викинути за пліт тай по всьому.

 

І він відсилив Лисицю з сильця, взяв обережно за хвіст тай шпурнув за пліт у кропиву. А Лисицї тілько того й треба було. Як не дасть ногам знати, як не чкурне, лиш зашелестїло в бурянах.

 

Минули два дни, чотири дни, біжить знов Лисичка полевою стежкою і здибає Їжака.

 

— Добрий день, їжаче-небораче!

 

— Здорова була, Лесичко-сестричко — відмовляє Їжак. .

 

— Ходи зо мною до саду їсти винограду.

 

— А не страшно, Лисичко, після позавчорашнього ?

 

— Е, що там! У мене є три міхи хитрощів, якось вимотаю ся.

 

Пішли обоє, влїзли до саду, наїли ся винограду і вже хотїли назад вертати, аж тут смик! Їжак-неборак якось не додивив ся тай спіймав ся в сильце.

 

— Ой Лисичко-сестричко! — кричав бідолаха — спіймало мене сильце і не пускає. Ану добувай свої три міхи хитрощів і вимотуй мене із зашморга.

 

— Ой, небоже — мовила Лисичка — пропали мої хитрощі всї до одної. Скакала через річку і всї три міхи вірвали ся і бовтнули в воду.

 

— Га, так видно вже Божа воля така, що тут менї вмирати. Прощавай, Лисичко-сестричко! Відпусти менї всї гріхи, всї урази, якими я тебе вразив!

 

— Бог тебе прости, Їжаче — мовила Лисичка втираючи очи від слїз, — а я тобі відпускаю з усего серця.

 

— Ходи, Лисичко-сестричко, обіймімо ся ще раз на прощанє!

 

Лисиця обняла Їжака, хоч і як їй то, було несмачно. Та що, неборак на смерть лагодить ся, то як же йому не вволити остатню волю?

 

— Поцїлуй мене, Лисичко-сестричко, в самі уста — просив Їжак. — Аджеж ми вік звікували як брат з сестрою.

 

Нахилила ся Лисичка до Їжака, щоб його поцїлувати, та ледво доторкнула ся своїм язиком до його уст, а Їжак тілько кланц! Ухопив її зубами за язик тай держить. Що вже Лисиця крутила ся, вертїла ся, що вже скомлїла і плакала, Їжак держав зубами за язик, поки не прийшов господарь. Побачивши, що Їжак спіймав ся в сильце і держить Лисицю за язик, він розсьміяв ся, забив Лисицю, а Їжака пустив на волю.

 

 

 

XII.

 

ВОВК, ЛИСИЦЯ І ОСЕЛ.

 

Вовчик-братїк і Лисичка-сестричка хитрили, поки хитрили, грішили поки грішили, а далї стали тай кажуть:

 

— Годї нам грішити! Треба покаяти ся. Ходїмо на прощу аж за море, аби відмолити свої гріхи.

 

Ходїмо, то й ходїмо. Зібрали ся, йдуть. Ішли, йшли, аж надибали Осла, що пас ся на пасовиску.

 

— Здоров був, Ослику-братїку — промовили до него.

 

— Здорові були, люди Божі — відповідає Осел.

 

Стали вони, ласо позирають на Осла, а далї Лисичка й мовить:

 

— А може би ти, Ослику-братїку, пішов з нами в дорогу?

 

— А кудиж вас Господь провадить?

 

— На прощу в далеку заморську країну.

 

— Що ж я готов іти з вами — Ходи, синку, ходи — поважно мовить Вовк — з нами тобі безпечно буде і розмова приємна по дорозї.

 

Чи довго вони там ішли, чи коротко, досить що в найкрасшій згодї прийшли аж над море. Тут зараз Лисичка сюди-туди звинула ся, знайшла кораблик, припятий до берега, і гукнула на своїх. Посїдали на кораблик, відвязали його і пустили ся плисти. Осел веслує, Вовк рулює, а Лисичка вітрил пильнує. Все їм так справно йде, аж душа радуєть ся.

 

Пливуть вони, пливуть, ба вже Вовк і Лисичка здорово поголоднїли. Ослови байдуже; в кораблику на днї було настелено листя та соломи, от він і жує собі помалесеньку і веслує так, що аж піна бризькає.

 

— Слухайте — говорить Лисичка. — Отсе ми при Божій помочи серед моря, та хто його знає, чи доведеть ся нам доплисти до цїли?

 

— Бог ласкав — мовить Осел і гребе далї.

 

— Так то так, і я так думаю — мовить Лисичка, похитуючи головою, — та що, коли ми дуже прогнївили його, Милосерного.

 

— А то чим? —. скрикнули в один голос Вовк і Осел.

 

— Забули висповідати ся, поки виплили на море. Хиба не знаєте, який є звичай у побожних людей?

 

— Ай, ай, ай! — скрикнув Вовк. — Правда твоя, Лисичко! Гріх великий! Ануж прийде буря і потопить нас, то що тодї буде? Не тілько тїлом, але й душею загинемо на віки вічні.

 

— Що-ж його робити ? — питає стурбований Осел.

 

— Знаєте що — мовить Лисичка — сповідаймо ся одні одним на голос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи, а чень Бог нам відпустить. Ти Вовче сповідай ся менї, я буду тобі, а Осел нам обом.

 

— Добре! мовить Вовк. — Тяжкі мої хріхи, Лисичко-сестричко. Коли бувало вірву ся до кошари, то не ріжу одну Вівцю або дві, щоб наїсти ся, але замордую десять, двацять із самої лютости.

 

— За такий гріх, Вовчику-братїку, мусиш три дни постити і поклони бити. Тай мої гріхи не лекші. Коли бувало влїзу до курника, то не душу одну Курку, або дві, щоб наїсти ся і дїтей погодувати, але видушу десять, двацять із самої злої волї.

 

— О, за такий гріх, Лисичко-сестричко, мусиш чотири дни постити і поклони бити. А ти Ослику-братїку чим Бога образив?

 

— Пригадую собі — мовив з сокрушеним серцем Осел — що раз мій господарь запряг мене до візка  і цїлий день возив мною гарбузи, динї, моркву, огірки і всяку ярину з огорода. Оттодї то з візка впав один огірок, я схилив ся, підняв його і з’їв. Більше не можу собі пригадати нїчого.

 

— Ой грішнику темний! — у один голос завили Вовк і Лисичка. — Та се-ж страшенний гріх! Хибаж тобі позволено їсти огірки ? Сеж ти найголовнїйшу заповідь переступив, і за се нема для тебе нїякої покути, хиба смерть.

 

Поміркував Осел, куди воно річ іде, тай каже:

 

— Га, коли смерть, то смерть. Нехай хоч своєю смертю спокутую свій гріх. Та одного тілько менї жаль. Вибираючи ся в дорогу, я закопав на полї під . каменем великий скарб, то шкода, щоби він так і пропав. Колиб ви, люди Божі, видобули його та роздали на сьвяті церкви, на служби Божі та на милостиню за мою душу!

 

— Добре, Ослику-братїку, добре — мовив Вовк — зробимо все, що кажеш, тілько розкажи нам, де лежить той скарб, і по чім пізнати його схованку ?

 

— Він лежить недалеко того місця, де ви мене здибали, а пізнати схованку по камени, що ним завалена нора. На тім камени видовбаний такий самісїнький знак, як ось тут у мене на лївому копитї. Придиви ся йому добре, то зараз пізнаєш.

 

Підняв Осел лїву задню ногу, а Вовк нахилив ся, щоби поглянути, що там за знак на копитї. Та в тій хвилї Осел як не замахне ногою, як не фрасне Вовка копитом у зуби, аж Вовк перекинув ся і стрімголов бабахнув у море. Там ще не встиг отямити ся, а вже було по нїм.

 

А Лисичка бачучи, що стало ся з Вовком, з великого переляку аж підскочила, та так нещасливо, що й сама впала в море і втопила ся. А Осел плив, плив, поки не доплив щасливо до берега.

 

 

 

XIII.

 

ЛИСИЧКА-ЧЕРНИЧКА.

 

Важко було Лисичцї хлїба добувати. Постаріла ся вже, послабла, а їсти хочеть ся. От вона вдала ся. на хитрощі. Забігла десь у комин, обмазала ся сажою тай ходить по лїсї, голову звісивши, важко зітхаючи, чотки* перебираючи. Зьвірі зразу бояли ся, почали тїкати від неї, та вона масненько вговорювала їх:

 

— Бог з вами, дїтоньки! Куди се ви? Мене боїте ся? Нї, не бійте ся, мої голубята. Бачите, я черничкою зробила ся, Богу служу, постом тїло морю, поклони бю, на прощу до сьвятого місця збираю ся.

 

Почув се Півень. Дуже його зворушила Лисиччина побожність тай каже до неї:

 

— Лисичко, Божа черничко, возьми мене з собою на прощу.

 

— Добре, Півнику. Та що ти будеш пішки йти ? Сїдай на мій хребет. Богато я з твойого роду душ загубила, нехай хоч сю покуту за се прийму, може менї Бог гріхи дарує.

 

Сїв Півень Лисичцї на хребет, везе ся. Аж здибають Голуба.

 

— Куди ви, люди Божі? — питає їх Голуб.

 

— На прощу до сьвятого місця.

 

— Возьміть і мене з собою.

 

— Добре, Голубчику — мовить Лисиця. — Сїдай і ти на мій хребет обік Півня, там і для тебе буде місце.

 

Сїв Голуб, їдуть. Аж ось зустрічає ся їм Селезень (Качур).

 

— На добрий день, люди Божі! А куди се вас Бог провадить?

 

— На прощу до сьвятого місця.

 

— Возьміть і мене з собою.

 

— Добре, синку!— мовить Лисиця. — Сїдай на мій хребет. Там ще і для тебе найдеть ся місце.

 

Ішли вони, йшли, аж дійшли до широкої ріки. Прийшло ся їм тут ніч ночувати, ще й день спочивати, порома дожидати. От Лисичка й мовить:

 

— Слухайте, мої дїтоньки! Ось перед нами вода глибока, дорога далека, Бог знає, чи дійдемо до цїли, чи вернемо живі. Треба вам, дїтоньки, висповідати ся і покуту відбути, а як у кождого буде чисте сумлїнє, то й дорога не така страшна буде.

 

— Добре. Ходїмо шукати попа.

 

— А коли добре — мовила Лисичка, — то що вам попа шукати ? Аджеж я черничка, духовна особа така сама, як і піп. Ходїть лишень одно за одним за мною в отсю нору, я вас висповідаю.

 

Знайшла Лисичка нору під каменем, влїзла до неї мов до сповідальницї тай кличе Півня:

 

— Ну, Півнику, дитино моя, ходи сюди близше, признавай ся, чим ти Бога образив?

 

— Не знаю, Лисичко. Здаєть ся, нїчого злого не зробив.

 

— Ой ти грішнику, грішнику! — скрикнула Лисичка. — А хиба ж то не гріх, що ти досьвіта пієш і людям спати не даєш? А то хиба не гріх, що ти пієш у друге геть перед сьвітом, а подорожні думають, що вже свитає, рушають у Дорогу і попадають ся в руки розбійникам? Адже се тяжкі гріхи, і за них тілько одна може бути покута — смерть!

 

І Лисичка вхопила Півника, заволокла його до нори, загризла на смерть і з’їла. А потім облизавши ся і дібравши покірного голоска, вистромила головку : з нори і кликнула :

 

— А тепер ти, моє Голубятко! Підійди близше, на тебе черга признати ся до всїх гріхів.

 

— Які-ж там у мене гріхи, Лисичко-черничко ?.

 

— Ой небоже! — скрикнула Лисиця. — Невжеж се не гріх, коли ти по полю лїтаєш і зерно з поля, сьвіжо посїяне, видзьобуєш і пшеницю з колося пєш ? Се такий страшний гріх, що його тілько смертю можна спокутувати як слїд.

 

І заким іще Голуб отямив ся, вже Лисиця вхопила його за головку, загризла і затягла до своєї нори. А потім вихиливши голову, кличе Селезня.

 

— Ходи й ти, небоже, сповідати ся!

 

— Та чого менї сповідати ся ? — відмовляє Селезень. — Хиба я чим Бога прогнївив?

 

— Ой синку, синку, не говори так! — побожно зітхаючи мовила Лисиця. — Наблизи ся тілько сюди до мене, я тобі повім, який у тебе гріх на душі.

 

— Ну, кажи, я й відси чую, — мовив осторожний Селезень.

 

— Страшний гріх! Аджеж се ти у короля корону вкрав і собі на голову настромив! Поглянь лише в зеркало, як у тебе вся голова вилискуєть ся!

 

— Не правда, Лисичко! Не вкрав я королївської корони! Се ти сама вкрала її.

 

— Я? — скрикнула Лисичка. Як ти можеш се говорити?

 

— Бо у мене сьвідки є — мовив Селезень. — Ось зажди лишень тут, я їх зараз приведу.

 

Лисичка думала, що Селезень приведе їй Качок, Гусий або иньших своїх свояків, і почала скубти Голуба, з’їла його й жде в своїй норі.

 

Тимчасом Селезень іде дорогою, аж на зустріч йому стрілець. Уже намірив ся, вже курок відвів, щоби вбити Селезня, та сей крикнув до него:

 

— Стрільче, стій, не вбивай мене! Ходи за мною, я тобі покажу Лисичину нору і ще й саму Лисицю викличу.

 

Зібрав ся стрілець, пішов за Селезнем, засїв  у корчах, і навів стрільбу просто на вхід нори. А Селезень наблизив ся до нори тай кричить:

 

— Лисичко, Лисичко, виходи!

 

— А що там? — питає Лисичка з середини.

 

— Се я, Селезень, прийшов і сьвідків привів.

 

— Ходи з ними до хати.

 

— Нї, Лисичко, вони не хочуть до твоєї хати, бо їм там за тїсно буде.

 

— Хиба їх так богато?

 

— Нї, Лисичко! Та що там балакати! Вийди, то сама побачиш.

 

Ледво Лисичка вихилила голову з нори, аж тут ручниця грим! Ударило Лисицї мов горючим полумям у очи. Тілько й могла, що скрикнути на Селезня:

 

— А куций день! А чорна година на тебе і на твоїх сьвідків!

 

Се були її остатнї слова.

 

 

 

XIV.

 

МУРКО Й БУРКО.

 

Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а у другого Пес Бурко. Хоч то Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелї.

 

От одного разу, саме в жнива, коли всї з дому позабирали ся в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвірю і муркотїв дуже жалібно. Рано господиня вибираючи ся в поле забула дати йому їсти, — значить, прийде ся бідному терпіти аж до вечера. До лїса було далеко йти, в стрісї воробчиків не чутно нїяких; що тут бідному Муркови на сьвітї Божім робити?

 

— Ей — подумав він собі — он там у сусїда на шпіхлїрі Голуби водять ся. Я колись лиш одним оком заглянув: у двох гнїздах є молодї Голубята, такі ситі та гладкі, як подушечки. От би менї таке одно Голубятко в пригодї  стало! Та ба, Бурко по подвірю ходить, шпіхлїра стереже. Хоч то ми з ним і приятелї, та я то добре знаю, що на шпіхлїр він мене не пустить. Нема що й говорити з ним про се. Зовсїм собача вірність у него!

 

Але голод не тїтка. Муркови чим раз гірше докучав порожний живіт, от він і почав міркувати, як би то здурити Бурка та спровадити його геть із подвіря. При голоднім животї швидко думки йдуть до голови. От за малу хвилю мій Мурко біжить до Бурка, мов не знати з якою доброю новиною. — Слухай, Бурцю, — кричить з далека. — Приношу тобі добру вістку. Ось власне тепер я сидїв за селом на високій липі, — знаєш, там на роздорожу коло хреста. Сиджу собі та чатую на Воробчиків, коли бачу, а з сусїдного села біжить межею якийсь Пес і несе в зубах ковбасу — та таку довжезну, що оба кінцї геть поза ним землею волочать ся. Принїс під липу, оглянув ся довкола, чи не підглядає хто, живенько випорпав під коренем добру яму, запорпав ковбасу, ще й каменем на знак привалив тай побіг. От така то благодать! Я ледво всидїв на липі, так менї запах до носа вдарив. Та що з того, не міг я поживити ся нею, бо камінь тяжкий, тай глини бестия напорпав богато. То може би ти, братїку...

 

Ще Мурко й не скінчив своє оповіданє, коли Бурко зірвав ся на рівні ноги і мов вихор полетїв за село під липу шукати ковбаси. Він бідний також не дуже до переситу наїдав ся, мяса рідко й нюхав, а ковбаса хиба в снї часом йому приснила ся. А тут на тобі, така ласка Божа під липою закопана, ще й каменем привалена! Драпнув Бурко так, що аж закурило ся за ним. А Муркови тілько того й треба було. Не тратячи анї хвилї часу, він горі углом видрапав ся на шпіхлїр, вибрав собі котре найтовстїйше Голубятко, вхопив його в зуби, загриз тай гайда з ним до своєї хати. Там він вилїз на загату, положив Голубятко перед себе та почав хрупати, радісно муркотячи. Тимчасом Бурко прибіг до липи, шукає, нюхає, порпає — нема анї каменя, анї глини, а ковбаси й духу не чути. Вертає бідний мов із лихого торгу до дому тай біжить просто на Муркове обійстє, щоби пожалувати ся приятелеви, по що його здурив. Та ставши за углом, він почув, як Мурко облизуючи ся від крови з Голубятка, балакає сам до себе:

 

— Ото дурень той Бурко! Він десь тепер певно вганяє попід липу, язик висолопивши, та шукає ковбаси, а не знає, що я його Голубятком так славно пообідав!

 

Драпнула Бурка по серцї така фальшивість приятеля і завзяв ся відплатити йому. Усьміхаючись він підійшов до загати тай мовить :

 

— Ей, Мурку, Мурку! Ти гадаєш, що ти мене, здурив, що я повірив твоїй байцї про ту ковбасу ? А я сидїв за плотом і бачив, як ти з нашого шпіхлїра Голубятко взяв. Та по що тобі від мене крити ся? Чому було не сказати просто? Хиба я приставлений Голубят пильнувати? Се не моя худоба. Я й сам був би не від того, щоб часом одно-друге схрупати. От хоч і зараз. Ану ходи та подай ще й менї одно, а собі можеш і ще одно взяти.

 

Дуже втїшив ся Мурко чуючи таку мову, бо звісно, злому завсїгди радісно, коли пізнає, що й другий, кого він мав за чесного, такий самий злодїй, як і він. І скочив Мурко з загати, щоби привитати ся з Бурком, та сей в тій хвилї хап його за карк і роздер.

 

 

 

XV.

 

ЛИСИЧКА КУМА.

 

Був собі раз Вовчик братїк і Лисичка сестричка і задумали вони взяти ся чесно на хлїб працювати. Винайшли собі нивку поля і змовили ся посадити на нїй картофлю. В ранцї рано вибрали ся обоє до роботи, ямки робити та картофлю садити. Дома поснїдали, що там Бог дав, а щоби в полудне не бігати до дому, взяли від разу з собою обід і полуденок: глечик меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі перехрестивши ся тай до роботи.

 

Коплють, коплють, та Лисицї швидко навкучила чесна праця. Нїби то копле, а сама думає, як би то вихопити ся та в корчи медку полизати. Ось у недалекім болотї поміж тростиною, загукав Гук на все горло:

 

— Гуп, гуп, гуп!

 

— Зараз, зараз, сватоньку, — скрикнула Лисичка, немов би то її кликано. І вже кинула мотику тай забирає ся йти.

 

— А куди ти, Лисичко ? — питає її Вовчик братїк.

 

Хиба не чуєш, сват Гук мене кличе.

 

— Та чого?

 

— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, у него сьогоднї хрестини, то він просить мене за куму.

 

— Га, коли так, то йди, тілько не бари ся.

 

— Я заразїсїнько верну! — мовила Лисичка. — Копли собі свій загонець, я тебе здогоню.

 

Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добре меду, закусила паляницею, все чистенько позавязувала, пооблизувала ся тай іде до Вовчика,  з пишна водячи хвостом — звичайно, кума.

 

— А що, вже по хрестинах? — питає Вовчик.

 

— Та вже — мовить Лисичка.

 

— А що там Бог дав?

 

— Хлопчика.

 

— А як же його охрестили?

 

— Початочок.

 

— Ото імя! Я ще й не чував такого — мовив Вовчик. Лисичка нїчого не мовила, але взяла ся пильно до роботи.

 

Може так минула година, а може й дві, — знов Лисичцї захотїло ся медку полизати. І ледво Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить;

 

— Зараз, сватуню, зараз!

 

— А то що, Лисичко ? — питає Вовчик.

 

— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народило ся, ще раз на хрестини просить.

 

— Ну, що, коли просить, то, йди, тілько не бари ся.

 

— Я заразїсїнько, Вовчику! — мовила Лисичка,  тай шмиг у корч. Зараз до горнятка, наїла ся добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного полуденку вже мало що й лишило ся, тай вертає ся до Вовчика.

 

— О, ти вже тут! Уже по хрестинах?

 

— Та вже.

 

— А що-ж там Бог дав ?

 

— Та дївчинку.

 

— А як її охрестили?

 

— Серединка.

 

— Ото! Я ще й не чував такої назви — дивував ся Вовчик.

 

— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.

 

Попрацювали знов з годину, і знов Лисичцї запах дуже медок, і ледво тілько Гук загукав із тростини, а вона кричить:

 

— Іду, сватоньку, йду!

 

— Та куди йдеш, Лисичко ?

 

— Хиба не чуєш, що сват іще раз за куму просить.

 

— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.

 

— Бо мене дуже любить, Вовчику.

 

— Ну, то йди-ж, а не бари ся, треба роботу кінчити.

 

— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бій ся, я своє зроблю.

 

Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала тай іде до Вовчика.

 

— А що, вже по хрестинах?

 

— Та вже.

 

— А що там Бог дав ?

 

— Хлопчика.

 

— А якже-ж його охрестили?

 

— Остаточок.

 

— Ну, що-ж, нехай здоров росте. :

 

Копали так, копали, аж ось уже й полудне. Вовчик давно зголоднїв, та все якось стидає ся признати ся, а далї кинув мотику тай каже:

 

— Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?

 

— Певно, що пора, Вовчику братїку, — мовить Лисичка, а сама нїби то копле, пильнує роботи.

 

— А ти-ж не голодна?

 

— Та нї, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там на хрестинах погостили.

 

Пішов Вовчик у корчі, дивить ся, ого! Горщик порожний, аж вилизаний від меду, кошик перевернений і паляниць анї кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди се Лисичка-сестричка так часто на хрестини ходила! Аж тепер йому вияснило ся, які то вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!

 

— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!

 

Почула Лисиця Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не чекала довго. Дала ногам знати та до лїса, а в лїсї шусть у першу нору, яку надибала під корінєм старого дуба. Думала, що сховає ся зовсїм, але Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка його втягла до нори. Прибіг тай кричить:

 

— Ага, ти тут ? Вилїзай менї зараз! Не сховаєш ся від мене.

 

Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, анї пари з рота.

 

— Не обзиваєш ся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.

 

Скочив Вовк, виломав довгу клюку, застромив у нору тай шпортає. Думка була вхопити Лисичку за ногу тай витягти на сьвіт божий. Не похопила ся Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тїсна, Вовк почувши, що щось зачепив, так тягне, що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки по за плечима бігали, почала реготати ся тай кричати:

 

— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь тай тягне. Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!

 

Почувши се Вовк пустив Лисиччину ногу тай почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справдї за дубовий корінь.

 

— Ай, ай, ай! Моя ноженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з радости як почав тягти, поки сам не змучив ся і клюки не зломав. Тодї плюнув і пішов геть і зарік ся з Лисичкою більше не мати нїякої спілки.

 

 

 

XVI.

 

ВІЙНА МІЖ ПСОМ І ВОВКОМ.

 

Був собі раз у господаря Пес, що жив у великій приязни з Вовком. Зійдуть ся бувало на краю лїса під старим дубом тай балакають собі то про се, то про те: Пес оповідає Вовкови, що чувати в селї, а Вовк Псови подає лїсові новини.

 

Раз якось говорить Вовк до Пса :

 

— Слухай, Гривку. Я чув, що у твойого господаря Свиня має молоді.

 

— Се правда. Дванацятеро поросят привела. Гарні такі, кругленькі, рожевенькі, аж любо дивити ся.

 

— Ай, ай, ай! — зацмокав Вовк. — Аж менї слина на язик набігає. Дванацятеро, мовиш ? Ах, мушу ще сеї ночи навідати ся до них.

 

— Нї, Вовчику — мовив Пес. — Не чини сего! Тямиш, яка була умова між нами? Будемо собі приятелями, я тобі буду розповідати все, що є нового в селї, але ти за те не сьмієш нїколи ходити до мойого господаря. Раз ти йому шкоду зробиш, то й нашій приязни амінь.

 

— Е, що — мовив Вовк — про таку дурницю мали-б ми сварити ся? Адже дванацятеро поросят! Навіть значно не буде, як я одно або  двоє схрупаю.

 

— Нї, Вовчику — остерігав Пес — не ходи до нас! Готова бути біда!

 

— Яка біда ? Не бій ся! Я так легесенько залїзу до хлїва, так делїкатно там справлю ся, що нїхто й не почує.

 

— Але я почую.

 

— Ти? Алеж надїюсь, що ти будеш тихо, що не схочеш видавати свойого приятеля.

 

— Добре тобі говорити! — сумно мовив Пес. — Не видавати приятеля! Алеж господарь ще більший мій приятель, дає менї їсти, то як же менї байдуже дивити ся на його шкоду? І що він скаже менї потому?

 

— Роби як знаєш, — мовив Вовк — а я мушу до твоїх Свиней навідати ся і раджу тобі бути тихо.

 

Надійшла ніч. Вовк додержав слова, приплїв ся з лїса тай суне просто до хлїва. Побачив се Пес тай міркує собі:

 

— Що маю робити? Зажду троха. Коли Вовк справдї справить ся тихо, то нехай собі робить що хоче. Але при найменьшім крику в хлїві і я не буду мовчати.

 

І справдї, ледво Вовк крізь шпарку пропхав ся до хлїва, почула його Свиня тай як закричить! Поросята собі як не завищать, а Пес почувши се, як не загавкає, як не завиє! Посхапували ся господарі та до хлїва, аж там Вовк. Кинули ся на него, і поки неборак успів назад шмигнути крізь шпарку, всипали йому такого бобу, що пару день нїкуди не ходив, тілько лежав у лїсї та вилизував ся.

 

Пес не ходив уже на край лїса з Вовком на розмову, але по якімось часї Вовк сам вечером прийшов до него, станув за ворітьми тай мовить:

 

— Ага, Гривку! Такий то ти добрий приятель. Чекай, чекай! Не забуду я тобі сего!

 

— А хиба я не казав тобі, щоб ти не йшов до мойого господаря? .— мовив Гривко.

 

— А хиба я не велїв тобі мовчати? — огризнув ся Вовк.

 

— Але ти казав, що справиш ся тихо в хлїві, тямиш? Поки було тихо, я мовчав. А по що-ж ти зайшов собі в сварку зі Свинею?

 

— Та який там біс заходив з нею в сварку ? — люто буркнув Вовк. — Ледво я до хлїва, а вона в крик. Але я не я буду, коли їй се подарую. Слухай, Гривку, не роби дурниць! Дай менї слово, що будеш мовчати, а я прийду сьогоднї в ночи до Свинї в гостину.

 

— Про мене, приходи — мовив Гривко — тілько памятай, щоб у хлїві було тихо.  Скоро там найменьшого гармідеру наробиш, я не можу довше мовчати.

 

З тим Вовк і пішов, а о півночи суне знов до хлїва. Але Гривко не дурний був і шепнув Свини, щоб не спала і мала ся на осторозї, бо Вовк обіцяв ся навідати ся до неї. Ще Вовк і голови не встиг просунути в шпарку, а вже Свиня з поросятами наробила в хлїві такого репету, а Гривко так жалібно почав вити під хатними вікнами, що Вовк чим дуж мусїв драпцювати до лїса.

 

Знов минуло кілька день. Гривко не виходив під дуба на розмову з Вовком, а Вовк не приходив до Свинї навідувати ся. Аж одного вечера дивить ся Гривко — стоїть Вовк за воротами і махає до него. Підійшов близше.

 

— А що, Гривку — мовить Вовк нїби ласкаво — чому не виходиш під лїс? Забув про старого приятеля? Не кортить тебе побалакати?

 

— Не кортить — мовив Гривко.

 

— Ах ти Юдо! Ах ти Скаріоте! — крикнув на него Вовк. — Ти думаєш, що я тобі подарую? Думаєш, я не знаю, що ти остеріг Свиню ? Але чекай, вийдеш ти менї колись за ворота, а вже я не я буду, коли не підстережу тебе! А тодї, будь певен, поти твойого житя!

 

— Га, що-ж дїяти — мовив Гривко. — Раз мати родила, раз і вмирати треба. Я то й знав, що наша приязнь не довговічна. Але памятай же й ти, Вовче, що я й тебе можу підстерегти і підвести на біду.

 

— Ах, ти собаче поколїнє! — лютував Вовк за ворітьми. — Ти ще сьмієш менї грозити? Зараз менї ладь ся зо мною на війну! Побачимо, чия візьме. Від нинї на третїй день маєш менї ставити ся зі своїм лицарством коло дуба на полянї. Розумієш! А як не станеш, то горе тобі! Я зі своїми лицарями прийду сюди, витягнемо тебе за вуха з твоєї собачої буди і розірвемо на шматочки.

 

З тим Вовк і пішов. Прибігши до лїса, він подав ся просто до ведмежої ґаври, а ставши перед Ведмедем поклонив ся йому чемно тай мовить:

 

— Слухайте, вуйку Бурмило, я до вас з великою просьбою. Зайшла у мене сварка з Псом Гривком, і я видав йому війну. Так чи не були-б ви ласкаві станути менї до помочи?

 

— Розуміє ся, розуміє ся, що стану ! — відповів Ведмідь. — Сему драбузї варто вже раз доїхати кінця.

 

Радісний побіг Вовк далї і здибав дикого Кабана.

 

— Слухайте, стрику Пориличу, — мовив Вовк. — Станьте менї до помочи! За три дни у мене велика війна з Псом, то я збираю що найчільнїйше лїсове лицарство.

 

— Гаразд, гаразд — мовив Кабан. — Стану напевно.

 

На третього покликав Вовк ще Лиса Микиту. Поміркували разом, що вже досить мають сили, а коли настав умовлений день битви, пішли під дуба, дожидаючи противника.

 

Тимчасом Пес Гривко тяжко зажурив ся, почувши, як Вовк визиває його на війну.

 

— Що менї на сьвіточку Божім робити? — думав він собі. — І яких менї лицарів кликати на сю війну? Нї, мабуть доведеть ся таки пропасти.

 

Оттак думав бідний Гривко день, думав другий день і нїчого не міг видумати. Вже й їда його не береть ся, звісив голову і ходить мов сам не свій.

 

— Ей, Гривку, а тобі що таке ? — окрикнув його Кіт Мурко, його добрий товариш і приятель.

 

— Ет, що тобі говорити! — нерадо мовив Гривко. — Нещастє моє, тай годї, і ти певно не поможеш менї.

 

— Ну, говори, говори! — настоював Мурко. — Поможу не поможу, а бодай розважу твою тугу.

 

Гривко розповів Муркови про свою пригоду з Вовком.

 

— Не турбуй ся, братїку — мовив Мурко. — Я тобі стану до помочи. Іди тілько, поклич іще Гусака і Качура, то маю надїю, що ми не постидаємо ся в тій війнї.

 

Послухав Гривко розумної ради, запросив Качура і Гусака, а ті обіцяли йому свою поміч у війнї.

 

Настав умовлений день. Ще не сьвіт, не зоря, вирушив Гривко зі своїм лицарством на війну. Передом іде Гусак і ґеґає в-одно, точнїсїнько мов у барабан бє: тра-та-та! тра-та-та! За ним рядом маширують Гривко і Мурко, попіднимавши в гору хвости, мов вояки карабіни, а з заду йде Качур, та все головою до землї нипає і розсудливо приговорює: так-так-так! так-так-так!

 

Вовк тимчасом дожидаючи ворогів, звелїв Ведмедеви вилїзти на дерево і уважати на прихід ворожого війська та сповістити решту товариства, яке воно. Лис Микита став на передї і підняв свій хвіст як фану; Вовк стоїть під дубом, а Кабанови велїли зарити ся в купу листя і там сидїти в засїдцї, щоби в рішучій хвилї міг наробити постраху між ворогами. Ось показало ся вороже військо.

 

— Слухайте, братчики! — говорить з дерева Ведмідь. — Ідуть уже, йдуть наші вороги! Тай страшні-ж! Попереду барабанщик іде — чуєте, як барабанить ?

 

— Чуємо — з острахом промовили лицарі.

 

— А за ним ідуть два люті стрільцї з карабінами.

 

— Ой лишенько! — скрикнули в один голос Вовк і Лис. — Буде по нас!

 

— А з заду якийсь чарівник іде, тим стрільцям духа додає, мабуть кулї за ними збирає та все в низ показує і говорить: так, так, так!

 

— Ой, се він на мою душу важить! — простогнав Кабан, лежачи під листєм.

 

— Що-ж робити, братчики ? — промовив Вовк. — Не гарнож нам утїкати з війни, навіть не трібувавши бою. Ану тілько сьміло на них!

 

Але не встиг він скінчити своєї промови, коли  Кіт побачивши з далека, як щось рушає ся і шелестить серед листя, подумав, що се Миш, і що духу кинув  ся туди. Тимчасом се був хвіст Кабана, що сам лежав тихесенько під листєм, але зо страху, сам про те не знаючи, рушав хвостом. Своїми острими пазурями впив ся Кіт Кабанови в хвіст і почав гризти його зубами. Ошалїлий з перестраху і з болю Кабан заквичав страшенно і кинув ся тїкати. Тодї Кіт ще дужше переляканий запрускав, згорбив ся, мов стріла скочив на дуба і полїз до гори деревом.

 

— Ой Господи! — скрикнув Ведмідь, що з гори слїдив за ходом битви. — Се-ж мабуть смерть моя лїзе!

 

І він попер ся й собі-ж горі деревом, тїкаючи від лютого ворога, але швидко підхопив ся на таку тоненьку гиляку, що не видержала його тягару, вломала ся, і бідний вуйко як колода гепнув з дерева на землю. Та ба, і тут не було коли довго спочивати! Пес, побачивши Лиса, кинув ся на него і вхопив — що правда, не за голову, а тілько за хвіст. Неборака Лис шарпнув ся що сили і лишивши хвіст у Гривкових зубах, шурнув що духу. В тій хвилї гепнув  і Ведмідь з дерева і хоч був ледво живий з болю. і зо страху, схопив ся на рівні ноги тай попер у лїс. Розумієть ся, що по такім страшнім розгромі всего лицарства не лишало ся й Вовкови нїчого, як дати ногам знати.

 

Оттак то Пес зі своїми товаришами одержали  блискучу побіду над Вовком, а отрубивши її як слїд і постоявши троха на полянї, пішли радісно до дому.  А розгромлені лицарі зійшли ся далеко в лїсї коло  Ведмедевої ґаври і почали пригадувати, які то страховища перетерпіли вони в тій війнї.

 

— Е, не штука було побідити нас маючи два карабіни! — мовив Вовк.

 

— А менї, братчики, адїть, який шмат хвоста мечем відсїкли! — мовив Кабан.

 

— А я не инакше міркую, тілько на мене кинули бомбу, що так менї весь хвіст гладко відчикрижила! — говорив Лис Микита.

 

— А я й не тямлю, що зо мною було, — стогнав Ведмідь. — Те тілько тямлю, що я перший і остатнїй раз в житю пробував лїтати! Хай йому цур! Летїти ще сяк так, але сїдати дуже погано.

 

 

 

XVII.

 

ФАРБОВАНИЙ ЛИС.

 

Жив собі в однім лїсї Лис Микита, хитрий-прехитрий. Кілько разів гонили його стрільцї, тровили його Псами, заставляли на него зелїза або підкидали йому затроєного мяса, нїчим не могли йому доїхати кінця. Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й иньших своїх товаришів остерігав. А вже як вибрав ся на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сьмілїйшого вигадливійшого та зручнїйшого злодїя над него. Дійшло до того, що він нераз у білий день вибирав ся на польоване і нїколи не вертав з порожними руками.

 

Се незвичайне щастє і та його хитрість зробили  його страшенно гордим. Йому здавало ся, що нема  нїчого неможливого для него.

 

— Що ви собі думаєте! — величав ся він перед своїми товаришами. — Доси я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста просто з торговицї Курку вкраду.

 

— Ет, іди, не говори дурниць! — уговкували  його товариші.

 

— Що, дурниць! Ану побачите! — решетив  ся Лис.

 

— Побачимо, або й не побачимо. Там Пси купами по вулицях ходять, то вже хибаб ти перекинув ся в Блоху, щоб тебе не побачили і не роздерли.

 

— Отже побачите, і в Блоху не перекину ся і не розідруть мене! — товк своє Лис і поклав собі міцно зараз завтра, в сам торговий день, побігти до міста і з торговицї вхопити Курку.

 

Але сим разом бідний Микита таки перечислив ся. Поміж коноплї та кукурудзи він залїз безпечно аж до передмістя; огородами, перескакуючи плоти та ховаючи ся між яриною, дістав ся аж до середмістя. Але тут біда ! Треба було хоч на коротку хвильку вискочити на вулицю, збігати на торговицю і вернути назад. А на вулицї і на торговицї крик, шум, гармідер, вози скриплять, колеса туркочуть, конї гримлять копитами, Свинї квичуть, Жиди шваркочуть, селяни гойкають — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в снї не бачив і в горячцї не чував.

 

Але що дїяти! Наважив ся, то треба кінчити те, що зачав. Посидївши пару годин у бурянї коло плота, що притикав до вулицї, він освоїв ся трохи з тим гамором. Позбувши ся першого страху, а надто роздививши ся по троха, куди і як найлїпше бігти, щоб осягнути свою цїль, Лис Микита набрав відваги, розбіг ся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло і їхало людей богато, стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нїкому до него не було дїла. От Пес та Пес — думали собі люде. А Микита тому й рад. Знитив ся, стулив ся та ровом як не чкурне просто на торговицю, де довгим рядом сидїлі жінки, держачи на решетах, у кошах і кобелях на продаж яйця, масло, сьвіжі гриби, полотно, сїмя, Курей, Качок і иньші такі гарні річи.

 

Але не встиг він добігти до торговицї, коли йому на стрічу біжить Пес, з иньшого боку надбігає другий там видить третього. Псів уже наш Микита не здурить Зараз занюхали, хто він, загарчали тай як не кинуть ся до него! Господи, яке страхітє! Наш Микита скрутив ся мов муха в окропі: що тут робити ? куди дїти ся? Не довго думаючи, він шмигнув у найблизші отворені сїни, а з сїней на подвірє. Скулив ся тут і роздивляє ся, кудиб то сховати ся, а сам надслухує, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвірю в кутї стоїть якась дїжа. От він не довго думаючи, скік у дїжу тай сховав ся.

 

Щастє мав, бо ледво він щез у дїжі, коли надбігли Пси цїлою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи.

 

— Тут він був! Тут він був! Шукайте його ! — кричали передні.

 

Цїла юрба кинула ся по тїсненькім подвірю, по всїх закутках, порпають, нюхають, дряпають — Лиса анї слїду нема. Кілька разів підходили й до дїжі, але негарний запах, який ішов від неї, відгонював їх. Вкінцї не знайшовши нїчого, вони побігли далї. Лис Микита був уратований.

 

Уратований, але як!

 

В дїжі, що так несподївано стала йому в пригодї, було більше як до половини синьої, густо на олїї розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив малярь,  що малював покої, паркани та садові лавки.

 

Власне завтра мав малювати якийсь великий шмат паркану і від разу розробив собі цїлу дїжу фарби тай  поставив її в кутї на подвірю, щоб мав на завтра готову. Вскочивши в сю розчину, Лис Микита в першій  хвилї занурив ся в неї з головою і мало не задусив ся. Але потім, діставши заднїми ногами дна бочки, став собі так, що все його тїло було затоплене в фарбі, а тілько морда, також синьо помальована, трошечка вистирчала з неї. Оттак він вичекав, поки минула страшна небезпека. Серце у бідолахи било ся сильно, голод крутив кишки, запах олїї майже дусив його, але що було дїяти! Слава Богу, що живий! Тай то ще хто знає, що буде. Ануж надійде господарь бочки і застане його тут?

 

Але й на се не було ради. Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусїв сидїти в фарбі тихо аж до вечера, знаючи добре, що як би тепер, у такім строю, появив ся на вулицї, то вже не Пси, але люде кинуть ся за ним і не пустять його живого. Аж коли смеркло ся, Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелї, перебіг вулицю і неспостережений нїким ускочив до садка, а відси бурянами, через плоти, через капусти та кукурузи чкурнув до лїса. Довго ще тягли ся за ним синї слїди, поки фарба не обтерла ся троха або не висхла. Вже добре: стемнїло ся, коли Микита добіг до лїса і то не в тім боцї, де була його хата, а геть у противнім. Був голодний, змучений, ледво живий. До дому треба було ще бігти зо дві милї, але на се у него не ставало вже сили. Тож покріпивши ся троха кількома яйцями, що знайшов у гнїздї Перепелицї, він ускочив у першу лїпшу порожну нору, розгорнув листє, зарив ся в ньому з головою і заснув справдї як по купели.

 

Чи пізно чи рано встав він на другий день, сего вже в книгах не записано, — досить, що вставши з твердого сну, позїхнувши смачно і сплюнувши тричи в той бік, де вчора була йому така немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, вилїз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячій груди.

 

— Сама добра пора на польованє! — подумав. Але в тій хвилї зирнув на себе — Господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку він кинув ся тїкати, але ба, сам від себе не втечеш! Зупинув ся і знов придивляє ся: та не  вже се я сам? Не вже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги ? Нї, не пізнає, не пїзнає тай годї! Якийсь дивний і страшний зьвір, синїй-синїй, з препоганим запахом,  покритий не те лускою, не то якимись колючими ґузами, не то їжовими колючками, а хвіст у него —  не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.

 

Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробило ся з него, обнюхує, пробує обтріпати ся — не йде. Пробує обкачати ся в траві — не йде! Пробує дряпати з себе ту луску пазурами — болить, але не пускає! Пробує лизати — не йде! Надбіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмити ся з фарби, — де тобі!  Фарба олїйна, через ніч у теплї засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, небоже Микито!

 

В тій хвилї де не взяв ся Вовчик братїк. Він ще вчора був добрий знайомий нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього зьвіря, всего в колючках та ґузах і з таким здоровенним, мов із мідї вилитим хвостом, він аж завив з переляку, а отямивши ся як не пішов удирати — ледво хлипає! Подибав у лїсї Вовчицю, далї Ведмедя, Кабана, Оленя  — всї його питають, що з ним, чого так утїкає, а він  тілько хлипає, баньки витріщив та знай тілько лепоче:

 

— Онтам! онтам! Ой, тай страшне-ж! Ой, тай  люте-ж!

 

— Та що, що таке? — допитують його свояки.

 

— Не знаю! Не знаю! Ой, тай страшенне-ж!

 

Що за диво! Зібрало ся довкола чимало зьвіря, заспокоюють його, дали води напити ся, Малпа Фрузя вистригла йому три жмінки волося з між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіяв ся, але де тобі, все дарма. Бачучи, що з Вовком непорадна година, зьвірі присудили йти їм усїм у той бік, де показував Вовк, і подивити ся, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутив ся Лис Микита, зирнули собі-ж тай кинули ся в ростїч. Деж пак! Такого зьвіря нї видано, нї чувано, від коли сьвіт сьвітом і лїс лїсом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кіхтї і яка його воля?

 

Хоч і як тяжко турбував ся Лис Микита своєю новою подобою, а все таки він добре бачив, яке вражінє зробила та його подоба зразу на Вовка, а отсе тепер і на иньших зьвірів.

 

— Гей — подумав собі хитрий Лис — та се не кепсько, що вони мене так боять ся! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!

 

І піднявши в гору хвіст, надувши ся гордо, він пішов у глуб лїса, де знав, що є місце сходин для всеї лїсової людности. Тимчасом гомін про нового, нечуваного і страшного зьвіря розійшов ся геть по лїсї. Всї зьвірі, що жили в тім лїсї, хотїли хоч з далека придивити ся новому гостеви, але нїхто не сьмів приступити близше. А Лис Микита мов і не бачить сего, йде собі поважно, мов у глубокій задумі, а прийшовши на серед зьвірячого майдану, сїв на тім пеньку, де звичайно любив сїдати Ведмідь. Сїв і жде. Не минуло й пів години, як довкола майдану нагромадило ся зьвірів і птахів видимо-невидимо. Всї цїкаві знати, що се за поява, і всї боять ся її, нїхто не сьміє приступити до неї. Стоять з далека, тремтять і тілько чекають хвилї, щоб дати драпака.

 

Тодї Лис перший заговорив до них ласкаво:

 

— Любі мої! Не бійте ся мене! Приступіть близше, я маю вам щось дуже важне сказати.

 

Але зьвірі не підходили і тілько Ведмідь, ледво не ледво переводячи дух, запитав:

 

— А ти-ж хто такий?

 

— Приступіть близше, я вам усе розповім — лагідно і солодко говорив Лис. Зьвірі троха наближили ся до него, але зовсїм близько не важили ся.

 

— Слухайте, любі мої — говорив Лис Микита — і тїште ся! Сьогоднї рано сьвятий Миколай улїпив мене з небесної глини — придивіть ся, яка вона блакитна! і ожививши мене своїм духом, мовив:

 

— Зьвіре Остромисле! В зьвірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Нїхто там непевний свойого житя і свойого добра. Іди на землю і будь зьвірячим царем, заводи лад, суди по правдї і не допускай нїкому кривдити моїх зьвірів!

 

Почувши се зьвірі аж у долонї сплеснули.

 

— Ой Господи! Так се ти маєш бути наш добродїй, наш царь? :

 

— Так, дїтоньки — поважно мовив Лис Микита.

 

Нечувана радість запанувала в зьвірячім царстві. Зараз кинули ся робити порядки. Орли та Яструби наловили Курей, Вовки та Ведмедї нарізали Овець, Телят і нанесли цїлу купу перед нового царя. Сей узяв часточку собі, а решту по справедливости роздїлив між усїх голодних. Знов радість, знов оклики зачудуваня і подяки. От царь ! От добродїй! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки, вічисті, мов у Бога за дверми!

 

Пішли днї за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і мягкосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засїдати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому услужні мінїстри. Тай справедливість його була така, як звичайно у зьвірів: хто був дужший, той лїпший, а хто слабший, той нїколи не виграв справи.

 

Жили собі зьвірі під новим царем зовсїм так, як і без него: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільцї, той мусїв згинути, а хто втїк, той Богу дякував, що жиє.

 

А про те всї були дуже раді, що мають такого мудрого,  могутного і ласкавого царя, а надто так неподібного до всїх иньших зьвірів.

 

І Лис Микита, зробивши ся царем, жив собі як у Бога за дверми. Тілько одного бояв ся, щоб фарба не злїзла з його шерсти, щоби зьвірі не пізнали, хто він є по правдї. Для того він нїколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухав ся і спав тілько на мягкій перинї. І взагалї він пильнував, щоб нїчим не зрадити перед своїми мінїстрами, що він є Лис, а не жаден зьвір Остромисл.

 

Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він настав на царство. Зьвірі надумали сьвяткувати врочисто той день і справити при тій нагодї великий концерт. Зібрав ся хор з Лисів, Вовків, Ведмедїв, уложено чудову кантату, і вечером по великих процесиях, обідах і промовах на честь царя хор виступив і почав сьпівати. Чудо! Ведмедї ревли басом, аж дуби трясли ся. Вовки витягали сольо, аж око вянуло. Але як молодї Лисички в народнїх строях задзявкотїли тоненькими тенорами, то царь не міг витримати.

 

Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він піднявши морду, як не задзявкає й собі по лисячому!

 

Господи! Що стало ? Всї сьпіваки від разу затихли. Всїм мінїстрам і слугам царським від разу мов полуда з очей спала. Таж се Лис! Простїсїнький фарбований Лис! Ще й паскудною олїйною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти брехуне! Ах ти ошуканче!

 

І не тямлячи вже анї про його добродїйства,  анї про його величану мудрість, а люті тілько за те, що так довго давали йому дурити себе, всї кинули ся на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки. І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеви і дасть йому добре одурити ся; коли який драбуга отуманить нас, обідре, оббреше, і ми робимо ся хоть дрібку мудрійшими по шкодї, то говоримо: „Е, я то давно знав! Я на нїм пізнав ся, як на фарбованім Лисї“.

 

 

 

XVIII.

 

ВОРОНИ І СОВИ.

 

В однім великім лїсї гнїздило ся богато Ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що в цїлім лїсї не було иньшого птаха анї зьвіря: весь лїс був одно вороняче царство. Тілько на серед лїса стояли великі голі скали, в них була велика, простора, темна печера, а в тій печері жили Сови так само великою купою, як Ворони в лїсї. В день Ворони були повними панами, кракали, сидїли по деревах і скалах, чули себе вповнї свобідними. Але коли прийшла ніч і Ворони позасипляли в своїх гнїздах, тодї вилїтали Сови зі своєї печери, летїли просто до воронячих гнїзд, забивали кожда по одній Воронї і їли їх.

 

Довгий час терпіли Ворони се лихо, але далї не стало їм терпцю. Воронячий царь скликав одного дня весь свій народ на велику нараду і промовив до них:

 

— Слухайте, дїтоньки. Нещастє наше з тими Совами! Нападають на нас по ночах, коли ми спимо і не можемо боронити ся. Лягаючи спати, нїхто з нас не є певний, чи встане ,завтра живий. Нї ! так не можна жити ! Що нам з того, що ми весь день мучимо ся, шукаємо поживи, годуємо дїтий ? А ті дармоїди весь день вилежують ся в своїх норах, а в ночи хапають нас як своїх! І адїть, ми працюємо — і нас раз у раз меньше, а вони дармують і плодять ся та множать ся на нашу загибіль. Аджеж як так піде далї, то швидко нас зовсїм не стане. Радьте, дїтоньки, що  нам робити?

 

У того царя було пять мінїстрів, що ще радили  його батькови і сидїли на своїх урядах уже довгі лїта. Почувши цареву бесїду, вони згідно потакнули головами і сказали:

 

— Спасибі тобі, царю, що ти скликав сю нараду! Видно, що дуже дбаєш за свій народ. Дай тобі, Боже, всето добра і многі лїта прожити.

 

— Добре, добре, — промовив стурбований  царь. — Тілько-ж ви, мої мудрі мінїстри, скажіть тепер своє слово, що нам робити в тій тяжкій пригодї.

 

Тодї перший мінїстер, подумавши глубоко,  промовив:

 

— Моя рада така, найяснїйший царю: Сови сильні, ми слабші; Сови воюють у ночи, ми в ночи спимо і не бачимо нїчого. Що-ж ми можемо їм зробити? Найлїпше пішлїмо до них свойого післанця  і просїмо, щоби зробили з нами мир, щоби дали нам спокій, хоч би нам прийшло ся дати їм навіть який окуп. Адже знаєш, що каже приказка:

 

            З сильнїйшим не бори ся,

            А радше покори ся.

 

— Гм — промовив царь, почувши таку раду. —  Не перечу, що се дуже розумно, але   ну, а ти,  другий мінїстре, що скажеш?

 

— Найяснїйший пане, — промовив другий мінїстер — менї се зовсїм не подобає ся, що радив мій  поважний попередник. Просити ласки у нашого заклятого ворога? Не досить, що він повбивав так богато наших, то маємо ще йому кланяти ся, давати йому окуп? Нї! Чейже вороняче серце ще не спідлїло до решти! Радше помремо всї в чеснім бою, нїж так вижебрувати житє. А до того подумайте! Адже наші вороги не мають нї чести, нї сумлїня! Адже вони нападають на нас по ночи, вбивають сонних і безоружних! Чи ви думаєте, що вони пошанують післанцїв? А навіть як ми заключимо з ними спокій, то чи ви певні, що вони будуть додержувати присяги? Я певний, що не будуть. А в такім разї лїпше нам обернути всї сили на війну з ними, нїж думати про гнилу згоду.

 

— Дуже гарно говориш, мій друже — мовив на се царь, але... Ну, та послухаємо, що скаже третїй мінїстер.

 

Сей був старий, немічний і мовив захриплим голосом:

 

— Гай, гай! Певна то річ, що не яло ся нам жебрати спокою, але як же нам і воювати з тими Совами? Всї знаємо, що вони міцнїйші від нас тим, що вони воюють по ночи і нападають на сонних. Видамо їм війну, то будьмо певні, що не дочекаємо й до першої ночи : вони нападуть на нас і вимордують усїх до остатка. А моя рада одна: покиньмо сей нещасний лїс і те погане сусїдство, тїкаймо відси, поки живі та здорові, шукаймо собі иньшого, безпечнїйшого осїдку.

 

— Гм, гм — муркотїв царь, хитаючи головою. — Се також рада! Ну, але почуємо, що скаже четвертий мінїстер.

 

— Я би радив, найяснїйший царю, не квапити ся анї з війною, анї з заключенєм спокою, анї з утекою, а підождати, що буде далї. Ще, Богу дякувати, всї не гинемо. Ануж Сови спамятають ся і самі дадуть нам спокій — адже і у них може прокинути ся сумлїнє. Або ануж вони перенесуть ся десь у иньше місце ? Все може бути, то найлїпше підождїмо, що час покаже.

 

Самий остатнїй поміж мінїстрами був старенький, згорблений Каркайло. До него обернув ся царь нарештї і мовив:

 

— Ну, а ти Каракайло що скажеш?

 

— А що-ж я можу сказати? Всї панове мої попередники радили дуже мудро. Добрий супокій, але тілько в свій час. Добра і війна, але також у свій час. Не зле навіть утекти від ворога, коли нема иньшої ради; не зле й підождти. Тілько то недобре, коли мій попередник радив зачекати, аж у Сов прокине ся сумлїнє, і вони самі з доброї волї дадуть нам спокій. Гай, гай, дїтоньки! Ви мабуть думаєте, що ті Сови так собі з доброго дива розпочали з нами війну ? Ой нї, се у них з давна, від дїдів-прадїдів такий звичай і така установа. А знаєте, чому?

 

— Нї, не знаємо ! — закричали Ворони.

 

— Ну, то слухайте-ж, я вам розповім, — мовив Каркайло.

 

II.

 

Було колись так, що всї птахи зібрали ся до купи і почали міркувати, що як же се так, що вони не мають царя ? Десь люди мають стілько своїх царів, зьвірі мають Льва, а ми, бідні птахи, не маємо нїкого, хто-б нас боронив у нещастю і робив між нами порядок. Нїби то Орел називає ся Нашим царем, але що нам з него за пожиток? Він собі гнїздить ся по найвисших горах, лїтає попід саме сонце, а на нас бідних птахів хиба тілько погляне, щоб одного або другого вхопити собі на страву. Що нам з такого царя, що не знає нашого житя, не дбає про наше горе?

 

Було там богато такого наріканя. Кождий говорив що знав: Кури кудкудакали, Гуси ґеґали, Качки квакали, Журавлї курлюкали, Бузьки клекотїли, дрібне птаство пищало, — одним словом, гомін такий був, що не суди Господи. Тілько одна Сова, надувши ся, сидїла тихо і вдавала з себе страх мудру: Далї птахи завважили се і кажуть проміж себе :

 

— Гей, слухайте! Отся Сова мовчить, певно вона знає більше від нас усїх!

 

— Певнїсїнько — мовили иньші адїть, яка у неї голова величезна.

 

— Ще й окуляри на носї! Та вона певно весь день у книгах та письмах читає.

 

— Знаєте що, виберім її за царя. Нам мудрого царя дуже треба.

 

— Добре, добре!

 

Пішла така гутірка поміж усїм птаством, і всї крикнули:

 

— Добре, добре! Сова нехай буде нашим царем! Вибираємо Сову! Многая лїта Сові!

 

Як згода, то згода! Зараз почали зносити все, що потрібне для коронациї: пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масти. Почали ся сьпіви, Бузьки дзьобами викресали огню і розложили ватру, накидали  в огонь пахучого кадила, одним словом, парада, як належить ся. Аж тут десь відкись надлїтає Ворона. Вона не була на нарадї, а тепер летячи понад те місце, побачила пташину нараду і думає собі:

 

— Ов, а се що таке? Треба подивити ся близше !

 

А птахи й собі, побачивши Ворону, почали гомонїти:

 

— Ось летить Ворона! Варто би послухати, що вона скаже. Аджеж се також розумна птиця, з ве́ршки рибу виймає, — ану, може вона скаже нам щось мудрого.

 

Наблизила ся Ворона, привитала ся з гуртом тай питає:

 

— А що се у вас, панове, за зборище таке? Який празник справляєте ? Чи Синицю замуж віддаєте, чи може Чижиковим дїтям іменини справляєте?

 

— Не вгадала ! Не вгадала! — загули́ птахи, — Царя вибираємо.

 

— Царя вибираєте? От новина! Ну, ну, нївроку! А на кого-ж голосуєте?

 

— Та бачиш, на Сову. Думаємо, що вона наймудрійша з нас усїх, то нехай би царювала.

 

— Сова? Наймудрійша! Сова має нам царювати? Та що ви, подуріли, чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзюба просторіка, що й слова по  людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна як пень. А її окуляри, то одна мана, — вона навіть азбуки не знає! Нї, як має Сова бути нашим царем, то я зараз дам собі обскубти все пірє і запишу ся до Повхів або до Щурів і не хочу признавати ся до того, що з яйця виклювала ся! І не могли ви вибрати хоч Паву, хоч Журавля, хоч Соловія — то бодай би видно, що є чим похвалити ся. А зрештою по що вам нового царя, коли маєте Орла? Кажете, що він не дбає про вас, та певно, він не буде розщибати ся, щоб кождому до дзьоба віткнути все те, чого кому треба. Се не царське дїло. Кождий дбай сам  про себе. А для слабих уже се богато значить, коли в тяжкій годинї можуть покликати ся на поміч міцнїйшого. Нераз саме імя міцного заступника може відвернути від нас лихо так як від Заяцїв, що покликали ся на місяць.

 

— О, о, о! — закричали птахи. — А се що за чудасїя? Як то так Заяцї покликали ся на місяць? Ану говори!

 

— Слухайте — мовила Ворона — я вам розповім.

 

III.

 

Було то не в нашім краю, а далеко, далеко, в горячих сторонах. У однім величезнім лїсї жило стадо Слонів і мало собі свойого війта Чотирозуба. Жили вони в тім лїсї віки вічисті супокійно, аж ось раз настала велика посуха. Всї калюжі, стави, озера і болота повисихали: Слони не мали де не тілько купати ся, але навіть раз угасити свою спрагу. В такім клопотї зібрала ся вся громада довкола свойого війта і говорить до него:

 

— Слухайте, дядьку Чотирозубе, чи ви не бачите, яка біда притисла нас? Води нема нїде, хоч гинь. Ми всї ходимо вже по тижневи не миті, а наші дїти вянуть та гинуть зо спраги. Адже твоя річ дбати, щоб нам була вода!

 

— Я й дбаю, дїтоньки — промовив Чотирозуб. — Я вже перед тижнем вислав на всї боки післанцїв, щоб розвідали, де тут близько чи далеко є погожа вода, щоб нам була для нашої потреби.

 

Ще він не докінчив своєї промови, коли ось надійшли післанцї і говорять:

 

— Маємо воду! Маємо воду ! Ходїть!

 

Не довго думаючи, зібрали ся Слони і рушили в дорогу. Ішли вони не довго й не коротко, а пять днїв і пять ночий, поки не дійшли до великого а неглибокого озера, що лежало серед лїсів на широкій рівнинї порослій корчами та травами. Слонам страшенно подобала ся нова домівка. В озері могли купати ся і плюскотати ся цїлїсїнький день, а вечером знаходили собі богату пашу на рівнинї і в околичних лїсах.

 

Але трафило ся так, що на тій самій рівнинї з давен давна жила незлїчена сила Заяцїв і Кріликів. Під кождим корчем були їх ямки випорпані в мягкій, пухкій землї. Легко зрозуміти, що як Слони закватирували ся сюди, то Заяцям прийшло ся круто. Зараз у перших днях Слони своїми ножищами порозтолочували богато Заячих гнїзд, подусили богато молодих Заяченят, а й старим Заяцям не одному допало ся: сему відтолочили одну ногу, другому дві, а вже котрому відтолочили голову, той був щасливий у Бога.

 

Бачучи таке своє нещастє, збігли ся всї Заяцї на раду. Там то було йойканя, плачу та наріканя! Одні радили забирати ся з сеї рівнини і тїкати що духу, куди ноги несуть, бо деж таки! Слони такі великі і міцні, що Заяцям навіть не думати про те, щоб їм оперти ся. Але иньші, розумнїйші, кажуть:

 

— Та чекайте-ж бо! Ще не амінь, щоб ми так нї сїло, нї пало, покидали свою рідну батківщину. На кождий спосіб є таки спосіб. Треба тілько подумати.

 

Довго вони думали сюди й туди, і не могли нїчого видумати. Далї виступив один Заяць, Довгослух називав ся, і мовить:

 

— Чекайте, братя! Я маю спосіб і надїю ся, що ще нинї позбудемо ся тих непрошених гостий.

 

І не говорячи нїчого більше, він пішов у гущавину, де пасли ся Слони. Наблизивши ся, він привитав їх чемненько і мовить:

 

— Заведїть мене до свойого війта, маю йому сказати щось дуже важне.

 

Слони завели його до Чотирозуба. Ставши перед ним на заднї лапки, Заяць мовив:

 

— Великоможний пане! Приходжу до тебе не з власної волї, а яко післанець нашого ясного і безсмертного царя Місяця.

 

— Так? То Місяць є вашим царем ? — мовив Слон.

 

— Так є, він наш царь і наш патрон. І він посилає мене до тебе і велить заявити тобі ось які слова: „Моє серце засмучене, моє лице затемнене, моя душа в тяжкій жалобі. Бо прийшли Слони, не питавши ся, заняли мою рівнину, не просивши ся, збовтали моє озеро, не дозволявши ся. І своїми ногами вони потолочили домівки моїх підданих, повбивали невинних дїтий, покалїчили старцїв і жінок, пролили, на землю кров неповинну". І говорить тобі наш ясний царь Місяць моїми устами: „Загнїваюсь тяжко на тих злочинцїв, переміню їм усю воду в кров а всю пашу в бодяки, напущу на них тяжкі хороби і зарази, коли захочуть довше противити ся менї“.

 

Почувши сю промову, Слон Чотирозуб аж о сьвітї не стямив ся. Як кождий такий валило, він був добродушний і мягкосердий.

 

— Ой Господи! — скрикнув він. — Та ми-ж і не знали нїчогісїнько. Ой лишенько, і так нї з сего нї з того чи бач у які тяжкі гріхи вскочили. Ще й гнїв сьвятого Місяця на себе навели! Що-ж нам тепер робити?

 

— Ходи, великоможний пане — мовив далї Заяць Довгослух — ходи зо мною! Стань перед ясним лицем нашого патрона, перепроси його, може він тобі скаже, що маєш робити.

 

Слон з тяжким серцем пішов за Заяцем. Була ясна, місячна ніч. Місяць в повнї стояв на небі, а Заяць попровадив Слона просто до озера.

 

— Ось бач, великоможний пане — мовив він — наш патрон власне купає ся в своїм озері. Поклонись йому з далека, але не говори до него нїчого! Бачиш, який він сумний, які зморщки на його лицї! Се він гнїваєть ся на вас.

 

Слон поклонив ся місяцеви і стояв тихо на березї озера.

 

— Доторкни ся трубою до сего посьвяченого озера — мовив далї Заяць. — Може сьвятенький Місяць дасть тобі який знак, що маєш робити далї.

 

 Слон послухав Заяцевих слів і встромив свій хобот у воду. В тій хвилї гладка поверхня озера зморщила ся, захвилювала, і з нею разом захвилював також образ місяця відбитий у водї.

 

— Ну, тїш ся, великоможний пане! — радісно мовив Заяць. — Наш царь приймає твій поклін — бачиш, як прихильно похитав головою! і велить тобі з твоєю громадою, йти далї на схід сонця. Пройдете три днї дороги і знайдете там иньше озеро і иньшу рівнину і будете там жити щасливо.

 

Радісно поклонив ся Слон ще раз місяцеви і пішов. Ще сеї самої ночи всї Слони забрали ся з сего місця, а Заяцї живуть там і доси в спокою.

 

— Отсе, мої любі — мовила далї Ворона — що значить мати сильного опікуна. Само його імя, сам його образ може відстрашити ворога. Ну, а Совою кого ви відстрашите? Тай ще як би ви знали, що то за погана, злодїйська, підла та підступна птаха! Не даром вона боїть ся денного сьвітла! У неї сумлїнє злодїйське, он що! А мати такого злодїя дарем, то се вийде на те саме, як Воробець і Костогриз, що до Кота на суд ходили.

 

— А се як було? — гуртом запитали птахи.

 

— То ви не знаєте сего? — мовила Ворона. — Ну, добре, то слухайте-ж, я вам оповім.

 

IV.

 

Одного разу — так оповідала Ворона — мала я своє гнїздо на вершку здоровенної кріслатої тополї. Недалеко мене, в конарі тої тополї, в гарному дуплї звив собі гнїздо Воробець. Дуже він менї подобав ся, бо був добрий сусїд і розумна голова. Бувало вечером до заходу сонця нераз сидимо в своїх гнїздах і розмовляємо з ним про всякі річи. Щира душа була!

 

Та ось раз, як настала пора достиглого проса, мій Воробчик як полетїв рано, то вечером не вернув.

 

— Що се з ним стало ся? — подумала я. — Не дай Боже, чи не трафила ся йому яка лиха пригода! Може хто бідолаху вбив або в сильце зловив у просї?

 

Посумувала я, та що було робити. Минула ніч, Воробця нема. Минув день, далї другий і третїй, його таки нема.

 

— Певно загиб десь неборак — подумала я.

 

Четвертого дня прилетїв Костогриз, посидїв на тополї, а побачивши дупло . і в ньому порожне гнїздо, влїз в него. Переночував одну ніч, і сподобалась йому

 

Воробцева домівка. Другого дня вже він зовсїм розгосподарив ся тут.

 

Не дуже се менї сподобало ся, бо з Костогризами і Сороками я не люблю водити компанїї. Але що — думаю собі. Воробця нема, то яке-ж я маю право боронити кому иньшому оселювати ся в його хатї ? Про мене нехай собі й Костогриз сидить.

 

Аж ось десь так за тиждень прилїтає мій Воробець. Він лїтав у сусїднє село на проса́, і такий прилетїв повний, круглий та товстенький, як грудка масла. Побачивши Костогриза в своїм гнїздї, він крикнув до него:

 

— Гей ти, побратиме! Се моє гнїздо. Коли ти, буває, заблудив сюди з нехочу, то прошу тебе, забирай ся власним коштом із моєї хати.

 

— Овва, який менї господарь ! — огризнув ся Костогриз, виставивши голову з дупла. — Се моя хата, не твоя ! Відки приходиш випрошувати мене з мого власного кута ?

 

— Твоя хата? — скрикнув Воробець, і чубок йому настобурчив ся від гнїву. — Що се ти говориш ? Яким правом вона твоя?

 

— Таким правом, що я сиджу в нїй.

 

— Ге, ге! То се злодїйське право. Я її будував, я в нїй жив цїлий рік, а ти розбоєм забираєш менї моє! Геть відси!

 

— Коли менї не хоче ся ! Я тут пан, а ти махай собі на зломану голову!

 

Одним словом, посварили ся оба порядно, а далї стали на тім, щоб іти до суду.

 

— Се не може бути! Я мушу дійти свойого права! — горячив ся Воробець.

 

Я чула всю розмову і зацїкавила ся дуже, якого то судию вони собі знайдуть. Тож коли оба противники полетїли, я назирцем за ними.

 

Летять вони низом, а я горою. Видно менї все довкола. Бачу, недалеко нашої тополї мав своє гнїздо дикий Кіт. Він як раз тодї лежав у засїдцї і чув сварку Воробця з Костогризом. А як вони договорили ся до того, щоб іти до суду, мій Кіт живенько скочив на високий камінь, став на одній нозї, впер очи в сонце, підняв переднї лаби, мов хрестить ся набожно, і знай муркоче сьвяті приповідки:

 

            Не чини другому, що тобі не мило,

            Над сто добрих слів вартнїйше одно добре дїло,

            Як хвіст не криє пса від мух і від слоти,

            Так мудрість без пожитку є сама без чесноти.

            Вартнїйший овес, нїж солома вівся́на,

            Від молока вартнїйша є сметана,

            Вартнїйший плід, анїж гиляка та,

            А від житя вартнїйша чеснота.

            До досконалости провадять три дороги:

            Для бідних не щади підмоги,

            Для добрих май в душі зичливість,

            Для всїх же — справедливість.

 

Воробець і Костогриз, летячи як раз попри те місце, побачили Кота. Вони зупинили ся і чули його побожні муркотаня.

 

— Слухай — мовив Костогриз. — Ось тобі побожний муж! Якийсь сьвятий стовпник. І мудрий і справедливий, то певно. Ходїмо до него, вже як він нас не розсудить справедливо, то я не знаю, де нам знайти лїпшого судию.

 

— Алеж се Кіт! — мовив Воробець. — Се наш заклятий ворог. Як же нам іти на суд до него?

 

— Ну, то станьмо з далека — мовив Костогриз. — Посїдаймо ось тут на гиляцї і розповіджмо йому свою справу.

 

— Добре, посїдаймо.

 

І справдї оба супірники сїли на гиляцї над самим Котом, поклонили ся йому, а Костогриз промовив:

 

— Сьвятий стовпниче! Бачучи твою побожність і важку покуту і чуючи твої справедливі слова, ми приходимо до тебе, щоб ти розсудив нашу справу.

 

У нас зайшла сварка. Вислухай нас, а котрого признаєш неправим, того можеш з’їсти.

 

— З’їсти! — жалібно промовив Кіт. — Алеж дїтоньки, що ви мовите! Вже три днї і три недїлї, як я зарік ся їсти мясні страви і мордувати Божу живину. Нї, я не з’їм, але розсуджу вас по сьвятій, щирій правдї. Тілько, мої серденятка, я старий, глухий. Ходїть близше, ось тут коло мене, і розповіжте, що се за сварка зайшла поміж вами!

 

Оба супірники повірили хитрому Котови, злетїли з гилячки і поставали перед ним. А йому драпіжникови тілько того й треба було. Одним мигом скочив, ухопив одного в свої острі пазурі, а другого в зуби, позагризав обох і радісно муркотячи понїс до свойого гнїзда.

 

— Оттак — закінчила свою річ Ворона — буде й вам усїм, коли виберете собі Сову на царя. В ночи ви спите, а вона видить і лїтає і буде вам шкодити. А в день, коли ви лїтаєте, коли вам треба підмоги, вона слїпа, не бачить нїчого і спить у своїм дуплї. Яка-ж вам користь із такого царя?

 

Почувши се птахи, подумали:

 

— Правду мовить Ворона. До хріну нам такий царь здав ся! Краще забираймо ся геть і жиймо так, як жили доси.

 

І не довго думаючи всї вони розлетїли ся, кождий у свою дорогу. Лишила ся тілько Сова і Ворона. Сова сидїла на престолї, ждала коронациї і дивувала ся, чого се нараз усї птахи порозлїтали ся. Тодї Ворона почала кпити собі з неї.

 

— А що, кумонько, довго тобі ждати? Та ти лїпше не жди, бо з твоєї коронациї і так нїчого не буде. Хиба не бачиш, що всї птахи розлетїли ся?

 

— Га, погана Вороно! — скрикнула Сова. — Я знаю, се ти наструнчила їх против мене. Але чекай, я тобі сего не дарую. Від нинї я і весь мій рід виповідаємо війну тобі і твойому родови, аж доки Сова не буде царицею над усїми птахами.

 

— Отся війна, мій царю — мовив старий Каркайло — ведеть ся й доси і не скінчить ся мабуть нїколи, бо на те нема надїї, щоби птахи вибрали ще колись Сову за царя.

 

— Так що-ж нам в такім разї робити ? — спитав воронячий царь.

 

— Я думаю — мовив Каркайло — що треба з усїх тих рад, які тут доси були висловлені, взяти по трошка з кождої. Треба післати когось між Сови — се так. Треба воювати з ними — се певно. Та на разї треба держати ся в спокою — се розуміє ся. Щоб нас не повбивали, мусимо втїкати, а коли хочемо Побідити — мусимо підождати. Але до того всего треба ще одного. Треба способу, щоб усї ті річи злучив у одну цїлість. Треба хитрости.

 

Всї Ворони сидїли пороззявлявши дзьоби, при тій премудрій радї, але нїхто не розумів її гаразд.

 

— Мудро ти радиш, дядечку — мовив воронячий царь, — але нехай мене суха ялиця побє, коли я розумію, до чого ти гнеш.

 

— До того гну, що треба нам узяти ся на хитрощі в війнї з Совами, ось що ! —мовив Каркайло, — Треба нам мати одну раду і зробити з ними так, як три Круки зробили з Яструбом.

 

— А якже вони зробили з ним? — запитав воронячий царь.

 

— Е, то цїкава історія — мовив Каркайло. — Слухайте-ж, дїтоньки, як то колись було.

 

V.

 

Летїли раз три Круки, тай голодні-ж! Дивлять ся, а Ястріб з гори вдарив на хату, зловив Голуба і несе його в пазурах до лїса, щоб поснїдати.

 

— От би нам хоч отакого Голуба дістати! — зітхнув один Крук, сидячи на смерецї.

 

— Всї три ми не були-б ситі, але хоч троха-б занесли ся, — додав другий.

 

— Ану, відберімо від Яструба його добичу ! — мовив третїй.

 

— Відберімо, але як? Сильний драбуга, а добровільно не дасть.

 

— А може й дасть. Слухайте, що я придумав — мовить третїй Крук.

 

Усї три стулили ся головами до купи, пошептали собі щось по свойому, а потїм живенько розлетїли ся, так, що Ястріб і зовсїм їх не бачив, і посїдали собі кождий на окремій деревинї, та так, щоб Ястріб летячи до лїса мусїв летїти по при них. Коли Ястріб наблизив ся до першого Крука, сей злетїв їз деревини, порівняв ся з ним тай кричить:

 

— Добрий день вам, нанашку !

 

— Доброго здоровля! — буркнув Ястріб, а сам дивить ся на Крука тим оком, що на Пса. Мовляв: А тебе яка біда до мене несе?

 

— Ов, видно, що тїсно коло, вас, нанашку — мовить Крук — коли  ви вже пустили ся Вудвудів ловити.

 

— Яких Вудвудів — крикнув Ястріб. А треба вам знати, що Ястріб радше згине, нїм би мав Вудвуда з’їсти; страх не любить його запаху.

 

— А отже Вудвуда несете, нївроку вам — кепкує Крук.

 

— Що ти, ослїп, чи що? Не бачиш, що се Голуб ? — лютить ся Ястріб.

 

— Голуб! — дивує ся Крук. — Агій! Перший раз такого Голуба бачу. Я би присяг, що се Вудвуд. Ну, та коли так хочете, то нехай вам буде й Голуб.

 

І полетїв геть. Ястріб летить далї, злий уже, аж на зустріч йому другий Крук.

 

— Здорові були, дядьку!

 

— Щезай зі своїм родом поганим! — крикнув на него Ястріб.

 

— Ов, а ви чого такі недобрі?  Та я тому не винен, що пострічав ся з вами. Чи може стидно вам, що я побачив, як ви Вудвуда несете ? Що-ж, дядечку, голод не тїтка. Як нема Голуба, то треба грішне тїло хоч Вудвудовим мясом нагодувати.

 

— Та чи ти з глузду зсунув ся, чи що? Хиба не бачиш, що се Голуб, а не Вудвуд?

 

— Я, дядечку, добре бачу, але вам з великого голоду троха баки забило. Ну, та ви не бійте ся. Я-ж вам вашого Вудвуда не відбираю. Смакуйте його на здоровлє. Я би й так не взяв його до рота, аби ви менї не знати що давали... Тьфу!

 

І полетїв геть.

 

— Що за помана — думає собі Ястріб. — Чи я дурний, чи вони? А може й справдї я в поспіху замісь Голуба та анахтемського Вудвуда зловив ? Тьфу!

 

Нюхає — справдї пахне щось не теє, не Голубом, Але подоба Голубяча. Та вже бідний починає власним . очам не вірити.

 

— Може й справдї у мене яка куряча слїпота, або що ? От зажду. Он летить іще один Крук, що то він скаже?

 

І справдї супроти него надлетїв третїй Крук.

 

— Здорові були, дядечку! — закричав він. — А куди ви сего Вудвуда несете? Чи може Медведя кольки сперли, а ви хочете дати йому вудвудятини замісто лїкарства?

 

— Скази ся ти зі своїм Медведем і з вудвудятиною! скрикнув застиданий Ястріб і випустив Голуба з кіхтїв. Справдї, коли тобі три скажуть, що ти пяний, то лягай спати, а коли три сьвідки сказали, що се Вудвуд, то хай йому цур!

 

І він полетїв геть, а Круки кинули ся на Голуба і з’їли його.

 

— От так то, милостивий царю, і ми повинні дібрати способу, щоб побороти наших ворогів, — закінчив свою промову Каркайло.

 

— Дуже добре, — згодив ся царь, — але який же може бути спосіб ? Скажи, коли знаєш, бо я нїяк його не придумаю.

 

— Один способець я знаю — мовив Каркайло, — але сей можу сказати тілько тобі самому в чотири очи.

 

— Га, коли не можна инакше, то нехай буде й так! — мовив царь і попровадив Каркайла до свойого покою, а замкнувши двері, промовив:

 

— Ну, тепер говори!

 

VI.

 

— Слухай, царю — мовив Каркайло. — Мій спосіб такий. Вчини ся нїби гнївний на мене, викинь мене за двері, перед усїм народом кричи, що я хотїв тебе зрадити, дав тобі злу раду, побий і покровав мене порядно, але то порядно, не жалїючи, а покинувши мене в лїсї, збери ся з усїм народом і лети геть їз сего лїса. Лети далеко аж на Чорногору і там чекай на мене. Я тимчасом постараю ся дістати ся до Совячого замчища і вигледїти, як би можна їх найлекше побороти. А коли все розвідаю гаразд, тодї прилечу до вас і дам вам знати. Не бій ся за мене ! Я певний, що все менї удасть ся, як слїд.

 

Обговорили справу докладно, і царь згодив ся на Каркайлову раду. З лускотом він відчинив двері, бючи Каркайла крильми і дзьобом і драпаючи його кіхтями. А коли викинув його на вільне місце, почав перед цїлим народом кричати:

 

— Ах ти зраднику! Ах ти запроданче! То такий ти менї вірний! Нї, я розірву тебе на шматочки!

 

І він бив і дряпав бідного Каркайла, поки сей, знївечений і закровавлений, не впав на землю.

 

— Там і гинь! — крикнув царь. — А ви, дїтоньки, збирайте ся всї в дорогу! Справдї бачу, що годї нам тут жити, коли під самим моїм боком як гадюка клубить ся чорна зрада. Ходїмо шукати собі иньшого помешканя!

 

З великим вереском і гамором підняли ся Ворони із своїх предковіцьких гнїзд, попрощали ся зі своєю батьківщиною і під проводом свойого царя і його мінїстрів полетїли на Чорногору.

 

Сови в своїм замчищу чули сей вереск і гамір, але не знали, що він значить. Аж коли настав вечір і стемнїло ся добре, вони вилетїли своїм звичаєм на полюванє. Кинули ся сюди туди до воронячих гнїзд — пусто як вимів. Не то, Ворони жадної, але навіть живоі душі нема. Що за диво! Шукають Сови, шпають  по лїсї, аж чують, під одним дубом щось стогне і трепле ся. Прилетїли близше, а то Крук.

 

— А, ось тут ти нам! — закричали Сови і кинули ся, щоб розірвати його.

 

— Стійте, панове, — слабим голосом мовив Каркайло. — Не вбивайте мене ! Самі бачите, менї вже й так не богато до смерти. Але прошу вас, заведїть мене до свойого царя! Я хотїв би перед смертю сказати йому одну дуже а дуже важну річ.

 

Послухали Сови Каркайлової просьби, взяли його легенько за крила і принесли до свойого царя Пулоокого.

 

— Що ти за один і що маєш менї сказати ? — грізно запитав царь.

 

— Могучий і славутнїй царю, — промовив Каркайло, ледво держачи ся на ногах. — Я зову ся Каркайло і ще сьогодня був я найстаршим мінїстром воронячого царя. Але через свою прихильність до тебе, через свою раду я попав у неласку, потерпів . ганьбу і побої, з котрих мабуть уже й не видужаю.

 

— Що-ж се за історія була у вас, і де подїв ся ваш царь з цїлим своїм народом?

 

— Полетїли геть зо страху перед вами. А я радив свойому цареви не задирати ся з вами, післати до вас післанцїв з дарунками і жити з вами в злагодї. Ой лишенько моє! Царь не тілько не послухав моєї ради, але признав мене зрадником і мало не вбив.

 

— Кудиж він подав ся?

 

Каркайло прикинув ся, що зовсїм умирає і простогнав:

 

— Ох, милостивий царю! Вмираю. Вели своїм лїкарям оглянути і позавивати мої рани. Вели дати менї троха води і дечим покріпити ся. Я хотїв би виявити тобі всї замисли і пляни мойого нещасного царя і його злих дорадників. Я був на їх нарадї. Я чув, яку пекольну штуку придумали вони напротив вас, і хотїв би перед смертю остерегти тебе.

 

Цареви Пулоокому аж мурашки пішли поза плечима, коли почув Каркайлову мову. Живенько він велїв лїкарям оглянути і позавивати його рани, велїв слугам нагодувати і напоїти його, а коли Каркайло вже почув ся лїпше на силах, велїв привести його перед себе і мовив:

 

— Ну говори!

 

VII.

 

— Злі дорадники, то для царя найбільше лихо — промовив Каркайло, стоячи перед совиним царем Пулооким. — Таке лихо впало тепер на нашого воронячого царя. Конечно забажало ся йому воювати з вами, а хто противить ся тій безумній війнї, той у него зрадник. І як вони там на радї ломали собі голови над тим, яким би то способом воювати з вами! Одні радили накликати на вас Яструбів, другі хотїли входити в союз з Мишами і Щурами, иньші наставали на те, щоб Ворони перемогли себе і не спали в ночи та бороли ся з вами око в око. Ну, я з усего того сьміяв ся, бо знав, що з того не може бути нїчого путнього. Аж коли один мінїстер почав радити, щоб вислїдити ваше замчище і всї ваші сховки і напасти на вас за дня, поки ви спите, та повбивати вас усїх загалом, оттодї моє серце стисло ся страхом за вашу долю. Бо я знав, що в день ви безоружні так само, як ми в ночи.

 

— Чи бач, які мудрі! — скрикнув царь Пулоокий.— В день на нас напасти лагодять ся! Ну, се справдї не добром пахне.

 

— Я се знав, вельможний царю — мовив Каркайло — і для того що сили підняв голос против токої ради. „Як то — говорю — ми мали би хапати ся такого нечесного способу і нападати на сонних? Адже се була би вічна ганьба для воронячого роду!“

 

— Так, так — заверещали всї Сови. — Вічна ганьба для вас! Се нечесно, се зовсім погано! Фе, фе, фе!

 

— А по друге — говорив Каркайло — нїби то так легко вислїдити совячі криївки. Адже в їх замку панує вічна пітьма і ви хоч влетите там, то таки не побачите нїчого.

 

— Адже правда! — скрикнули Сови і всїм від разу лекше стало на душі.

 

— Але даремні були мої слова — говорив Каркайло. — Раз напосїли ся наші на війну, то хоч що говори їм, усе мов горох на стїну. Тодї я встав і кажу: „Га, коли так, то я не бачу иньшого способу, як піти і донести про все Совам. І поки ще ви зберете ся на сю безглузду війну, вони зараз сеї ночи вискочать із свойого замчища і повбивають вас усїх“. Ті слова зробили величезний переполох між Воронами. Але царь, здурілий від воєнного запалу, кинув ся на мене зі своїми мінїстрами і давай мене бити, дзьобати, дряпати і калїчити. Там би я певно був пожив смерти, як би не був запхав ся під корінє старого дуба, звідки вже не могли мене витягнути. Тодї царь крикнув:

 

— Ну, досить йому. Маю надїю, що сей зрадник тут і сконає в тій ямі. А ми всї летїмо в чужий край, за девять гір. Там будемо безпечні, поки наші шпіони не оглянуть добре совячого замчища. А тодї ми прилетимо, вірвемо ся в їх криївку і повбиваємо їх усїх до нащадку.

 

Всї мовчали, почувши таку мову. Задумав ся й царь Пулоокий. А було у него також пять мінїстрів. От він покликав їх перед себе на нараду і сказав:

 

— Панове! Самі бачите, яка справа. Отсей Каркайло, найстарший мінїстер нашого ворога, є в наших руках і розповів нам усї замисли нашого противника. Що-ж нам тепер робити ?

 

VIII.

 

Перший мінїстер, подумавши хвилю, промовив:

 

— Я, милостивий царю, міркую, що треба нам скористати з того союзника, що так несподївано приходить до нас. Приймімо його гостинно і будьмо йому вдячні за те, що остеріг нас перед грізною небезпекою.

 

— То добра рада — мовив царь. — Ну, а ти, другий мінїстре, що скажеш?

 

— Я також не маю нїчого против того — відповів другий мінїстер — а тілько думаю, що нам треба ще покористувати ся радами сего Каркайла на те, як далї провадити війну з Воронами. Для того я думаю, що скоро тілько він дійде до сили, нехай веде нас на те місце, де схоронили ся Ворони. Полетимо під його проводом, повбиваємо всїх наших ворогів, а тодї будемо безпечні.

 

— Розумно радиш — мовив царь Пулоокий. — Ну, а ти, третїй мінїстре, що скажеш?

 

— Я також не маю нїчого против того, щоб гостинно приняти отсего нашого полоняника. Тілько я не був би за тим, щоб ми летїли шукати наших противників Бог зна куди за девяту гору. Коли Каркайло є такий щирий наш прихильник, то нехай же він у день пильнує нашого замку від несподїваного нападу, а в ночи ми й так нїкого не боїмо ся.

 

— Дуже розумно говориш — сказав царь. — Ну, а четвертий мінїстер що скаже?

 

Четвертий мінїстер називав ся Пугукало. То був понурий Сич, хорий на сележінку, і привик усе бачити в найчорнїйших красках. Він доси слухав промов своїх товаришів з дуже невдоволеним видом і аж вертїв ся на своїм місцї. Тож тепер, коли царь велїв йому сказати свою думку, він мусїв відхлипнути добру хвилю, щоби втихомирити свою злість і говорити спокійно, як належить ся перед царем.

 

— Не розумію, великоможний царю — мовив він — відки се взяли мої шановні попередники, що отсей Каркайло є такий великий наш приятель. Що він сам видає себе за нашого приятеля, се для нас дуже непевне сьвідоцтво. Все те, що він набалакав нам про воронячі замисли, по моїй думцї чиста брехня. А бодай ми не маємо на те нїякого сьвідоцтва крім одного його. Правда, Ворони покинули свою домівку і полетїли геть. Але чи конче з тої причини, яку подає Каркайло? Сумнїваю ся. Правда, ми знайшли його побитого і покровавленого, але чи конче задля тої ради, яку він нїби то мав дати свойому цареви? Сумнїваю ся! А що, коли він є тілько воронячий шпіон? Бо скажіть, будьте ласкаві, з якої речі він має бути таким горячим нашим приятелем, за якого видає себе? Я сего не можу зрозуміти.

 

Похнюпив голову царь Пулоокий, позвішували дзьоби й иньші мінїстри, почувши ті слова. Тай справдї, з якої речі прийшов Каркайло бути таким завзятим совячим приятелем? Тут щось непевне.

 

Але Каркайло чув сю промову і був приготований до відповіди. Він затріпотав крильми і попросив голосу.

 

— Ну, Каркайло — мовив царь Пулоокий. — Чуєш, що каже мій мінїстер Пугукало. Здаєть ся, хочеш щось відповісти на його слова.

 

— Так, вельможний царю.

 

— Ну добре, говори!

 

IX.

 

— Як би я був на твоїм місцї, вельможний царю — мовив Каркайло зворушеним голосом — то отсей пан Пугукало був би у мене найстаршим мінїстром. Він справдї великий патріот і розумний муж, він щиро дбає про твоє добро. Та на жаль, дечого він не знає, що повинен би знати. Я йому з того не роблю закиду, бож се звісна річ, що батьківське добро забуваєть ся. Але коли він тут порушив питанє, чому я такий прихильний до совячого роду, то мушу оповісти сю історію. Давно се було, буде тому з пятьдесять лїт. Я вже тодї був мінїстром у мойого царя, а батько  отсего пана Пугукала був ще молодим парубком. Отже трафило ся раз так, що він лїтаючи кудись далеко за поживою, заблудив, запізнив ся і не міг трафити до свойого замку. Ранок наскочив, бідолаха мусїв заночувати в нашім лїсї. Скоро тілько його побачили Ворони, зараз кинули ся з великим вереском і хотїли його вбити. Почувши сей вереск я прилетїв на місце і питаю, що тут за стиск і товкітня?

 

— Сова! Сова! — закричали Ворони. — Ади, онде Сова сидить! Треба її вбити.

 

Бідний Пугукало сидїв на гиляцї мов купка нещастя. Ворони купами нападали на него, били його дзьобами, дряпали пазурями, рвали на ньому пірє. Даремно він боронив ся — ворогів було богато, вони оглушували його своїм криком. Жаль менї зробило ся бідного парубка. Я крикнув до своїх:

 

— Стійте! Хиба не бачите, що се не Сова ?

 

— Не Сова? — здивували ся Ворони. — А щож таке?

 

— Пугукало.

 

— От тобі й на! А Пугукало хиба не Сова?

 

— Нї, не Сова, а Пугукало!

 

— А-а-а!

 

Я забив Воронам клина в голову.

 

— Так що-ж нам робити?

 

— Дайте йому спокій! — мовив я.

 

— Га, коли ти кажеш — —

 

— Так, так! І наказую в імени царя.

 

Почувши се, Ворони розлетїли ся, а я взяв бідного Пугукала з собою до гнїзда, захистив його аж до ночи і таким способом уратував його від смерти. Він поклав ся менї віддячити се, і додержав слова. В війнї, яка вибухла між нами а вами, він усе оминав моє гнїздо і нїколи не позволяв робити менї кривди. А раз, коли я запізнивши ся на царській радї, пізним вечером вертав до дому і попав ся вже в пазурі одній Сові, він кинув ся і виратував мене з неминучої погибелї. Оттодї то й я покляв ся бути до смерти вдячним не тілько йому, але й цїлому совячому родови. Отся присяга змушувала мене завсїгди промовляти на царській радї против війни з вами. Вона змушує мене тепер, коли мій царь прогнав мене, служити вам усею вірою і правдою. От тим то, вислухавши всїх тих рад, які виголошувано тут, я найбільше врадував ся, почувши слова шановного Пугукала. Справдї, убийте мене ось тут на місцї. Се буде найлїпше для мене. Бачте, мене також болить серце за моїм родом. Я є також воронячий патріот і волю десять разів згинути, нїж би мав провадити вас напротив моїх братів.

 

Усї мінїстри були дуже зворушені сею промовою, і самому цареви мало сльози не стали в очах. Він обернув ся до свойого найстаршого мінїстра і запитав його:

 

— Ну, а ти що скажеш?

 

— Я думаю, милостивий царю, що вбивати сего чесного старця нам зовсїм не подоба. Так само не подоба нам робити з него шпіона і змушувати, щоби провадив нас против своїх. Приймім його з повагою, пригорнїмо до себе так щиро, як на се заслугує; слухаймо його мудрих рад, але, розуміє ся, маймо все свій розум.

 

— І я так думаю — мовив царь Пулоокий.

 

З радісними криками повели Сови Каркайла до свойого замку. А коли стали при входї, Каркайло заслонив свої очи правим крилом, зупинив ся і промовив до царя:

 

— Вельможний царю! Не годить ся менї вступати в твої високі палати !

 

— А то чому? — зачудуваний запитав царь.

 

— Сядь ось тут, я скажу тобі.

 

Царь і всї мінїстри посїдали при входї печери, а Каркайло сїв перед царем.

 

— Ну, говори! — мовив царь.

 

X.

 

— Від мойого покійного батька — мовив Каркайло — (швидко мине сто лїт від його смерти) — чув я, що давно колись ворожила одна премудра Сова про будущину вашого і нашого роду. З тої ворожби менї доси памятає ся один вірш:

 

      Крук у со́вячім гнїздї —

      Бути Совам у бідї.

 

А я не хотїв би наводити біди на твою домівку, вельможний царю, і для того прошу тебе, лиши мене ось тут, з надвору. Я зроблю собі гнїздо край брами вашого замка і як вірний сторож буду пильнувати за дня, щоб мої свояки не вдерли ся до вас і не наробили вам якої шкоди.

 

Царь і його мінїстри згодили ся на се, тїлько один Пугукало недовірливо похитав головою.

 

— Ну, що, Пугукало, — обізвав ся до него царь Пулоокий, — тобі знов щось не в лад?

 

— Не в лад менї, вельможний царю, що ви всї так вірите сему старому брехунови. Анї мій покійний батько не говорив менї нїчого про приязнь з Круком, анї я нїколи не чув такого пророцтва.

 

— Е, чи одного то нераз чоловік не чув і не знає, а воно про те правда, — відповів Каркайло.

 

— А я бою ся, — говорив далї Пугукало. — Не вмію вам сказати, чого, а бою ся. Здає ся менї, що не можу заснути в замку, де Крук буде придверником. І все менї пригадуєть ся історія Лисички з ямою.

 

— Що се за історія? — запитав царь.

 

— То так собі, проста історія, але є в нїй добра наука.

 

— Ну, говори, говори!

 

XI.

 

— Була собі раз Лисичка — мовив Пугукало — і жила собі в вигідній ямі. От раз вона пішла на польованє і забарила ся досить довго. Вертає десь коло полудня, дивить ся — ай лишенько! Перед її ямою на піску видно слїди Леопарда обернені до ями, а слїдів обернених із ями не видно.

 

— Е — думає собі Лисичка — тут щось негарно. Виджу слїди Леопарда звернені до ями, а слїдів із ями не виджу. Значить, Леопард залїз у мою яму і сидить там, чекає, щоб мене з’їсти. Ов, біда! Що би тут зробити, щоб переконати ся, чи він справдї є в ямі?

 

Подумала Лисичка, тай зараз видумала спосіб. Стала перед ямою тай крикнула:

 

— Добрий день, ямо!

 

А в ямі справдї сидїв Леопард. Він усю ніч набігав ся по лїсї, не зловив нїчого, а зголоднївши, залїз у Лисиччину яму, думаючи:

 

— Тут у тій ямі певно живе якийсь зьвір. Тепер його нема дома, пішов на лови. Але я підожду, коли він поверне з ловів над раном, то вхоплю його і з’їм.

 

Але бідолаха не на такого зьвіря наскочив! Лисичка стоїть при входї тай кличе:

 

— Добрий день, ямо!

 

У ямі тихо. Крикнувши так кілька разів, Лисичка нїби то розгнївала ся.

 

— Що, ти погана ямо! — крикнула вона. — Не хочеш відповісти менї? Ти вже забула, як ми умовили ся з тобою, що ти маєш мовити менї, коли я прийду до тебе? Ну, та про мене, не хочеш говорити, то я піду геть, пошукаю собі иньшої ями.

 

А Леопард сидить у ямі, слухає Лисиччине балаканє тай міркує собі:

 

— Певне ся Лисичка мала з ямою умову, що яма мала відповідати їй на питанє. А тепер яма перелякала ся мене тай мовчить. Дай, крикну я сам.

 

І не довго думавши, як не завиє:

 

— Добрий день, Лисичко!

 

А Лисичцї тілько того й треба! Почувши Леопардів голос як не драпне що духу! Побачила небога, що справдї її яма не порожна. Оттак і нам, вельможний царю, треба би бути осторожними, як та Лисичка, — закінчив своє оповіданє Пугукало.

 

— Фе, фе, Пугукало! — сказав йому царь. — Зовсїм не до ладу твоє оповіданє! Адже сам чуєш, як щиро промовляє Каркайло, як він сам упереджує нас, щоб ми були як найосторожнїйші. Стидай ся бути таким злим і недовірливим! А ти, друже Каркайле, не слухай його балаканя! Жий собі безпечно під моєю опікою і гнїзди ся, де хочеш. Я певний, що ти в кождім випадку поступиш собі мудро і відповідно.

 

І з тим словом царь Пулоокий з усїм своїм народом влетїв до совячого замку на денний спочинок, а Каркайло лишив ся на дворі.

 

— Слухайте, мої дїти, свати і свояки! — мовив Пугукало. — Не вірю я сьому Крукови і вам раджу не вірити. Щось менї не добром пахне від него. Волю заздалегідь покинути сей замок і сего бідного заслїпленого царя і шукати собі иньшого притулку, нїж бодай один день проспати під його доглядом. А ви як думаєте?

 

— І ми так думаємо! — загукали свояки. — Веди нас, летимо за тобою.

 

І зібравши ся, вони полетїли шукати собі иньшого осїдку.

 

А Каркайло врадував ся, бачучи се. А коли розвиднїло ся, він добре оглянув совячу печеру, що мала всего один вузенький вхід і мовив сам до себе:

 

— Отсе ті дурні Сови називають своїм замком, своєю обороною! Та се властиво є нагла смерть і вічна небезпека, а не оборона. Чекайте лише, я вам покажу, яка вам тут буде оборона!

 

XII.

 

Минали днї за днями. Каркайло все ще вдавав із себе слабого, не лїтав на полюванє, а годував ся мишами та пташками, що на розказ царя Пулоокого приносили для него Сови. Але він розпочав будувати собі гнїздо. Лїтаючи по лїсї, він збирав сухе ломачє, зносив його і кидав проти входу совячої печери. В серединї тої купи він зробив собі постїль із сухого листя і сухої трави. День у день та купа робила ся більшою і почала помалу загороджувати вхід совячої печери.

 

— Се я навмисно роблю — пояснив він цареви Пулоокому. — Кілька разів уже лїтали тут воронячі шпіони, хотїли вислїдити вхід до вашого замку, але тепер за сею купою ломача не зможуть добачити його.

 

Дурні Сови ще й раді були, що Каркайло так вірно пильнує їх замку, а у Каркайла тимчасом було своє в голові. Одного ранку, вибравши відповідну пору, він зняв ся зі свойого гнїзда і що духу полетїв на Чорногору. Прилетїв у рані обіди і став перед царем.

 

— А, витай, Каркайло! — радісно скрикнув воронячий царь. — Довго тебе не було. Ми вже думали, що тебе й на сьвітї нема. Ну що, як стоїть наша справа?

 

Всї Ворони здивували ся, що царь так приязно говорить з Каркайлом, котрого колись так люто бив і лаяв. Але Каркайло, не відповідаючи на царське привитанє, заговорив живо:

 

— Все гаразд, вельможний царю. Настала пора до дїла. Вели всему народови зараз брати ся в дорогу. А живо! Від поспіху залежить наша побіда.

 

Царь зараз велїв Воронам здіймати ся на крила.

 

— Слухайте мене, дїти — мовив Каркайло. — Як будемо летїти через лїс, хапайте кождий у дзьоб чи в кіхтї суху ломаку, яку хто може донести, і гайда за мною!

 

Полетїли. Добре з полудня станули в лїсї, з котрого перед кількома тижнями мусїли були тїкати перед напастливими Совами. Каркайло велїв усїм бути тихо і збирати ломаки в лїсї, а сам полетїв на близьке пасовиско. Там вівчарі наклали були огонь, і покинувши його на хвилину, пішли завертати вівцї. Сю хвилину вигледїв Каркайло, вхопив у свої пазурі одну горючу головеньку і полетїв просто до входу совячого замку.

 

— За мною, дїти! — крикнув він Воронам. — Кидайте кождий свою ломачку перед самим входом совячої печери, а гарно на купу!

 

Почали Ворони кидати ломачки і швидко накидали таку купу, що зовсїм заткала вхід до печери. А тимчасом Каркайло кинув свою головеньку в своє гнїздо збудоване при тім же входї, і почав над нею махати крилами. Швидко головенька роз’ярила ся, від неї заняла ся в гнїздї суха трава, від трави сухе листє, а від листя сухі ломачки.

 

— Махайте крилами над огнем! — командував Каркайло. Замахали крилами сотки Ворон, зробив ся сильний вітер і швидко цїла купа ломача розгоріла ся ярим огнем. Бухнули клуби густого, горячого диму до совячого замку, побудили ся Сови з солодкої дрімоти. В печері почала ся страшенна трівога. Робило ся чим раз горячійше, дим дусив, розпука відбирала розум. Сови кидали ся в печері мов безумні, декотрі летїли просто в огонь і гибли як мухи, иньші конали в щілинах, дусили ся, товкли головами о камяні стїни, пищали і кричали, але все на дармо. І не минула година, як усї вони разом з царем Пулооким і його добродушними мінїстрами погибли в тій печері. Тілько Пугукало і його свояки лишили ся з цїлого сонячого накоренка.

 

А Ворони i Круки тїшили ся дуже, що так хитро побороли своїх страшних ворогів. Від тепер вони могли жити собі свобідно в своїм лїсї і були безпечні від нічного нападу. Їх рід від тодї розмножив ся сильно, а совячий рід зробив ся малий і нечисленний. І що найважнїйше, бачучи, до якого нещастя доводить гордість і легкомисне зачіпанє противників, Сови зарекли ся на віки вічні нападати на Ворон і на Круків. А Круки і Ворони ще й тепер де побачуть Сову, то бють і лають її.

 

А Каркайла шанували всї до самої його смерти.

 

 

 

XIX.

 

ЯК ЗЬВІРІ ПРАВУВАЛИ СЯ З ЛЮДЬМИ.

 

I.

 

Старі перекази й книги оповідають нам, що в давню давнину люди були дикі, жили по лїсах та вертепах, ховали ся в печерах та яскинях. Їх було мало, розум їх був нерозвинений, вони не знали нї вогню, нї зелїза, нї жадного металю, жили плодами диких дерев, ягодами та корінцями ростин, одягали ся в листє та кору дерев і мусїли ховати ся перед зьвірями, що були далеко сильнїйші, лїпше узброєні і численнїйші, нїж люди.

 

Се трівало дуже довгі віки. Аж з часом люди набрали ся більше розуму, опанували вогонь, навчили ся з кременя робити оружє, викрісувати стріли, сокири та списи, далї пізнали ріжні металї, бронзу, мідь, зелїзо, присвоїли деяких зьвірів і при їх помочи запанували над землею. В міру того поступу вони множили ся чимраз більше, виходили з лїсів, навчили ся будувати доми, села й міста і з часом опанували всї що найлїшпі части землї. Зьвірі, що перед тим були панами землї, гуляли всюди свобідно і не знали иньшої війни крім тої, якої вимагало їх власне виживленє, тепер почули на сьвітї нового ворога, сто раз страшнїйшого як голод. То був ворог нїколи й нїчим ненасичений, хитрий та могучий, такий ворог, що досягав і Рибу в водї і Птаха в повітрю і Оленя в лїсї і Борсука в ямі. Всюди його було повно, до всього йому було дїло, на кождого він знаходив спосіб. Чи то дрібна Гусїльниця, Жучок, Червяк, Сарана, чи великі Вовки, Орли, Ящіри та Льви, всїм він видав війну, бо всї сяк чи так влазили йому в дорогу, і нїхто не чув себе безпечним перед ним. Тим страшним ворогом був чоловік.

 

Довгі віки йшла війна між чоловіком і зьвірями. Дійшло до того, що богато зьвірів чоловік половив і повернув у своїх невольників, а иньших богато перемордував і прогнав у далекі лїси, в дебри та степи. Вони мусїли ховати ся перед ним у недоступних місцях, так як чоловік колись ховав ся перед ними. Їх стало менше, бо все, що попадало ся в руки чоловікови, гибло. Тай доля тих зьвірів, що служили чоловікови, робила ся чимраз гірша. Їх змушував чоловік до тяжкої працї або годував на те тільки, щоб їх різати собі на страву та на одежу.

 

Та ось по многих тисячах лїт настав на сьвітї премудрий царь Соломон, розумний і справедливий, якого не було нїколи доси. Він був царем не тілько над усїми людьми, але також над зьвірями. Він розумів мову кождого зьвіря і видав закони, які мали кермувати житем усїх живих творів на землї по справедливости. Сі закони оголошено не лише людям, але всїм живим істотам на землї.

 

Почувши про сього царя і про його премудрі закони всї зьвірі почали думати, чи не пора би їм позбути ся того немилосерного і ненаситного ворога, яким був для них чоловік, і відзискати свою давню свободу і своє панованє над сьвітом? Зібрали ся всї домашнї і всї дикі зьвірі, поневолені чоловіком, і ухвалили вислати до царя Соломона післанцїв з поміж себе, по одному з кождого роду, щоб домагати ся по царському закону приверненя для них первісної свободи та незалежности від чоловіка. Тілько один Пес був противний тому. Він зістав ся вірний чоловікови і завідомив його про ухвалу зьвірів. Почувши про се люди і знаючи царську справедливість, вибрали зараз із поміж себе що наймудрійших і післали їх до царя Соломона з тим, щоб було кому боронити їх справи, коли зьвірі почнуть жалувати ся перед царем.

 

Післанцї зьвірячі і людські прибули майже рівночасно до царя Соломона і завідомили його, в якій справі їх прислано. Почувши, що заносить ся на великий процес між зьвірями й людьми, царь Соломон велїв добре приняти післанцїв, гостити їх як слїд через три дни, щоб відпочили з далекої дороги, а сам тимчасом розіслав гонцїв на всї части сьвіта, щоб поскликали наймудрійпшх законознавцїв із людий і з праведних духів до його царського трибуналу.

 

Минули три дни, і всїх покликано перед царя.

 

II.

 

У величезній судовій палатї засїв царь Соломон на своїм престолї. Праворуч і лїворуч нього позасїдали вчені члени його трибуналу. Тодї впущено післанцїв і уставлено їх перед трибуналом — праворуч людий, а лїворуч зьвірів. Віддавши глубокий поклін цареви всї стояли мовчки. Возьний викликав справу.

 

— Перед найсьвітлїйшим царем Соломоном і його найсправедливійшим трибуналом стають присутні тут післанцї всїх зьвірів і післанцї від людий, здаючи ся на його премудрий царський суд у своїй спорній справі. Хто оскаржує, нехай виступить і говорить!

 

Один із зьвірячої громади виступив наперед, поклонив ся до самої землї перед царем і цїлим сьвітлим збором і промовив ось якими словами:

 

— Великоможний і премудрий царю Соломоне! Іменем отих моїх товаришів. що разом зі мною вислані від великого збору всїх зьвірів, стаю перед тобою, надїючи ся на твою велику справедливість, що однаково сьвітить своїм промінєм на людий як і на зьвірів. Не тайно се твоїй премудрости, що колись ми, зьвірі, були панами землі, а люди жили по лїсах і дебрах ховаючи ся перед нами, боячи ся наших зубів, пазурів та рогів. Вони були пасинки природи, голі та безоружні, слабовиті та малочисленні. З жахом дивили ся вони на нас, а в своїй глупотї нераз уважали нас за богів, приносили нам добровільно в жертву своїх дїтий, дївчат або старцїв, щоб тілько запобігти нашої ласки. Але з часож відносини змінили ся. Вони розмножували ся, забрали в свої руки вогонь, а при помочи декого з нас, особливо зрадника Пса, захопили в неволю богато з поміж нас, а иньшим видали вічну і ненастанну війну. І тепер, великоможний царю, всї ми, зьвірі, зведені до крайної недолї. Ми мусимо ховати ся по лїсах і норах, крити ся від праведного сонця, а про те ми нїколи, нї в день нї в ночи не певні свойого житя і своєї свободи. Чоловік видумав лук і стріли, сїти і пастки, вбиває нас де побачить, ловить у сильця, копле глибокі ями на стежках, куди ми ходимо, і прикриває хворостом, аби ми йдучи нічю впадали в них і робили ся його жертвою. Нї лїси, нї скали, ні вода, нї повітрє, нї земне нутро — нїщо не хоронить нас перед його неситою злобою; всюди він уміє досягти нас, усюди нам грозить небезпека з його боку. А ті з нас, цо піддались йому, знайшли ще гіршу долю! Він повернув нас у своїх невольників і збиткує ся над нами без милосердя. Одних він путає за ноги, иньшим накладає ярма на шию, ще иньшим навязує тяжкі тягарі на хребет, а сам бере в руку батіг або ломаку і бє їх по боках та заставляє бігти та двигати по над силу. Дуже часто забирас матерям їх дїтий, ріже їх перед їх очима або продає, щоб молоком тих материй годувати себе й свої дїти. Ми нїколи не чуємо від нього слова потїхи анї поради, тілько все і всюди зносимо його побої, лайки та проклятя. Наші рани та синцї, наші муки та втома, наш плач і наша смерть, нїщо не зворушує його серця. Та не досить того. Навіть по смерти він не дає нам супокою, четвертує і шматує наше тїло, здирає з нього шкіру, вириває роги, випорює нутро, відрубує мясо від кости, варить, пече і смажить його, навіть кости лупає або палить. І що більше! У всїх тих справах і нечуваних злочинах він не бачить нїчого злого, не почуває за них нїяких докорів сумлїня, вимовляючи ся тим, що ми не маємо душі і в нечуваній зарозумілости признаючи душу тілько собі самому. Отсе, великоможний та премудрий царю, наша жалоба і наші кроваві сльози перед тобою. Розсуди нас по справедливости з нашим заклятим ворогом, щоб і ми і наші потомки могли благословити твоє щасливе панованє на вічні віки.

 

Вислухавши сю справу зьвірячого речника царь похилив голову, задумав ся, а потім обернувши ся до людий сказав:

 

— Ну, люди, ви чули, що тут піднесено против вас зі зьвірячого боку?

 

— Чули, — відповіли люди.

 

— І зрозуміли все?

 

— Зрозуміли.

 

— Ну, щож маєте сказати на се?

 

З поміж людий виступив один вибраний від усїх післанцїв, і поклонивши ся низько цареви і всему зборови промовив:

 

— Позволь менї, великоможний царю, сказати слово іменем оттих людських відпоручників.

 

— Говори, — промовив царь.

 

III.

 

— Усе те правда, — мовив людський відпоручник, — що тут сказано з боку оскарженя. Люди, колись слабі, безоружні, боязкі та малочисленні, зробили ся з часом сильними, многочисленними, уоружили ся, подужали зьвірів і заволодїли землею. Але хибаж вони зробили се самовільно чи з якоїсь злої волї? Хибаж се не був божий заповіт? Хибаж у Сьвятім Письмі не стоїть, що Бог сотворив землю і все що на нїй та в нїй, а на кінцї чоловіка, щоб володїв нею і всїми її засобами? Сказано в оскарженю, що зьвірі з разу були панами землї, а люди пасинками природи. Але чомуж і яким способом зробила ся зміна? В боротьбі з тою природою і з її противностями люди виробляли свої сили, а поперед усього виробили свій розум і добили ся панованя, а зьвірі, горді на своє колишнє верховодство, перестали працювати над собою, занедбали свій розвій і зійшли на вигнанцїв або невольників. Коли є тут вина по чиїм боцї, то нїяким способом не по боцї людий.

 

— Жалують ся зьвірі, що чоловік поробив їх невольниками і знущаєть ся над ними. Але забувають, що він ще й дбає про тих своїх невольників далеко лїпше, нїж вони могли би дбати самі за себе. Дикі Вівцї давно вигибли від пазурів та зубів Вовків та иньших хижаків, а освоєні чоловіком укривають незлїченими отарами широкі степи та високі полонини. Скілько лишило ся диких Коний, Волів, Кіз, а скілько їх живе в людських оселях ? Жалують ся зьвірі на тяжку працю в неволї в чоловіка. А хиба-ж чоловік сам дармує? Чи не приймає й він сам богато тяжкої працї, і то навіть власне для них, для їх добра? Для них він косить траву і сушить сїно, для них будує хлїви і стайнї, тягає воду з криниць, приготовує солому їм на підстїлку викидає обірник. Хибаж він не годує, не поїть, не чистить їх? І як котре занедужає, то чи чоловік не жалує його як члена своєї сїм’ї, не шукає лїкаря і не лїчить його? Хибаж при працї чоловік тілько навмисне збиткує ся над зьвірем? Навпаки, він придумав для Вола ярмо, щоб не зачіпляти посторонки йому за роги, і для Коня хомут, щоб шнури анї шлиї не дусили його в груди. Він укриває його в мороз, підковує його для дороги, щоб не розбивав собі копит. Навіть дороги він робить для зьвірів, щоб могли ходити безпечно, розкопує провалля, будує мости через ріки, де сам міг би перейти кладкою. Нї, — закінчив речник людий, — коли зьвірі жалують ся, що вони невольники у чоловіка, то й чоловік міг би жалувати ся, що він у дуже значній мірі невольник зьвірів, невольник своїх невольників. Та чоловік не жалує ся. Він знає, що служба службу родить, що суспільний звязок власне полягає в тім, що звязані з собою — чи то зьвірі, чи люди — зрікають ся одної части своєї користи, своєї вигоди і своєї свободи для осягнєня висших цїлий, більшого, обопільного добра.

 

Коли скінчив сей бесїдник, промовив царь Соломон до зьвірів:

 

— Ви чули, що сказав речник людий ? Чи маєте що відповісти на се?

 

— Маємо, — відповіли зьвірі, а їх речник виступив наперед і промовив:

 

— Великоможний і премудрий царю! Все те, що сказав речник людей, зводить ся до двох точок. Одно те, що він покликав ся на Сьвяте Письмо, яким буцїм то задекретована наша неволя, а друге те, що покликав ся на ті добродїйства та услуги, яких буцїм то дізнають зьвірі від чоловіка. Роздивімож за рядом обі ті точки!

 

— Рішучо перечу, буцїм то Сьвяте Письмо декретує для зьвірів віковічну неволю у чоловіка. Коли там сказано, що чоловік сотворений на те, щоб володїв землею, то се треба розуміти так, що він стоїть найвисше в рядї божих творів, на вершку тої драбини, на якої низших щеблях стоїмо ми, иньші зьвірі. Те його володїнє відносить ся не лише до зьвірів, але до всеї природи, до рік, гір, землї, моря. Нїде не сказано, щоб володїнє чоловіка над зьвірями будо якесь иньше, нїж володінє над иньшими творами природи. А вже тим менше сказано там, щоб над одними зьвірями чоловік володїв так, а над другими инакше, щоб одних держав у неволї, а других уважав за винятих з під усякого права, переслїдував і нищив на кождім кроцї і всякими способами. Нехай і так, що чоловік — царь природи. Алеж царь у своїм царстві повинен бути справедливий і великодушний, шанувати права кождого підданого, а не кермувати ся самою лише злобою і самоволею. Царство, де панує лише неволя, безправство і війна всїх проти всїх, не може бути оперте на Сьвятім Письмі; се не царство по божому закону, а один ненастанний злочин.

 

— Покликають ся люди на Сьвяте Письмо, — мовив далї зьвірячий речник, — покличемо ся й ми на нього. Правда, там сказано, що чоловік має володїти зьвірями, але не сказано, що має різати й їсти їх. Навпаки, там сказано виразно: „Бог дав їм усяку ростину, що дає насїнє, і всї дерева, що дають плоди, і сказав: „Се має бути ваша страва.“ Щоб люди вбивали зьвірів на страву собі, сього в Сьвятім Письмі не знаходимо.

 

— Та сього не досить! Коли чоловік через свою захланність і глупоту переступив божий наказ і був вигнаний із раю, то Бог іще раз наказав йому виразно: „Мусиш кормити ся полевим зїлєм,“ а до того додав : „В потї твойого чола будеш їсти свій хлїб.“ Та нїде не сказано, щоб чоловік здобував собі хлїб потом Воловим, чи Коневим, чи Ословим, чи Верблюдовим. Тягар працї наложив Бог на самого чоловіка, і справедливо, бо він переступив божий заповіт, поповнив гріх. Зьвірі не згрішили, то й кари не повинні терпіти. З якоїж речи сьміє чоловік накладати на нас ярма, шлиї та хомути та посторонки? Він тілько довершує свій первородний гріх, виручаючи ся нами від тої кари, яку Бог наложив на нього і лиш на нього самого.

 

— А тепер скажу ще кілька слів про ту дбайливість чоловіка за зьвірів, якою він так хвалить ся.

 

Забуває при тім лиш се одно, що вся та гарна дбайливість пливе у нього не з доброго серця, не з почутя справедливости і любови, а з брудного самолюбства. Чоловік береже нас для того, бо в нас бачить своє добро, свій маєток, свою користь. Він так само або й ще стараннїйше береже бездушне золото й срібло і нїкому крім нього непотрібне камінє. І коли він говорить, що задля нас завдає собі богато працї, то ми запитаємо його, чи мало то він працї завдає собі, щоб видобувати з глубин землї золото, срібло, зелїзо і всяке камінє, зо дна моря перли та иньші цяцьки, щоб будувати величезні а нїкому нї на що непотрібні піраміди, вежі та мури? Нї, не нашим невольником є чоловік, а невольником своєї власної захланности, своєї гордости та своїх примхів. Ми нїколи не просили у нього помочи в наших злиднях; у дикім станї ми дуже добре вміли боронити себе від наших ворогів, помагати собі в хоробах. Ми були здорові, сильні та вродливі. Лише з чоловіком і з його нещасним володїнєм прийшов заколот у цїлу природу, появило ся богато хороб невідомих давнїйше; боже проклятє, кинене в раю на нього, мов пошесть перейшло й на нас і ми мусимо тепер подвійно терпіти за його провину.

 

Вислухавши сеї промови зьвірячого речника царь Соломон обернув ся до людий.

 

— Ви чули, що наводять на свою оборону зьвірі. Що маєте на се відповісти?

 

Речник людий виступив наперед і сказав:

 

— Відповім коротко. Боронять ся зьвірі Письмом Сьвятим, доказуючи, що там нема виразного дозволу чоловікови вбивати зьвірів. Се зовсїм хибна оборона. Там нема виразного дозволу на се лише для того, бо є виразний приклад самого Бога. Бо там сказано, що Бог виганяючи з раю наших прародичів, дав їм за одежу шкіри зьвірячі. Щож се значить? Очевидно не що инше, як тілько те, що Бог перший повбивав деяких зьвірів і познимав із них шкіри, і тим самим дав приклад чоловікови, що й він повинен так робити.

 

— Говорять зьвірі, що лиш одного чоловіка прокляв Бог у раю і на нього одного наложив тягар працї. І се зовсїм невірно. Вони забувають, що чоловік не сам згрішив, а приведений був до гріха Гадюкою, отже зьвірем. І що Бог поперед нього прокляв Гадюку, а через неї й увесь зьвірячий рід. Аджеж у раю всі зьвірі жили сумирно, були ласкаві одні до одних і до чоловіка. Чи з чоловікової вини прийшла ворожнеча між зьвірями та ворожнеча зьвірів до чоловіка? І чи знають зьвірі, що колиб не було на те божої волї, чоловік не міг би був сам перемогти їх панованє і заволодїти землею? Повстаючи против верховодства чоловіка вони повстають против того порядку, який поклав сам Бог на сьвітї; бажаючи увільнити себе від людської переваги вони бажають річи неможливої і противної всьому розвоєви природи.

 

Вислухавши таким робом оскарженя й оборони царь Соломон замкнув засїданє і відложив його продовженє на другий день, а послів велїв гостити в своїх палатах як і попереду.

 

IV.

 

Опинивши ся самі між собою зьвірячі посли почали міркувати, як стоїть їх справа і що їм робити далї.

 

— Погано стоїть наша справа, — мовив відпоручник Коний, — За богато провин ми звалили на чоловіка, а коли вдасть ся йому виправдати ся хоч від деяких, то вже ми програємо.

 

Але відпоручник Вовків сказав: Що там виправдає ся! Як може він виправдати ся від того, що само бє в очи кождого неупередженого ?

 

— Але не забувай, Вовчику, — мовив Слон — що наш судия — також чоловік. І хоч він справедливий, то все таки мозок у нього людський і очи людські і він далеко склоннїйший дивити ся на се дїло людськими очима, нїж вовчими.

 

А відпоручниця Свиний мовила:

 

— А менї й мойому родови, по правдї кажучи, зовсїм байдуже до цїлого того процесу. Бо й якаж менї кривда від чоловіка? Їсти менї дає, робити не велить нїчого, береже мене, заганяє в хлївець, а в зимі то й соломи стелить богато, так що я з дїточками зарию ся собі по самі вуха тай сплю, поки не покличуть до корита. Навіть жолудї, які я так дуже люблю, чоловік збирає в осени або й отрясає з дубів і сушить і держить цїлу зиму менї на закуску. А те, що ріже мене, то що за біда? Була я в дикім станї, різали мене Ведмедї та Вовки, моїх малих хапали навіть Лиси, Борсуки, Рисї та всякий нїкчемний зьвір. То чи не однаковож менї гинути чи в зубах тих хижаків, чи й під ножем чоловіка ? Ба нї, не однаково. Зьвір мене рве, шматує та калїчить живу, а чоловік заріже швидко; зьвір поїсть троха мойого мяса, а решту закопле, так що воно нераз гниє і пропадає. А чоловік чистить, крає та береже його, одно варить, иньше в димах коптить, начиняє ним ковбаси. І подумати собі, яка то радість у людській сїм’ї, коли на столї появить ся моя шинка, моя ковбаса, мої ноги або моя голова в студенинї! Нї, говоріть що хочете, а я у чоловіка не маю кривди і не хочу більше правувати ся з ним.

 

— І я не хочу! — мовив Кінь.

 

— І я також, — мовив Кіт. — Аджеж ви знаєте, що мойому житю завидують навіть люди. Роботи нїякої не роблю, а те, чим я для них услужний, себ то польованє на Миши, то моя найкраща роскіш і охота. А в день звичайно вилежую ся собі на печи, бавлю ся з дїтьми, і вже хоч яка бідна ґосподиня, а все таки мусить розстарати дрібку молока для дїтий і для Котика. Не даром люди і приповідку зложили, що лиш Котови та попови добре жити на сьвітї. Оттим я говорю, що гріх би менї був жалувати ся на чоловіка.

 

І з сими словами всї три відпоручники відлучили ся від зьвірячої громади і пристали до людської.

 

Похнюпили голови иньші зьвірі побачивши се відступство.

 

— Аж тепер бачу, що наша справа стоїть погано, — мовив Слон. — Уже коли наші товариші тратять віру в її слушність —

 

— Е, що, байдуже про таких товаришів! — з погордою мовив Лев. — Що менї за товариш — Свиня! Зьвір безхарактерний! Тупоумний грубошкірець!

 

Слон троха ображено покрутив трубою; бачите, Свиня його далека своячка, бо й він же грубошкірець.

 

— Ну, ну, — мовив він ущипливо до Льва,— ти на грубошкірцях дуже не їздь! Мають вони свій розум і характер. А що до відступства від нашої спільної справи, то бачиш сам, що й твій любий своячок Котик анї на волос не лїпший від Свинї. Йому аби своя вигода, а постояти за спільне дїло — овва!

 

— Та ще зі Свинї анї з Кота менї не дивно, — мовив Ведмідь. — Звісно, зьвірі, своя шкіра і своя вигода кождому наймилїйша. Але Кінь ! Розміркуйте лише його поступок! Адже він може найтяжше поневолений зі всїх зьвірів. Скілько то ріжних способів придумав чоловік на визисканє його сили, здоровля, житя і тїла! І під верх його бере, сїдло на нього накладає і тягарі на його хребтї возить, і в шлиї його запрягас, змушує тягти вози та сани. Та не досить того! А кілько то разів чоловік для власної забави гонить його і змушує бігати що сили чи то в перегонах, чи то в прогульках! Кілько то разів бідний Кінь, у шаленім бігу перескакуючи рови, плоти та инші завади, зломить ногу, хребет або скрутить карк і гине на місцї! І того не досить! Чоловік зробив Коня спільником своїх найстрашнїйших злочинів, против нас і против своїх же братів людий. Чиж були би лови на грубого зьвіра без помочи Коний ? А головно — Кінь стає до помочи чоловікови в війнї против инших людий, гине тисячами в битвах, проливає свою кров і кладе свої кости за дїло, якого анї в зуб не розуміє і яке йому зовсїм не цїкаве. Тай сього ще не досить: чоловік любить його, поки він живий, годує його, чеше й чистить, иноді навіть цїлує його морду, а проте бридить ся його мясом, і коли він постаріє ся, окалїчіє та не може робити, то або ще за житя виганяє його в лїс на поталу Вовкам, або по смерти викидає його тїло на жир Псам та Воронам. Ну, і скажіть же менї, відки після сього всього у того Коня така прихильність до чоловіка ?

 

— Блискучі шори мабуть отуманили його! — мовив Цап. — Я нераз бачив, як він запряжений, вичищений, весь блискучий аж сам не знає на яку ступити, задирає голову, озирає ся сам по собі, потрясає брязкальцями та перебирає ногами, так пиндючить ся своїм рабським строєм! Уже видно рабство так війшло в його натуру, що за отакими цяцьками він забув про свою свободу і незалежність.

 

— Та годї нам говорити про тих відступників, — мовив розважний Слон. — Міркуймо про свою справу! Що нам робити далї? Чи достоювати свойого, чи відступити заздалегідь? Чи стояти на тім, що сказали наші речники, чи шукати нових сьвідків і доказів для свойого права?

 

— Я думаю дати спокій! На що нам клопоту ? — мовив Бегемот. — Моя рада проста. Чоловік жиє на суші — ми ховаймо ся в воду, там будемо безпечнїйші. Він у день воює, а в ночи спить; ми переходїмо з денного житя до нічного, щоб як найменше стрічати ся з ним. Отсе буде найлїпше.

 

— Все товстошкірець товстошкірцем, — не витерпів Лев, щоб не огризнути ся на Бегемотове балаканє. — А я чую в собі таку лютість, що коли вирок випаде на нашу некористь, я готов кинути ся на того премудрого царя Соломона і розшарпати його.

 

— Котячий розум, незгірший Курячого! — буркнув згірдно Слон. — І щож ти найлїпшого докажеш  сим? Хиба ти не знаєш, що перед царем стоять ряди узброєних і ти скачучи на царя поперед усього скочиш на їх галябарди? Сам пропадеш, а нашу справу попсуєш.

 

— А може би — мовив Ведмідь облизуючи ся, — може би ми пригадали собі нашу стару добру приповідку: хто мастить, той їде? Адже ми за дурною головою і до царя прийшли голїруч і перед трибуналом стали голїруч, — то й якже має наша справа виграти? От як би так кождому членови трибуналу по вулїкови чистого меду-патоки... Я би вже віджалував для спільного добра.

 

— Тю, тю, дурний! — загукали деякі розумнїйші зьвірі. — Гадає, що як сам любить мід, то вже й кождий инший готов за мід продати і душу і сумлїнє. Сховай ся зі своїм обридливим медом, що Бжоли понадушувалп собі з животів. Отто лакітки знайшов! Тьфу !

 

Вуйко почувши ті вигадки та сплюваня засоромив ся дуже і бурчачи щось собі під ніс про брак смаку у тих глупих зьвірів, залїз у кут і скуливши ся слухав дальшої наради.

 

— Борони нас Боже від такого кроку, як радить Бурмило, — остерігав Слон. —Наша справа чиста, а колиб ми попробували підкупувати трибунал, то аж тодї програли би напевно, ще й з соромом. А тепер провадячи річ чемно, хоч і програємо, все таки не наберемо ся сорому. А може таки й зовсїм не програємо. Слухайте. У мене виринула ще одна думка, і то завдяки Ведмедевій промові. Адже відпоручник людий сказав перед судом, що зьвірі самі собі винні, коли від давнїйшого панованя над сьвітом прийшли до теперішнього упадку. Мовляв: люди працювали і розвивали ся, а зьвірі дармо час гаяли, не навчили ся нїчого і стратили те що мали. Попробуймо завтра доказати, що се неправда, що й зьвірі, бодай деякі, також не їли дармо хлїба і не прогавили марно всї науки мами природи.

 

— А як же се докажемо ?— запитали гуртом зьвірі.

 

— Пішлїмо зараз післанцїв до Бжіл і до Мурашок. Се зьвірики хоч дрібні, але сильно зорґанїзовані. Вони мають свої держави, будують замки, кріпости, маґазини, висилають кольонїї, збирають засоби, одним словом, живуть у таких упорядкованих відносинах, що й люди можуть богато дечого навчити ся від них. Найлїпший доказ, що не самі люди, але й зьвірі і то навіть такі нїкчемні Комахи, як Бжоли й Мурашки, мають здібність до осягненя високого ступня цивілїзації.

 

Всї зьвірі радо згодили ся на Слонову раду і зараз же вирядили післанцїв до Бжіл та до Мурашок, щоб і вони вислали на завтра своїх речників до Соломонового трибуналу.

 

V.

 

Другого дня засїв царь Соломон на тронї серед свойого трибуналу, і знов стали перед ним відпоручники зьвірів і людий.

 

— Чи має ще хто з вас сказати щось нового до того, що було сказано вчора? — запитав царь.

 

— Ми маємо сказати, — мовили зьвірячі відпоручники.

 

— Говоріть! — сказав царь.

 

— Великоможний царю і пресьвітлий трибунале, — розпочав зьвірячий речник. — Учора речник людий сказав був, що ми зьвірі з власної вини стратили панованє над сьвітом. Бо коли нїби то люди бороли ся, розвивали ся, доходили до розуму і сили, гуртували ся до купи та працювали, зьвірі не поступали наперед, лишили ся в первіснім станї і через те мусїли уступити людям. Сьогодня ми маємо сьвідків на те, що се не вина зьвірів, а вина тогож чоловіка і його зажерливости. Коли більшина зьвірів опізнила ся в розвою, послабла числом, утратила давнїйші місця свойого розселеня і найлїпші умови розвою, то се тому, бо все забрав чоловік! Він пильно дбає про те, щоб зьвірям не було змоги розвивати ся; він рад і до віку держати нас у низькости та занепадї, бо се запорука його панованя над нами. Де не сягає його рука і його пагубний вплив, там зараз зьвірі підносять ся, роблять ся не лише численнїйші, кращі, вродливійші, сьмілїйші, характернїйші, але також розумнїйші. Що їм не хибує здібности до розвою й орґанїзациї, на се маємо тисячі доказів. Чи Птахи не будують гнїзд із такого мізерного материялу, без нїяких приладів, і так штучно та майстерно, що нїякий людський майстер не потрафить дорівняти їм? Чиж Конї та Воли в стадї не вміють добре боронити ся від напасти, одні стаючи до середини головами і фиркаючи заднїми ногами, а другі стаючи на зверх рогами? Чиж Журавлї та Дрохви не служать навіть людям взірцем чуйности, не ставлять варти в часї жированя або нічлїгу? Чиж Крук не потрафить напити ся води зі склянки з вузким горлом, вкидаючи до неї камінцї? Але ми маємо іще лїпших сьвідків, таких, що ствердять довідно, як то зьвірі, навіть дрібнесенькі і, сказатиб так, безмізкі, потрафлять мудро урядити своє житє, коли чоловік не перепиняє їм.

 

— Що се за сьвідки ? — запитав царь Соломон.

 

— Се Бжоли і Муравлї, — відповів зьвірячий речник. — Звели, великоможний царю, щоб вони станули перед твоїми сьвітлими очима.

 

Царь махнув своїм скипетром і до салї ввели відпоручників Бжіл і Муравлїв.

 

— Знаєте, про що йде справа перед моїм престолом і отсим сьвітлим трибуналом? — запитав царь у відпоручників.

 

— Знаємо. Про те, чи чоловік має мати першенство на землї, чи нї.

 

— Добре. Щож маєте сказати до сеї справи ?

 

— Можемо, великоможний царю, — мовив речник Муравлїв — сказати лиш те, що коли мати на увазї наші громадські порядки і наше майстерство, то люди богато де в чому не можуть зрівняти ся з нами. Ми вміємо з найдрібнїйших пилинок, камінцїв та патичків здвигати такі будови, яких не здвигне нїяка людська рука. Ми коплемо підземні ходи, зводимо склепіня, будуємо вежі, мости та корідори, вміємо порозумівати ся без голосу і знаходити дорогу в своїх безвіконних будовах. Ми знаємо подїл працї, провадимо війни, держимо дійну худобу і засїваємо для неї навіть поле потрібним їй зїлєм, а деякі наші роди держать навіть невольників.

 

— А ми живемо в добре впорядкованій монархії — мовила відпоручниця Бжіл, — маємо подїл працї доведений до крайної досконалоссти, робимо будівлї ще майстернїйші від муравльових і збираємо до них засоби корму, якого крім нас не зумів би приладити нїхто на сьвітї, а вже найменше чоловік. І можемо з гордощами сказати, що чоловік не то що не допоміг нам у тім розвитку, а навпаки, простер свою неситу руку й на нас: коли йому подобає ся, виганяє нас із наших осїдків, або й зовсїм нївечить нас, щоб покористувати ся нашим добром.

 

— Що ти масш відповісти на се ? — запитав царь у речника людий.

 

— Відповім хиба те, що сї докази нїчого не доказують. Заким чоловік доборов ся до теперішнього свойого стану, зьвірі мали над ним перевагу і утруднювали йому кожду хвилю житя, кождий крок розвою ще далеко більше, нїж чоловік тепер утруднює їм. А про те він при сильній волї та ненастанній працї добив ся верховодства, яке тепер зьвірі хотїли би таним коштом, царським вироком відібрати йому. І не можуть зьвірі сказати, що чоловік тепер так зовсїм загороджує їм дорогу до поступу. Кілько то набідить ся та намучить ся не один чоловік, учачи Ведмедя танцювати, Коня та Пса ріжних штук, Папугая, Шпака та Крука говорити, а Koca свистати. Та що з того! Зьвірі не мають здібности передавати свойому молодому поколїню те, чого навчать ся, і тому з кождим молодим поколїнєм приходить ся зачинати науку на ново. А що до їх самодїлкових будівель, то вони певно гарні, але біда лише в тім, що раз навчивши ся робити їх анї Бжоди анї Муравлї за всї ті тисячі лїт не змогли ся на те, щоб зробити в них хоч один малесенький поступ, хоч одно улїпшенє. Не мають що дуже хвалити ся своїм громадським житєм. Адже у Бжіл сей порядок держить ся на поневоленю всього жіночого роду і на щорічнім мордованю всїх мужчин, а в Муравлїв на невільництві, яке у деяких родів доходить до того, що пануюча верства без помочи невільників навіть їсти сама не вміє. Чи се має бути знаком їх висшости над чоловіком, або основою для їх рівноправности з ним?

 

На сьому царь закінчив розправу. Обі спірні сторони мусїли вийти з салї, поки царь з радними радив ся, який би в тій скрутній справі видати вирок. Довго прийшло ся всїм чекати. В трибуналї були думки подїлені, вели ся живі суперечки. Нарештї по трьох годинах покликано всїх назад до салї і возний крикнув голосно:

 

— Повставайте і слухайте вироку!

 

Настала глубока тиша. Царь Соломон не встаючи зі свого престола промовив:

 

— Вислухавши докази сторін і погляди сьвітлих дорадників покликаних до сього трибуналу я, царь Соломон, владою даною менї з гори орікаю в справі між зьвірями і людьми о першенство на землї: Зьвірі мають підлягати чоловікови, а чоловік зьвірям.

 

— Як же се так? — запитали разом відпоручники людські й зьвірячі.

 

— А так. Ті зьвірі, що доси служили чоловікові, мають служити йому й дальше, Ті зьвірі, що доси жили на волї і або бороли ся з чоловіком, або тїкали перед ним, будуть чим раз більше улягати його перевазї, їх число буде меншати і чоловік добирати ме чим раз нових і лїпших способів на їх винищенє. — Деж тут друга половина вироку, премудрий царю? — крикнули благально зьвірячі відпоручники.

 

— З тими зьвірями, що йому служать, має чоловік поводити ся як зі слугами, близькими йому натурою і призначенєм, як з творами, що так само родять ся, ростуть. почувають голод і спрагу, біль і радість, смуток і втїху, як він. А тих, що йому ворожі, нехай убиває без зайвої муки.

 

— Деж друга половина твойого вироку, премудрий царю ? — ще раз крикнули зьвірячі відпоручники.

 

— За тих зьвірів, що йому служать, має чоловік дбати, має працювати і турбувати ся за них, служити їм у їх хоробах і припадках, — мовив далї царь Соломон.

 

— Се він чинитиме для власної користи, премудрий царю! — мовили зьвірі. — Але друга половина вироку обіцяла нам —

 

— Дурні ви, невидющі! — крикнув розсердивши ся царь Соломон. І підвівши праву руку взяв нею положену обік себе на гаптованій подушцї невеличку чорну паличку з великим, блискучим діяментом на кінцї.

 

— Всї, хто тут у салї, дивіть ся пильно на сей камінець, що на кінцї сеї палички! — мовив царь і підняв паличку та держав її нерухомо просто перед собою.

 

Всї звернули очи на діямент.

 

— Що бачите?

 

— Нїчого не бачимо, — відповіли всї в один голос. — Блиск того каменя слїпить наші очи.

 

— А тепер ? — мовив царь і замахнув паличкою широке півколесо.

 

По салї дройшло глухе стогнанє, окрик здивованя і жаху, без виразних слів. Усї повитріщали очи на невидане диво.

 

Від замаху чудодїйної палички в салї зробило ся якесь дивне сьвітло. Всї предмети, що були вперед видні, нараз зробили ся якимись безмірно великими; їх віддаленє від очий також збільшило ся так страшенно, що вони немов щезали, робили ся якісь прозірчасті мов тїнь або рідка мла. Натомість у безпосередній близькости всї добачили незлїчені дрібні істоти — кульочки, палочки, голки, хрестики та ниточки. Вони лїтали непроглядними хмарами скрізь у повітрі, плавали цїлими струями при кождім русї, при кождім подуві, чіпляли ся мілїярдами кождого тїла, і де тілько знаходили собі поживу, крихіточку слини, плину, клею, поту, там зараз прилипали, росли, насисали ся, пучнявіли і розпадали ся, лишаючи до собі маленьку крапелиночку отруйного плину. І тут же на очах у всїх протягом кількох хвилин кождий міг бачити, як у кождого його сусїда на тїлї, в очах, у вухах, у ротї, в крови, в легках (усї тїла при тім дивнім сьвітлї робили ся прозірчастими, великі тїла неначе щезали, а зате видні були тілько ті маленькі, невидні для голого ока) скрізь творили ся тисячі, мілїони гнїзд тих дивних, дрібненьких істот, і кождої хвилї грозили затроїти, зіссати, знищити кожде найбільше тїло. Зачудувані відпоручники бачили, як ті таємничі маленькі істоти не минають нїчого і нїкого чіпляють ся навіть стїн, мурів, гладко полїрованих стовпів, усюди липнуть, всисають ся, гризуть без зубів, і множать ся, множать ся безнастанно, страховинним способом і нечуваними числами.

 

Та придивляючи ся близше вони спостерегли, що ті дрібнесенькі істоти хоч без очий, без ротів, без нїяких знарядів, хоч усї майже однакові між собою, все таки виявляють деякі ріжницї і відповідну до них ворожнечу між собою. Кульочки кидали ся на прутиків і пожирали їх; прутики своєю чергою давали ся в знаки тарілочкам, бляшкам або иньшим кульочкам. І в тім таємнім сьвітлї йшла ненастанна боротьба, далеко лютїйша, нїж у сьвітї доступнім для людських і зьвірячих очий. Тут гибли що хвиля мілїони, але рівночасно й народжували ся мілїони; по правдї тут не було нї вродин нї смерти, бож усе те хитало ся між двома берегами: кульочка пучнявіла і розпадала ся на дві — не мертві, але живі, менші кульочки.

 

Всї присутні стояли довго мов ошоломлені тим нечуваним видом.

 

— Бачите тепер, хто властиво ваш пан і ваш ворог? — мовив Соломон і махнув паличкою в противний бік і дивне видовище щезло.

 

— Отсї маленькі істоти не дбають про вашу суперечку, — мовив далї царь. — Незримі і недосяжні для вас вони днї й ночи, кождої хвилини облягають, точать, заповняють вас. Ваше тїло опирає ся їх напорови, доки здорове, і здорове доти, доки знаходить у собі соки, що можуть пожирати, розтоплювати тих приблуд. Та нехай між ті їх мілїярди заблукаєть ся одна бульбашечка иньшого рода, против якої ваше тїло, ваша кров, ваша слина не має соків, і вона протягом короткого часу розмножить ся в вашім тїлї і довкола вас, затроїть вашу кров, затроїть повітрє, яким ви дихаєте, і ви, велитнї, падете жертвою тої незримої бульбашечки, бульбашечки, яких мілїони зложені на купу таки ще незримі для вашого ока. Ось вам друга половина мойого присуду. Отсим дрібнесеньким зьвірям будете підвладні всї ви, люди й зьвірі. Коли на них зайде така порода, ви будете тисячами і мілїонами гинути безпомічно. Аж як знайдете способи бороти ся з ними, тодї — ну, та тодї не треба вам буде нїякого суду.

 

Царь махнув рукою на прощанє і всї вийшли з салї.

 

Від того часу вже зьвірі не правували ся  з чоловіком.

 

 

 

XX.

 

БАЙКА ПРО БАЙКУ.

 

I.

 

— Але-ж се все байки! — в один голос закричали дїти, коли я скінчив оповідати їм оте все, що написано в тій книжцї.

 

— Так, дїтоньки, байки. А знаєте ви, що то байка ?

 

— Знаємо, знаємо! То щось таке, що не є правда.

 

— Овва! А хто-ж то сказав вам се?

 

— Ми самі так думаємо.

 

— Ну, то подумайте лїпше. Хибаж се не правда, що Вовк їсть Барана, Лис Курий, Сови пташок?

 

— Та се правда. Але-ж ти оповідав нам, що Лисичка копала поле і їла паляницї з медом, що Вовк їхав на Ослї в село, бажаючи бути війтом, що Крук нїс у дзюбі головню і розложив огонь, і всякі такі нїсенїтницї. Се вже не може бути.

 

— А коли не може бути, то по що-ж ви слухали?

 

— По що слухали? Бо цїкаво.

 

— Що-ж тут цїкавого? Як може неправда бути цїкава?

 

— Власне неправда найцїкавійша ! Се так сьмішно подумати, що Вовк хоче стати війтом, що Лис сидить у бочцї з фарбою, що Кіт говорить побожні вірші....

 

— А як би я почав оповідати вам, що Вовк лїтає в повітрю, Лис плаває в водї, Кіт живе в норі під землею, то як думаєте, се була би правда, чи неправда ?

 

— А вже-ж неправда.

 

— А було би цїкаво?

 

— Зовсїм нї.

 

— Значить, не кожда неправда цїкава ?

 

— Та так, не кожда.

 

— Ну, подумайтеж тепер, котра неправда цїкава? Дїти задумали ся. Їх маленькі головки працювали, оченята блищали, але думки не клеїли ся до купи.

 

— Візьміть для лекшого зрозуміня два рисунки. Ось на однім нарисуємо Барана з шістьма ногами. Як гадаєте, правдивий се Баран?

 

— Та нї.

 

— А сьмішний?

 

— Також нї.

 

— Так. Се Баран-калїка, а вид калїцтва збуджує в нас жаль, а не сьміх. А тепер гляньте на отсей рисунок: Осел грає на фортепянї. Правда се?

 

— Та нї.

 

— А сьмішно?

 

— Навіть дуже сьмішно.

 

— Що-ж тут таке сьмішне?

 

— Те, що Осел узяв ся не до свойого дїла, робить щось таке, що можуть робити тілько люди.

 

— Чи всї люди?

 

— Навіть не всї люди. Ті, що вміють грати. можуть брати ся до сего, а ті що не вміють — —

 

— Таких, здасть ся, якось називають?

 

— Еге, їх так і називають ослами.

 

— От і бачите! І ми дійшли до кореня! Значить, є осли й між людьми?

 

— А вже-ж є.

 

— Значить, коли я нарисую Осла при фортепянї, то се не буде конче така цїлковита неправда! Ну, а як думаєте, є межи людьми й иньші зьвірячі натури: хижі Вовки, хитрі Лиси, добродушні Слони, зрадливі Круки, напасливі Сови?

 

— Кажуть, що є й такі.

 

— От і бачите! Значить, говорячи про зьвірів, я не говорив цїлковиту неправду. Певно, що дїйсний Кіт не говорив побожних віршів, але чи один же то облесний чоловік говорить такі слова, дибаючи на людську згубу! Дїйсний Осел не засяде грати на фортепянї, але кілько-ж то двоногих ослів брязкає на фортепянах і иньших струментах і загалом роблять такі роботи, котрих не вміють, до котрих би не повинні брати ся! Значить, дїтоньки любі, не тим цїкава байка, що говорить неправду, а тим, що під лушпиною тої неправди криє звичайно велику правду. Говорячи нїби про зьвірів, вона одною бровою підморгує на людий, немов дає їм знати:

 

— Та чого ви, братчики, сьмієте ся ? Адже се не про бідних Баранів, Вовків та Ослів мова, а про вас самих з вашою глупотою, з вашим лїнивством, з вашою захланністю, з усїми вашими зьвірячими примхами та забагами. Адже-ж я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви як найкраще зрозуміли — не їх, а себе самих!

 

— Ну, се мабуть не зовсїм так, як ти кажеш, — мовив до мене один старшенький хлопчик. — Як би так було, то треба би оповідати байки самим старшим людям, нехай би з них пізнавали свої хиби.

 

А у дїтий таких хиб звичайно ще нема, то по що їм того? А тим часом старшим людям байок не оповідають, і вони їх навіть не люблять слухати, тілько власне дїти. Для дїтий мусить у них бути цїкаве щось иньше.

 

Правда, як розумно говорив той хлопчик? Він думав і привик уже вязати одну думку з другою.

 

— А як думаєте, любі мої, — мовив я на те — чи маленьким дїтям можна давати їсти твердий хлїб, волову печеню, капусту?

 

— Нї. Вони би від того занедужали. Їм дають кашку на молоцї.

 

— От і бачите! Гола, повна правда житя, то тяжка страва. Старші можуть заживати її, вона для них смачна і здорова. Але дїтям не можна давати її так як старшим, треба приготовлювати її в ріденькім станї, в образках, у байках. І вони так приймають її. А при тім ще одно. Вони люблять зьвірів, чують себе близькими до них, розмовляють з ними і розуміють їх; от тим то й оповіданя про зьвірів їм такі цїкаві, особливо коли ті зьвірі в байцї ще починають говорити, думати і поводити ся як люди. Колись, як іще всї люди були прості, невчені, з дитячим розумом, усї вони любували ся байками так, як тепер любують ся дїти.

 

— А я найлїпше люблю байки через те, що мої мама оповідають їх так гарно, так рівно-рівно, такою добірною мовою, —; мовила дївчинка-школярка.

 

— Так, дїтоньки! Се велика правда. Оті простенькі сїльські байки як дрібні, тонкі корінчики вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної милозвучности. Тисячі річий у житю забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерти.

 

— А кажуть, є такі пани, що хотїли би відібрати нам нашу мову, заборонити нам думати і говорити по свойому. Чи то може бути правда?

 

— Правда, дїтоньки. Є такі люди, що їх коле в очи те, що ми є на сьвітї, раді би щоб нас не було, і добирають усяких способів, аби скасувати нас. Але вони все пригадують менї ту Синицю, що збирала ся спалити море.

 

— О, о, о! То Синиця збирала ся палити море ? А то за що? Як?

 

— Слухайте, дїтоньки, як то було!

 

II.

 

Була собі раз Синиця. Щось їй прийшло до голови, досить, що звила собі гнїздо на самім березї моря на невеличкім корчику. Поки море було спокійне, все було гаразд. Синиця нанесла яєць і почала висиджувати їх. Аж нараз повіяв вітер, розіграло ся море, затопило корчик і з ним разом Синичине гнїздо. Сама Синиця ледво втекла жива, а її яєчка поплили з водою.

 

Ой-ой-ой, як розгнївала ся Синиця! Сїла собі на скалї над морем тай як не почне сварити та лаяти море!

 

— Ти погане та нїкчемне море! Ти безглузда, темна сило! Ти захланна безодне! Ти нездале, непотрібне, нехарапутне море! Як ти сьміло нарушити мою хату, забрати мої яйця! Та я тебе до суду запізву, я тобі на весь сьвіт стиду нароблю, я тобі не дам спокою нї в день, нї в ночи, поки менї не вернеш моєї страти!

 

А море все: хлїп-хляп, хлїп-хляп, хлїп-хляп.

 

— Що, ти сьмієш ся з мене, ти нечесне, несумлїнне, неблагородне море! — пищала Синиця. — Зараз менї віддай мої яйця, бо їй Богу, помщу ся на тобі!

 

А море все хлїп-хляп, хлїп-хляп, хлїп-хляп.

 

— Ти думаєш, що я не зумію помстити  ся ? Думаєш, що я така маленька, а ти таке велике, то я  безсильна супроти тебе ? А бачило  ти, безглузде море, яка маленька искра, а який великий лїс, а вона запалить його, і він згорить. Коли не віддаси менї зараз моїх яєць, то їй Богу я запалю тебе.

 

А море все хлїп-хляп, хлїп-хляп, хлїп-хляп.

 

Страшенно розлютила ся Синиця і покляла ся не спочити, поки не запалить море. Вона полетїла  до Хробачка-Сьвітлячка і мовить йому :

 

— Слухай, Сьвітляче, ти маєш огонь на животї. Ходи зо мною, поможи менї запалити море.

 

— Не можу, Синичко — мовив Сьвітляк. — Мій огонь сьвітить у ночи, але не гріє і не палить. Іди до Блудного Огника, може він тобі що поможе.

 

Полетїла Синиця над болото, сїла собі на вільховім корчи тай чекає, доки наблизить ся до неї Блудний Огник. А там їх понад болотом кільканацять ходило та все мов пяні писали мислїте по над болотом. Нарештї один надлетїв близько Синицї.

 

— Гей, Огнику братїку — кричить до нього Синиця. — Задержи ся хвилечку, маю тобі щось сказати.

 

— Не можу задержати ся, не маю коли — відповів Блудний Огник. — Але говори, що маєш говорити, я тут буду нипати коло корча, то все почую.

 

Розповіла йому Синичка своє горе і просить: — Ходи, поможи менї спалити те погане море!

 

— Не можу, Синичко — відповів Огник. — Я ось тут на болотї роджу ся і тут мушу гинути, а ще до того не сьмію анї одної хвилечки спочити, так що навіть сьвічки від мене не засьвітиш. Але чомуж би тобі не вдати ся до Крука ? Він до таких річий майстер. Адже я чув, що він увесь Совячий народ у печері спалив. Піди но ти до нього.

 

Полетїла Синиця до Крука, оповіла йому свою історію і просить помогти в її горю і запалити море.

 

— Не можу, Синичко, — відповів Крук поважно похитавши головою. — Той огонь, що від нього згоріли Сови, то простий людський огонь, що я вкрав онтам на пасовиску. Але такий огонь моря не спалить, він сам гасне в водї. Щоби спалити море, на те треба би иньшого огню, а де його роздобути, я й не знаю. От знаєш що, іди до Бузька. Кажуть, що він уміє своїм дзюбом чудесний огонь викресати. Може сей придасть ся тобі на що.

 

Подякувала Синиця Крукови за добру раду і полетїла шукати Бузька. Розповіла йому, що й як, і просила потрудити ся та викресати для неї дзюбом огню, чей би від нього заняло ся море.

 

— Не можу, Синичко, зробити сього — відповів Бузько задумавши ся і ставши на одній нозї. — То колись наші дїди-прадїди вміли, кажуть, дзюбами огонь кресати, а ми вже не вміємо тої штуки. Тай ледви, чи сей огонь придав ся би тобі на що. Менї здає ся, що щоб запалити море, на те треба огню з самого неба. Полети но ти до Орла. Він щодень лїтає під саме сонце і знайомий у небесних сторонах, може він тобі що поможе.

 

Поклонила ся Синичка Бузькови тай полетїла до Орла. Летить, а все собі думає: „Чекай, ти погане, недобре море ! Я тобі покажу, що може проста, покривджена Синиця! Вже я не я буду, коли ти не відпокутуєш тяжко за своє злодїйство!“

 

Прилетїла до Орла, розповіла йому свою кривду тай просить, кланяючи ся йому в ноги:

 

— Та вже ви, нївроку вам, ваше величество, не погордуйте бідною, покривдженою Синицею, роздобудьте менї небесного огню, щоб я спалила те нїкчемне море і помстила ся на нїм за свою тяженьку кривду.

 

Але Орел вислухавши її мову, як не затріпоче крилами, як не закричить, аж Синиця забула, чи жива вона чи нї.

 

— Ах ти дрантива Синице! А хто-ж тобі казав класти гнїздо на морському березї? Хто тобі казав задирати ся з морем? То через твою дурноту я маю для тебе красти з неба огонь? Зараз менї забирай ся! Звий собі гнїздо онтам у терню на могилї, нанеси яєць і висиджуй їх, розумієш? То твоє собаче право, а до моря тобі зась!

 

Одержавши таку резолюцию, Синиця зараз успокоїла ся, а за кілька недїль уже справдї мала нове гнїздо і нові яйця, сим разом не на морськім березї, але в терню на могилї.

 

 

 

 

 

1. Осел і лев

 

2. Старе добро забуваєть ся

 

3. Лисичка і журавель

 

4. Лисичка і рак

 

5. Лис і дрозд

 

6. Заяць і їжак

 

7. Королик і медвідь

 

8. Вовк війтом

 

9. Заяць і медвідь

 

10. Ворона і гадюка

 

11. Три міхи хитрощів

 

12. Вовк, лисиця і осел

 

13. Лисичка-черничка

 

14. Мурко й Бурко

 

15. Лисичка кума

 

16. Війна між псом і вовком

 

17. Фарбований лис

 

18. Ворони і сови

 

19. Як зьвірі правували ся з людьми

 

20. Байка про байку

 

 

 

 

____________________

* Облизня спіймати зле на чім вийти, дати ся одурити.

* Дика свиня.

* Погана, лиха.

* Капелюх.

* Корси — кривулї при санях;  корсоногий — з покривленими ногами.

* без оглади.

* У нас зовуть сего пташка також Воловим очком.

* Потерчата — загублені, не знати. чиї дїти, приблуди.

* буду, яму.

* Знак боєвий.

* Рожанець, по якім молять ся монахи.

 

27.11.1903