Поява на екранах фільму “Довбуш” воскресила стару дискусію на тему “Довбуш — герой чи злочинець?” Основними аргументами сторін є “він порушував закон” контра “це був закон чужої влади, і загалом він боровся за своїх”. Під “своїми” тут розуміються, вочевидь, “свої” у прямому сенсі — уродженці “малої батьківщини”, горяни, не римо-католики.
Зразу варто зауважити, що дискусія ця стосується не тільки Довбуша. Крім нього, з різних приводів у епіцентрі подібних обговорень опинялися також опришки загалом, Устим Кармелюк та менш відомі персонажі. А якщо брати ширше, то ця ж проблема присутня у частині дискусій про Хмельниччину, де йдеться про те, чи вважати героєм визвольної боротьби Максима Кривоноса. І, як це часто буває, обом сторонам вдається пропустити важливі деталі, а спосіб, у який їх примудряються не завважити, “криком кричить” про не що інше, як долання совєтської інерції. Процес, звісно, глибоко позитивний, але розберімося з деталями.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Насамперед — із тим, яким чином Довбуш і решта взагалі потрапили в коло національних героїв.
Починати варто з умов, у яких виникали всі ці типажі. А якщо брати на віру твердження, що всі вони теж були борцями за національний ідеал, — то сформулювати запитання, як так вийшло, що у нашому випадку боротьба за національне визволення практично зразу з’їхала на “найнижчі регістри”, в екстремально-соціальний варіант.
Зазвичай такого роду ситуації виникають, якщо немає інших варіантів розв’язати проблему хоч трохи легальним способом. Й отут випадає подивитися на період, коли діяв Довбуш.
А часи тоді були пізньої Речі Посполитої, якій залишалося трохи більш ніж пів століття до кінця її існування. Це вже була не та Річ Посполита, що до 1648 року, у “цій” тотально переважав варіант “поляк і римо-католик”, до того ж почався процес формування польської нації — а це той момент, коли члени ще не до кінця опереної спільноти вкрай мало схильні до компромісів. До того ж, усередині країни практично не існувало легальних можливостей для не шляхти захистити на щодень свої права. Те ж діяло для не римо-католиків: римо-католицька більшість не сприймала інші конфесії за рівні собі — це змінив тільки прихід Австрійської імперії, серед реформ якої було і зрівняння у правах різних віровизнань, і перетворення священників на державних службовців.
Уся влада в країні фактично належала кільком магнатським кланам, нічим не стримувана шляхта практично задавила не тільки селянство, а й міщанство. А економічні наслідки для Польщі цього перекосу протривали аж до Другої світової — я про спізнений порівняно з Німеччиною промисловий розвиток, що так фатально призвів до поразки у Вересневій кампанії. Поляки мали достойних компанів — угорців, де був схожий варіант. До речі, в обох країнах досі сильні партії, що базуються на ресентименті.
Спроба самих же поляків навести порядок у власній країні зіткнулася з колосальною опозицією з боку магнатерії і частини шляхти. Синергія їхніх старань і цілеспрямованих зусиль Російської імперії, втілена у Тарговицькій конфедерації, зрештою призвела до падіння Речі Посполитої.
Утім, це буде потім. А поки що в особі Довбуша до Речі Посполитої прийшов класичний наслідок домінації однієї політичної, національної, релігійної групи над усіма іншими — радикальні форми протесту без особливої політичної програми. Бо для формування програми потрібна освіта, яка більшості мешканців Речі Посполитої була недоступною.
Та всі ці обставини не так багато додають до розуміння причин, чому Довбуш зрештою таки перетворився на локальний варіант національного героя. Аби отримати відповідь на це питання, варто пам’ятати, що на заході України постійним явищем було накладення етнічних, культурних та соціальних відмінностей. Класична тріада: шляхтич-латифундист — поляк римо-католик; селянин чи найманий робітник — українець греко-католик; торговець чи орендар — єврей. Як наслідок, будь-який соціальний конфлікт тут же набирав національного чи релігійного відтінку, а національне визволення тісно перепліталося з економічними питаннями.
Описаний вище поділ із накладенням кількох ознак з невеликими змінами протривав практично до кінця існування Австро-Угорської імперії — поляки, українці та євреї зазвичай зберігали свої соціальні ролі й релігійну ідентичність. Усерйоз усе почало змінюватися тільки в міру поглиблення емансипації євреїв і модернізації українців.
Загалом нічого аж такого надзвичайного у контексті практик континентальних імперій, бо у випадку "європейських" колоній національний гніт часто був також і соціальним. Приклади — англійці відносно ірландців чи Турецька або Австрійська імперії на Балканах. Наявність невеликого прошарку політично асимільованої еліти погоди зазвичай не робила як через арифметичну обмеженість прикладів, так і через те, що лояльність знаті переважно базувалася на суто династичній лояльності домодерного типу або ж інерції цієї лояльності. Відповідно, свої довбуші були не тільки в Україні — вартує згадати Яносіка у Словаччині, шотландських верховинців, гайдуків у балканських країнах. Був свій опришок і в кримських татар — Алім Айдамак, який вславився як розбійникуванням, так і шляхетним поводженням з жінками. Останнє традиція також приписує Довбушеві, і не без підстав — докази у мемуарах польського поета XVIII століття Францішка Карпінського. Він описує, як Довбуш напав на маєток його батька, саме коли мати Францішка народжувала сина. Господар маєтку втік, залишивши дружину-породіллю і новонародженого спадкоємця на ласку опришківського ватажка. Довбуш не чіпав породіллі з дитиною, натомість подарував новонародженому мосяжний хрест “на щасливу долю”.
Утім, такі історії залишалися поза зоною уваги стандартного образу Довбуша. А все тому, що поки зберігався у тій чи іншій формі внутрішньо-суспільний поділ, описаний вище, — доти героєм вважався абсолютно кожен, хто в тій чи іншій формі протистояв “полякам”. З іншого боку, поки не була досягнута хоч якась рівновага у “селянському питанні”, Довбуш і його колеги були популярні як символ і втілення відновлення справедливості у тій формі, як її розуміли, нагадаю, неосвічені й замучені боротьбою за виживання селяни. Отож саме тривкість передумов хронічного конфлікту забезпечила тривалу популярність Довбушеві як варіантові національного героя — попри відсутність політичних вимог і політичної суб’єктності.
Для порівняння — на тих територіях, де не було подібного взаємного перекриття етнічних, релігійних і соціальних ознак та хронічних важких національних конфліктів із дисбалансом суб’єктності між сторонами, всі колеги Довбуша на початку ХІХ століття з’явилися на публіці в амплуа романтичних героїв і ніколи не претендували на місце героя національного. Робін Гуд чи умовні німецькі лісові розбійники — яскравий приклад. А ось там, де був бодай тривалий соціальний дисбаланс, накладений на конфесійні чи національні суперечності, “романтичні розбійники” затрималися на довше і посіли вищі щаблі в ієрархії образів. У випадку Галичини характерно, що останній рецидив чогось схожого на легенду Довбуша стався під час “Весни народів” — йдеться про Мирона Штолу та Лук’яна Кобилицю. Останній взагалі був депутатом парламенту у Відні, але це не завадило загальній пам’яті зробити його ідейним спадкоємцем Довбуша.
В Україні героїзація “соціального бандитизму” відбулася ще в одному випадку. Йдеться про всім відомого Устима Кармелюка, який діяв на Східному Поділлі у першій третині XIX століття. Там тривалий час зберігався поділ — українці, православні, селяни та поляки, поміщики, римо-католики. І кармелюки перестали з’являтися після того, як спочатку Російська імперія після придушення польського повстання 1830 року почала, аби уникнути чергового повстання, позбавляти майна і звання шляхту. Побічним наслідком цього процесу було послаблення дії збігу соціальних і національних відмінностей.
У той же час в Криму діяв розбійник Алім Айдамак. Там теж існував поділ за кількома ознаками — кримські татари, мусульмани, селяни; росіяни, чиновники чи латифундисти, православні; караїми, юдеї, торговці. Результат той же — людина, яка в інших умовах була б, імовірно, кримінальним злочинцем, тут стає (і не без підстав!) об’єктом шанування і частиною національного пантеону. Підстав, як мінімум, дві — не чіпав своїх, тобто кримських татар, і під час суду, на якому його засуджено до тривалого заслання, зажадав читання документів також і кримськотатарською мовою. Це був 1849 рік, нагадаю, рік “Весни народів”.
Очевидна соціальна компонента у Довбуша з Кармелюком робила їх обох надзвичайно вдячним матеріалом для того, щоб зайняти у совєтській пропаганді роль класичного “месника за кривду народну”. Власне завдяки бурхливій діяльності відповідальних осіб Довбуш став популярним передусім у соціальному розрізі. І саме з цим зараз пов’язане відторгнення Довбуша як “розбійника”. Хоча історія ліплення з нього “народного месника” — то мотив про присвоєння героя і про інструменталізацію окремих явищ і персоналій національної історії. Це точнісінько з тієї ж опери, що й “революційні демократи” Шевченко чи Франко та “возз’єднання України і Росії” руками Богдана Хмельницького.
Власне в епосі останнього діяв ще один “герой із народу” Максим Кривоніс. Навіть в умовах модернізаційної революції він залишився “вождем збунтованого хлопства”. І власне наявність такого “контрольного зразка” змушує дивуватися тому факту, що якось досі ніхто не вписав феномен Довбуша і Кармелюка у звичний для європейської історії спір між аристократією й третім станом. Нагадаю, у процесі емансипації “третього стану”, тобто буржуазії, а далі і селянства з робітництвом, аристократія звинувачувала буржуазію у порушенні писаних законів. А “третій стан” апелював до “народних прав”. Щось подібне бачимо і тут у частині, де Кривоніс ріже й українську шляхту, а Довбуш чи Кармелюк грабують і “своїх” заможних.
Тут проситься порівняння, наприклад, із поведенцією санкюлотів та й самим явищем санкюлотства. Нагадаю, дійшло до руйнування могил. І подібними ексцесами супроводжувалася практично кожна модернізаційна революція, які прийнято називати також буржуазними. Кривоніс та його “сірома” — це наш варіант.
Продовжуючи уявне порівняння, можна припустити, що якби у часи Довбуша чи Кармелюка у Карпатах або на Східному Поділлі діялося щось на кшталт Хмельниччини, дуже ймовірно, що Довбуш був би при ній варіантом Кривоноса. Чому? Бо є класичним “отаманом” з усіма недоліками, притаманними цьому типажу, — нестриманістю, впертістю, звичкою покладатися тільки на себе, недовірою до політиків і законів, браком системності та подібним. Зрештою, поведінка більшості “отаманів” у роки Війни за незалежність 1918–1921 років радше підтверджує таке припущення.
І, незважаючи на це, всі згадані у тексті особи — Кривоніс, Довбуш, Кармелюк і так далі — є частиною модернізаційних процесів і визвольного руху. Так само, як санкюлоти — частина Великої французької революції, а балканські гайдуки — символ тривалої боротьби проти турків. Наші ж дискусії про Довбуша та Кривоноса у парадигмі “герой чи розбійник” є насправді виявом цілком постколоніальної і зазвичай неусвідомленої травми. У конкретному випадку — травми позбавлення майна і фактичної заборони на власну ініціативу. Не випадково практично всі дискусії такого роду обертаються майже завжди навколо теми “забирав майно”. Насправді ж ідеться не про “моральне обличчя” Довбуша чи Кривоноса. Ідеться про інше — насамперед поквитатися, бодай символічно, з більшовиками. У даному разі — за відібране майно і систематичне придушення приватності як такої. Втім, питання — а Довбуш хіба винен, що за два століття після смерті його так використали? Ні. Друге ж, про що йдеться, — це підсвідоме намагання бути ідеальним. Воно виникає з дуалістичності позиціонування: “наші світлі борці за свободу проти їхніх чорних кривавих загарбників”. Відповідно до цієї схеми, “наші” не можуть бути поганими. Хоча будь-який історик повторить, либонь, думку, сформульовану зокрема Наталією Яковенко — “жодна війна, у тому числі війна за визволення, не обходиться без крові і жертв”.
Пора звикати до неідеальності наших героїв. Заодно осмислюючи їх у контексті процесів європейської історії, а не накинутих більшовиками схем, та позбуваючись підсвідомого страху бути неідеальним в очах колишніх колонізаторів.
24.08.2023