Сама середина

Слизьке скло спеки. Самопроголошена, самоприголомшена, очманіла від себе самої спека в самому осерді підсоння.

Сюркочуть цикади, сиріч цвіркуни. Споруда літа загалом завершена, і тепер безчисленні, часто безіменні й переважно невидні будівничі справджують її довершеність за відлуннями: перестуками, пересудами, перегуками, переступами. Цвіркуни випробовують досконалість склепіння на довершеність звучання. Рівно ж дзвінке, металеве клепання кіс. Клекітке стрекотіння дерзновенно задертих догори бузьчиних дзьобів.

Хоч далеко вже по Івані, ба навіть Петро з Павлом поміж тим призабуті, проте іванівське ймення ще присутнє повсюдно: рожевий жар іван-чаю на стрімких схилах, іван-та-мар’я попри пологі стежки. Поголовно панує жовте й синє цвітіння лук і лугів. Поготів доба прихованого патріотизму. Відосіблено, кожен в собі й для себе, самозадивлено стоять високі і шорсткі сині дзвоники, дрібніший жовтий цвіт розсипаний повсюдно. Давно вже й дрібно квітне дивина.

Непомітно заміняються, міняться на сонці незмінні, тотожні дні. Понад ними багатоверствова надбудова небес. Насамперед їх безумовна, безоглядна, суцільна синява. Але в небес усе ж багато верств, тому вони й небеса. Храми і хороми білих хмар. Світло такої пори, самої середини літа, досконала суміш рівних часток золота і срібла. Згодом золота буде тільки прибувати, але наразі срібло ще твердо втримує своє становище. В’юнко стелиться попри вологіші вм’ятини м’ята.

Коли спадають тяжкі зливи, зчиняються раптові грози, темніє зненацька так, що вже не віриться, ніби світло ще колись буде. Коли минають, негайно випогоджується, так що забуваєш, ніби темінь взагалі колись була. В самому осерді завжди здається, ніби може бути тільки так, як є тепер, і не інакше: ні пам’яті нема тоді, ні віри.

У минущій прохолоді світанку бабця Зоня стинає великими потьмянілими ножицями вкриті рясною ранньою росою рожі найніжнішої рожевості, тонко приправленої пахощами паприки. Для кімнати, в рожевий же ж скляний флякон, на високу жардиньєрку, або на маленький овальний столик коло фотелю. Стіна цих рож перепускає через себе свіже ранкове повітря, і далі воно лине легкими припливами, переливами, вже нерозривно злите з ними. Під корчами, на ромбовидній клумбі, завжди росте напоготові рясний аспараґус для укладання урочистіших букетів.

Здалека, знай зі самої Стримби, відчутно наближення численних потягів. Удень це звук, у сутінках сніп світла, серед ночі справжні струси. Перші ознаки віддалено з’являються в якомусь міжгірному проміжку, потім ховаються, никнуть ненадовго, а тоді виринають вже невблаганно знову перед самим Медведським мостом. Кожен наступний потяг в плині дня вривається у щораз більшу спеку, на хвилю розтинає навпіл суцільні литі маси тремкого склистого марева над коліями. Особливим жаром, принесеним уже на собі, пашіли нескінченні низки чорних і череватих, з патьоками нафтові цистерни. Здалека, на мості, вони виглядали дрібно й добірно, як лискучі афини, достоту узгоджено з дерев’яною дитячою залізницею на крайчику висунутої важкої шухляди білого стола після осяяного сонцем сніданку.

Задушливий і сизий дизельний чад мусить розвіятися, розійтися над налитими вже яблунями, над темно-сріблястою латою, перекинутою між розгалуженнями двох старих дерев, між рядами високих і гострих тичок з білим і шкарлатним цвітом виткої шпараґівки. Дати знов вільно дихати.

Дротяніють у шкарпах попри колію дозрілі і хвацькі хвости хвощів дорогою до лісу. Дика малина осипається від спеки, ніким не зібрана, зневажена. У лісах часи лисичок. Окреслюються ошатні ордени ліщини, лихо червоніють кульки вовчої ягоди. Кропива стара, рапата, підсушена і срібляста на сонці, темна в тіні, але незмінно в цей час уже обвішана пишними перлинами коралів.

У квітниках нестримно святкують свої тріумфи фльокси. Мальви стоять мальовничі, мов мальовані. Руді рудбекії, рута червона, білі шпичасті шпилі фізостегії.

Німотні від гарячі полуденні подвір’я. Проте пополудні виринають тендітні дитячі тільця, урухомлюють злагідніле пополуднє, зараз знов згуртуються до забав.

Молоді жінки надвечір’ями при складанні скирт сіна, з глибокими тінями на сором’язливо засмаглих лицях й безсоромно смаглявими литками, з безтямною синявою очманілих очей серед цього смаглявцю лиця, зі зґрабними рухами рук, повільними, вільними стегнами. Смаковитий самосад сушеного сіна. Дослівно сліпа лють сліпаків, скерована на свіжу спітнілу шкіру.

Стрімко, з чутним ще знизу частим сигналенням влітає своїм хлібовозом на Посіч беручкий і зухвалий Ілько, показово завертає на завершення з’яви, хвацько гальмує перед Першим Хрестом. Теплі, тісно притулені свіжовипечені цеглини високого хліба на дерев’яних піддонах в темних нутрощах козуба, серед лагідного, безгомінного надвечір’я, серед дерев’яних штахетин щільних частоколів парканів, між яких просіюється призахідне проміння. Встигнути вистояти коротку чергу і донести додому.

Незадовго потому вже вниз, кільканадцять кроків дорогою додолу, зі сливового кольору металевою пушкою, в усталений час доїння корів, по молоко до пані Ґені, тобто до Гавриловички. Розрахунки із нею, серед решти рахунків, ретельно розписані у веденім старосвітським штудерним письмом розкладі, пришпиленому щомісяця заново з внутрішнього боку правих дверцят кутової кухонної шафи. Їхнє обійстя теж при самій колії, але при нижній, Коломийській штриці. Великий квадрат зеленого даху видніється здалека зверху. Умиротворена стайня з потемнілих брунатних дощок, із золотом сіна в жолобах й соломи на вологій долівці, розігріта на сонці, вкрита іржею січкарня невість якої давнини. Парке й покірне коров’яче єство.

Після того похапцем, в поспіху передчуття, скиба того Ількового хліба з маслом і видобутою з темного глиняного глека сливовою мармулядою і склянка того молока від Гавриловички, в помаранчевім, величному світлі призахідного сонця над темним смерековим лісом крізь вікно сіней.

Тоді до самого смерку і далі, до глупої темряви, забави й ігрища з іншими. І голоси у потемках, що кличуть твоє ім’я.

Вмивання на ніч надворі, під мерехтінням зір і далеких світел з Погребнича, при струсах пізніх і порожніх освітлених зсередини потягів, під тужливе й переливчасте валування невидних нічних псів.

І засинання над мидницею з теплою водою, при митті ніг, з ногами в тій теплій воді. Коліна зелені і пахнуть втертою в них материнкою.