Галичині і Львову неймовірно пофортунило, що їх прийняла у свої обійми Австрія, значно гірше було б, якби тут угніздилася своєю широченною задницею Московія. Хоча й без неї тут панувала задуха. Сорокатисячне місто було доволі запущене, оточене валами, що густо заросли кущами ліщини, терну, бузини та іншого хабаззя, в якому кублилися горобці, дрімали миші і плели свої делікатні мережива павуки, в підніжжя валів зносили сміття з усього міста на втіху блудним псам і котам. Особливістю Львова було те, що можна було зустріти у багатьох містах Європи – традиційне болото і порохи по щиколотки. Коли імператор Йосиф вперше прибув оглянути столицю своєї нової провінції, карета його загрузла на Ринку так глибоко, що довелося з неабияким зусиллям добувати її з болота. Після цього випадку нова влада розпорядилася забрукувати місто – але й тут усе було непросто, бо Львів стояв на бездонних болотистих ґрунтах, а коли взялися добувати ті болота, виявили під ними аж три давні бруківки, вкриті високим шаром багна. Коли ж нарешті упоралися з четвертою бруківкою, залунали нові нарікання, бо карети так сильно тряслися і гецкали, що аж зуби клацали, а отже каретові дами внесли петицію до намісника, щоб нову бруківку зняти і залишити м'яке і зручне болото.
«Посеред Ринку здіймалася стара восьмикутна вежа, яку з чотирьох боків оточували одноповерхові камениці, кільканадцять убогих крамничок без жодних вітрин становили усю оздобу Ринку, – згадував письменник Людвік Яблоновський (1810–1887). – Сукна і, за твердженням купців, "багаті блавати" лежали по єврейських складах на Руській».
Біля Бернардинів біліло кілька будинків, від Хорунщини* випливала безсоромно брудна і смердюча Полтва, навпроти «Hotel de la Russie» вона завертала ліворуч і сочилася попід огидні звалища давніх валів. Через річку були перекинуті три дерев'яні мостики. На Марійській площі серед уламків каміння стирчало кілька злиденних двориків із садочками і жовтів одвах (гауптвахта) на мості навпроти Англійського готелю, вздовж Гетьманських валів тяглися дворики, камениці і паркани, що оточували ставки, повні жаб і пуголовків, аж до Краківського передмістя. Сиктуська, Єзуїтська і більшість вулиць лише де-не-де пишалися хирлявими каменицями на чотири вікна і занедбаними двориками. Від Низького замку починалася торговиця – там стояли вірменські ятки з вудженою рибою і кав’яром, балії з рибами і крами з кінською збруєю, вівсом та старими ременями. За Краківською площею розлягався світ єврейських лахманів – неймовірно брудний, зацофаний, він сягав Гицлівської гори на Клепарівській, Окописька на Жовківському передмісті аж до церкви П'ятниці.
Львів оточений був селами, що згодом стали його передмістями, помістями Калиновських, Яблоновських, Коморовських, Млоцьких, Потоцьких, Лянцкоронських, Цєлєцьких з їхніми оздобними палациками. Всі ці помістя не належали до влади і юрисдикції міста, там панували свої закони.
Безлісна гора щирого білого піску з руїнами Високого замку і сама схожа на допотопну руїну кидала тінь на місто. Кілька обдертих замкнених австрійською владою монастирів, стара комора, спалений монастир Театинів, зруйновані Кармеліти доповнювали схожість Львова до штурмом здобутого міста, яке щойно намагається ставати на ноги. А однак у тому бідному Львові громадилося все, що оминуло пихаті Варшаву і Краків. Відколи Австрія зайняла Галичину, Львів значно змінився і пожвавився завдяки напливу нових численних урядників і великої юрби чужих прибульців, що відчутно змінило його вигляд і вже мало чим відрізняло від Будапешта, Відня чи Трієста.
Місто зароїлося найрозмаїтішими чиновниками всіх можливих рангів, жовнірами нової влади і численними промисловцями, які квапилися розбагатіти в новій провінції. Безліч австрійців, що не мали у власній вітчизні ані заняття, ані хліба, поспішали цивілізувати бідних галичан, приносячи з собою спекулятивну спритність і порожній шлунок, а шукаючи навзамін хліба і золота. В тих австрійцях сиділа якась нестримна тяга до мандрів, їм не сиділося на місці, щонеділі вони вибиралися на пікніки на Погулянку, на Чортові скелі, в Лисиничі, на Голоско і, звичайно, до Вайнберґена (Винників), де гуляння відбувалися особливо урочисто і з розмахом, а коли вони сідали в човни і плили Марунькою, то пісні їхні розліталися по цілій околиці.
Тут уперше зустрілися три світи: австрійський, польський і русинський, але тодішнє львівське міщанство було надто слабке, щоб опертися тій навалі чужої стихії, а тому й не дивно, що місто майже відразу зодягнулося в австрійські та німецькі барви.
Окупацію Львів сприйняв без опору і страху, з певним збайдужінням, місто було виснажене останніми політичними бурями, добряче постраждало під час барської конфедерації, а окупація московськими військами під командуванням генерала Крєчєтнікова зруйнувала до решти міський лад і побут мешканців.
Статус Львова змінився, він став місцеперебуванням намісництва, трибуналу і багатьох інших головних установ, почав тепер концентрувати в собі життя всієї Галичини й Волині. Шляхта й дідичі, досі розкидані по провінціях, почали тісніше тулитися до столиці нової провінції. Львів став значно людянішим і мовби розширився у своїх межах, йому стало тісно в його давніх мурах, тож нова влада звеліла ті мури розібрати.
Раніше місто було доволі ізольоване, сюди не тільки ніхто не мав бажання приїжджати з-за кордону, а більшість галицької шляхти проводила певну частину року в містах поза Галичиною. Тепер навпаки, більшість із них стали шукати саме у Львові і розваг, і вирішення своїх справ. Траплялися й такі, кого опановувала паніка, як-от графа Щасного Потоцького, який лише через те зненавидів Галичину, що ув'язнивши самовільно якогось єврея в Христинополі, мусив його відпустити за вироком цісаря Йосифа II. Це так збісило магната, що він спродав усе своє галіційське майно: Кристинопіль, Сокаль, Белз, Вареж – і з тих пір ніколи сюди більше не зазирав.
Ця нечисленна еміграція з Галичини припинилася доволі швидко, коли щораз меншим ставав простір вільного притулку після другого розбору Польщі. Відтоді не з Галичини, а до Галичини почали напливати окремі особи і цілі родини, вже в пошуках не вільної вітчизняної землі, а спокою і затишку. Найбільше переселенців було з земель, загарбаних Московією.
Австрійська влада була доволі лагідна, однак не скажеш це про цензуру – цензура була доволі придуркувата: де тільки траплялося слово «Вітчизна», цензор його міняв на інше, а коли воно римувалося, то підшукував риму «трутизна», «тризна», «білизна». Звучало це інколи так: «Віддам життя я за трутизну!» В таких випадках актори декламували цей нонсенс з особливою інтонацією, публіка зустрічала бурхливими оплесками, а цензор тішився, що йому так гарно вдалося зредагувати небезпечний вислів. В умовах цензури публіка цінувала будь-яку дрібничку, достатньо було одного лише слова, двозначного усміху, частини вбрання, яке нагадувало польський прапор, щоб викликати бурю піднесення. Поліція глупіла, цензура пальці кусала, бачачи наслідки, а причини розгадати була не в стані. Актори також своєю грою пародіювали австрійських чиновників, відомих усьому місту, але так тонко і так дотепно, що причепитися до них було годі. Невидимий ланцюг магнетизму єднав актора з глядачем. Наскільки публіка шанувала акторів, свідчить така цікавинка: найкоштовніші сукні й мережива львівські кралі дарували акторкам у дні їхніх бенефісів. Одного вечора вийшов на сцену улюбленець публіки Антоній Бенза (1787–1859), якому виразно бракувало шику і гумору. Причина такого стану в одну мить прокотилася рядами: його дружина була при смерті. «Бензо! До жінки!» – загриміло з усіх боків, і таки грати йому не дозволили. Виставу довелося зупинити, але ніхто не попер до каси, вимагаючи повернення коштів.
Після шаленого успіху вистави Войцеха Богуславського і Яна Стефані «Краків'яни і гуралі» підозріла цензура не дозволила Богуславському поставити, як він планував, ще один наскрізь національний твір. Але в той час по всій Польщі читали із захватом «Історію завоювання Перу в Америці». Храми, зруйновані іспанськими завойовниками, убиті вожді підкореного племені нагадували сумну долю власної батьківщини. «Це була найпатріотичніша книжка тих часів, польське серце читало в ній болісну історію власного народу», – засвідчував історик Львова Владислав Лозинський (1843–1913).
Й от на основі історії американського племені Богуславський написав мелодраму «Ізкахар, король Гуаксари». Ця мелодрама розігрувалася в новому амфітеатрі з майже небувалим в історії львівської сцени розмахом. Окрім великої кількості гімназистів, які охоче перевдягалися у персонажів, виступало на сцені кількасот австрійських вояків, зодягнених в іспанські військові строї. Львівські арсенали достарчили різноманітну зброю та з десяток гармат, частина з яких розмістилася на сцені, а решта гуркотіла під час розіграної битви за лаштунками. Декорації і техніка були надзвичайно ефектними.
Але набагато ефективніше за декорації і техніку прислужилася небуденна випадковість. Через тривалу підготовку до такої пишної мелодрами виставу затягнули на всю ніч аж до самого світанку. І от в останній дії глядачі побачили справжній схід сонця, яке опинилося просто над авансценою, позолотивши промінням дерева. «Ізкагар» почався штучним сходом сонця, яке намалювали оформлювачі, а закінчився справжнім. Звісно, що публіка в цьому побачила бажаний символ і була в захваті.
Це все нагадує мені наш театр «Не журись!», який на перших порах вдавався часто до символіки, до натяків та алюзій, і в цьому була своя приваба, яка геть підупала, коли зникла цензура і можна було називати речі своїми іменами. Ба більше – минув і той час, коли шалені оплески можна було заробити за якусь одну фразу або навіть слово. Пригадую, коли 1988 року я сказав, що прочитаю зараз закордонні новини 1995 року, і промовив лише одне слово «Москва», оплески тривали понад хвилину. Авжеж, я тоді не помилився.
15.03.2023