“Терен на шляху” Петра Колесника — ще один текст, якого багато хто не оминув із доволі банальної причини: його рекомендували читати у рамках шкільного вивчення творчості Івана Франка. В теорії таке читання мало сприяти появі в головах учнів “олюдненого” образу письменника і давати розширене уявлення про епоху, в якій жив і творив митець. На практиці ж ті, хто прочитали, отримували різної якості (залежно від рівня вмінь автора книжки і вимог цензури та рівня власної проникливості) уявлення про автора та про те, як, на думку актуальної версії “виховання совєтського громадянина”, мав виглядати відповідний шматок історії. По інерції “Терен...” затримався у “додатковому читанні” й уривками в хрестоматіях до кінця 1990-х років точно. А далі остаточно став предметом зацікавлення хіба фанатів читання, фахівців-франкознавців і жертв приступів ностальгії за шкільним чтивом.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Спочатку про кілька очевидних речей. Цілком закономірно, що автор після десяти років концтаборів, які припали на чи не найтяжчий в історії ГУЛАГу період радянсько-німецької війни, а також заслання в Красноярському краї навіть в умовах післясталінського відносного лібералізму не дуже міг відступити від канону “революційного демократа”, на той час уже надійно закріпленого за всіма класиками, про яких у принципі дозволялося говорити. Відповідно, не виглядає дивним, що для сюжету обрано саме молоді роки Франка — саме той період його життя, який найкраще надавався до малювання портрета “революційного демократа” — із соціалізмом, процесами й ув’язненням.
З іншого боку, цілком передбачувано, що ряд постатей, насправді важливих для молодого Франка, будуть або замовчані, або спотворені. Хоча деякі приклади справді вражають: наприклад, у тексті чомусь особливо “пройшлися” по родині Барвінських. Але ж саме в той час нащадок роду композитор Василь Барвінський добував десять років свого заслання, а на підставі вирваної силою згоди твори композитора було знищено — і всі п’ять років між поверненням зі заслання та смертю у 1963-му він присвятив відновленню з пам’яті своїх творів.
Василь Барвінський
Марно, зрозуміло, шукати у творі виразних портретів того ж Драгоманова чи інших діячів тогочасної української культури. І радше логічно, що представники Церкви та загалом істеблішмент старшого покоління зображені там непримиренними антагоністами молодого Франка.
Але власне на цьому зрозумілі речі й закінчуються — далі починаються нюанси. Насамперед варто пригадати, що автор-белетрист зазвичай, пишучи про минуле, більш чи менш свідомо відтворює власну сучасність, її теми та конфлікти. У даному випадку це дзеркало вийшло подвійним. Річ у тім, що Петро Колесник на момент написання твору не мав або майже не мав досвіду тривалого проживання на Галичині — народжений 1905 року на Полтавщині, у 1930-ті заарештований і засуджений, на волю вийшов 1947-го, а через два роки знову потрапив на заслання. Максимальний його досвід спілкування з уродженцями Галичини — під час “харківського” періоду 1920–1930-го років, чого, враховуючи всі звичаєві різниці, явно було мало. Його ж власний досвід — це життя селянського сина з Полтавщини, пізніше соціалістичного self made men’а періоду Розстріляного відродження, а врешті арештанта-в’язня. Закономірно, що настільки різний досвід має дисонувати зі знаннями про реальне галицьке життя часів молодого Франка зокрема та західноукраїнське життя “до совєтів” узагалі. Воно й дисонує — що видно бодай з мови більшості героїв твору, яка не надто нагадує Галичину, за винятком переважно загально знаних конструкцій, якими у тексті спілкуються герої-селяни. Загалом суто побутові дисонанси такого роду сильно нагадують сцену зі спогадів Лариси Крушельницької, де вона описує, як пояснює Валерії Врублевській, що у часи молодості Соломії Крушельницької марлю на двері в Галичині не вішали. У відповідь Врублевська ображається — мовляв, їй зіпсували сюжет, хоча насправді нагадали, що по незнайомому ґрунту варто пересуватися обережно.
Не знати, чи були у Петра Колесника порадники рівня Лариси Крушельницької — зрештою, станом на другу половину 1950-х галицька “стара гвардія” після досвіду таборів і заслань воліла перед сторонніми зайве не відкриватися. Але що можна сказати напевно — “свята простота” разом із потребою виконувати вимоги цензури у випадку “Терну на шляху” дала в результаті дуже цікавий ефект: по суті, стало видно майже неозброєним оком як дуже багато деталей зі справжнього досвіду “молодої радянської інтелігенції”, так і конкретні до дріб’язковості цілі совєтської пропаганди на тему як Франка зокрема, так і Галичини до 1939 року в цілому.
Варто навести кілька прикладів такого мимовільного демаскування реальності досвіду 1920–1950-х — тим паче, що у час, коли Петро Колесник писав “Терен на шляху”, цю реальність теж не надто дозволяли афішувати, принаймні не на рівні конкретних доль.
Чи не основним моментом, де особливо багато таких випадкових-невипадкових квазіпомилок, є сюжети навколо відносин молодого Івана з викладачами гімназії українцем Петром Іваницьким та поляком Казимиром Турчиновичем. Оминемо увагою факт, що письменник повністю зігнорував усю складність українсько-польських відносин, яка, попри все, таки не виключала дружби та навіть міжнаціональних шлюбів — значно сильніше дивує очевидна вільність у відносинах між гімназіальним професором і його учнем. Складно уявити собі спільні походи на річку в ситуації, коли як від професора, так і від гімназиста вимагалося ретельне дотримання цілої купи правил — і це в реальності жорстко станового суспільства. А ось у ситуації України 1920-х після революції та серії воєн, та ще коли різниця була не так у віці, як у досвіді, взаємна дружба була цілком можлива.
Уже в другій половині книжки після першого арешту Франка Іваницького звільняють з роботи у гімназії, не приховуючи, що справжньою причиною є арешт його учня, який, до того ж, уже рік як гімназію закінчив. В умовах Австро-Угорської імперії — дикість. А ось у СРСР 1930-х років — цілком можливо. І логічною є пасивно-безвольна реакція самого професора Іваницького. Десь близько до того сцена, коли на гостині Ольга Рошкевич різко виступає на захист Чернишевського у контексті поглядів на свободу жінки. Попри пізніший розвиток фемінізму в Галичині, вкрай складно уявити собі подібний демарш від дочки священника у середині 70-х років ХІХ століття. А ось від курсистки різночинного походження десь на підросійській Україні — цілком.
Дитяче фото Івана Франка.
Парадоксальним чином до описаного вище ефекту додатково спричинився обраний автором контекст — у книзі більша частина сюжету зосереджується на Франкові як людині, відповідно основний об’єм книги охоплює його дитинство, навчання у гімназії, відносини з однокласниками та викладачами, пізніше роман з Ольгою Рошкевич і всі перипетії навколо цього. В останній третині книги з’являються сюжети про дружбу з ріпником, тобто працівником нафтових промислів у Бориславі Мироном, та влаштування долі Іванової товаришки дитинства Надії, яку спокусив і покинув син жінки, в якої Надія була служницею. Подібні історії на той час загалом були на порядку денному по всій Європі (схожий сюжет можна знайти, наприклад, у Цвейга), але кінець здебільшого зовсім не був таким ідеалістичним, як у повісті. Втім, навіщо ці сюжети, зрозуміло: “революційному демократові” належало захищати “простий народ”. Але переважно “побутові” контексти ще більше увиразнили всі “нестиковки” між тим, що автор намагався зобразити, і що в нього, попри всі старання, проривалося.
Зрозуміло, не могло обійтися без “старшого брата”. Уже згадувалося про Чернишевського, навколо якого у книзі крутиться майже повністю тема першого арешту і суду над Франком. За темою Чернишевського практично губиться той відомий факт, що справжнім ментором галицьких радикалів — зокрема Франка і Павлика — був Михайло Драгоманов з його ідеями одночасності національного та соціального визволення. Загалом у Колесника дуже вочевиднюється — за умови знань з історії українського соціалістичного руху і розуміння, чим він відрізнявся від аналогічного в росіян, — “місце підміни”, коли замість Драгоманова і “громадівців” з’являється Чернишевський та решта букету, який прийнято пов’язувати з “революційною демократією”. Навіть коли доходить до пошуку назви для чергового видання Франка і товариші замість “Громадського друга” обирають варіант “Громада” — то у викладі Колесника Франко з Павликом захоплені, що журнал буде називатися, “як у Герцена”.
Михайло Драгоманов
Звісно, не могло обійтися без такої характеристики фактично колоніальної прози “про себе своїми руками”, як послідовної негації власної еліти. Починаючи від напівкарикатурного Сидора Пазюка, сина місцевого багача, який знущається з малого Івана, “дивної дитини” — і закінчуючи вже згаданим витісненням Драгоманова. Втім, десь посередині Іван, за сюжетом, дружить з двома викладачами гімназії. І отут викладач-українець сильно програє своєму напарникові-поляку — Турчинович зображений більш енергійним, напористим, активним і цілеспрямованим. На його тлі Іваницький виглядає замалим не анемічним, а його українськість — майже грою, яку Колесник характеризує “нова модна манишка”. До речі, цікаво, що Турчинович цілком не має маркерів польськості. Напрошується думка, що він тут не для демонстрації позитивного прикладу міжнаціональної дружби, а для персоніфікації “інтернаціоналізму”, який насправді мав бути знищенням національних ідентичностей. І процес цього нищення становив суттєву частку досвіду самого автора “Терну...”
13.02.2023