До 100-річчя від дня народження
17 січня цього року виповнюється 100 років від дня народження визначного українського літературознавця, фольклориста, бібліографа, народознавця, джерелознавця, біографа, франкознавця, лесезнавця Мирослава Олександровича Мороза (*17.01.1923–†04.02.2006). Упродовж своєї довголітньої, напрочуд багатогранної наукової діяльности він тривалий час працював у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України – спершу, у 1992–1994 рр., старшим науковим співробітником відділу франкознавства, а в 1994–2002 рр. – завідувачем відділу. Віддаймо шану пам’яті цього подвижника вітчизняної гуманітаристики згадкою про його літературознавчий доробок.
У списку наукових публікацій Мирослава Мороза, що містить понад 260 позицій, основну частину складають саме літературознавчі праці. Серед його 32 книжкових видань – 26 бібліографічних покажчиків, 17 із яких безпосередньо стосуються письменницьких персоналій та художньої літератури, два літописи життя і творчости письменників, літературознавчий посібник (семінарій), упорядкування текстів (перекладів вірша «Вічний революціонер» різними мовами) із примітками (три видання), географічно-біографічний письменницький путівник. Впадає в око той факт, що на книжки Мирослава Мороза зазвичай з’являлися рецензії, не раз навіть кілька на одне видання, притім прихильні, а це свідчить, що книжки викликали інтерес і здобували визнання громадськости. Серед зовнішніх рецензентів його книжок та публікацій у збірниках такі авторитетні фахівці, як Марко Антонович, Мирослав Бутрин, Марія Вальо, Михайло Глушко, Марк Гольберг, Олександр Дун, Степан Злупко, Стефан Козак, Іван Лозинський, Ростислав Пилипчук, Федір Погребенник, Володимир Полєк, Остап Черемшинський, Михайло Шалата. Щоправда, рецензії подибуємо переважно у пресі 1960-х – на початку 1990-х років, бо потім, на жаль, настала стагнація цього жанру й надто вибірковий прагматичний підхід до нього, за яким перевага надається рецензуванню книжок, призначених для захисту докторських дисертацій, оскільки наявність таких рецензій є доконечною умовою успішного захисту.
Улюбленою галуззю гуманітарних наук, якій Мирослав Мороз оддав найбільше сил і душевного запалу, стало франкознавство. Потужний імпульс, заданий у молодості незабутнім Михайлом Возняком, Мирослав Мороз зберіг на все життя. Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук, захищена 1963 року в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, мала характерну назву «Питання бібліографії та атрибуції творів І. Франка», і ця тема визначила значною мірою дальший розвиток Мирослава Мороза як науковця.
Важливе значення для франкознавства мають Морозові статті, присвячені питанням атрибуції Франкових творів, публікації маловідомих або й незнаних і недрукованих оригінальних творів, перекладів, наукових праць і листів Франка, описи його автографів, біографічні статті, зокрема про невідомі факти Франкової участі у львівських осередках «Слов’янський гурток» і «Наукова читальня». Морозові розвідки з питань атрибуції Франкових творів добре прислужилися упорядникам «Зібрання творів» у 50-ти томах, полегшивши текстологічні шукання, і лягли в основу цього видання. Окрім того, до 48–50-го томів увійшли Франкові листи до Матвія Апостола, Олександра Барвінського, Володимира Гнатюка, Ярослава Гординського, Михайла Зубрицького, Олександра Кониського, Володимира Охримовича, Данила Харов’юка, Ізидора Коперницького, що їх уперше опублікував Мирослав Мороз (у співавторстві з Олексієм Деєм) іще 1966-го і 1968 років з автографів, що зберігаються у львівських архівах¹. Мирослав Мороз був також першопублікатором (1980) чотирьох листів Франка до редактора журналу «Wіsłа» Яна Карловича (з архіву міста Вільнюса та рукописних фондів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН)², а вже після Морозового першодруку їх уміщено в 49-му томі «Зібрання творів». В архіві Музею українського мистецтва у Львові Мирослав Мороз розшукав і вперше оприлюднив невідомі два віршові тексти і статтю Франка³. Науковці Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, готуючи до друку додаткові томи до 50-томника, з вдячністю користувалися ґрунтовними дослідженнями Мирослава Мороза «До питання атрибуції творів І. Франка в газеті “Kurjer Lwowski”» (1983) та «І. Франко і газета “Kraj” (до проблеми атрибуції)» (2001). Та й сам Мирослав Олександрович подав до додаткового 54-го тому, що вийшов 2011 року, вже після його ушестя, Франкову статтю «Галицький селянський страйк у народній пісні», яку раніше (ще 1963 року) переклав з німецької мови, упорядкував, прокоментував і вперше опублікував.
За упорядкування Мирослава Мороза у львівському видавництві «Каменяр» 1970 року побачила світло денне збірка «Вічний революціонер (Гімн): Мовами народів світу». Це видання, що показує поширення Франкового вірша серед різних національних культур, прикметне ще й штрихом, досить показовим для тієї тоталітарної доби: у зв’язку з тодішніми переслідуваннями національно свідомої, патріотично налаштованої української інтелігенції, зокрема Мирослава Мороза, у другому виданні збірки (1975) прізвище упорядника було знято, а вступну статтю «Гімн революції» Григорія Нудьги замінено іншою, поданою без зазначення прізвища автора. Та вже третє, доповнене видання збірки (1986) вийшло із вказівкою на Мирослава Мороза як упорядника й автора приміток, із тою-таки, що в першому виданні, передмовою Григорія Нудьги. На жаль, у сучасному ґрунтовному біобібліографічному покажчику публікацій Григорія Нудьги прізвища упорядника першого і третього видання збірки «Вічний революціонер (Гімн): Мовами народів світу» Мирослава Мороза не зазначено⁴. Унаслідок цього, прізвища Мороза взагалі не потрапило до іменного покажчика згаданого реєстру публікацій Григорія Нудьги. А шкода, бо ці ентузіасти рідного слова принаймні двічі були співтворцями одного видання.
Важливе значення для франкознавчої біографістики мають розвідка «Документи зв’язані з габілітацією І. Франка у Львівському університеті в 1894–1895 рр.» (1962) і путівник «Шляхами Івана Франка на Україні» (Львів: Каменяр, 1982), що його впорядкував Мирослав Мороз, умістивши тут і свою статтю «У Львові та на Львівщині», у якій дохідливо, прочуто подав, хоча й на обмеженому видавництвом обсязі, багато цікавої інформації про довголітнє життя-буття Франка в нашому краї.
У франкознавчому набутку Мирослава Мороза варто відзначити ґрунтовні текстологічні та інтерпретаційні статті про зв’язок окремих творів письменника з подіями його життя та іншими прижиттєвими реаліями. Ці розвідки здобули помітний резонанс серед франкознавців, не раз цитуються, спонукують на роздуми, дискусії, як ось давніша «“Для домашнього огнища” (Творча та видавнича історія повісті І. Франка)» (Радянське літературознавство. 1982. № 4) або пізніша (хотілося навіть сказати – недавня, бо вона й досі залишається свіжою, хоча від часу її публікації вже минуло понад тридцять років), – це «Автобіографічний елемент у ліричній драмі Івана Франка “Зів’яле листя”» (Записки НТШ. 1990. Т. 221). У ній уперше висвітлено цікаві фактографічні матеріали про драматичне кохання поета до Целіни Журовської, що їх розшукав сумлінний і допитливий дослідник.
Як добрий знавець Франкових текстів, опублікованих і рукописних, а також фактів із життя письменника, Мирослав Мороз з успіхом виступав із науковими рецензіями на різноманітні франкознавчі видання – біографічні, компаративістичні, узагальнювально-синтетичні, як-от монографії Григорія Вервеса, Михайла Возняка, польського славіста Мар’яна Якубця, на франкознавчі збірки, наукові збірники та «Зібрання творів» у 50-ти томах, підтримавши висунення його на здобуття Державної премії імені Т. Г. Шевченка (на початку 1988 року).
Без перебільшення можна сказати, що довідковий підмурівок сучасного франкознавства становлять, зокрема, бібліографічні покажчики як публікацій Франкових творів, так і публікацій критичної літератури про письменника, що їх ретельно уклав Мирослав Мороз. Ідеться насамперед про ґрунтовне видання «Іван Франко: Бібліографія творів: 1874–1964» (Київ: Наукова думка, 1966. 447 с.). Уже майже 60 років воно є неодмінним посібником франкознавців, хоча нині назріла потреба у заново опрацьованій, перевіреній і доповненій повній бібліографії прижиттєвих та пізніших публікацій Франкових творів, укладеній зі збереженням ужитих у виданнях тогочасних правописів – українських, польського, німецького та російського.
У «Бібліографічній серії» Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України ми видали в упорядкуванні Мирослава Мороза бібліографічний покажчик «Зарубіжне франкознавство» (відп. ред. Федір Погребенник; керівник вид. Євген Нахлік, літ. ред. Микола Легкий. Львів, 1997. 100 с.). В останні роки життя Мирослав Мороз запросив до співпраці над укладанням бібліографічних покажчиків із франкознавства нашу старшу наукову співробітницю Олену Луцишин. Завдяки її зусиллям як співупорядниці, що полягали в уточненнях, значних доповненнях, змінах структури, завершено посібник «Заборонене франкознавство. 1885–1988: Матеріали до бібліографії критичної літератури про Івана Франка (публікації, вилучені з наукового обігу в Радянській Україні 1930–1980-х років)» (відп. ред. Євген Нахлік. Львів, 2006. 216 с.) і об’ємистий посібник «Франкознавство (1988–2005): Бібліографічний покажчик видань творів Івана Франка та критичної літератури про нього» (наук. і літ. ред., відп. за випуск Євген Нахлік; книжка у друці, маємо надію, що вийде цьогоріч).
Науковці Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Зліва направо, сидять: Микола Легкий, Оксана Смерек, Мирослав Мороз, Олена Луцишин, Григорій Чопик; стоять у другому ряді: Наталія Тодчук, Алла Швець, Лариса Цибенко, Євген Нахлік, Оксана Нахлік, Наталя Тихолоз; третій ряд: Олесь Федорук, Іван Лучук, Андрій Франко, Віктор Неборак, Юрій Прохасько. Літо 2001 р.
Кілька десятиліть тривала копітка робота вченого над «Літописом життя і творчості Івана Франка» у трьох томах. Без сумніву, це головна наукова праця Мирослава Олександровича, до якої він ішов усе життя і над якою працював до останку. Незважаючи на те, що розвиток франкознавства, зокрема франкознавчої біографістики, за останні роки пішов значно вперед, Морозів «Літопис життя і творчості Івана Франка» як пам’ятка свого часу й певного стану розвитку франкознавчих досліджень є цінним внеском у поступ вітчизняної гуманітарної науки і вельми затребуваним, ужитковим виданням. Без перебільшення, це – справжній науковий і життєвий подвиг дослідника, який самотужки, на власному ентузіазмі взявся за титанічну роботу і, наскільки давали йому змогу обставини, духові й фізичні сили, її виконав. Я не знаю іншого подібного прикладу у світовій науці, коли б за хронологію життя і творчости такого плідного літератора та вченого і такого активного громадсько-культурного та політичного діяча, як Іван Франко, взявся один дослідник і довів цю надзвичайно клопітку справу до можливого на свій час завершення. Наявні досі в українському літературознавстві літописи життя і творчости Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Івана Тобілевича, Олександра Довженка, Лесі Українки (авторства Ольги Косач-Кривинюк⁵) не йдуть у жодне порівняння з тим грандіозним франкознавчим календарем, що його уклав Мирослав Мороз.
Найціннішу наукову працю його життя – «Літопис життя і творчості Івана Франка», яка залишилася в машинопису, підготували до друку упорядниця, донька вченого Дарія Мирославівна Гонтарева і наукові редактори Галина Бурлака (перший том), Олена Луцишин (другий том) і Євген Пшеничний (третій том). Цей тритомник вийшов у львівському видавництві «АРТОС» (видавець Михайло Перун) у 2016-му (томи перший та другий) і 2017-му (том третій) роках під грифом Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, Інституту Івана Франка та Інституту франкознавства Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка.
Мирослав Мороз плекав іще один грандіозний задум – зібрати матеріали практично до всіх тематичних розділів «Франківської енциклопедії». За виконання цього завдання взявся кілька десятиліть тому, знов-таки самотужки: збирав різноманітні матеріали, укладав реєстр, картотеку. Зібраний фактографічний корпус нині зберігається у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника. Частиною цього задуму було укласти енциклопедичний довідник франкознавців, фактографічну основу для якого дослідник значною мірою закарткував, зумівши зібрати відомості, зокрема, безпосередньо від авторів, завдяки усному та листовному спілкуванню з ними. Проте нині ми створюємо «Франківську енциклопедію» у цілковито відмінному, оригінальному форматі, на зовсім іншій методологічній, джерельній і технічній базі, користуючись хіба що бібліографічними покажчиками Мирослава Мороза та згаданим «Літописом життя і творчості Івана Франка», у якому, втім, подані відомості потребують перевірки за першоджерелами.
Частина публікацій Мирослава Мороза (першодруки окремих листів, поезій, статті письменника) заклали необхідні камені до наукового видання Франкових писань і стали вже історією франкознавчої текстології. А частина (особливо бібліографічні покажчики та літопис) зберігають своє актуальне значення і сьогодні.
Обравши в молодості за пріоритетний напрям своїх наукових зацікавлень франкознавство, Мирослав Мороз ані сам не розчарувався, ані не розчарував Франкових шанувальників. У такому випадку про репутацію визначного франкознавця кажуть: вічний, як Франко. До Мирослава Мороза це підходить щонайкраще: справді, його ґрунтовні бібліографічні покажчики, «Літопис життя і творчості Івана Франка» завжди становитимуть джерельну основу франкознавства, а отже, ім’я Мирослава Мороза буде вічне разом з ім’ям Івана Франка.
Після франкознавства друга важлива галузь україністики в дослідницьких зацікавленнях Мирослава Мороза – лесезнавство. Крім опублікування деяких невідомих текстів поетеси, інформації про її автографи, вчений і в цій галузі спромігся на фундаментальні праці. У київській «Науковій думці» 1972 року вийшов ґрунтовний бібліографічний покажчик лесезнавства за 1884–1970 рр., що його уклав Мирослав Мороз у співавторстві з Марією Булавицькою. Однак уже в грудні того-таки року книжку було вилучено з продажу, позаяк у ній серед авторів праць про поетесу виявилися переслідувані на той час шістдесятники Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий, Василь Стус. За внесення їхніх публікацій до цього покажчика Мирослава Мороза в січні 1973 року звільнили з посади бібліографа Львівської наукової бібліотеки АН УРСР за статтею, що передбачала звільнення «за втрату кваліфікації»⁶. І це тоді, коли в доробку вченого вже були на той час, окрім лесезнавчого покажчика, такі ґрунтовні видання, як «Михайло Коцюбинський: Бібліографічний покажчик» (Київ, 1964), згаданий «Іван Франко: Бібліографія творів. 1874–1964», «Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик. 1798–1968» (Київ, 1969) – усі три з’явилися, до речі, у київському академічному видавництві «Наукова думка». До безперечних набутків ученого належав також посібник для студентів і викладачів «Іван Котляревський: Семінарій», випущений у світ також у поважному київському видавництві «Вища школа» (1969).
У зв’язку з таким професійним переслідуванням фахового й уже досвідченого бібліографа – переслідуванням, фактично, за самовідданість і сумлінність у роботі, – в оприлюдненні його праць настає вимушена перерва. Від 1973-го до 1979 року не виходить жодної книжки Мирослава Мороза, якщо не рахувати анонімно перевиданої (як я вже згадував, без зазначення його як упорядника) збірки «Вічний революціонер (Гімн): Мовами народів світу» (1975). У 1973–1980 рр. з’являються лише його поодинокі статті й рецензії, зокрема в газеті «Друг читача», журналах «Вітчизна», «Жовтень», а також щорічні реєстри франкознавчих публікацій у продовжуваному збірнику Львівського університету ім. І. Я. Франка «Українське літературознавство». Проте якщо 1969 року вчений мав у своєму доробку 17 публікацій, 1970-го – 7, 1971-го – 13, 1972-го – 6, то в 1973-му, 1974-му, 1977-му і 1979-му роках – лише по одній, 1975-го – жодної, 1976-го і 1980-го – по 2, 1978-го –3 і щойно 1981-го – вже 6. Можна втішатися хіба що тим, що Мирослав Мороз не був геть зовсім відлучений од літературного та наукового процесу, як це трапилося тоді з іншими невгодними радянському режимові діячами української літератури, мистецтва, культури та науки. Визнання і можливість вільно працювати Мирослав Мороз здобув щойно за незалежної України. За взірцевий «Літопис життя та творчості Лесі Українки», що побачив світло денне в «Науковій думці» (відп. ред. Микола Жулинський, 1992), укладач був удостоєний найвищої наукової відзнаки Національної академії наук України в царині літературознавства – премії імені І. Франка (1993).
Багато дослідницької уваги Мирослав Мороз присвятив також творчості Івана Котляревського. Рясним на ужинок був для вченого ювілейний 1969 рік, коли громадськість відзначала 200-річчя від дня народження першого класика нової української літератури. Тоді вийшли два бібліографічні покажчики, що їх уклав Мирослав Мороз, а в «Повному зібранні творів» (видавництво «Наукова думка») і в другому томі «Творів» Котляревського (видавництво «Дніпро») було вміщено також складену Морозом хронологію (життєпис) життя і творчости письменника. Невдовзі з’явилося Морозове доповнення «Бібліографія ювілейної літератури» – реєстр видань творів Котляревського та критичної літератури про нього за 1969 рік (у збірнику «Слава сонцем засіяла: Відзначення 200-річчя І. П. Котляревського», Київ: Дніпро, 1972). Варто відзначити і щойно згаданий посібник для вищої школи «Іван Котляревський: Семінарій» як звернення Мирослава Мороза до жанру семінарію, досить поширеного в українському радянському літературознавстві й невиправдано занедбаного, вкрай рідкісного в нашому сучасному літературознавстві.
На чільному місці у науковому набутку Мирослава Мороза, звичайно, – численні персональні бібліографії різних письменників та літературознавців (крім виданих окремими книжками, чимало ще опубліковано у продовжуваних збірниках, виданнях творів різних письменників та праць літературознавців). Це бібліографічні покажчики (або матеріали до бібліографії), що стосуються доробку Івана Франка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Антона Лотоцького, Зінаїди Тулуб, Михайла Возняка (зокрема його рукописних праць, передусім франкознавчих), Василя Щурата, Володимира Гнатюка, Євгена Юлія Пеленського, Кирила Студинського, Михайла Драгоманова, а також творів зарубіжних письменників в українських перекладах і критиці – давньогрецьких, Вільяма Шекспіра, Данте Аліг’єрі, Джека Лондона, Мігеля де Сервантеса. Лише деякі покажчики – кілька франкознавчих, лесезнавчий, а також той, що стосується перекладів із Джека Лондона, підготовано у співавторстві. Серед них виділяється ґрунтовний посібник «Михайло Драгоманов. Бібліографія (1861–2011)», що його розпочав Мирослав Мороз, а завершив колектив упорядників на чолі з Віктором Коротким⁷.
Укладач бібліографій і хронологічних життєписів неминуче стикався за радянських часів з тим, що не можна було згадувати певних осіб, нетолерованих тоталітарною системою, покликуватися на певні джерела, не кажучи вже про те, що треба було оминати певні факти або давати їм спотворену, кон’юнктурну інтерпретацію. Та й технічні засоби були далеко не ті, що тепер. За «залізною завісою» важко, а то й неможливо було роздобути потрібну інформацію про закордонні публікації, навіть у країнах так званого соціалістичного табору. Наприклад, у бібліографічному покажчику Мороза «Іван Котляревський: 1798–1968» (1969) під назвою країни («Болгарія») аж надто стисло зареєстровано видання перекладу п’єси болгарською мовою: «Наталка Полтавка. Нова Загора, 1939»⁸. Ні автора перекладу, ні сторінок видання не зазначено, а це означає, що упорядник його не бачив і не зміг дістати точніших відомостей про нього. Сьогодні завдяки Інтернету це зробити досить просто. Ось опис цього рідкісного видання на сайті зведеного каталогу болгарських бібліотек: Наталка-Полтавка : Оперета в 3 д. : [Либрето] / Иван Котляревски ; Прев. от укр. Ал. Зубенко, Ил. Пенев ; Музика наредена от М. Лисенко. – Нова Загора : Ст. Куюмджиев, 1939. – 32 с.⁹ Наводжу цей приклад для того, щоб поділитися своїм досвідом інтернетного пошуку джерел (гадаю, він буде корисним для колег), а також для того, щоб іще раз підкреслити, в яких політично, морально й технічно складних умовах доводилося працювати таким ентузіастам-бібліографам, як Мирослав Мороз. Тож не зайве ще раз наголосити: він заслуговує на те, аби ми належно поцінували сьогодні його подиву гідну наполегливість, цілеспрямованість і працьовитість, яких не вдалося зламати ні тоталітарному комуністичному режимові, ні тогочасній примітивній оснащеності роботи бібліографа.
Хоча бібліографічні покажчики становлять найзначнішу частину наукового доробку Мирослава Мороза, з ними постійно сперечалися за першість його ґрунтовні праці в галузі біографістики, насамперед письменницької. У біографічному жанрі літопису життя і творчости Мирославу Морозу належить, безперечно, провідна роль в українському літературознавстві й визначне місце у світовому. Це хочеться відзначити сьогодні з гордістю і водночас із деяким сумом, бо жанр хронології письменницької життєдіяльності в українській науці ще далеко не вичерпав себе, а проте охочих працювати в цьому аж надто клопітному жанрі стає все менше й менше. І це при тому, що нині укладати біографічні літописи стало значно легше завдяки можливостям Інтернету. Тож тим більше варто пошанувати подвижницький труд ентузіаста, на озброєнні якого були практично ручка, папір, періодичні видання та книжки (та й то за радянських часів – частина у спецсховищах), а ще хіба що друкарська машинка.
Звичайно, вміщена у Морозових літописах життя і творчости Івана Котляревського, Лесі Українки та Івана Франка інтерпретаційна інформація є суб’єктивною, добір цитат відбиває погляди укладача на важливість тих чи тих подій у житті письменників – така вибірковість, зрештою, неминуча в подібного роду роботах. Інший дослідник звернув би увагу на якісь інші випадки, висловлювання тощо, та головне в тому, що завдяки працелюбності й наполегливості Мирослава Мороза маємо докладний – по роках, по місяцях, по тижнях, а де можливо, то й по днях – опис життєдіяння Лесі Українки та Івана Франка. У разі потреби, ці хронологічні життєписи фахівці можуть собі розширювати, поглиблювати, деталізувати, користуючись поданими покликами на джерела.
В останні десятиліття життя Мирослава Мороза літературознавча, навіть ширше – гуманітарна еліта України знала, що за біобібліографічними відомостями про українських письменників, громадсько-культурних діячів найкраще звертатися до нього – він-бо у своїх скарбничках-картотеках зазвичай віднайде потрібну інформацію і щедро поділиться нею. Як визнаного вітчизняного біобібліографа, котрий постійно збирав відомості про різних діячів української культури, а також пов’язаних із нею інонаціональних діячів, Мирослава Мороза залюбки запрошували до участі в поважних енциклопедичних виданнях. Він автор статей до «Української Літературної Енциклопедії» (4 статті в першому томі, 6 – у другому, 9 – у третьому), «Енциклопедії Сучасної України» та «Шевченківської енциклопедії» (статті в різних томах). В «УЛЕ» публічно, на сторінках надрукованих томів означили Мирослава Мороза своїм рецензентом і консультантом. Постачав він матеріали і до «Енциклопедії Наукового товариства ім. Шевченка». Тож жанр енциклопедичної статті (переважно про письменницькі персоналії) посів помітне місце в його науковому доробку.
Упродовж понад трьох десятиліть (од 1960 року до 1991-го) в різних періодичних виданнях (переважно львівських та київських) з’являлися цікаві науково-популярні статті Мирослава Мороза про багатьох українських та закордонних літераторів: І. Франка, М. Коцюбинського, Лесю Українку, І. Котляревського, П. Грабовського, В. Стефаника, Климентину Попович, Т. Шевченка, В. Щурата, Володимира Дорошенка, Яна Каспровича, Данте Аліг’єрі, В. Шекспіра. Дослідник незмінно виявляв глибоку вдячність своєму незабутньому наставникові Михайлові Возняку, свідченням чого, зокрема, низка ювілейних та пошукових публікацій про нього як визначного франкознавця, фольклориста.
Крім франкознавчих рецензій, у доробку Мирослава Мороза є також кілька наукових рецензій на ті видання, у проблематиці й змісті яких він вважав себе компетентним, а саме: бібліографічний покажчик «М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький» (Львів, 1962), «Твори» Коцюбинського в шести томах (Київ, 1961–1963), біобібліографічний словник у п’яти томах «Українські письменники» (Київ, 1963–1965), посібник Григорія Аврахова «Леся Українка: Семінарій» (Київ, 1971).
Серед численних літературознавчих жанрів, у яких з успіхом виступав Мирослав Мороз, упадає в око й такий своєрідний, як укладання літературно-географічної карти певного регіону. Маю на увазі «Літературну карту Львівської області», вміщену у виданні «Атлас “Львівська область”» (Київ, 1989). На літературно-географічну карту нанесено відомості про місця народження, смерти або тривале проживання діячів української літератури в межах Львівської области.
На жаль, мемуарний жанр не частий в опублікованій спадщині Мирослава Мороза. Лише зрідка він брався за спогади про окремих діячів, та й то ті спогади виходили досить стислими. Серед них викликають цікавість «Спогади про Василя Пачовського», написані 1992 року, – про те, як 50 років тому, тобто далекого воєнного 1942-го, Мирослав Мороз слухав виступ Василя Пачовського у Львові¹⁰. Інші його поодинокі спогади – про Філарету Колессу (1971), Івана Крип’якевича (2001), завідувачів кабінету франкознавства Львівського університету Ярослава Шуста й Ангелину Кабайду (2003).
Віддаючи данину поточному літературознавчому процесу, частковим аспектам чи то франкознавства та лесезнавства, чи інших літературознавчих ділянок, Мирослав Мороз усе-таки виразно тяжів до створення фундаментальних авторських праць. Цьому сприяла його схильність і здатність до системної праці. Усі ми знаємо, як порівняно неважко готувати окремі розвідки про часткові аспекти літературного явища чи одиничні події з життя письменника, та зате як важко працювати системно, вичерпно, простежуючи день за днем життя й діяльність того чи того літератора, укладаючи його повну бібліографію або висвітлюючи всі аспекти художнього твору. Фактографічна повнота, системність і фундаментальність були визначальними ознаками наукової праці Мирослава Мороза. Тож його улюбленими науковими жанрами, у яких він найбільше зробив і здобув найширше визнання, органічно стали бібліографічний покажчик та літопис життя і творчости.
Сьогодні маємо всі підстави сказати, що найважливішим підсумком наукового життя Мирослава Мороза є його унікальні книжки, які дотепер зберігають свою актуальність, активно використовуються в науково-дослідній роботі та навчанні. У царині літературознавства це насамперед – «Іван Франко: Бібліографія творів. 1874–1964» (1966) та інші франкознавчі покажчики, «Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик. 1798–1968» (1969; з додатком літератури за 1969 рік, опублікованим 1972 року), «Михайло Коцюбинський: Бібліографічний покажчик» (1964; з доповненням літератури за 1964–1988 рр., опублікованим 1989 року) і, звичайно, «Літопис життя та творчості Лесі Українки» (1992) і «Літопис життя і творчості Івана Франка» (2016, 2017). Кілька десятків літ минуло відтоді, як більшість із них вийшли у світ, а вони й досі залишаються єдиними й неперевершеними, хоча потреба в їх доповненнях, уточненнях, переробках, назагал – у нових, сучасних версіях давно назріла. Проте досі ніхто не спромігся підготувати нове, критично перевірене видання покажчика прижиттєвих публікацій Івана Франка, повного покажчика публікацій, пов’язаних із Котляревським (не складено навіть реєстру публікацій від 1970 року до сьогодення), а також публікацій, дотичних Коцюбинського. Завдяки основі, що її заклав Мирослав Мороз, колектив укладачів підготував і нещодавно видав безцінний покажчик «Михайло Драгоманов: Бібліографія (1861–2011)» (2011).
Отже, підсумуймо. У літературознавстві Мирослав Мороз виступав як бібліограф, біограф, письменницький літописець, публікатор, упорядник, коментатор, джерелознавець, текстолог, популяризатор, зрідка як мемуарист. При цьому вдавався до різних наукових жанрів: персональної бібліографії письменника та літературознавця, літопису життя і творчости, посібника-семінарію, упорядкування творів і листів (з примітками), енциклопедичної, текстологічної, джерелознавчої та інтерпретаційної статті, статті-спогаду, наукової рецензії, регіональної літературно-географічної карти, навіть персональної письменницької енциклопедії. Його літературознавча спадщина є невід’ємною і неперехідною частиною історії української науки про літературу від 1960-х рр. до сьогодення – частиною, безперечно, й досі вартісною і для сучасних дослідників конче потрібною.
_________________________
¹ Мороз М., Дей О. Автографи Івана Франка у львівських архівах та бібліотеках // Архіви України. 1966. № 3. С. 84–90;
Дей О. І., Мороз М. О. Листи Івана Франка у львівських архівах // Українське літературознавство. Львів, 1966. Вип. 1. С. 143–157;
Дей О. І., Мороз М. О. З діяльності Івана Франка як фольклориста: (Із листування Івана Франка та Ізидора Коперницького) // Там само. 1968. Вип. 5. С. 133–142.
² Мороз М. О. Сторінка діяльності Івана Франка як фольклориста: (Співробітництво українського письменника в журналі «Wіsłа») // Там само. Вип. 34. С. 124–133.
³ Мороз Мирослав. [Публікація поезії Й. П. Гебеля «Кисіль» у перекладі І. Франка. З передмовою та примітками] / // Жовтень. 1966. № 1. С. 137–139;
Мороз Мирослав. [Публікація поезії І. Франка «Уперта свиня» з передмовою та примітками] // Там само. № 8. С. 18–20;
Мороз Мирослав. [Публікація статті І. Франка «Шевченківські номери “Дзвінка”, “Правди” і “Киевской Старины”»] // Там само. С. 18–20.
⁴ Григорій Нудьга. Біобібліографічний покажчик / Упорядкув. Василя Івашківа, Руслана Марківа, Андрія Вовчака. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. С. 61. № 214.
⁵ Косач-Кривинюк О. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук, 1970. 923 с.
⁶ Мороз М. Автобіографія до автобібліографії // Мирослав Мороз: Бібліографічний покажчик / Упорядкув. і передм. М. Мороза; Відп. ред. Є. Нахлік. Львів, 1997. С. 6.
⁷ Михайло Драгоманов. Бібліографія (1861–2011) / Упоряд. М. О. Мороз, В. А. Короткий (кер. автор. колективу), І. І. Тіщенко, І. С. Гриценко, С. І. Білокінь. Дрогобич, 2011. 740 с.
⁸ Іван Котляревський: Бібліографічний покажчик. 1798–1968 / Уклав М. О. Мороз. Київ: Наукова думка, 1969. № 2036.
⁹ COBISS.BG Виртуална библиотека – България. URL: http://www.bg.cobiss.net/scripts/cobiss?id=1739014640232534.
¹⁰ Мороз Мирослав. Спогади про Василя Пачовського // «Молода Муза» і літературний процес кінця ХІХ – початку ХХ століття в Україні і Європі: Тези доп. наук. конф. (м. Львів, 19–20 листопада 1992 року) / АН України. Львів. від-ня Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка; Ін-т сусп. наук; Відп. ред. Євген Нахлік; відп. співред. Микола Ільницький. Львів, 1992. С. 3–4.
17.01.2023