Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Маловідома зараз повість Івана Филипчака “Княгиня Романова” присвячена одному з найбільш насичених подіями етапів історії Русі, зокрема її “галицько-волинського” періоду, – боротьбі за спадщину Романовичів після загибелі Романа Мстиславича під Завихостом. Тривала вона понад тридцять років, з 1205-го по 1238-й, і принаймні перша третина цього шляху впала цілком на плечі матері Романовичів — Анни, як її назвав автор. Справжнє ім’я та походження Романової залишається не з’ясованим. Найімовірніше, що історична “княгиня Романова” походила з боярського волинського роду — втім автор повісті зробив з неї племінницю імператора Олексія ІІІ з династії Ангелів. Власне від Анни і ведеться розповідь, що вже виділяє повість з основної маси української белетристики — небагато знайдеться творів, де жінка відіграє роль, яку звично зарезервовано за чоловіками. А щоби саме жінка при цьому ще й опинилася у центрі оповіді — випадок практично унікальний (Роксолана тут не надто матеріал для порівняння, позаяк її історія — це історія жінки підлеглої, яка змушена боротися за себе).
Втім, слід зауважити, що Филипчак, попри використання узагальненої жіночої персоналізації України, відносно оригінальний у тому, що ця Україна в нього, по суті, обмежена Галичиною. Центральна Україна практично не присутня, за винятком одного епізоду — протистояння з київським князем Рюриком. І хоча письменник не надто погрішив проти істини — в історії протистояння Рюрика і Романа Мстиславича мало місце, й історичний Рюрик був особою малоприємною, а після загибелі свого ворога справді намагався поширити контроль і на Галичину — але річ у тім, що мало в якій історичній повісті можна надибати достатньо чітко прописану тему негласного суперництва між Галичиною і “Великою Україною”. Це звертає на себе увагу.
Друга деталь, яка теж швидко впадає у вічі, — несподівано розтягнутий і детальний вступ, відірваний у часі та просторі від основної дії. Довго і детально оповідається сюжет про лицарський герць при дворі візантійського імператора у Константинополі, що зрештою завершується перемогою Романа Мстиславича, який ховається під чужою ідентичністю та здобуває руку і серце племінниці імператора. Знавці історії Візантії, либонь, знайшли б море помилок в описах звичаїв, одягу і поведінки дійових осіб, не згадуючи вже про послідовність подій.
Але саме аналіз взаємного розташування і логічних зв’язків у контексті сюжету дозволяє припустити, що принаймні у першій третині тексту Филипчак зашифрував не що інше, як історію Західноукраїнської Народної Республіки. Складно сказати, наскільки це було свідомо. Велика кількість деталей, яким без особливих зусиль знаходяться відповідники, спокушає припустити, що таки так. З іншого боку, такого роду зворотна травестія потребує чимало зусиль, тож виникає запитання щодо їхньої виправданості. Зрозуміло, влада міжвоєнної Польщі, у чиєму складі перебувала Західна Україна разом з “малою батьківщиною” Филипчака, аж ніяк не була б у захваті від появи художньої повісті на теми усусусів та боротьби українців із поляками. З іншого боку, у міжвоєнній Галичині виходили повісті Андрія Чайковського про козацьку добу, а також спогади цих самих усусусів — хоч і не без проблем з цензурою. Втім, якщо проаналізувати, що саме хотів, імовірно, розповісти своїм сюжетом письменник, то не можна виключати, що він мав підстави остерігатися не тільки зовнішньої цензури, а й оглушливої критики від своїх.
Отож у вступі, як уже згадувалося, Филипчак оповідає напівказкову історію про невідомого лицаря, який перемагає у двобої суперників і здобуває руку прекрасної принцеси. Характерно, що перемагає не когось, а польського князя Лєшка Білого, а сам при цьому виявляється князем: якщо брати всерйоз запропоновану автором хронологію, то ще князем Волині; якщо ж звернути увагу на контекст тексту всерйоз — то таки передусім галицьким. Персоніфікація доволі промовиста і змушує замість однозначно віднести текст у сферу авторських фантазій, згадати, що рівень сучасних авторові історичних знань не дорівнював сучасному, і прийняти версію алегорії. У такій імовірній алегорії імперія не Візантійська, а Австро-Угорська, тимчасом одруження князя Романа з начеб племінницею імператора означає не що інше, як передачу влади в Галичині українцям. Це не фантастика, а радше те, що поляки називають pobożne życzenie тогочасного старшого покоління галицьких політиків і що в останній третині жовтня 1918 року втілилося у поїздках делегатів зі Львова до Відня і назад та паломництвах у намісництво. Тимчасом справу вирішили молодші віком старшини, чию мотивацію блискуче сформулював Дмитро Вітовський: “Якщо сьогодні не візьмемо Львова ми, то завтра його візьмуть поляки!” Дальші події відомі практично всім, хто коли-небудь читав підручник з історії України ХХ століття — Листопадовий зрив, українсько-польська війна, перехід Збруча і так далі.
Зумисне вживаю відносно образу західноукраїнських політиків прикметник “галицький”, бо твір Филипчака загалом (як мало який текст в українській белетристиці) концентрується саме на регіональній перспективі, причому цим конкретним регіоном є Галичина. Навіть рідна історичним Романовичам Волинь з’являється на сторінках книжки ближче до кінця. Свідченням “галіцманства” автора є також змальовування ним образу князя Рюрика і суті його конфлікту з Галицько-Волинським князівством. Треба бути дійсно ображеним за свій регіон, аби з банального, по правді кажучи, епізоду хронічної боротьби за Київ між Рюриковичами зробити не що інше, як загарбницький похід на Галичину. Тим паче, що в українсько-польській війні Українська галицька армія відступила не кудись, а на Центральну Україну, і що саме у військовій сфері співпраця між УГА та Дієвою армією УНР була таки чи не найрезультативніша.
Втім, посуваємося далі по сюжету. З такими засновками, як описані вище, сватання до вдови Романа Мстиславича Анни з боку спочатку Лєшка Білого, а потім Ендре, короля Угорщини, виглядають не чим іншим, як персоніфікацією почергових спроб різних сил здобути владу над Галичиною, яка має належати Романовичам. Одночасно Анні доводиться протистояти також боярській змові — як і в реальності, коли основною проблемою Романовичів були не стільки Польща чи Угорщина, скільки рідні галицькі бояри. Їх у белетристиці прийнято змальовувати як антагоністів не так княжої династії, як загалом сильної держави, яка персоніфікується у династії чи конкретному князеві. Втім, враховуючи загальну логіку, яка проглядається з тексту Филипчака, можна припустити, що він критикує або політичних конкурентів партії, яка підтримувала ідею про легальне “перебрання влади” перед Листопадовим зривом, чи то “молодших”, які — хоч і у співпраці зі старшим поколінням політиків — винесли на собі тягар підготовки і здійснення Зриву, а потім і українсько-польської війни. На останній варіант натякає образ молодого боярина Негвара, який виявляється таємно закоханим у княгиню, і саме бажання колись з успіхом освідчитися виявляється справжньою мотивацією його дій. Попри це, Анна делікатно дає зрозуміти, що не кохає його. Враховуючи, що постать княгині є у тексті, найімовірніше, персоніфікацією влади в українській державі, а молоде покоління “старші” часто звинувачували у бажанні владолюбства, то аналогія досить-таки промовиста.
Описана у повісті втеча княгині з дітьми спочатку до Сянока, а потім на польський та угорський двори у такій логіці зчитується як тимчасові виїзди та еміграція частини діячів ЗУНР.
Зрештою, ближче до кінця автор “Княгині...” якоюсь мірою сам розкриває свою алегорію, причому робить це доволі відверто і несподівано для свого доволі-таки вікторіанського віку. Вона остаточно проступає у сцені, де головна героїня констатує факт: мовляв, тих, кого вона вважала союзниками у справі повернення спадщини її дітей і встановлення справедливості, цікавило тільки “моє тіло” — тобто можливість панування.
З іншого боку, ця ж деталь відкриває шлях до іншої перспективи тлумачення книги, бо виглядає дуже схожим на натяк на приховану мотивацію сусідів України — якщо бути точним, сусідів України у її “західній” перспективі. Таке трактування відразу ж наводить на думку не так про реальні історичні відносини Польщі, Угорщини й України, як про реалії міжнаціональної конкуренції між народами Дунайської монархії, до яких належали й українці. Варто зауважити, що письменник мав досвід спостереження цієї конкуренції, позаяк більшу частину життя провів у реаліях Австро-Угорщини. Фактично від моменту втечі княгині з синами до Сянока логіка повісті поступово переходить саме у площину дослідження цієї конкуренції, коли вважається допустимим і використати чиюсь вразливу ситуацію, і домовитися за принципом “проти кого дружимо” та подібне.
Втім, фінал повісті немов сигналізує про таємну мрію “старших”, тобто відновлення справедливості й передачу влади повністю легальними способами. Втім, було б перебільшенням твердити, що весь текст — ще одна (цього разу не зауважена) шпилька у дискусії “старших” і “молодших”, яка частково перетекла у протиріччя між “легальним сектором” і підпільниками. Радше можна припустити, що перед нами не що інше, як зразок ресентименту до попередньої — передбачуваної і законної — епохи, яку змінив період воєн, підпілля, конфліктів та іншого...
23.12.2022