«Моє серце в верховині,
Де б не був я сам.
Будь здорова, верховино,
Любий рідний край,
Честі й слави батьківщино,
Вольності розмай!»
Роберт Бернс
З московитської мови до нас прийшла назва країни Шотландія. І вона вочевидь безглузда, бо що ж означає? Землю шотів? Леся Українка вважала, що «назва Шкоція єсть правішою». Окрім Лесі Українки цю назву вживали також інші наші автори, а також у діяспорі. Правда, тут була деяка розбіжність, бо прижився у нас Вальтер Скот, а не Шкот.
Хоча Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Олександр Барвінський писали таки Шкот. А що була саме така традиція, то і я так писатиму.
Пляж
У Шкоцію і загалом у кельтів я був закоханий з дитинства, тому й не дивно, що найперші мої містифікації були пов'язані саме з ними. Я публікував свої вірші під вигаданими іменами ірландських та валлійських поетів, а в юнацькому віці написав також кілька шкоцьких балад, які ще ніде не публікував.
Вирушаючи в мандри по Шкоції, я мав перед собою втілення чотирьох мрій: повалятися на вересових лугах, згелемзати гаґґіс, побачити відпливи і припливи та приміряти на себе шкоцький кілт з усіма супроводжуючими його прибамбасами і блискітками.
Вересові луги... я бачив їх лише у фільмах, зокрема в екранізації повісті «Викрадений» Роберта Стівенсона. А тут раптом побачив із вікна автобуса, який їхав з Единбурґа до Ґлазґа. Потім я ще не раз бачив їх, мандруючи, але так і не вдалося мені в них повалятися, бо там, де я зупинявся, не так легко їх було знайти. Треба було вирушати далеко за місто, потім брести кілька кілометрів...
Перша мрія не збулась. Нічого, є ще три. В готелі міста Айр або ж Ер на березі моря на сніданок, крім усього іншого, подавали гаґґіс. Правда, не в баранячому шлунку, як то ми бачимо знову ж таки у фільмах, а у вигляді каші. Готують його з баранячих потрухів: дрібно посічених серця, печінки, легенів з додатком цибулі і... як мені здавалося, з гречки. І, може, якби там була гречка, то смакувало би як наша кишка. але замість гречки було толокно з вівсяної муки.
Гаґґіс
Ну, що вам сказати... Один раз я попробував і більше не захотів. Смак був різкий, каша пересолена і відверто несмачна. Потім, коли вже мав від'їжджати, спробував ще раз. Ні. Не те.
І друга мрія розбилася в друзки.
Відплив
Що ж, пора шукати відпливи й припливи. Що мене в них манило? А ота краса, коли море відступає, а на кам'янистому березі утворюються маленькі озерця, в яких тріпоче морське життя – рибки, медузи, морські зірки, краби та розмаїті рачки.
Однак і тут мене чекало розчарування. Там, де бував я, береги були піщані, озерця, правда, утворювалися, але були порожні. Тільки медузу я й надибав.
Ну, думаю, а кілт я таки приміряю, а може й куплю, щоб дивувати своїх гостей, приходити в ньому на презентацію, а то й проїхатися трамваєм на потіху порядним міщанам.
Крамниця, де торгували шкоцьким національним вбранням, знайшлася швидко. Але кілт – то лише елемент вбрання, бо є ще камізелька, маринарка, черес, черевики, гетри, пояс, кинджал і т. д. Вкластися можна було ледве в тисячу фунтів.
Ні, на такі жертви я не був готовий.
Звісно, в інтернеті є дешевші варіанти, але примітивні.
Лавочки, а не гробівці в честь померлих
А щодо приміряння, то, як з'ясувалося, шкоцький національний одяг – чистої води фікція. Це довели історики Тельфер Данбар та Ерік Ґобсбаум.
Шкоти прибули з Ірландії в V сторіччі і принесли з собою всі ірландські традиції разом із мовою. Шкоцькі барди при дворах магнатів були ірландцями. Але у XVIII сторіччі вирішили у Шкоції переписати історію, стверджуючи, що кельти тут жили з правіку і шкоти – це окремий етнос. Зі старих манускриптів випорпали легенду про те, як шкоти давали відсіч римським легіонам. Дарма, що історики це висміяли, легенда надійно прижилася, а Джеймс Макферсон, який змістифікував поета Оссіана, прицвяхував її так, що вже навіть після того, як стало доведено, що то містифікація, нічого не змінилося.
Після цього Джеймс Макферсон зібрав відомі в Шкоції ірландські балади, переробив їх на шкоцький копил, перенісши увесь сюжетний сценарій з Ірландії до Шкоції, і таким чином створив епос.
Вальтер Скот, щоправда, засумнівався в існуванні поета Оссіана, якого прирівнювали до Гомера, але саме він уперше написав, що шкоти ще з ІІІ ст. носили картаті спідниці. Більше того, він ще й сам запроєктував оті кілти.
Насправді шкоти носили обтислі штани і довгі сорочки. Пастухи також перекидали через плече пледи, які скріплювали на поясі пасками. Оті пледи й творили щось схоже на спіднички чи то пак кілти. Самий термін «кілт» теж з'явився на початку XVIII ст., і вигадав його не шкот, а англієць.
У 1746 р. в битві під Каллоденом, де англійці розгромили шкотів, кілти вже були на багатьох вояках. Але після розгрому англійський парламент заборонив шкотам їхнє національне вбрання. Достатньо було лише одного покоління, яке вже не вбирало спіднички, а ходило в штанях, і до 1780 р. шкоцьке вбрання серед селян Гайланду зникло безслідно. Хоча були винятки: шкотська шляхта охоче позувала в кілтах для сімейних портретів у своїх маєтках. Також був виняток для шкоцьких вояків, які служили в британській армії і воювали в Індії – їм було дозволене те, що заборонили для народу.
І щойно у 1782 р., коли заборона була скасована, уся шкоцька знать та інтелігенція перейняла цей стрій, який був відомий здебільшого простолюду.
Народні маси сприйняли це з ентузіазмом, але був один свідомий шкот, який запротестував і заявив, що кілт – містифікація. Не носили давні шкоти жодних спідничок. А далі взагалі посягнув на святе: заявив, що й пледів підперезаних не носили, що пледи з'явилися не так давно. А коли додав до цього, що пікти не були кельтами, а ґотами і відрізнялися расово від кельтів, то скликав на себе громи і блискавки. Був це Томас Іннес, дослідник шкоцьких старожитностей.
Згодом містифікація наростала новими деталями. Полковник Девід Стюарт у 1815 р. заявив, що кілти ткалися для кожного клану окремо і що буцімто за їхніми узорами можна було визначити, до якого клану належить особа.
Коли у 1822 р. король Ґеорґ IV зібрався відвідати Единбурґ, Вальтер Скот вирішив цим скористатися і закликав ватагів усіх кланів прибути на зустріч з королем у своїх строях і барвах. Задля цього фабрики текстилю запрацювали в чотири зміни, аби виткати потрібні тартани – барвисті картаті тканини. На радощах і сам король з'явився в кілті з тартану і підняв тост за ватагів і клани Шкоції.
Це нагадало мені тріюмфальні візити цісарів до Галичини, де їх теж зустрічали в народних строях і з піснями радощів, а цісарі навіть промовляли русинською.
Не обійшлося без ще однієї містифікації. Шахраї брати Аллен презентували одному з магнатів Томасові Лаудеру копію з рукопису Vestiarium Scoticum – «Про вбрання шкотів», де були представлені тартани різних кланів. Документ походив з XVI ст. і зберігався у їхнього батька, а головне – нарешті єднав горян і долинян, бо переконував, що національне вбрання у них було спільне. Після того сер Томас переписав документ, а один з братів проілюстрував.
Брати відтак звернулися до Вальтера Скота, аби підтримав публікацію документа. Але той не був таким наївним і не вірив, що долиняни носили кілти. Тому радив віддати оригінал рукопису на експертизу до Британського музею. Однак власник рукопису відмовився його надати і навіть висловив обурення, що синочки так необачно вирішили його розповсюдити. І покпив з Вальтера Скота, бо хто ж з істориків рахувався з його поглядами.
Але шахраї не здавалися, вони вирушили на північ і там представлялися нащадками королівських родин: Джон Собєскі Стюарт і Чарлз Едвард Стюарт.
У 1842 р. вони видали друком свій славетний рукопис у 50 екземплярах. Поява його була тихою. Вальтер Скот уже не жив. Якби це видання потрапило на очі Томасу Лаудеру, то міг би бути скандал, бо друковане видання відрізнялося від копії «оригіналу», яку він переписав. Але не потрапило.
Та братики на тім не спинилися і видали в 1847 р. ще одну книжку, в якій доводили, що рід Стюартів не обірвався, й ось вони якраз і є прямими нащадками королівського роду. Автентичності цій фантазії мали надавати цитовані німецькі і польські документи, які перевірити було неможливо. Але це їх і погубило. Фікцію було викрито, всі їхні видання розгромлено. Брати втекли від скандалу до Праги. Згодом вони повернулися до Британії й навіть апелювали до королеви Вікторії, аби визнала їхнє королівське походження, але нарвалися знову на жорстокі кпини. Коли вони померли, серед їхнього майна не знайшлося жодних артефактів, якими вони хвалилися.
Однак їхнє діло продовжило жити, бо спроєктовані ними узори увійшли в моду і фабрики продовжили ткати тартани, взоруючись на їхній книжці. І тчуть по цей день.
У крамниці, куди я завітав, побачив безліч кілтів різних кланів, ба навіть кілти «безкланові» – для гостей зі Львова чи з Пацикова.
21.12.2022