За власними двоїстими відчуттями, ніби це було в якомусь іншому житті чи навпаки лише вчора — а календарно лише за місяць до повномасштабної інвазії московії в Україну — я була написала про оновлене значення обіймів у нашому зміненому пандемією світі. Тоді, з дефіцитом обіймів, я знову підчепила ковід. Не встигла й одужати, як на мою країну посипалися кацапські ракети, посунула навала кацапських катів, роз’єднавши мільйони українських родин, закоханих пар, друзів і близьких, які хтозна чи встигли обійнятися перед розлукою. Потриматися за руки на прощання. Притулитися щокою до щоки. Покохатися, як востаннє. Покохатися, як уперше.
Комусь неначе вперше, а комусь дійсно несміливо-відчайдушно вперше. Бо ті теплі обійми, той електричний струм вздовж тіла від притуляння щоки до щоки, той теплий подих так близенько до шиї за вушком, те ласкаве й мовби ненавмисне погладжування руки, той запитально-очікувальний пронизливий погляд могли кудись вести далі. Й вели. Мусіли вести. Ти пам’ятаєш його очі в той вечір? А ти її пальці на своєму зап’ястку? Вели. Вели, поки ті останні доторки не були жорстоко перервані.
Тактильний голод, породжений ковідними обмеженнями, мутував у дещо інше. Дещо, на жаль, притаманне цьому періодично страшному — але єдиному, який маємо і який мусимо порятувати — світу, в якому йде війна за нашу свободу, за виживання нашої нації, за привілей торкатися любовно своїх і відтручувати геть ворогів.
***
Тут без світла, без тепла, а там взагалі без стін і даху. Єдине, що в мене є теплого — твій светр. Він ще пахне тобою, хоча вже більше нами. Ні, не все — твій записник і листівка від тебе гріють краще гарячого чаю. Є в мене ще серце гаряче, але воно твоє. Грійся.
Небо в нас спільне. Навіть якщо наді мною хмари, а над тобою зорі, або навпаки. Торкаюся його поглядом. Торкаюся тебе думкою.
***
Листопад такий. За вікном сизо і вогко. Здається, туман просочується в мою кімнату навіть крізь зачинене вікно. Здається, я вже не бачу чітко літер на клавішах. Я думаю про те, чи так само туманно там, де зараз ти. Чи так само до дрижаків він проймає осінньою вогкістю тебе.
Раптом пішов сніг. Він іде доти, доки не ховає під собою рештки осені. Сніг — це дотики. Але зимні, не ті, яких чекаєш. Ніч довшає та густішає. У в’язкій холодній темряві завіконня догорає остання свічка в будинку навпроти. Тіні сплітаються в одну.
***
Вона злизувала сніжинки з його вусів. Там вони не встигали потанути так швидко, як на теплих вустах. За ширмою снігу обоє дитиніли, хоча трішечки соромилися, коли їх роздивлялися випадкові перехожі. Все ж не підлітки, разом цілих 35 років. Вже з онуками могли би дитиніти. І дитинітимуть, обов’язково. А поки вона квасить капусту, бо на Різдво обіцяла приїхати з фронту донька. Вареники з квашеною капустою — її улюблена страва на Святвечір. Навіть якщо не зможе приїхати, треба якось їй передати маминих вареників. Це не їжа зовсім. Це дотики. Це обійми і солонуваті цілунки.
***
Коли ви нарешті побачитеся, вона тебе міцно-міцно обійме. А ти їй котика привезеш. Котика, з яким разом воювали. І в цій феєрії перших доторків руки до руки, пальців до хутра, її мокрого від сліз носа до твоєї шиї сказано буде про почуття більше, ніж це можливо сказати завжди слабшими за щирі обійми словами.
***
Я люблю твій запах, ти торкаєшся мене ним, навіть коли ти не поряд, через речі, що встигли твій запах ввібрати.
Поглядами теж дотикаються. І думками дотикаються. Торкання — найдавніша, найперша мова людства, нею ми досі кажемо про те, чого не здатні висловити інакше.
***
Полеглий воїн з дивовижним прізвищем — Коханий. Чи встиг він відчути себе коханим? Так. Прикордонник із Закарпаття Артем Коханий загинув 31-річним на Донеччині в листопаді 2014-го, похований у рідних Сумах. Напевне його торкаються спогадами дружина і донька. І я торкнулася людини, якої особисто ніколи не знала, і ви — хто зараз читає цей текст. Пам’ять — це торкання минувшини. Вдячна пам’ять робить минуле невмирущим.
***
Світ є непевним завжди. Життя крихким. Але в цьому оновленому війною світі, який ми бачимо ніби очима, промитими кров’ю, потом і слізьми наших Захисників, тривкість і крихкість набули зовсім іншого значення — пережитого. Ми поміж важкості та смутку радіємо кожному новому дню, кожному слівцю від друзів, кожному дотику повідомленням чи коротким дзвінком. Кожна мить, коли ділимо з близькими й найдорожчими взаємну присутність, вдихаємо видихи одне одного, вбираємо запах і тепло в обіймах, обмінюємося дорогоцінними цілунками й доторками, стає скарбом.
Дотик крізь простір дарують матеріальні предмети, яких торкалася рідна людина. Одяг, який носила на собі. Перстеник з підмізинного пальця. Хустинка з шиї. Пасемко волосся. Світлина. Книжка, яку гортала. Лист, який перед відправленням поцілувала. Це все речі, наділені особливою магією. Магією, що здатна водночас консервувати вже минулу мить, зігрівати теперішнє і проводити до майбутнього.
Доторк став найпотужнішою мрією тулитися до своїх — відчувати й залишатися частиною свого часу, своєї епохи.
Я не можу тебе обійняти, не можу цьомнути в щоку, не можу, коли мені треба втриматися і не послизнутися, вхопитися за твої пальці. Тому у свої я вдруге в житті беру пензля. Відкриваю коробочку з дитячими акварелями. Наливаю в скляночку води. І малюю в півтемряві зимовий ліс, яким іду не сама. Розбризкую сніг, від якого стає світліше. Витираю білі акварельні цятки зі скатертини. Підписую вже висохлу, цілком гарну, а головне — неповторну й повну моїх дотиків листівку. І відсилаю. Вона неодмінно дійде. Неважливо коли, але дійде.
Кожному зараз бракує когось із рідних, друзів, коханих — когось, хто зараз фізично не поряд. Пишімо їм листи не лише електронні, а й такі, яких можна торкнутися, понюхати, поцілувати. Саме зараз найдоречніший час повернутися до матеріальної кореспонденції, до приватних листів і листівок із різдвяними вітаннями на противагу серійним gif-кам і емоджі. Написати щось незграбно-чарівно-щире. Таке справжнє, що досі не снилося епістолярному музею. Дати паперу просякнути запахом кориці, яку щойно сипала до яблучного пляцка. Поцілувати кутик прямокутника, залишивши масний слід помадою чи сметаною з борщу, чи медом зі свірзької пасіки, яким лікуєш на губах тріщинки від морозу. Вкласти до конверта знимку себе в його светрі/доньки з ведмедиком, якого подарувала подруга/онука з наліпкою на наплічнику “мій дідусь – воїн ЗСУ”. Приклеїти красиву історичну марку. Відіслати разом з обіймами, цілунками, стисканнями, пощипуваннями й рештою іскристого набору дотиків, від яких пронизує найприємнішим струмом взаємної присутності. У власній скарбничці дотиків їх анітрохи не поменшає. А поки кожен конверт, кожен поштовий пакунок — і хай їх буде більше — є такою мандрівною мініскарбничкою.
Прийде той день, якого ми всі чекаємо. Українці повернуться до своїх домівок, одвічних чи новознайдених, до своїх людей. І скарби тілесних дотиків між кревно чи душевно рідними людьми, не втрачаючи своєї коштовності, стануть доступними кожному, хто їх цінує.
29.11.2022