Я не просто люблю обійматися — обійми є сакральними для мене. Це священне дійство, в якому поєднані відчуття причетності, потрібності, дарування й співпереживання, але яке водночас не вимагає суворої церемоніальності. Затишні, теплі, природні обійми. Мій ритуал обіймання не інфантильний, не сексуальний, а навіть коли здається таким, сакральність його перевищує усе решту. Та й взагалі, дотик, що колись передував виникненню і допомагав розвитку мови, навіть після віків ригористичного ставлення до тактильності залишається базовою людською потребою.
Я ж свою теперішню «понаднормову» потребу обіймів звикла ще й покладати на те, що не наобіймалася вдосталь малою, бо росла в суспільстві без особливих ритуалів тактильного обміну — між тверезими тобто. У дев’яності, коли не лише держава, а й її постсовкові громадяни потроху починали почуватися незалежними, звільняючись від публічних поведінкових стереотипів на кшталт «струнко, руки по швах», культура обіймів була ще зовсім не такою, як зараз. В моєму дитинстві майже не існувало традиції обійматися при зустрічі чи прощанні. Жодного спогаду, щоби хтось з батьків-бабусь-дідусів обіймав чи цілував на прощання своїх дітей, приводячи їх до дитсадка чи школи, як це роблять зараз більшість рідних. Ми й ходили до школи самі вже з другого вересня. Ну гаразд, я не сама, а з сусідкою-однокласницею та її на рік старшою сестрою, яка вважалася відповідальною за нас малючок. І хай декого з однокласників, принаймні впродовж першого класу, водили до школи батьки, але цьомки-бомки-пригортання вважалися геть недоречним паньканням.
Ми все ще жили у вікторіанській епосі з притаманними їй високоморальною стриманістю й манірністю, а отже з мінімумом привселюдних доторків. І дарма, що ще недавно комуністичні генсеки залюбки смачно обіймалися й цілувалися з зарубіжними гостями і рештою совкової верхівки відповідного рангу, а на марці з маминої філателістичної колекції український селянин з «визволителем» і досі цілуються «взасос».
Моя сім’я була звичайною галицькою сім’єю дев’яностих, де всі йдуть поряд, але не торкаючись одне одного. Можливо, деякі родини компенсували позірне вікторіанство за зачиненими дверима своїх помешкань. Але не ми. Винятком був час перегляду татом футбольних матчів. Тоді він шукав чиїхось долонь, тер їх у моменти хвилювання, стискав часом аж до болю. І хоча мені завжди був абсолютно байдужим футбол — поза копанням м’яча «на долині» з вуличними хлопчаками чи шкільного змагання з «беканцями» чи «веканцями» (або на рік старшими «аканцями», чий клас був за стіною, а з територіальними сусідами, як відомо, завжди найбільше є що ділити) — я любила дивитися трансляції матчів, тримаючись з татом за руки, тулячись до нього. Поза тим обійматися можна було хіба «до знимки» чи чогось такого ж «вікопомного». Обійми застосовувалися тільки в особливих випадках, їх «виймали з шафи» як святкове вбрання, яке встигаєш перерости раніше, аніж натішишся ним.
Власну дитячу обіймальність я так і не переросла. На щастя. І вуличні обійми знайомих при зустріч/розставанні нікого (ну, майже) більше не шокують. Хоча частина моїх друзів дитинства і однокласників з рідної маленької Бібрки так і не набули звички обійматися, тримаючись за звичне вікторіанство.
Тим часом зараз вже вкорінена було мода на невимушені доторки дуже деформувалася з інших причин. 21 січня світ відзначає Міжнародний день обіймів. Утім, навряд чи в нинішніх ковідних обставинах його святкуватимуть так, як вже стало звичним. Від початку пандемії безліч людей, і я з ними за компанію, встигли пожити зі спрагою до тактильного причащання людським теплом, пізнавши її під час локдаунів чи самоізоляції. В багатьох країнах обійми підпали під заборону, а де навіть ні — для більшості людей вони стали дуже вибірковими попри те, що безліч експертних статей інструктують, як обійматися ковід-безпечно.
Я й сама не наважуюся обійняти легко й невимушено друзів і знайомих, з якими бачуся нечасто, яких би в давніші часи обіймала довго і тепло. І навіть запитати не кожного наважуся, та й не завжди маю бажання дізнаватися про їхні заходи безпеки, дотримання ковідного режиму, які в кожного, попри всі загальні медичні поради, все-таки дуже особисті. В пандемічні часи обійми стали особливою валютою, надцінною для одних і небажаною — буквально токсичною! — для інших, за яку хтозна чи «придбаєш» трохи людського тепла, а от віддати в тяжку заставу власне здоров'я цілком можливо. Виручає усвідомлення відповідальності. Для людей, які поважають особистий простір і пандемічні заходи безпеки своїх близьких і друзів, з якими не живуть під одним дахом, стало нормою питати дозволу обійняти… якщо людина не дистанціюється демонстративно. Нарешті це стає правилом доброго тону — не торкатися без дозволу. І добре, якщо така вибірковість обіймів збережеться й у післяковідні часи — разом зі спрагою до них.
Якщо поглянути ширше, обійми перестали сприйматися як щось зайве навіть тими, хто не вважав себе особливо ласкавим і спраглим дотику. Кожен, хто пережив тривалу ізоляцію й тактильне голодування, знає напевне, що розрахована американською психотерапевткою Вірджинією Сатир формула необхідної кількості обіймів (4 рази в день обійнятися для виживання, 8 для доброго самопочуття, 12 для натхнення і особистісного зростання) небезпідставна. Як на мене, справа не так у кількості отриманих обіймів, як у їхній якості. Навряд чи дюжина механічних обнімань «для галочки» подарує людині достатньо правильних гормонів щастя й особистісного зростання. Мабуть, багато для кого вдосталь пообійматися зі своїм котом справляє значно корисніший ефект. Бо вибір, кого і скільки торкатися, є ключовим для реалізації потреби. Обіймотерапія ще стане однією з найпопулярніших терапій сучасного світу. Бо лагідний дотик робить людей кращими. Але лише взаємно бажаний. А обійми цілющі отримуєш лише від тих людей, з ким тобі дуже подобається обійматися.
Моя п’ятирічна донька перейняла мою обіймальність. Їй пощастило на таких само малих друзів — на прощання вони довго-довго обіймаються, вдоволено примружуючи оченята. Доні завжди хочеться пообійматися ще трохи довше, а особливо зі мною перед сном та після сну. Коли вже навіть обіймака-я намагаюся вирватися з її теплих рученят, бо час спати або ж поспішати з численними ранковими справами, вона полюбляє нагадувати, що це «найкращі моменти життя» й не варто ними жертвувати. І нагальність розчиняється в часі заради найважливіших миттєвостей. А після них навіть поспішається значно спокійніше.
21.01.2022