Восьмирічна доня часто мені дорікає вибірковістю моєї любові до птахів. А саме такою несправедливістю: за кухонним вікном я щодня взимку багаторазово крупами, насінням, зерном годую горлиць. За шляхетну дикість і ненав’язливість люблю не лише їх — на моє підвіконня зрідка прилітають також синиці, сороки, сойки. Горлиці ж на ньому найчастіші гості. Нахабних міських голубів натомість проганяю, коли ті намагаються безцеремонно видерти пайку з дзьобів моїх делікатних улюблениць. Мала би годувати всіх однаково — так вважає Софійка. Вона тільки пізнає, що таке несправедливість, чи не щодня обурюється шкільними історіями на кшталт “чому насварили нас, якщо то 3-Б шумів на весь поверх?” чи “чому уроків математики більше, якщо українська мова і читання важливіші?” Або й взагалі таке: “Чому Максим тікав від поцілунків Єви, якщо всім відомо, що вона йому теж подобається?” — на що сама собі, на мить замислившись, відповідає: “Все тому, що він хлопець. Хлопці такі”. Намагаюся робити пояснювальні припущення, які допомогли би доні зрозуміти, що марно очікувати від життя справедливости. Що не завжди той, кого хочеш ти, хоче тебе, а ти не конче хочеш того, хто хоче бути з тобою. І навіть якщо обоє прагнуть навзаєм, у них не конче вдасться бути разом завжди чи й достатньо довго. Принаймні фізично. Життя схоже на квест: часом цікавий, часом виснажливий, часом болісний і нищівний. Знаходиться той, кого ніхто не шукає. Гине хтось дуже хороший, молодий, потрібний стільком близьким і далеким людям, нації, державі. Живе в комфорті до сотні років хтось, хто закатував тисячі невинних. Несправедливість і нерівність починаються з моменту зачаття — і навіть до, бо когось і зовсім не зачнуть. Хтось помре ще до народження. Хтось народиться хворим і бідним. Хтось здоровий і гарний — нікому не потрібним. Інший у любові й підтримці проживає все життя. Ні краса, ні розум, ні багатство не гарантують нічого. Можна молитися іконі, а можна прапору з емблемою Чорних Запорожців. Можна вірити в долю чи невтручання Бога.
Жодне знання не вбереже від набивання ґуль — такі закони природи. Але якась із ґуль вбереже від наступної чи й збереже життя. Можливо, лише твоє, а чи й багато життів.
Мої обачні садові кузини-горлиці добре навчаються. Вони вже бачать різницю між тим, коли я прочиняю вікно, аби насипати їм їжі, та тим, коли махаю руками чи й стукаю в шибку, аби прогнати міських пташиних “гопників”. Самі горлиці вже не тікають, коли намагаюся налякати непроханців голубів. Вони переконалися в моїй безпечності й прихильності до них. Ба більше — шляхетні горлиці навчилися настовбурчувати пір’я і перти на вдвічі більшого брудного кривдника. Вражені такою несподіваною хоробрістю голуби зазвичай відступають. Так ненароком мені вдалося навчити своїх вільних друзів самозахисту.
Але й серед “гопників” є кмітливі. Поки я тривало подорожувала, горлиці перестали прилітати до вікна. Їм потрібен був час, аби звикнути до мого повернення. Натомість біля мого вікна зразу почали чатувати двоє голубів. Першим з’явився дрібний Сивенький — зву його так за білу голову на рябому тулубі. З часом до нього доєднався велетенський перламутрово-сизий Бицьо. Для них завжди знаходяться хлібні крихти чи залишки каші. На відміну від інших голубів, які готові в кров задзьобати суперницьких претендентів на харч, ці двоє працюють разом і завжди діляться між собою мирно. Відколи повернулися горлиці, Сивенький з Бицьом швидко призвичаїлися дочікуватися, поки мої фаворитки наїдяться й полетять, а тоді вже собі всідатися на підвіконня й зазирати в шибку з безталанною голубиною імітацією “погляду кота Шрека”. Знають, що за ґречність і терпіння їм перепаде харчу. Ті ж з нахаб їх породи, яких я прогнала, летять далі шукати одноразово легшого миттєвого заробку. Про завтра думатимуть вже завтра. Чи завтра подумає про них.
Баланс справедливости і несправедливости полягає у тому, що незалежно від стартових умов усі ми маємо вибір: по-рабськи їм скоритися чи спробувати їх змінити. Змінюючи й відшліфовуючи себе назустріч власній мрії.
21.01.2025