Що цілі підприємства знищено, території окуповано, зруйновано мости у його багатій на ріки – у його дивовижній! – країні. А отже зв’язок розірвано, порушено триб, звичний плин транспортними артеріями. А відтак долар подорожчав до 35, а гречка – до 105 гривень. (Це за пачку дев’ятисотграмову – таку принаймні у їхньому магазині продавали, і йому в ній виробнича географія подобалася, назва села на Поділлі, у Хмельницькій области.) Але ж він усе одно хотів курити.
Адже за двадцять із лишком років так і не зібрався на силі, не спромігся, аби полишити. А тому це іще й для тих, хто ще може спокуситись: паління – воно не лишень для здоров’я шкідливе – психічного, а чи фізичного, – як і будь-яка звичка, залежність, воно є принизливим. Згадував раз-у-раз епізод з “Музею покинутих секретів” – того чоловіка, який у зубожілих дев’яностих покинув науку, коли зловив себе на тім, що приглядається до грубших недопалків на хіднику. Науку, а не паління. А узявся натомість до торгівлі, либонь: “бізнес” – то про все й нараз і аби гарно.
Ну ось. І оце й у нього іще до війни почалося – іще як без “роботи” залишився. Вчергове. А у лапках – бо ж роботи насправді ніколи не бракує, вона завжди є – було би бажання; але не за всяку є можність гроші отримати, а у світі глибоко денатуралізованому це важить. Мав, щоправда, пенсію – отримував кошти у такім вигляді, – проте її не вистачало не лише на цигарки, й ото замість кинути курити став курити цигарки без фільтра й цигарки контрабандні.
Тут у прикордонному із менш багатою на ріки, але багатшою на тютюн Молдовою, на крайньому південному заході країни, знайти їх було неважко – знав уже із часом кілька місць; а відколи війна – і взагалі враження складалося (зі спостережень за курцями в тилу), що якісь инші, “справжні” сигарети курять лишень на фронті...
І це, отже, також про війну. А найближчим із місць вищезгаданих – отих, де можна контрабандні цигарки молдовські придбати, було тут-таки, в кінці дивовижної вулиці їхньої, що ніби як і одна на позір, єдина, але за браком мешканців, за кількома тільки хатами-господами, скидалася радше на кілька хуторів близько посаджених.
Цигарки саме скінчилися, але перше ніж іти, зателефонував.
Господиня – учителька. Утім давніше колись, іще як у місті замешкувала, було, чував, і крамницю тримала, й оцей приторгівок дрібний, за старою звичкою, либонь за інерцією, залишився. Але він – що цікаво – засуджував. Кожного разу, як сигарети закінчувались. Не сильно й не через гроші – гроші чужі, звісно, теж порахував, і то вже не раз, проте за кожним разом копійки виходили: на сигарети не стане! – але думав собі, що сам сигарет продавати не став би ніколи. Аж поки не згадував – і собі щоразу наново, – як у бутність у місті своєю чергою продавав з безгрошів’я й ікони одного свого приятеля, й ковані ножі иншого, ув обох випадках через власні моральні застороги переступаючи.
Сказала, що в неї урок, але “є, приходь, усе видам”. Було на початку вересня – отже навчання розпочалось дистанційно, подумав. А це й собі про війну.
___________________________
Їхні села, їхні схожі на хутори вулиці жили, лежали од лінії фронту далеко, але дещо про війну – про війну безпосередньо – знав і він. Тепер, щоправда, відколи зі збіжжям домовились – морем попри їхній берег, – стало й геть тихо, але тоді, як по житловому будинку й базі відпочинку в курортній Сергіївці вдарили, шиби у вікнах і в них задрижали.
А кілька днів тому брат зателефонував. Вже не з фронту – зі шпиталю. Виносили пораненого, а їх з дрону вигляділи й набоями касетними стали накривати. Жодної, себто, не те щоби стратегічної, тактичної доцільности – сама лишень прицільність ненависти… Відчув, каже, удар в ногу, вище коліна, рукою помацав – пізно ввечері було, – мокре. Наклав турнікет і півтора кілометра до точки евакуації сам ішов – несли важчих…
Прислав потім світлину – з вийнятим осколком. Вразив контраст живої теплої долоні з усіма її лініями, й потворного брудного шматка металу; вразила розповідь про лікаря, який, вочевидь, виймає таких ось десятками на день – контрнаступ почався, – але знаходить при цім слова для дружини пораненого (“Скажеш жінці, що пощастило – сантиметр до артерії не дійшло”). Але найдужче те, наскільки він, виявляється, до брата прив’язаний. Бачились років щось із дванадцять тому на хрестинах молодшого його сина, що тепер ось уже й парубок, мабуть; а телефоном зідзвонювались, але все більше сперечалися (про відтінки темної матерії, зрозуміло), иноді аж до сварки. А тут згадалися нараз і дитинство – усі їхні виправи спільні, і не тільки дитинство – перший Майдан, наприклад…
___________________________
Знав, а проте як було можна за кожного такого ось проходу із того не радіти, як раділи із цього собаки?! Його собаки, які ніколи не знали ланца, могли будь-коли й куди завгодно самі піти – але піти кудись із ним для яких важило, вочевидь, чи й не більше від тих ото грошей у світі бухгалтерському. І то при чім, властиво, що будь-куди. Раз на день, наприклад, він ходив по воду до криниці через дорогу від хати. Кількадесят метрів, але початок цієї події вони вгадували, щойно він брався за відра (і братися за них з инших причин доводилось розважливо). А коли їхав далеко – далі, ніж міг із собою узяти, – мусив прибирати вигляду суворого й в наказовому тоні пояснювати. Иноді не один раз, иноді спиняючись і повторюючи вже за кількасот метрів.
Натомість саме за цієї нагоди можна було сказати нарешті оте тайнослово – слово “гуляти”!.. Зчинялася феєрія, собаками опановував шал, захват, і заким вийти за фіртку, мусив ступати обережно, поволі, віднаходячи місце для кроку помежи хвостами оповитих, ув оберті підскакуючих і на все село із повискуванням гавкаючих дзиґ однієї нараз веселкової барви…
Й ніби за мить усе входило у своє річище – він ішов і споглядав краєвиди, собаки обстежували узбічний терен або ж зникали у хащах покинутих обійсть і здіймали ізвідтам фазанів. Жучка лишень бігла іще трохи поруч, підстрибуючи й намагаючись дістати руки (і було лячно й подумать, що би було, коли б стрибати їм для цього не знадобилося – якби були більшими!), аж поки не наздоганяла усіх решта. Але ця ріка була рікою радости…
___________________________
На лаві біля воріт сидів Самко. Самко часто там сидів, оскільки замешкував – наскільки це можна так назвати – навскоси по сусідстві. Умовність замешкання полягала в безумовности самого Самка, якого завше хотілося назвати блаженним, якби не кілька випадків дрібнозлочинної безвідповідальности, про які знав, й усі ті, коли бачив його п’яним. Власне, мав щодо тієї недоблаженности й пояснення, принаймні припущення. Бо у якомусь може часі, іще, либонь, замолоду, стало чоловікові не сила умовности суспільні за хвіст ловити – жінка з її вимогами (потребами), сім’я (до дітей не дійшло), соціяльний статус, добробут (вельми умовний за Союзу, та все ж таки існуючий), господарство й господарювання – врешті-решт, він не відмовився від них яко філософ, але просто ловити припинив. Й жив відтак у хаті без груби й електрики (накривався взимку ковдрами) – у тій хаті, до якої перейшов опісля того, як його згоріла, не мився (хоча й голився!), ходив у дарованій старизні, а їв, чим нагодують за роботу нехитру. Хитрої б і не подужав (виключення складала обрізка винограду на провесні, бо тут і справді був майстром), бо хоч і не старий, заледве й рухався. А так, одне – що спосіб життя, а инше – кажуть, чистив криницю колись, і його на мотузку не втримали...
А що нехитра робота (саме винайдення якої, ймовірно, було виявом доброчинности) траплялася найчастіше ось тут, навкоси через дорогу, Самуся на тій лаві можна часто було зустріть.
І він також йому завжди радів – і Самійло йому, себто й він Самійлові. Бо коли був зустрів його вперше, коли щойно приїхав й тільки-но починав тут жити, подумав: буде зараз курити просити. І це було перше відкриття щодо Самка – чоловік ніколи й ні у кого нічого не просив.
А що найголовніше – це те, як Самусь посміхається!
І про війну Самко звісно що знав. Байдуже, що не мав ані телевізора, ані інтернету. Знав так, як знали сто і більше років тому.
___________________________
Усе воно щось на сигарети завертає, але сигарети осьо, знову ж таки господар виніс. Ну то гаразд, вважатимемо їх за привід. Тому що йшлося насправді про мрію.
Адже війна війною, та коли не мріяти, чи варто й воювати?
Отже, любить чоловік побалакати. І то не так, аби лиш сам, але поспілкуватися властиво. Має й собі що повісти – дещо попоїздив свого часу, і про инші терени – українські й не тільки, про те, як і де в Україні говорять, як і що називають, про історію послухати любить. Здається, щодо історії у нього й взагалі слухача немає вдячнішого. Принаймні в цих краях.
А втім, за цим разом про сучасність було. Не міг потім згадати, з чого почалося, але з війни таки, здається. Бо ніби як гупнуло щось, і чоловік запитав, чи він нічого вчора не чув. Бо воно може й грім – звіддаля грім звучить достоту як вибух, не відрізнити. І це було одним з відкриттів війни, тільки що коли б не війна, коли б не вибухи, ніхто б і не дослухався. Й іще, може, щось бачив – запитав, мабуть. Тому що він відповів, що з їхньої вулиці нічого й не роздивишся гаразд, адже вона трохи у балці. І додав так, ізнічев’я, жартома навіть, що то треба би було вежу яку поставити, аби видіти далеко.
У нього, себто, і справді мрія така була. Бо ж до моря, осьо, три-чотири кілометри – як шторм, чути, – а не видко. Він навіть на дах сінника вилазив, тоді як кораблі московські (а може й “Москва”) на рейді стояли, але нічого не побачив – посадка найближча обрій застить. Аж раптом з’ясувалося, що сусід і собі ось про це! Тільки що більш ґрунтовно, по-господарському: метрів із десять заввишки і варити з труб.
З’ясувалося навіть, що чоловік і лиман на просвіт у кінці вулиці бачить, а за ним і смужку пересипу. Не про те, себто, що в нього зір добрий – лиман вже не так і далеко, і не птах у небі, – а про те, що він на нього дивиться, отже звертає увагу...
Встигли іще щодо місця зручного для хвигури побалакати – встиг сказати, що було б якнайліпше фермера переконати, аби кургану вступився, який і без того орати гріх, і на якому, до речі, був же колись млин-вітряк стояв. Але про те, що у певний час за певних обставин ось той клаптик лиману, який з вулиці проглядається, ще й у місячнім сяєві відкривається (одного разу пощастило!), не встиг. Бо надійшла господиня.
Щось там у них із проводкою сталося – замикання абощо. Але його инше вразило – жінка була вбрана не по-домашньому. Себто і вона ж бо про війну знала, і уроки все одно дистанційні, “онлайн”, але перш ніж до комп’ютера сісти, перше ніж відеозв’язок увімкнути, людина (жінка!) про свій зовнішній вигляд подбала (а усьому, що навколо столу, радше за все, впорядкованого вигляду надала – іще раз, про всяк випадок).
___________________________
На зворотному шляху біля садиби однієї затримався. Бо собака – наймолодше: метке, розумне, але ж дитина іще – дорогою туди якогось пташка там зачуло, побігло, а на заклик повернутися не дослухалося. Врешті повернулося, але було там і без війни місце моторошне доволі. Бо колишні господарі мали були криницю, а тепер – не знати й коли, але ж напевне що тоді вже, як і од хати самі лиш слупи-чамурі позалишились, – забрали з неї начиння усеньке: і короб, і корбу, і пудла з середини, а покинули нічим не прикриту (не те щоб засипану) таку собі шахту вертикальну на вісім метрів углиб і з початком на рівні ґрунту. Ідеш, себто, ідеш, у траві по коліно ступаєш, аж раптом просто перед тебе провалля. Штучне провалля, рукотворне.
Й кілька років тому він власне так у нього мало й не шубовснув був поночі. Тоді як иншого собаку шукав – першого. Три дні тривало, усі околиці об’їздив, сусідні села навіть, і виття чув, але сприйняв за віддалене. А третього дня, вже пізно увечері, дочув нарешті, що ніби як і поруч, тільки дивно якось приглушене…
Рятували всіма “хуторами”. Один сусід, що в нього тоді ще кобила була й віслюк, віжки позичив, а ось цей, який також про вежу, – драбину, що її, утім, метрів на три не вистачало, а тому ще й трубу залізну, яку впоперек штольні поклали й до якої віжки прив’язали. Ну й він собаку приймав угорі! В рукавицях про всяк випадок, тому що хлопець (пес, тобто) іще той – по вулиці комусь повз хату пройти, а ще гірше проїхати годі.
Дивовижно, але був геть неушкоджений. Живіт тільки трохи подряпав, бо на дні там гілля виявилось, – з’ясувалося згодом, що то вже не перший випадок, і після иншого колишню криницю гілками накрили, тільки що вони із часом униз провалилися.
А він тоді хмизом по колу обклав, – у східній Африці так ото од левів села обгороджують, а він у нім провалля закрив. І тепер ось зайшов оновити.
___________________________
А при дорозі кінь пасся припнутий. Люди виноград збирати приїхали – виноградники за обійстями покинутими й надалі доглядали. Працювали онде далі, а він тепер біля коника зупинився.
Якщо коня погладити, руки потім пахнуть довго й дивовижно. Так, як і дерево коли обійняти.
___________________________
А вже перед хатою з десяток лелек побачив – над селом кружляли. Відлітати вже готуються, подумав, тільки що без суму. Бо і в нього особисто, й у цім краї зокрема із птахами усе дещо инакше. Деякі, як-от кілька видів гусей, скажімо – частина з них, тут навпаки й зимувати залишалися, прилітаючи з Арктики (і можна би було сказати, що Ірій ізвідси й починається!) Але й для инших був тут коридор уздовж моря, великий шлях міґраційний. Тут навіть і з людьми тисячоліттями так було, а що вже птахи. Й тому він не на приліт або відліт очікував, але на початок – початок міґрації. Бо тоді, наприклад, бували такі дні, коли добу й дві поспіль ті ж таки гуси летять безкінечно, клин за клином щопівгодини…
А наразі ось птаства дрібного, мухоловочок різних з вівчариками, у саду побільшало…
___________________________
А до того ж мав як людина ту перевагу, що міг уявляти. Й мітологічний Ірій набував йому з того цілком виразних, впізнаваних обрисів близькосхідних краєвидів, африканських – десь по той бік екватора, а чи тут, в Етиопськім нагір’ї. А війна, про яку, звісно, знав – обрисів миру.
24.09.2022